Микола Хвильовий

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Микола Хвильовий
Микола Хвильовий
Микола Хвильовий
При народженні Микола Григорович Фітільов
Псевдоніми, криптоніми Микола Хвильовий, Уманець Юлія, Кароль Стефан
Дата народження 1 (13) грудня 1893(1893-12-13)
Місце народження Тростянець
Дата смерті 13 травня 1933(1933-05-13) (39 років)
Місце смерті Харків
Поховання Перше міське кладовище (нині Молодіжний парк) в Харкові

50°00′30″ пн. ш. 36°14′55″ сх. д. / 50.008323° пн. ш. 36.248495° сх. д. / 50.008323; 36.248495Координати: 50°00′30″ пн. ш. 36°14′55″ сх. д. / 50.008323° пн. ш. 36.248495° сх. д. / 50.008323; 36.248495

Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
УНР УНР
СРСР СРСР
Мова творів українська
Рід діяльності письменник, поет, публіцист
Роки активності: 1921 - 1933
Жанр оповідання, новела, роман, повість, вірш, памфлет, полемічний трактат
Magnum opus: "Я (Романтика)"

Мико́ла Хвильови́й (справжнє ім'я Микола Григорович Фітільов) (* 1 (13) грудня 1893(18931213), Тростянець — † 13 травня 1933, Харків) — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози.

Життєпис[ред.ред. код]

Микола Фітільов

Народився Микола Григорович Фітільов 13 грудня 1893 року в селищі Тростянець на Харківщині (нині райцентр Сумської області) в родині вчителів. Мав брата Олександра і трьох сестер. Учився в початковій школі в селі Калантаєві, де вчителювала його мати, згодом у Богодухівській гімназії, яку не зміг закінчити через революційні заворушення в країні. Підлітком мандрував у пошуках заробітку Донбасом і півднем України. Пізніше працював слюсарем у ремісничій школі, у канцелярії волосної управи села Рублівки, брав участь у роботі місцевої «Просвіти». З 1916 року — учасник Першої світової війни. Вишкіл в окопах війни, громадянська війна сформували в ньому переконаного більшовика. На чолі повстанського загону, який він організував наприкінці 1918 року на Харківщині, воював проти гетьманців, німців, петлюрівців, дроздовців. У квітні 1919 вступив до КП(б)У. Цього ж року Микола Фітільов одружується з учителькою Катериною Гащенко, мав від неї дочку Іраїду, але цей шлюб швидко розпався.

На початку 1921 року їде «завойовувати» Харків. Працював слюсарем на заводі. Одружився із Юлією Уманцевою, яка мала дочку від першого шлюбу — Любов, її Хвильовий сприймав як рідну і ніжно називав Любистком. Того ж року почав друкуватися в газетах і журналах, в альманахах «Штабель», «На сполох». Активно заявив про себе, як один з організаторів літературно-художнього життя, член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій — «Гарт» (1923), «Урбіно» (1924), «ВАПЛІТЕ» (Вільної академії пролетарської літератури) (1926), (віце-президент); ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників)(1927), «Пролітфронт»(1930).

У редакції журналу «Всесвіт» (зліва): Олександр Довженко, Кость Гордієнко, Микола Хвильовий (Харків, 1925)
Микола Хвильовий

У 1920-ті роки повністю підтримував і впроваджував у життя політику «українізації», виступав проти русифікаційного і «просвітянського» векторів розвитку української радянської культури. У 1925 в газеті «Культура і побут», редактором якої був В.Еллан-Блакитний, Хвильовий опублікував статтю «Про „сатану в бочці“, або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», якою фактично зініціював літературну дискусію 1925–1928 років. До кінця 1925 року опублікував книгу памфлетів під назвою «Камо грядеши?», а в 1926 — «Думки проти течії»; того ж року в журналі «Вапліте» надрукував наступну серію памфлетів — «Апологети писаризму». Своєрідним продовженням цих памфлетів стала знаменита стаття «Україна чи Малоросія?», яка однак за життя автора так і не з'явилася у друці. У цих творах автор висловив вимогу перед новою українською літературою припинити наслідувати Москву й орієнтуватися на «психологічну Європу». Вважав, що на зміну провідній ролі Європи в культурному процесі має прийти «євразійський Ренесанс», у якому провідну роль відводив новій українській культурі.

З позицією Хвильового солідаризувались українські націонал-комуністи, літературна група «неокласиків» на чолі з М. Зеровим та широкі кола національно свідомої української інтелігенції. Влітку 1926 року, у розпал літературної дискусії, з'явилася друком перша частина роману «Вальдшнепи», де його персонажі, так само невтомно полемізуючи, дошукуються відповідей на найгостріші питання доби, порушують болючі проблеми національного буття, національно-культурного відродження України, осмислюючи непрості уроки революції. Проте саме ці роздуми були піддані нищівній критиці. Незважаючи на це, Хвильовий пристрасно заперечував так званий масовізм, профанацію мистецтва, зведення його до ролі ідеологічного обслуговування партійної й державної політики, наголошував на необхідності позбутися залежності від «російського диригента», адже для більшості тогочасних літераторів було властиве намагання копіювати готові форми і художні засоби російської літератури. Хвильовий вважав таке безглузде копіюванням раболіпством, яке ніколи не дасть справді високохудожнього твору.

«

Перед нами стоїть таке питання: на яку зі світових літератур взяти курс? В будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше. Справа в тому, що російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування.

Українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм фактичним гегемоном — російським конкурентом. Ми повинні негайно стати на сторону молодого українського суспільства, яке втілює не лише селянина, але і робітника, і цим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю створювати на Україні російську культуру.

Європа — це досвід багатьох віків. Це не та Європа, якій Шпенглер оголосив «присмерк», не та, що гниє, і до якої вся наша ненависть. Це — Європа грандіозної цивілізації, Європа — Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азійського ренесансу.

 »
Микола Хвильовий

Микола Хвильовий намагався розтлумачити зміст висунутих ним закликів і гасел («Геть від Москви!», «До психологічної Європи», «Азіатський ренесанс»), пояснював опонентам, що зовсім не закликає до розриву політичного і економічного союзу з Радянською Росією. Однак дискусія набрала політичного звучання, тож культурологічні проблеми вже не бралися опонентами до уваги. У листі «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26 квітня 1926 року Й. Сталін вказав на виступи Хвильового як прояви поширення антиросійських настроїв в Україні. Лист став сигналом для гострої критики з боку московського та республіканського керівництва (виступи та статті Л.Кагановича, А. Хвилі, В. Чубаря, Г. Петровського). Разом з О. Шумським і М. Волобуєвим був трактований як провідний ідеолог однієї з трьох течій нац. ухильництва всередині комуністичної партії («хвильовізму», «шумськізму» і «волобуєвщини»). Намагаючись врятувати ВАПЛІТЕ від розпуску, Хвильовий в 1926–1928 роках змушений був публічно засудити свої погляди та відмовитися від них. У 1927 році працівники ГПУ УСРР заводять справу-формуляр С-183, починається стеження за діяльністю Хвильового. [1]

« Хвильовий — це певна сукупність рис, це озброєний ворог, це поза всім іншим розгорнений націоналізм, це явище, що має свою вагу і тим дуже небезпечне.

(С. Косіор)

 »
Похорони Миколи Хвильового (15 травня 1933 року)

У грудні 1927 — березні 1928 Хвильовий перебував у Берліні та Відні. У січні 1928, перед поверненням в Україну, у листі до газети «Комуніст» він вимушено засудив своє гасло «Геть від Москви!». Після повернення в Україну продовжував втілювати попередню ідеологічну орієнтацію ВАПЛІТЕ у створених ним журналах «Літературний ярмарок» (1928–1930) та «Пролітфронт» (1930–1931). Після закриття обох журналів пробував писати, дотримуючись «партійної лінії», однак був майже цілком ізольований від літературного життя радянським режимом. У 1933 році письменник побував на Полтавщині, де на власні очі бачив трагедію Голодомору, з цієї подорожі повернувся фізично й морально розбитим. В атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору, після арешту свого приятеля Михайла Ялового на знак протесту проти початку масових репресій проти української творчої інтелігенції 13 травня 1933 року в Харкові, в будинку письменників «Слово», покінчив життя самогубством. Смерть Хвильового стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920—30-х. Твори та ім'я Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні.

« Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п'янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорсткий до себе і до інших, хворобливо вражливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом - ніжний і сором'язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, у форму, мрійник.

(В. Коряк, 1928)

 »

Творчість[ред.ред. код]

Микола Хвильовий (ліворуч) і Валер'ян Поліщук, 1920-ті рр.

Перший вірш М. Хвильового «Я тепер покохав город» був надрукований у Харкові у 1919 році. У 1921 побачили світ поема «В електричний вік» та поетична збірка «Молодість», наступного року — «Досвітні симфонії». Позначені впливами романтизму та імпресіонізму, вони дістали досить високу оцінку тогочасних літературознавців (С. Єфремов, О. Дорошкевич). Проте якнайповніше свій талант М. Хвильовий розкрив в жанрі новели чи оповідання (переважно короткого, з виразним лірико-романтичним чи імпресіоністичним забарвленням). Збірка його прозових творів «Сині етюди» (1923) стала якісно новим етапом у розвитку тогочасної української літератури, відкрила для неї нові естетичні обрії. Зокрема академік О. Білецький у відомій статті «Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року», опублікованій 1926 у числі 4 журналу «Червоний шлях», назвав М. Хвильового «основоположником справжньої нової української прози». Новели прозаїка приваблювали не лише тематичною злободенністю, а й стильовою, мистецькою самобутністю, засвідчували утвердження нової манери письма. Виражальність у його ранніх творах відчутно переважала над зображальністю, це була проза музична, ритмізована, навіть незрідка алітералізована, з потужним ліричним струменем. Роль сюжету тут дуже незначна, композиція досить хаотична. Послаблення структурних зв'язків на композиційному рівні натомість зрівноважується ритмічною організацією тексту, введенням наскрізних лейтмотивів, виразних символічних деталей. Письменник був неперевершеним майстром у передачі безпосередніх вражень, миттєвих настроїв через предметну чи пейзажну деталь, через ланцюг асоціацій.

Загалом у творчій еволюції письменника можна досить чітко виділити два етапи. Перший — це романтична, лірико-імпресіоністична, в основному безсюжетна проза. Другий, початок якого можна датувати приблизно 1926 —1927 рр., — це період поступового переходу до врівноваженішої конкретно-реалістичної манери письма, опанування майстерністю сюжетобудови у великих прозових формах, а водночас і посилення іронічних, сатиричних інтонацій. Еволюція письменника була непростою, романтичний пафос поступово заступали викривально-сатиричні мотиви, на зміну гімнам революції приходив тверезий аналіз реальної дійсності.

Упродовж усього творчого шляху письменника однією з найважливіших для нього була проблема розбіжності мрії і дійсності. Основним композиційним принципом таких новел, як «Синій листопад», «Арабески», «Дорога й ластівка» та ін. є бінарне протиставлення сцен реальних і вимріяних, романтичних злетів та реальних приземлень. Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із своїм часом, його одновимірною буденністю. Редактор Карк — головний герой однойменної новели — лише в своїх мріях повертається до часу національної революції, коли світ існував ще в своїй цілісності, не розірваним між мрією та реальністю. Але його персонажі — це не лише жертви історії, часом вони самі, своїми діями спричиняють її трагедійність. Конфлікт гуманізму та фанатизму осмислюється тут у всій своїй повноті. Для чекіста — головного героя новели «Я (Романтика)» — такий конфлікт постає в особливій гостроті: в ім'я абстрактної ідеї, в ім'я доктрини він має власноруч розстріляти свою матір, але знищення іншої особистості — це водночас і знищення свого людського єства, в такій ситуації неминучого вибору перед героєм постає дилема: самознищення чи відродження людського, гуманістичного начала, відродження, найперше, в собі самому.

Центральною для Хвильового — полеміста та публіциста — була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва. Цикли памфлетів М. Хвильового «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», полемічний трактат «Україна чи Малоросія?» сконденсували в собі все багатоманіття думок та ідейно-естетичних шукань періоду літературної дискусії в Україні (19251928 pp.). Ці публіцистичні твори (а також його роман «Вальдшнепи» 1927) викликали гостру реакцію вульгарно-соціологічної критики та партійних ортодоксів.

« …і раптом… — побачив свого вчителя і натхненника! Ось на цім самім місці він стояв разом з другим. Низенький, сухорлявий, з великими очима, з широкими чорними бровами і смутний-смутний. Вони ждали на вінду, викликані, очевидно на черговий контроль до цієї установи, що хоч і не була культурно-мистецькою інституцією, але завідувала душами всіх митців і романтиків. Це був Микола Хвильовий. Бог, на якого Андрій молився з усіма своїми товаришами». (Йдеться про зустріч Багряного з Хвильовим під час першого арешту у будівлі НКВС на вулиці Совнаркомівській в Харкові).

(Із роману Івана Багряного «Сад Гетсиманський»)

 »

Твори[ред.ред. код]

Пам'ятник у Молодіжному парку в Харкові, 1995

Поезії[ред.ред. код]

Молодість (1921)

  • «О рудні, ваше свято…»
  • Скляр
  • «Не шкодуй, моя мила мати…»
  • Весняне оповідання
  • Після громовиці
  • «Мліти в полум'ї вік, без кінця…»
  • Сонячна вага
  • Швець працює
  • Що нам морок
  • Біля коксової печі
  • Молотки
  • Іду я Додому
  • В дощовитий день
  • Уривки (I–II)
  • На верхів'я

Досвітні симфонії (1922)

  • Досвітні симфонії (I–II)
  • Клавіатурте
  • Тіні
  • Ми
  • «Подивись на крицю — потонули очі…»
  • На цвинтарі
  • Пам'яті Гната Михайличенка
  • Смуток
  • За обрієм зима
  • Голод
  • «Моя золота береза…»
  • Павлові Тичині
  • Народна пісня
  • «Битими шляхами, побитими…»
  • «На вулиці свято…»
  • «У полі голосить мати…»
  • «Зазеленим гаєм…»
  • «Слово „повстання“ таємне…»
  • Тріолети (I–II)
  • «Стовп… Стовпи…»
  • «З одного боку посіпаки, продажники, кнурці…»
  • Ах, як мертво
  • «Коли куделить павутиння…»
  • «…То диму молоко душа на жито точить…»
  • «На мінори розсипалась мряка…»
  • «Безмежно журнії оселі…»
  • Блакитний мед
  • «Через переліг й байрак темний…»
  • «Підвівся день. Уперся в небо»
  • «На кучугурах минулого…»
  • «Я із жовтоблакиття перший…»

Окремі вірші

  • Ex oriente lux
  • Пісня з тракту
  • На позиції
  • Путь
  • «Увечері проходжу по майданах…»
  • «Поле. Шляхи. Могили…»
  • Катеринка
  • «Прийде сюди холодна, вечірня…»
  • «У полі тиша — літній день»
  • «Я тепер покохав город…»
  • «Та невже ніколи не забуду…»
  • Трамвайний лист (I–IV)
  • Зелена туга (I–IV)
  • «Співає тиша десь…»
  • Арабески

Поеми

  • В електричний вік 1921)
  • Поема моєї сестри

Оповідання й новели 1921–1923[ред.ред. код]

  • Вступна новела
  • Життя
  • Колонії, вілли…
  • Редактор Карк
  • Кіт у чоботях
  • Юрко
  • На глухім шляху
  • Солонський яр
  • Силуети
  • Шляхетне гніздо
  • Синій листопад
  • Чумаківська комуна
  • На озера
  • Бараки, що за містом
  • Свиня (новела)
  • Кімната ч. 2
  • Легенда
  • Заулок
  • Елегія
  • Дорога й ластівка
  • Арабески

Повісті, романи та оповідання 1923–1927[ред.ред. код]

Памфлети, полемічні трактати, дискусійні статті[ред.ред. код]

Видання творів М. Хвильового[ред.ред. код]

  • Твори. В п'ятьох томах. — Нью-Йорк — Балтімор — Торонто: Укр. вид-во «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1978 −1986. // Загальна редакція Г. Костюка.
  • Сині етюди: Новели, оповідання, етюди, // Упор. І передмова І. Ф. Драча. — К. : Рад. Письменник, 1989.
  • Твори. У 2-х т. — К. : Дніпро,1990.
  • Сині етюди. — Львів: Каменяр,1991.
  • Україна чи Малоросія? Памфлети. — К. : Смолоскип, 1993.

Матеріали про письменника[ред.ред. код]

  • Лейтес А., Яшек М. Десять років української літератури. — Харків, 1928.— Т. 1.
  • Голубенко Петро: «М. Хвильовий і молодь», «Шевченко і Хвильовий», «Ідеологія і світогляд хвильовизму» та ін.
  • Костюк Г. У світі ідей і образів.— Нью-Йорк—Мюнхен, 1983.
  • Гречанюк С. День повернення Миколи Хвильового. — Українська мова і література в школі, 1987, № 12.
  • Жулинський М. Талант, що прагнув до зір. — В кн.: Хвильовий М. Твори: У 2 т.— К.: Дніпро, 1990.— Т. 1. С. 5—43.
  • Жулинський М. Микола Хвильовий. // Жулинський М. Із забуття — в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). — К.: Дніпро, 1990, с. 264–277.
  • Гриценко О. Логіка бунту проти логіки. // Вітчизна, 1991, № 7.
  • Харчук Р. Духовний ренесанс на Україні: Микита Шаповал і Микола Хвильовий. — Слово і час, 1991, № 6.
  • Український письменник М. Хвильовий. 1893–1933: Бібліографічний покажчик. — Харків, 1993.
  • Михайлин І. Л. Гамартія Миколи Хвильового: Монотрагедія на 5 дій з прологом / Ігор Михайлин. — Х. : Лінотип, 1993. — 40 с.
  • Михайлин І. Л. Гамартія Миколи Хвильового: Монотрагедія на 5 дій з прологом / Ігор Михайлин // Вітчизна. — 1993. — № 11-12. — С. 124–140.
  • Донцов Д. Микола Хвильовий. // Українське слово, т. 1. — К., 1994.
  • Агеєва В. Микола Хвильовий. //Історія української літератури XX століття: У 2 кн. Книга перша: Перша половина XX ст. Підручник/ За ред. В. Г. Дончика. — К.:Либідь, 1998.- с.284 — 292.
  • Шерех Ю. Хвильовий без політики // Пороги і запоріжжя. література. Мистецтво. деології: В 3 т. — Харків: Фоліо,1998. — Т. 1. —с.57.
  • Микола Хвильовий. // Українське слово, т.2, — К.: Аконіт, 2001. — с. 198.
  • Кривенко М. Микола Хвильовий. Огнецвіт фантазії //УСЕ для школи. Українська література. 11 клас. — К.:АртЕк, 2001, с.3-70.
  • Леонід Плющ. Його таємниця, або «Прекрасна ложа» Хвильового. — К.: Факт, 2006. — 872 с.
  • Панченко В. Два банти Хвильового // Український тиждень. 2011, № 4.
  • Бондаренко Ю. Феноменальна та рутинна історія у прозі Миколи Хвильового: зони конфліктів і небезпек // Слово і Час. — 2009. — № 2.
  • Грабович Г. Символічна автобіографія у прозі Миколи Хвильового. // Критика. — травень 2015.
  • Шаповал Ю. Фатальна амбівалентність. // Критика. — травень 2015.
  • Царинник М. Клапоть скривавленої вати. Харків, субота, 13 травня 1933 року. // Критика. — травень 2015.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]