Михайлик Михайло Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Михайлик Михайло Васильович
Михаайлик Михайло Васильович.jpg
Народився 7 (19) жовтня 1889
Олександрівськ, Слов'яносербський повіт, Катеринославська губернія, Російська імперія
Помер 10 березня 1937(1937-03-10) (47 років)
Москва, СРСР
Діяльність державний діяч
Alma mater ХНУ імені В. Н. Каразіна (1916)
Заклад ХНУ імені В. Н. Каразіна
Партія Українська комуністична партія (боротьбистів) і ВКП(б)

Михайло Васильович Михайлик (7 (19) жовтня 1889, Олександрівськ, Російська імперія — 10 березня 1937(1937-03-10), Москва, СРСР) — український радянський політичний і державний діяч, юрист, одна з мільйонів жертв злочинного режиму, репресованих за часів більшовицького і комуністичного терору в СРСР.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився 7 (19) жовтня 1889 року в селі Олександрівка Катеринославської губернії, Слов'яносербського повіту (тепер — місто Олександрівськ Луганської області України)1.

Національність — єврей. Ім'я та прізвище за народженням — Йосип Абрамович. Охрестився у православну віру у 1909 році, прийнявши ім'я Михайло. Прізвище Михайлик та по батькові Васильович він отримав від прізвища та імені хрещеного батька2.

Член РСДРП (меншовик) у 1905—1908 рр. Короткий період з липня 1918 по лютий 1919 року був членом Української партії соціалістів-революціонерів (комуністів-боротьбистів), яка згодом у 1920 році влилася до РКБ(б)3. Член РКП(б)  з квітня 1919 року по 26 серпня 1936 року.

Пізніше, у 1934 році, боротьбистська організація була оголошена контрреволюційною, яка нібито готувала замах на Сталіна. Усі провідні керівники і члени партії боротьбистів, у тому числі Данило Кудря, Петро Вінниченко, Микола Куліш, Левко Ковалів були репресовані і отримали різні строки ув'язнення в таборах. Пізніше, у 1937 році майже всі вони були розстріляні. Засуджені «безпідставно» і «за сфальсифікованими матеріалами» — таке рішення прийняла Військова колегія Верховного суду СРСР 4 серпня 1956 року, оголошуючи про посмертну реабілітацію несправедливо засуджених4.

Освіта — вища юридична, закінчив юридичний факультет Харківського університету у 1916 році.

В 19161918 роках — на військовій службі.

Працював у Міністерстві землеробства за гетьмана П. П. Скоропадського з 29.04.1918 по 14.12.1918.

У квітні 1919 року вступив до лав РКП(б), обраний членом Київського ревкому. Потім обіймав керівні посади на партійній роботі і військовій службі в Києві, Чернігові, Житомирі, Бердянську.

З 9 лютого 1920 року — другий секретар Комуністичної партії (більшовиків) Галичини і Буковини.

Умови договору з більшовиками передбачали нагальні заходи щодо відновлення боєздатності Галицької армії. Одним із перших був виконаний пункт про створення комуністичної організації. Вже в січні 1920 р. заходами Є.Коханенка та А.Хвилі виник «Комітет Української Компартії Прикарпаття» зі своїм друкованим органом «Комуніст Прикарпаття». За наполяганням В.Затонського в лютому він злився з Комітетом Компартії Східної Галичини і таким чином утворилася Комуністична партія більшовиків Галичини і Буковини, яка підпорядковувалась безпосередньо РКП(б) — КП(б)У5.

9 лютого 1920 року в м. Києві на Конференції західноукраїнських комуністів за ініціативою В. П. Затонського Вінницький комітет УКПП об'єднався з комітетом Східної Галичини й Буковини в Комуністичну партію (більшовиків) Галичини і Буковини, яка фактично стала обласною організацією КП(б) України. Керівні пости в ній зайняли Є. Коханенко, М. Михайлик і В.Порайко6.

У лютому-березні 1920 року — помічник Василя Порайко — командуючого Червоною Українською Галицькою армією (ЧУГА), начальник політичного відділу (політкомісар)7.

23–24 квітня 1920 року в м. Києві на конференції крайової паритійної організації КП(б)У Східної Галичини та Буковини за участю 185 делегатів відбулися вибори крайового організаційного комітету Східної Галичини (Галоркому) КП(б)У у складі: Ф.Кон (голова), М.Баран, Ф.Конар, М.Левицький, М. Михайлик, І.Немоловський, А.Палієв, В.Порайко, Б.Скарбек, І.Устиянович. На конференції ухвалено резолюцію щодо колишнього керівництва «в зв'язку зі зрадою офіцерства колишньої УГА»8.

З липня 1920 року по квітень 1925 року М. В. Михайлик — голова Київського губернського трибуналу, зав. Київським губюстом.

З 1921 року — київський губернський прокурор.

У травні 1921 року М. Михайлик брав участь у процесі над над колишніми членами Центральної Ради УНР та керівництва Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) — спорідненою з російською партією есерів.

Щоб посилити процес розпаду національно-визвольного руху, 22 травня 1921 р. у Києві виїзна сесія надзвичайного ревтрибуналу в складі голови Михайлика та членів трибуналу Кабаненка, Бідного, Гайцана почала слухати cправу відносно колишніх: голови ради Міністрів Центральної Ради В.Голубовича, голови ЦК УПСР Н.Петренка, члена виконавчого комітету УПСР І.Лизанівського, члена ЦК УПСР І.Часника, виконуючого обов'язки військового міністра Г.Сиротенка, секретаря ЦК УПСР Ю.Ярослава, Ю.Скугар–Скварського, прем'єр-міністра Уряду УНР професора С.Остапенка.

Більшовики готували цей процес ще з жовтня 1920 року. Кілька разів це питання розглядалось на засіданнях політбюро ЦК КП(б)У. Члени ЦК всіляко відмовлялися головувати і бути обвинувачами на процесі. Зрештою змусили бути обвинувачами наркома юстиції Лебединця (колишнього члена лівого крила цієї партії — боротьбиста, тепер більшовика) та наркома земельних справ більшовика Мануїльського. Серед основних свідків, за винятком Кулика, всі українці, серед яких Любченко, Шумський, Блакитний — колишні члени лівого крила цієї партії і члени Центральної Ради, згодом боротьбисти, а тепер більшовики; а також відомі більшовики Затонський, Кулик, голова Ради Міністрів і міністр закордонних справ УНР доби Директорії Чехівський. Отже, їх судили і звинувачували українці, серед них були колишні колеги по партії і Центральній Раді, які переметнулися в партію більшовиків; захищали їх більшовики-росіяни Шубин і Попов. Виконавці ролей були підібрані «режисером» чудово.

Підсудних звинувачували в запрошенні німців в Україну, в зв'язках з Антантою, в організації повстань проти Радянської влади, пособництву бандитизму, погромам та ін. За винятком першого, всі звинувачення мали не доказовий, а пропагандистський, наклепницький, компрометуючий характер. Враховуючи те, що на підсудних поширюється дія амністії, трибунал визначив міру покарання: Голубовичу, Петренку, Лизанівському, Часникові, Ярославі по п'ять років ув'язнення в концентраційному таборі, професору Остапенку — 5 років виправно-трудових робіт за фахом і без позбавлення волі, Сиротенка звільнили від покарання9.

26 лютого 1922 р. М. В. Михайлик був присутнім на засіданні колегії київської губЧК під час розгляду справи Першого партизанського загону ім. С. В. Петлюри.

Засідання колегії відбувалося у складі голови Лівшиця, начальника секретно-оперативного відділу Кравченка, начальника адміністративно-організаційного відділу Вальтера, завідуючого губюстом Михайлика, представника губкоматів Реута та т.в.о. секретаря Міхневського, де було винесено вирок командирові «Першого партизанського загону ім. С. В. Петлюри» українському отаману Гайдамацького краю Орликові (Федору Петровичу Артеменку), сотнику Смутник-Смутненку (Якову Несторовичу Хоменку) й рядовому повстанцеві загону Федору Архиповичу Нозі у вигляді вищої міри покарання для «невиправних бандитів» — розстрілу10.

За висновком реабілітаційної комісії при прокуратурі Київської області від 7 липня 1994 р. жоден з засуджених по цій справі не реабілітований11.

19 липня 1922 року на пропозицію тодішнього наркома внутрішніх справ М. О. Скрипника рішенням Політбюро ЦК КП(б)У М. В. Михайлик призначений на посаду окружного прокурора Київської області, яку займав по березень 1925 року. Брав участь у процесі «Центру дій»12 у 1923 році.

На початку 1923 року було відкрито провадження стосовно буцімто приналежності членів Всеукраїнської академії наук (ВУАН), очолюваної на той час академіком М. П. Василенком до міфічної контрреволюційної організації «Київський обласний центр дій». 

7 квітня 1924 року Київський губернський суд оголосив вирок. Близько 20 осіб, що проходили по справі, отримали великі строки ув'язнення, у тому числі М. П. Василенко з братом — по 10 років кожен). Згодом цей вирок на вимоги вченої громадськості та за клопотанням прокурора М. В. Михайлика було удвічи пом'якшено, а пізніше — замінено адміністративною висилкою з позбавленням права займати керівні посади у ВУАН.

24 жовтня 1925 року Секретаріат Президії ВУЦВК звільнив Миколу Прокоповича «від усіх заходів соціального захисту, до яких його було засуджено Київським Губсудом»13.

16 лютого 1925 року в м. Харкові Політбюро ЦК КП(б)У М. В. Михайлика призначено на посаду голови Верховного суду УСРР14, яку він обіймав до  лютого 1926 року.

Потім він повертається до органів прокуратури і з 1926 по 1930 роки працює на посаді старшого помічника, а згодом — заступника наркома юстиції і Генерального прокурора УРСР.

Як заступник прокурора Найвищого суду УСРР підтримав державне обвинувачення на процесі так званої «Спілки визволення України» (СВУ), який проходив у приміщенні Харківського оперного театру з 9 березня по 19 квітня 1930 року.

Судили 45 осіб, серед яких було два академіка Всеукраїнської академії наук (ВУАН), 15 професорів вузів, два студенти, один директор середньої школи, 10 учителів, один теолог, один священик УАПЦ, три письменника, п'ять редакторів, два кооператора, два юриста і один бібліотекар. 15 підсудних працювали в системі ВУАН. 31 особа колись входила до різних українських політичних партій, один був прем'єр-міністром, два — міністрами уряду Української Народної Республіки, шестеро — членами Центральної Ради. Отже, судили представників інтелігенції. Серед підсудних були дві особи єврейського походження, а також три жінки.

«Головну роль» організатори процесу надали Сергію Єфремову, видатному ученому-літературознавцеві, авторові знаменитої «Історії українського письменства» і багатьох інших публікацій, політичному і суспільному діячеві, у минулому — заступникові голови Української Центральної Ради, віце-президентові ВУАН.

Серед інших обвинувачених потрібно виділити колишнього міністра закордонних справ УНР, наукового співробітника ВУАН Андрія Ніковського, діяча Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), колишнього прем'єр-міністра УНР Володимира Чехівського, відомого вченого академіка ВУАН Михайла Слабченка, колишнього діяча Української партії соціалістів-федералістів, завідувача 1-ю Київською трудовою школою, видатного педагога Володимира Дурдуківського, письменницю Людмилу Старицьку-Черняхівську (доньку класика української літератури Михайла Старицького), професори Київського інституту народної освіти.

Головою суду був Антон Приходько, колишній «боротьбист», одним з ключових суспільних обвинувачів — Панас Любченко, теж колишній «боротьбист». На процесі виступали генеральний прокурор Михайло Михайлик і Лев Ахматов (прокурор Верховного суду УРСР).

Основними «дійовими особами» на процесі СВУ були 45 осіб. Незабаром заарештували ще 700 у зв'язку з цією справою. А всього, за деякими даними, під час та після процесу СВУ було арештовано, знищено або заслано більш як 30 тисяч осіб. Втім, винищили не лише їх, але і організаторів, що отримали в 1930-му позитивну рецензію від начальства за організацію «театру в театрі», серед них — Горожанин (Кудельський), Балицький, Брук, Приходько, Любченко, Ахматов, Михайлик та ін.)15.

З березня 1931 по березень 1933 року — Голова виконкому, згодом — Голова президії Всеукраїнської спілки кооперативних організацій (ВУкоопспілки).

30 жовтня 1932 року в м. Харкові постановою Політбюро ЦК КП(б)У «Про заходи по посиленню хлібозаготівель» розмочато реквізицію зерна, що фактично призвело до голодомору. Головними виконувачами стовідсоткового вилучення зерна були С. Косіор, В. Чубар, М. Скрипник, П. Любченко та ін. У Донецьку область були відряджені для цього Г. Петровський і М. Михайлик16.

14 червня 1933 року рішенням ВУЦВК під головуванням Г. Петровського з 3 липня 1933 року призначений на посаду народного комісара юстиції і Генерального прокурора УCРР, яку обіймав по 17 січня 1935 року. У 1934 році був Відповідальним редактором часопису «Революційне право», який фактично об'єднував два журнали — «Вісник радянської юстиції» та «Червоне право».

Науково-практичний журнал «Революційне право» виходив двічі на місяць, залишаючись органом Наркомату юстиції України. Редакційна колегія журналу знаходилася у Харкові.

Обирався членом Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК) та Центрального виконавчого комітету (ЦВК) СРСР. Делегат XVI з"їзду ВКП(б), Х-ХІІ з'їздів, ІІI Всеукраїнської конференції КП(б)У. Володів українською, російською, німецькою мовами та ідиш. Після звільнення з прокуратури до 2 вересня 1937 року займав посаду голови споживспілки Донецької області, мешкав у м. Сталіно.

Після звільнення з поста Генерального прокурора УРСР М. В. Михайлика, 17 грудня 1935 року Народним комісаром юстиції та Генеральним прокурором УРСР був призначений Аркадій Леонтійович Кисельов (Арон Лазаревич Кеслер) — людина із середньою освітою, яка не мала ніякого відношення до правоохоронних органів, тим більше до органів прокуратури. Попередній Генеральний прокурор, як досвідчений і висококваліфікований юрист, не влаштовував радянське партійне керівництво, і на зміну йому був призначений відданий партії і сталінському керівництву виходець з робочого класу17.

26 серпня 1936 року за анонімним наклепом М. Михайлик був виключений з партії партійною комісією при Споживспілці Донецької області.

Першою дружиною Михайлика була красуня Дебора Рахіль, донька Боруха Розенгауза, головного маркшейдера бахмутських соляних шахт Летуновського. Від першого браку М. В. Михайлик мав доньку, яка народилася в Бахмуті у 1910 році. З лютого 1926 року (коли Михайлика було призначено головою Верховного суду УСРР) дружина разом з донькою проживали в Харкові, у привілейованому будинку «Червоний промисловець» (буд. № 5 по проспекту Правди, навпроти Держпрому) аж до 1941 року. На диво, ані донька, ані дружина М. Михайлика репресовані не були, можливо тому, що шлюб з нею було розірвано ще у 1916 році, хоча він підтримував добрі стосунки з колишньою сім'єю. Дебора померла у 1980 році, донька — у 1982 році, обидві поховані на Байковому цвинтарі в м. Києві.

З 1928 по 1936 рік М. В. Михайлик мав цивільну дружину Тетяну Польську. Її чоловіком був також найближчий друг Михайлика Левко Ковалів, один з керівників Української комуністичної партії (боротьбистів) у 1918—1920 рр., у 1921 році — заступник наркома закордонних справ УСРР, член ВУЦВК, голова товариства «Радіопередача», талановитий винахідник в галузі кольорової фотографії, науковий співробітник фізико-хімічного НДІ ім. Л. Я. Карпова. Заарештований 1934 року за обвинуваченням у приналежності до контрреволюційної боротьбістської організації, яка нібито готувала замах на Сталіна, засуджений до 10 років таборів, у 1937 році розстріляний у Бамлагу, як ворог народу. Реабілітований у 1956 році.

Тетяна Польська була репресована у 1938 році за «зв'язок з ворогами народу», провела у таборах 15 років, реабілітована у 1956 році, померла у 1975 році, похована в Москві на Лосиноостровському цвинтарі2.

Трудова діяльність М. В. Михайлика закінчилася вранці 3 вересня 1936 року, коли він був заарештований у себе на квартирі (Донецька обл., м. Сталіно, пр-т Інститутський, буд. 4, кв. 34) співробітниками органів НКВС УCРР, взятий під варту і етапований у київську (Лук'янівську) в'язницю, де знаходився до закінчення слідства.

Звинувачувався він, як один з керівників контрреволюційної троцькістської організації, яка нібито діяла в Україні. Нагадали йому і про дружбу з засудженим до страти Левком Ковалівом та іншими «боротьбистами», і про меншовицьке минуле в РСДРП у 1905—1908 роках, і про занадто толерантне ставлення до «ворогів народу» на процесах над колишніми членами Центральної Ради УНР і на процесі СВУ.

Крім М. В. Михайлика, були заарештовані по цій справі близько 60 видатних партійних і державних працівників радянських органів. Серед них було і декілька юристів, у тому числі і колишніх прокурорів.

Після шестимісячного утримання під вартою і завершення слідства, за списком осіб, які підлягають суду  військової колегії Верховного Суду СРСР, затвердженим 27 лютого 1937 року5, в складі великої групи обвинувачених по першій категорії за однією справою, 3 березня 1937 року М. Михайлик був етапований з київської Лук'янівської в'язниці до Москви.

Після затвердження обвинувального висновку і вручення її копії Михайлу Васильовичу наступного дня — 10 березня 1937 року, його справа була розглянута на закритому судовому засіданні військової колегії Верховного Суду СРСР на чолі з його головою — сумнозвісним військовим юристом В. В. Ульріхом. Судовий розгляд, який проводився відданим прибічником І. В. Сталіна, був коротким, а сам вирок, підготований заздалегідь, суворим. Ім'ям Союзу Радянських Соціалістичних Республік суд засудив колишнього Генерального прокурора України і Наркома юстиції за контрреволюційну, диверсійну і троцькістську діяльність (якою, звісно, він ніколи не займався) до вищої міри покарання — розстрілу з конфіскацією особистого майна.

Того ж дня, згідно з розпорядженням Ульріха, Михайло Васильович був розстріляний у московській в'язниці разом з великою групою «особливо небезпечних державних злочинців», засуджених напередодні, і через декілька годин вивезений і таємно похований на московському Донському кладовищі у спільній могилі номер 1.

Родину М. В. Михайлика усно сповістили, що він засуджений на 10 років ув'язнення без права листування2.

Майже через 20 років, у вересні 1956 року, за заявою доньки його справа була переглянута військовою колегією Верховного Суду СРСР і закрита за відсутністю складу злочину.

Сам М. В. Михайлик посмертно реабілітований і відновлений у партії18.

Джерела[ред. | ред. код]

  1. Книга Памяти Жертв Коммунистического Террора.— http://www.vse-adresa.org/book-of-memory/
  2. Власний архів сім'ї М.Михайлика.
  3. Вікіпедія.— http://uk.wikipedia.org/wiki/Українська комуністична_партія_(боротьбистів)
  4. Комаха В. А. Фаворський Василь Іванович — один із фундаторів і перших керівників Київського науково-дослідного інституту судових експертиз (до 100-річчя з дня заснування КНДІСЕ): 1914—2014 // Юридические записки.— 2013.— № 3.— С. 84-90.
  5. Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу: Іст. есе-хроніки. У 4-х т.: Т. ІV. Рік 1920. — Київ: Світогляд, 2010.
  6. Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія ЗУНР.— Львів, 1957.— С. 629.
  7. Червона Українська Галицька армія / І.Підкова // Нариси Історії України.— http://history.franko.lviv.ua/index.htm.
  8. Під прапором Жовтня.— Львів, 1957.— С. 311—317. — (За матеріалами електронної бібліотеки Інституту історії України НАНУ).
  9. Реабілітовані історією: Київська область.— Книга третя.— К.: Основа, 2011.
  10. Отаман Орлик, командуючий Другою повстанчою групою // Всеукраїнська незалежна суспільно-громадська газета «Козацький край».— http://cossackland.org.ua/2012/12/23/otaman-orlyk/
  11. Національно-визвольний повстанський рух в Україні наприкінці 1920—1921 рр. Анотований покажчик. Справа «Петлюрівські отамани» // Упоряд.: В. М. Василенко, В. М. Даниленко. — К., 2011. — 224 с.
  12. Полонська-Василенко Н. Українська Академія наук: нарис історії.— Ч. 1: 1918—1930.— Мюнхен: [б. в.]; Друк. «Logos», 1955.— 150 c.— (Досліди і матеріали / Ін-т для вивчення історії та культури СРСР; сер. 1, ч. 21).
  13. Один із фундаторів нашої академії наук — Василенко // Порадник: Бахмацька районна незалежна газета.— http://poradnik.org.ua/category/21-regional/2678-2014-01-16-16-49-29.
  14. ЦДАГО України, ф. 1, оп.  6, спр. 58, арк. 18.— (За матеріалами електронної бібліотеки Інституту історії України НАНУ).
  15. Театральная история. 75 лет назад, в 1930-м, состоялся судебный процесс в деле «Спілки визволення України» — СВУ // Зеркало недели. Украина.— № 9, 11 марта 2005.— http://gazeta.zn.ua/SOCIETY/teatralnaya_istoriya_75_let_nazad,_v_1930-m,_sostoyalsya_sudebnyy_protsess_v_dele_spilki_vizvolennya.html.
  16. Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів.— К., 1990.— С. 243—245.— (За матеріалами електронної бібліотеки Інституту історії України НАНУ).
  17. Амонс А. І. Репресовані генеральні прокурори УРСР // Радник юстиції.— 2008.— № 1(8).— http://www.uap.org.ua/ua/journal/1_8.html?_m=publications&_t=rec&id=15343
  18. Архів СБУ, д. № 48387 фп, л.д. 83-92.
  19. Юридична енциклопедія: В 6 т. К.: «Укр.енцикл.».

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]