Мистецтво Японії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Монастир  Кінкаку, занесений до списку Світової спадщини ЮНЕСКО в Японії

Мистецтво Японії - сукупність культурного надбання японського народу за період — від перших людей, які населяли Японію у 10 тисячолітті до нашої ери, до наших днів. Японія створила своєрідне мистецтво, в якому наявні унікальні пам'ятки архітектури, скульптури, живопису, театру, літератури. У мистецтві поєдналися витонченість, багатозначність, емоційність та вигадливість.

Своєрідність мистецтва[ред. | ред. код]

Традиційне японське мистецтво екологічне і медитативне, у ньому значна увага надається відстороненому поетичному милуванню природними явищами. Естетичні принципи японського мистецтва сформувалися під впливом трьох найважливіших релігійно-філософських доктрин: синтоїзму, конфуціанства і буддизму. Острівне положення країни і стихійні лиха спонукали японців ставитися до природи як до живої істоти, до божественного початку. У древні часи сінтоістські вірування були близькі шаманським культам, японці поклонялися божествам, які керували рухом небесних світил. Споглядання, захоплення миттєвою красою природи - важлива національна особливість, яка знайшла втілення у мистецтві Японії. Орієнтування японців на особистісні фактори - визначальна риса мистецтва, яка обумовлена буддизмом. За релігією людина має зосереджуватися передовсім на особистому духовному вдосконаленні.

Етапи розвитку[ред. | ред. код]

У своєму розвитку мистецтво Японії пройшло низку стадій розвитку. Від найдавнішого періоду збереглися в основному вироби з кераміки. Вони були виліплені від руки укладанням джгута з глини та випалені. Для випалювання посуд обмотували трав'яною мотузкою. Вона залишала декоративний слід, тому і керамічні вироби, і період назвали Дзьомон (“слід мотузки”) – VI тис. до н. е. – 300 р. до н. е. До цього періоду відносять також глиняні фігурки-обереги. У період Кофун (200–538 pp. до н. е.) поширені поховальні кургани знаті. Навкруги курганів будували магічні огорожі з глиняних циліндрів. Пам'ятка давнього періоду комплекс синтоїстського святилища в Ісе, побудований у першому століття нашої ери. У гірській лісистій місцевості споруда у вигляді двох святилищ – внутрішнього, присвяченого богині Аматерасу (Найку) і зовнішнього, присвяченого божеству злаків Тойоуке (Геку). Давній період змінився Нара – VII– VIII ст.. Період Хейян – XII ст. Довгий період феодалізму прийнято ділити на декілька етапів. Раннє середньовіччя збігається з добою Камакура (кін. XII – поч. XIV ст.), зріле середньовіччя–з періодами Муроматі та Момояма (XIV – поч. XVII ст.), пізнє середньовіччя – з добою Едо (Токугава) (XVII–XIX ст.)

Фактори впливу[ред. | ред. код]

На формування мистецтва Японії вплинули: особливі умови проживання, природа, філософія. Споглядання природи як божества привело до естетичного осмислення. Буддизм додав відчуття внутрішнього зв'язку природи з людиною. Буддизм прийшов в Японію з Китаю через Корею і приніс нові форми мистецтва. Вони знайшли відображення у буддійському ансамблі Хорюдзі поблизу Нара (поч. VII ст.). У центрі прямокутний двір, довкола якого знаходились криті галереї з воротами на півдні та залом для проповідей на півночі. Всередині двору знаходився головний Золотий зал (Кондо) і п'ятиярусна пагода. Вигнуті краї черепичних дахів, система кронштейнів піддашшя, кам'яна платформа, декорування колон червоним лаком були інновацією для японської архітектури. В інтер'єрі головною святинею була вівтарна скульптурна композиція із зображенням Будди. Непередбачуваність природи з її землетрусами, виверженнями вулканів, тайфунами стверджувала нетривкість і ненадійність існування людини. Це відображено у буддійській теорії ілюзорності світу. Саме це співзвуччя наповнює всю японську культуру. Буддизм виховав байдужість до смерті. Конфуціанство закріпило відданість обов'язку, шляхетність і мужність. Культ природи і предків прищепив повагу до старших. Прихильник бусідо вбачав мету свого життя не у власному спасінні, його нагородою була гармонія з власним сумлінням. У основу самурайського виховання було покладено навчання терпіння й готовності до ризику. Досвід спілкування з непередбачуваного природою породив у японців фаталізм, відчуття приреченості, що простежуються в життєвих принципах: змирятися з будь-якою ситуацією, знаходити можливості дотримуватися встановлених правил, обмежувати себе в усьому. Принцип вабі тримався на красі простости, важливості цінувати найменші вияви досконалості; бідність і простота зовнішнього світу відкривала цінність внутрішнього. В Японії підтримувалась здатність бути собою, жити природньо. Принцип сабі пов'язував красу з близькістю речей світу до небуття. Це давало змогу відчути загальний рух у часі, повноту миті, що зникає. Час виявляв сутність предметів. Наприклад, керамічна чаша для чайної церемонії зберігала сліди дотику рук гончара. Принцип юген передбачав пошук вічного у минулому. Це проявлялося у майстерності натяку, підтексту, незавершеності. У неримованій поезії хоку були безкінечні глибини трансцендентного в буденності звичайного. У театрі Но всі вистави грали на фоні однієї декорації із самотньої сосни. Символічні жести й рухи акторів з прихованими за масками обличчями втягували глядачів у дійство людських переживань.

Живопис[ред. | ред. код]

Японський живопис - один з найдавніших і найвишуканіших видів мистецтва. Для нього характерне зображення природи як носія божественного начала. Японська школа живопису ямато-е склалася у XI–XII ст. Живописці школи розписували ширми, створювали на шовкових і паперових сувоях ілюстрації до літературних творів. Ілюстрації до роману Муросакі Сікібу “Гендзі-моногатарі" художника Фудзівара Такайосі створені поєднанням яскравих силуетів, обведених золотом і сріблом. Це надавало зображенню таємничості, а лаконічність кольору була співзвучна не тільки діям, але настрою героїв. У XIII–XIV ст. були поширені портретні зображення. Людина в культурі Японії відмовлялася від особистого і поєднувалася з колективним. Злиття з іншими було метою самореалізації. Японець відводить собі місце на периферії, намагається бачити в окремій людині соціальну групу, до якої вона належить. Це ототожнює націю або групу людей з однією людиною. Відтак було правило “не втрачати обличчя за будь-яких обставин”. Контекстуальний тип особистості формувався через колективну молитву, написання віршів за принципом по колу (“поезія зчеплених рядків”), чайну церемонію, “пісенні збори”. Ідеальна людина була гармонійною, займалася всім потроху. У сюжетах живопису горизонтальних сувоїв, які ілюстрували легенди, сказання, військові перекази, було представлено етичний кодекс японців . У них проявлявся інтерес до драматичних ситуацій і конкретних подій. Герої емакімоно дотримувались кодексу бусідо, що втілював принципи лицарської поведінки самураїв. У XV–XVII ст. значення набув монохромний пейзажний живопис суйбоку. Найпопулярніша тема гірського пейзажу із хатиною самітника в ущелині зображала світ у його цілісності. Світ був звільненій від буденної суєти. Композиції будувались на несподіваних асоціаціаціях, змінах ритмів, асиметрії. У сувійному живописі залишався вільний простір для доповнення його за допомогою уяви. Було заборонено копіювати подобність речей світу, це відкривало шляхи для відображення істинної сутності. У XVI–XVII ст. були популярні декоративні розписи на ширмах, віялах і панно. Інтер'єри феодальних замків доповнювали деталі, пластичність, чистота ліній, динамізм, поєднання умовності та реалістичності. У добу Едо (XVII – сер. XIX ст.) сформувався принцип краси окасі як вираження зворушливого, легкого і чуттєвого. Житель міста дивився на світ тверезо, приймав його без заглиблення у метафізичні основи прекрасного. Так склалася демократична школа укійо-е , до якої належала більшість майстрів японської гравюри.

Мистецтво гравюри[ред. | ред. код]

Високого рівня розвитку досягло мистецтво гравюри, яке є різновидом ксилографії. Майстри гравюри створювали дешеву, легко тиражовану гравюру на дереві. Міський побут, любовні історії куртизанок, образи акторів, продавчинь, ремісників і бійців були сюжетами мистецтва. У процесі їх створення брали участь кілька осіб: художник виконував рисунок, різник підготовлював дошки кольорів, друкар робив відбитки, перевіряв відтінки.Спочатку твори були чорно-білими, адже митці використовували лише чорну туш, але з XVII ст. художник Моронобу започаткував кольоровий друк. Майстром багатобарвної гравюри був Судзукі Харунобу (1724-1770). Головні мотиви його творчості — ліричні сцени. Митець передавав почуття своїх героїв: ніжність, печаль, любов. Художник Кітаґава Утамаро (1753-1806) присвятив свою творчість зображенню жанрових сцен із жінками в різноманітному вбранні. Він тонко відчував взаємозв'язок жестів і настрою, освітлення і виразу обличчя. Вершиною традиційної японської гравюри вважається творчість Кацусіко Хокусая (1760-1849). Йому властиві небувалі раніше в японському мистецтві повнота охоплення життя, інтерес до всіх його проявів — від випадкової вуличної сцени до захопливих явищ природи. Хокусай залишив спадщину: понад 30 тисяч гравюр і малюнків, більше 500 ілюстрованих книг. У сімдесят років Хокусай створив найуславленішу серію гравюр «36 видів Фудзі», а за нею — серії «Мости», «Великі квіти», «Подорожі водоспадами країни», альбом «100 видів Фудзі».

Нецке[ред. | ред. код]

Нецке

Нецке - різновид мініатюрної скульптури, фігурки людей, тварин, персонажі легенд і художніх творів. Вони виготовлялися зі слонової кістки, дерева тощо. Перші нецке з'явилися в Японії у другій половині XVI ст. Вони використовувались для прикріплення до поясів гаманців, ключів, коробочок з ліками, були прикрасою для одягу. Їхні розміри становили 2,5-15 см. Майстер скульптури, що була своєрідним ґудзиком у традиційному костюмі не нав'язував свою волю матеріалу, а виявляв закладену в ньому природну красу і душу. На початок XIX ст. нецке стали більш складними і вигадливими. Зазвичай то були вже не окремі фігурки, а сюжетні композиції. Розмаїття фігурок і їхніх призначень давало можливість власникові обирати необхідну для конкретної ситуації.

Мистецтво музики і хореографії[ред. | ред. код]

Докладніше: Музика Японії

В Японії сформувалось самобутнє музичне й хореографічне мистецтво. Японці оберігають своєрідність своєї музики — її співзвучність з природою, близькість до природних звуків, унікальність «ма» («пауза, яка звучить»), асиметричність драматургії музичних творів. Урочиста музика церемоній гагаку виконувалася в імператорському палаці Кіото та маєтках аристократів. Для гагаку використовували інструменти-символи. Флейта рютекі («флейта дракона») нагадувала про драконів. Символом небесного світла вважався губний орган сьо. Символом земного життя був духовий інструмент з групи гобоїв хитирики. До ансамблю входили барабани — великий тайко та малі — какко, сьоко. Придворне танцювальне дійство бугаку означає «танцювальний театр», «танець і музика». До репертуару бугаку входили військові танці бубу, що демонстрували могутність переможців у битвах, цивільні бумбу оспівували життєві цінності, дитячі вараві-маї, жіночі онна-маї та рухливі хасиримоно («танець-біг»), під час виконання яких актори активно пересувалися на невеликому майданчику. Важливими елементами дійства були складні костюми, надягати які актору допомагали помічники. У бугаку використовувалися і яскраво розфарбовані маски, які мали назву певної музичні композиції й танцю. Маски японського театрального мистецтва бугаку мали рухомі частини, якими актор міг керувати відповідно до сюжетних подій.

Театр[ред. | ред. код]

Вистава Кабукі

У театральному житті Японії традиційні театральні жанри - ноо (але, ногаку), кабуки, ляльковий театр бунраку, або дзерурі. Жанр ноо сформувався у чотирнадцятому столітті. Це музичне дійство з піснями, танцями і драматичним сюжетом, в основі якого покладені твори японської літератури. В історії японського театру важливе місце належить театру Но («театр майстерності»). Його п'єси увійшли в історію японської літератури як твори художньої цінності. Незмінним декором сцени є зображення прадавньої сосни — уособлення центру світобудови та символу вічності. У японському театральному мистецтві з нею пов'язані метаморфози, які відбуваються під час дійства. Усі дійові особи, закінчивши свою роль, не залишали сцену, а завмирали в глибині сцени. Нерухомістю немовби вимикали себе з поля зору глядачів. У XVI—XVII столітті головним жанром японського національного театру став театр Кабукі (від япон. «пісня і танець»). Це був театр, який орієнтувався на простих глядачів, а ролі виконували жінки. У 1629 р. за наказом імператора склад труп Кабукі став виключно чоловічим. Різні стилі мистецтва Кабукі розвивалися у театральних центрах Кіото та Едо (нині Токіо). В Кіото склався м'який, чуттєвий стиль вистав Кабукі, а в Едо переважали воїни, тому тут склався мужній стиль. Актори спеціалізувалися кожен у своєму амплуа і передавали секрети майстерності учням і послідовникам разом із сценічним ім'ям. Так утворилися акторські династії з багатьох поколінь виконавців.

Мистецтво анімації[ред. | ред. код]

Комікси, створені в Японії, називаються манга. Це слово вигадав Кацусіко Хокусай]] у 1814 р., воно означає «гротески». Манга - це основа аніме. Перший комікс в Японії був створений ще у XII ст. Це були «Веселі картинки з життя птахів і звірів» буддійського монаха Какую Тоба (1053-1140). На сувоях були зображені тварини, які пародіювали сцени з життя людей.

Література[ред. | ред. код]

  • Паризький веб-музей (WebMuseum Paris)
  • Japan Бібліотека Конгресу США
  • "The Diffusion of Classical Art in Antiquity" by John Boardman ( Princeton University Press , 1994) ISBN 0-691-03680-2
  • Kaempfer, H. M. and W. O. G. Sickinghe The Fascinating World of the Japanese Artist. A Collection of Essays on Japanese Art by Members of the Society for Japanese Arts and Crafts, The Hague, Society for Japanese Arts|Society for Japanese Arts and Crafts , 1971. ISBN 0-87093-156-3
  • "Alexander the Great: East-West Cultural contacts from Greece to Japan" (NHK and Tokyo National Museum, 2003)
  • "De l'Indus à l'Oxus, Archéologie de l'Asie Centrale", Osmund Bopearachchi , Christine Sachs, ISBN 2-9516679-2-2
  • "The Crossroads of Asia, Transformation in image and symbols", 1992, ISBN 0-9518399-1-8

Див також[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]