Милорадович Єлизавета Іванівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Єлизавета Іванівна Милорадович
Милорадович Є.png
Народилася 12 січня 1832(1832-01-12)
Померла 27 березня 1890(1890-03-27) (58 років)
Діяльність філантроп
Відомий завдяки меценатка та громадська діячка

Графиня Єлизавета Іванівна Милорадович (у дівоцтві Скоропадська; * 12 січня 1832 — †27 березня 1890) — українська громадська діячка і меценатка. Тітка гетьмана П. Скоропадського. Дружина дійсного статського радника Лева Милорадовича (1808—1879), який був дядьком відомого українського історика графа Григорія Милорадовича (1834—1905).

Біографія[ред. | ред. код]

Дитинство[ред. | ред. код]

Єлизавета Іванівна Скоропадська (в заміжжі — Милорадович) народилася 31 грудня 1831 року (1 січня 1832 року) у відомому палаці Качанівка Борзненського повіту Чернігівської губернії (тепер Ічнянський район Чернігівської області). Є відомості, що побачила світ у маєтку Тростянець Прилуцького повіту Полтавської губернії (палац до наших днів не зберігся), відоме нині своїм унікальним дендропарком. Це колишній родовий маєток Скоропадських. Саме в ньому Єлизавета провела своє дитинство і юність.

Походила Єлизавета з двох старовинних українських родів — Скоропадських і Тарновських. Її батько — Іван Михайлович Скоропадський (30 січня 1805 — 8 лютого 1887) — належав до лінії генерального бунчужного Василя Скоропадського, рідного брата гетьмана Івана Скоропадського (1708—1722 рр.).

І. Скоропадський дбав про освіту, опікувався культурою, справою свого життя вважав діяльну участь у визволенні кріпаків, заснував чоловічу гімназію в Прилуках, відомий був іншими добрими справами. Він славився своєю гостинністю й добротою, гарною господарською жилкою. Іванові Михайловичу Україна завдячує появою в 1834 році унікального дендропарку в маєтку Тростянець (нині Ічнянський район Чернігівської області) із мальовничими галявинами, оригінальними композиціями насаджень, штучно створеним рельєфом, ставками, малими архітектурними спорудами на площі у 205 га, де ростуть і тепер понад 800 видів дерев та чагарників і міститься дендрологічний заповідник НАН України.

У 1849 році І. Скоропадський одружився з Єлизаветою Петрівною — з роду Тарновських, відомих фундаторів Українського Національного музею в Чернігові, і Маркевичів. Вона і стала матір'ю Єлизавети.

У Єлизавети була сестра Наталя (1840—1890), котра мешкала переважно за кордоном (зокрема, в Парижі) та була незаміжньою, і брат Петро (1834—1885 (1887)), офіцер гвардії Кавалергардського полку. Він прославився у війнах на Кавказі, а по завершенні військової кар'єри обіймав посаду предводителя дворянства у Стародубському повіті, займався громадською діяльністю. Петро Іванович одружився з Марією Андріївною (1839—1900) зі старовинного козацького старшинського роду Миклашевських і мав трьох дітей: старшого сина Михайла (1879-?), котрий помер молодим, дочку Єлизавету і сина Павла (1872—1945), котрий увійшов у історію як останній гетьман України.

Подружнє життя[ред. | ред. код]

1849 року, в шістнадцятирічному віці, Єлизавету Скоропадську видали заміж за багатого й освіченого полтавця графа Лева Милорадовича, на чверть віку старшого за свою дружину. Він народився 25 жовтня 1808 року (за іншими даними — 30 червня 1809-го) в сім'ї відомого історика Григорія Милорадовича (1765—1828). Матір'ю Лева Григоровича була Олександра Павлівна Кочубей (1769—1838), сестра відомого канцлера Катерини II. Родині Милорадовичів належали великі маєтки на Полтавщині, Чернігівщині й Катеринославщині, вона володіла близько 2 тисячами селян.

Подружжя Лева і Єлизавети Милорадовичів володіло 50 тис. десятин землі у Полтаві й Катеринославі. Влітку Єлизавета Іванівна мешкала у своєму маєтку в Санжарах, а взимку — в Полтаві. Також Лев Григорович і Єлизавета Іванівна мали маєток у с. Гожули під Полтавою, де був розкішний парк, дендрарій і ботанічний сад. Його картографічний план виконав відомий французький садовий архітектор Франсуа-Жозеф Дювильє.

У сім'ї народилася донька Олександра. На жаль, вона померла у 1852 році маленькою і була похована на цвинтарі Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря.

У сімейному житті назріла криза. Хвороба і смерть дочки стали великою трагедією для Єлизавети. Після смерті дочки графиня віддалилася і від Лева Григоровича, і від сімейного життя. Вона усамітнилася в Тростянці, де прожила тривалий час. У щоденнику жінки зберігся запис, що смерть Олександри розбила всі її надії і підірвала кохання до чоловіка. Синові Григорію, який народився 30 квітня 1855 р., Єлизавета Іванівна віддала усю свою безмежну любов і ніжність. Проте дуже скоро Єлизавета зрозуміла, що чоловіка не кохає — вони були духовно далекими людьми. У своїх листах до племінника Григорія Милорадовича вона називала чоловіка «дідом».

Єлизавета часто хворіла, тому неодноразово виїздила на лікування до Києва, Одеси та за кордон — у Відень, Галль, Баден, звідки в листах писала: «Милая, родная Украина, чего бы не дала, чтобы скорее возвратиться и взглянуть на родной Киев». За відсутності графині її справи вів чоловік. У 1858 році в листі до нього Єлизавета Іванівна писала: «Любезный друг Лев Григорьевич. Вам известно, что болезнь не позволяет мне оставить Киев до полного выздоровления; а потому покорнейше прошу вас: 1, принять на себя труды управления имением, находящегося в Полтавской губернии Кобеляцкого уезда в Новых Санжарах и деревнях <…>»[1].

Лев Милорадович більше тридцяти років жив і працював у Полтаві, мав чин дійсного статського радника, впродовж 1846—1847 та 1855—1857 років був почесним попечителем Полтавської губернської гімназії, а також почесним попечителем Полтавського училища. Помер він 8 лютого 1879 року у Полтаві, де і був похований на території Хрестовоздвиженського монастиря.

Світське життя і громадська діяльність[ред. | ред. код]

Єлизавета Іванівна була справжньою красунею. Це визнавали її сучасники й біографи. Крім того, про графиню тоді говорили як про жінку «емансипе» — без забобонів. І спосіб життя вона вела відповідний: одягалась за останньою французькою модою, красуючись на балах у паризькому вбранні, палила, регулярно їздила за кордон — могла собі це дозволити. Була освіченою, вільно говорила французькою з гарним «паризьким діалектом», а також німецькою мовами. Є. Милорадович самостійно ретельно вивчала англійську мову, маючи на меті зробити переклад «Історії русів», щоб її іноземні друзі могли осягнути ментальність українського народу.

Духовним наставником Єлизавети Милорадович був Михайло Павлович Позен (1798—1871) — державний діяч, таємний радник, статс-секретар, один із теоретиків селянської реформи 1861 року, автор програмних праць із цього питання, а, можливо, й закоханий у неї чоловік. Імовірно, що саме під впливом М. Позена Є. Милорадович так гаряче підтримувала ідею звільнення селян. Тільки-но було скасоване кріпацтво, вона подарувала кожному своєму колишньому кріпакові по одній десятині землі, окрім того, що їм припадало згідно з реформою за викуп. Антикріпосницькі погляди Єлизавети Іванівни раз у раз поглиблювалися, підкріплені забороненою літературою. Графиня отримувала з Петербурга та з-за кордону і поширювала заборонену в російській імперії революційну літературу. Український історик, етнограф і фольклорист Микола Маркевич (1804—1860), до речі, родич Єлизавети Іванівни, у своєму щоденнику записав: «Лізі Милорадович прислані через пошту 10 томів заборонених книг із Петербурга. Тюк запечатаний був казенними печатками. Та й провезла сама вона через кордон 150 таких же книг, у тому числі всього Герцена».

Окремий розділ в житті графині займали її стосунки з племінником Григорієм Милорадовичем. Григорій Олександрович Милорадович був молодший за Єлизавету на сім років. Закінчивши Пажеський корпус, якийсь час служив при імператорському дворі. У липні 1859-го дістав звання поручика Кавалергардського полку; звідси іронічні нотки Єлизавети в листі: «До тебе прихильна, дарма що кавалергард» (ці слова вона написала йому по-українськи!). До військової кар'єри свого друга ставилася скептично, іронізувала над його «усердной службой на сторожах у тела императрицы». Нагадувала йому, що він «потомок Полуботка» і що його «истинное назначение» — «быть полезным человечеству, а не потешать романовское отродье». А коли Григорій в одному з листів написав, що, можливо, переведеться на Кавказ, Єлизавета буквально вибухнула: «Это желание мне дико. Я понимаю, для пылкой души некоторую прелесть в опасности; понимаю наконец развитое честолюбие, внушающее желание получать награды. Война за сво­­боды, война для защиты отечества против нападка сильного врага — все это дело святое; но отымать у несчастных черкес свободу, их единственное достояние, раздражать их, чтобы искать право защищаясь, быть награж­ден­­ным, все это варварство, недостойное тебя, мой друг»[2].

У будинку Милорадовичів регулярно влаштовувалися прийоми (так звані журфікси), на які з'являвся весь полтавський, і не тільки, істеблішмент: Василь Білозерський, Дмитро Пильчиков, Олександр Кониський, Олександр Стронін, Микола Боровиковський та багато інших. Гостював батько відомого українського історика Д. Дорошенка Іван Якович. Від графині Єлизавети Іванівни він отримав подарунок — празьке видання «Кобзаря» Т. Шевченка. Пізніше Д. Дорошенко назвав Є. Милорадович «великою патріоткою, і меценаткою національної справи, яка жертвувала на національні цілі <…>». На таких прийомах народилася Полтавська громада, яка зробила суттєвий внесок у розвиток освіти і культури Полтавської губернії (фундація недільних шкіл, видання журналу «Основа», підручників для шкіл, організація театральних труп, проведення просвітницьких заходів для селян тощо). Значний внесок у роботу громади зробила сама Єлизавета Милорадович.

Єлизавета Іванівна відіграла велику роль в заснуванні та розвитку найбільших культурно-наукових організацій українців:

Останні роки життя[ред. | ред. код]

Є. Милорадович померла раптово в Полтаві в ніч з 13 на 14 (27) лютого 1890 року від серцевого нападу. Її смерть була потрясінням для всієї полтавської громади. У часопису «Правда» за березень 1890 р. громадський діяч О. Хропаль так описав останні години її життя:

«Спочила вона несподівано 14 лютого у ночі. У вечері сиділо в неї доволі і, певна річ, нікому й на думку не приходило, що ласкава і привітна господиня вітає їх в останнє. Ледве пороз'їздилися гості, Єлизавета Іванівна пішла спати; лігши, почула себе недобре; швидше послали по лікарів; але за пів години її не було; лікарі застали труп! вмерла вона з параліча в серці. Єлизавета Іванівна була не старого ще віку, не було їй більш, як 54–56 рр.; жити б ще, та жити!».

Похорон відбувся 17 лютого 1890 року. Велелюдна процесія, що супроводжувала її труну до Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря — православного чоловічого монастиря (нині — жіночого), заснованого у 1650 році, свідчила про великий авторитет цієї громадської діячки серед полтавців. Є. Милорадович була похована поруч із своїм чоловіком і дочкою Олександрою на монастирському цвинтарі. Напис на фрагменті біломармурового надгробка, вмурованому в пам'ятний знак, споруджений перед входом до обителі, свідчить: «Елизавета Ивановна Милорадович. Скончалась 13 февраля 1890 г.».

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела та література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]