Мишанич Степан Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Мишанич Степан Васильович
Народився 14 серпня 1936(1936-08-14) (83 роки)
Міжгірський район, Закарпатська область, Українська СРР, СРСР
Помер 18 листопада 2013(2013-11-18) (77 років)
Діяльність фольклорист
Alma mater Ужгородський національний університет
Вчене звання професор
Науковий ступінь доктор філологічних наук

Мишанич Степан Васильович (*14 серпня 1936 року, село Ляховець Міжгірського району на Закарпатті — †18 листопада 2013 року, місто Хуст) — педагог, організатор освіти, фольклорист і літературознавець, доктор філологічних наук, професор.

Біографія[ред. | ред. код]

У шкільництво та велику науку фольклористики й літературознавства Степан Васильович Мишанич прийшов від землі — верховинської аж ген під Головним Карпатським вододільним хребтом на Міжгірщині у селі Ляхівці, де 14 серпня 1936 року народився, і долинянської у селі Барвінку під Ужгородом — тут минули його дитинство, юність, становлення. Крізь усе життя проніс таке ж дбайливе ставлення до всіх справ, якими займався, як і його батьки до годувальниці-землі. Батько Василь — корінний верховинець — бойко, мати Анна (дівоче прізвище Бушко) — по материнській лінії з Лемківщини. Батько дещо гарячкуватий, до глибокої старості у роботі невтомний ґазда-трудар. Мати лагідна, по-материнськи віддана домашньому вогнищу, в усьому розважлива, з теплим поглядом великих журливих очей і м'яким мовленням, якому органічно були чужі й ледь підвищені тони, ґаздиня-мама, на чиїх загартованих працею мозолистих руках і доброму, від природи щедрому серці трималися численні хатні клопоти і злагода великої родини.

Підростали діти, і батько, аби забезпечити їм доступ до освіти, спродав свою гірську землицю та нехитре, нажите в напрочуд барвистих карпатських піднебессях під Головним Карпатським хребтом майно, напередодні Другої світової війни купив у господаря з Барвінка під Ужгородом землю під хату й чималий присадибний наділ. Родина переселилася з гір у долину, щоб зростати й міцніти. Щоденна лісорубська, вівчарська, почасти землеробська праця змінилася на землеробську рільничо-городню і садівничо-виноградарську. Одразу як перебралися в Барвінок на лазько-підгорбському пагорбі неподалік хати Мишаничі прикупили в тодішньої держави Чехословаччини ще три гектари землі. Разом з роботящими батьками на ній трудилися в поті чола й діти — з часом (останній хлопчик Микола народився 1944 р.) восьмеро хлопців і двійко дівчат. Викохали сад-виноград. Ще й до не таких давніх радянських часів, поки не почалася нещадна для землі боротьба з алкоголізмом, вигравала диво-гронами, радувала яблунево-грушево-сливовим квітом, хай і колгоспна, Мишаничева фарашка — так її називали сільчани і до, і після колективізації.

Всі десятеро дітей Василя та Анни Мишаничів стали шанованими людьми — дівчата, одна робітницею, інша медсестрою, яких поважали колеги, хлопці хто вчителем-германістом, хто шофером-механіком, хто знаним у всьому світі літературознавцем, хто інженером-будівельником — фахівцем з підземного шахтного будівництва, хто лікарем, наймолодші: один вченим-музикантом — доцентом консерваторії, другий професійним військовиком — старшим офіцером, асом високотехнічної служби наземного обслуговування авіації наддалеких польотів з дозаправки літаків у повітрі.

Степан по закінченні Ужгородської середньої школи № 1, куди щодня в обидва боки (18 км) добирався пішки, закінчив українське відділення історико-філологічного факультету Ужгородського державного (тепер національного) університету (1957). Паралельно з університетом скінчив в Ужгороді й вечірню музичну школу, освоївши гру на баяні та хорову справу. Тож працював у 1957—1960 рр. методистом в Обласному будинку народної творчості, де вперше безпосередньо прилучився до систематичного спілкування з носіями й творцями усної народної творчості й народного мистецтва. Коли 1960 року в Закарпатському інституті вдосконалення вчителів (тепер Закарпатський інститут післядипломної педагогічної освіти) відкрили кабінет естетичного виховання, його запросили в інститут на посаду завідувача цим кабінетом, де трудився наступне дванадцятиріччя. Тут плідно працював з учительством музики і співів та образотворчого мистецтва, успішно займався розвитком шкільної художньої самодіяльності, позакласної та позашкільної роботи з естетичного виховання учнівської молоді Закарпаття. Дітищем Степана Васильовича в інституті стало масове запровадження шляхом курсових та семінарських занять за підтримки завідувача обласним відділом освіти Василя Бурча бальних танців, релятивної системи музичного виховання в школах та позашкільних закладах області, а також таборування юних художників. Його особистим захопленням була їзда на мотоциклі (знаменитій «чезеті»), іноді надто швидкісна, гірський туризм — не тільки літній, але й зимовий, лижний, — та фотомистецтво, в якому відтак сягнув світової слави — очолював художню раду Київського фотоклубу, успішно брав участь в багатьох міжнародних виставках, його фотографії експонувалися в Японії, Америці, Африці тощо, входили до фотоальбомів. Коли інтенсивна наукова робота позбавила його вільного часу, свідомо зробив вибір на користь науки, але фототека Степана Мишанича досі являє живий інтерес для експозицій та публікацій, особливо її карпатська тематика — упродовж багатьох років у доступних і найнедоступніших місцинах Карпат, часто разом з іншим відомим фотографом Тиберієм Гасичем, зробив тисячі фотознімків. Важко знайти місця в гірських масивах Карпат від Ужоцького перевалу до Говерли й Чорногори, від Лютянської Голиці, Полонини Руної до Полонини Красної, від Скалки і Плішки біля Ужгорода до вершин Вігорлат-Гутинського хребта над Хустом, куди не ступала б його нога, а фотокамера не фіксувала дивовижних витворів природи. Фото Степана Мишанича зберігаються в електронному вигляді у його домашньому архіві.

1972-го родинні обставини покликали його до Києва. Упродовж майже двох десятиліть (1972—1991) працював кілька років молодшим і тривалий час старшим науковим працівником Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Т. Рильського Академії наук України. В ІМФЕ написав і захистив кандидатську дисертацію «Пісенна культура сучасного села: на матеріалі пісень с. Погребище Вінницької обл. в записі 1920—1975 рр.» (1976). Докторську «Усні народні оповідання: питання поетики» успішно захистив у Московському державному університеті (1989).

В ІМФЕ здійснив фундаментальні фольклористичні дослідження, позначені високим професіоналізмом і новаторством, про народні оповідання як окремий жанр фольклору, українську народну пісенність*, пісню-баладу, українські народні думи, голосіння, типологічні зв'язки українського фольклору з південнослов'янським тощо, свого часу, крім голосінь, опубліковані окремими поважними виданнями та фаховою періодикою України й зарубіжжя. Упорядкував і видав кілька наукових і науково-популярних фольклорних книг, в тому числі перший збірник українських народних балад Закарпаття з нотацією текстів «З гір Карпатських» (1981). Тут він також організував і провів кілька фольклорних експедицій в недосліджені місця України й регіони давнього проживання українців у Сибіру та на Далекому Сході. Залишив у фондах інституту величезну кількість фольклорних записів, які ждуть не діждуться свого публікатора.

У Донецькому національному університеті, де впродовж ледь неповного двадцятиліття, відколи 1991 року переїхав туди на запрошення декана філологічного факультету Євгена Отіна, не тільки завідував кафедрою української літератури і фольклористики, а й керував двома створеними ним науково-дослідними науковими центрами: Науковим центром «Східноукраїнське народознавство» та Науковим центром «Життя і творчість Василя Стуса»* — вони кожен за своїм профілем позначилися справді плідними науковими набутками, зафіксованими публікаціями в численних університетських й інших наукових виданнях. У його власних дослідженнях — та ж інтенсивність, скрупульозність і фундаментальність, що й в інститутських, чи це будуть окремі дослідження монографічного типу «Павло Чубинський: автор українського гімну» (1996) та «Народні месники України у фольклорі» (1998), чи його власний двотомник «Фольклористичні та літературознавчі праці» (2003; понад 62 обліково-видавничі аркуші), чи видання «Фольклористичні студії Михайла Драгоманова. У чотирьох томах», яке він упорядкував і пустив у світ (Донецьк: Норд-Прес, 2006—2008), або окрема стаття англійською мовою в філологічному науковім збірнику Кіровоградського державного педагогічного університету за 2006 рік про опришківство у Карпатах як народний рух за визволення від завойовників-поневолювачів з подачею історичного тла, на якім проходило опришківство, особливостями тактики боротьби опришків, їхніх звичаїв на основі детального аналізу численних наукових праць та різножанрових творів українських та зарубіжних авторів.

На Донеччині Степан Мишанич започаткував успішне збирання місцевого українського фольклору. Звідси здійснив фольклорну експедицію на Кубань.

Та не менш важливим досягненням університетського професора-педагога тих років стало виховання місцевого студентства — сотень філологів-україністів, носіїв і пропагандистів української культури. Приємно вражає відгук в Інтернеті одного із них (Р. В.): «В університеті спеціалізувався на українському фольклорі — два рази був у досить строкових експедиціях на Кубань (по місяцю — півтора), де ми збирали те, що ще залишилося від усної творчості чорноморців-кубанців. Мій професор Степан Мишанич, у якого я спеціалізувався, … ще за радянських часів бував не тільки на теренах України, а й Сибіру і на Далекому Сході (Сірий і Зелений Клини), а вже потім, у 90-х роках, і на Кубані (Малиновий Клин). Тільки з першої експедиції ми привезли майже 100 касет по 90 хвилин запису на кожній: пісні, пісні ще раз пісні. Приблизно 20 відсотків з них на сучасній Україні вже не побутували — своєрідна архаїка, яку нам пощастило застигнути…Нам пощастило зустріти ще тих старих, які добре пам'ятали і українську мову (яку в Куб[анському]ГУ якийсь викладач-мудачок з натиском називав „кубанскоє нарєчіє южнорусских говоров велікорусского язика“, чим нас немало розвеселив), і добу розкозачення 30-х років. Те покоління було майже повністю україномовне — незважаючи на те, що після 30-х років на Кубані взагалі було згорнуте викладання української мови; середнє покоління розмовляло в станицях суржиком… А от молоде покоління повністю зрусифіковане». Найталановитішим студентам Степан Мишанич щиро і щедро допомагав увійти в науку — 24 його аспіранти і 2 докторанти у різних вузах України та профільних академічних інститутах АН України, де є відповідні Вчені ради, успішно захистили дисертації. Їх тематика охоплює важливі питання філологічної науки й засвідчує потужний науковий потенціал керівника аспірантів чи наукового консультанта докторантів. Лише кілька з тих кандидатських робіт: «Краснікова В. В. Заборонена епіка Володимира Сосюри» (2000), «Коновалова М. М. Гетьман Мазепа у фольклорі та літературі» (2001), «Бондаренко О. В. Художня проза Миколи Руденка в літературному контексті шістдесятництва» (2002), Ярошевич І. А. Опозиція фольклорної і літературної інтерпретації Сави Чалого" (2003), «Ганіч О. М. Проблема походження української народної балади» (2007), «Барабанова О. А. Творчість Михайла Петренка в контексті української поезії 30-50-х років XIX століття», — та одна докторська «Давидова-Біла Г. П. Український літературний авангард: Пошуки, стильові напрямки» (2005).

Його особистим захопленням була їзда на мотоциклі (знаменитій «чезеті»), іноді надто швидкісна, гірський туризм — не тільки літній, але й зимовий, лижний, — та фотомистецтво, в якому теж сягнув світової слави — очолював художню раду Київського фотоклубу, успішно брав участь в багатьох міжнародних виставках, його фотографії експонувалися в Японії, Америці, Африці тощо, входили до фотоальбомів.

Після тривалих трудів і днів у Києві й Донецьку у 2010 році знову повернувся в рідне Закарпаття. Якийсь час працював професором кафедри філологічних дисциплін Мукачівського державного університету, до останніх своїх земних днів завідував кафедрою іноземних мов та перекладу Закарпатського інституту підприємництва ВНЗ «Україна» (м. Хуст).

Твори[ред. | ред. код]

В Україні та зарубіжжі Степана Мишанича знають як одного з найвизначніших сучасних фольклористів. Його перу належить сім видрукуваних поважних монографій, десять збірників усної народної творчості, біля двохсот статей з фольклористики і літературознавства*. Найважливіші з окремих видань:

  • Пісні Поділля. — К.: Наукова думка, 1976. — 327 с.
  • Пісенна культура радянського села [Погребище Вінницької області]. — К.: Наукова думка, 1977. — 208 с.
  • Українські народні пісні в записах Софії Тобілевич — К.: Наукова думка, 1982. — 423 с.
  • Народні оповідання. — К.: Наукова думка, 1983. — 503 с.
  • Усні народні оповідання: питання поетики. — К.: Наукова думка, 1986. — 327 с.
  • Народні думи: збірник — К.: Дніпро, 1986. — 173 с.
  • Фольклористичні та літературознавчі праці. — Т. I. Загальнометодологічні аспекти. Поетика фольклорних жанрів. Порівняльні студії. — Донецьк: Донецький національний університет, 2003. — 558 с.
  • Фольклористичні та літературознавчі праці. — Т. II. Літературознавчі студії. Народні месники України у фольклорі. Талановиті носії і творці фольклору: до проблеми еволюції фольклорної традиції. З історії української фольклористики. Науково-популярні статті. — Донецьк: Донецький національний університет, 2003. — 470 с.

Література[ред. | ред. код]

  • Дем'ян Г. Мишанич Степан Васильович // Українська літературна енциклопедія. — Т. 3. — К., 1995. — С. 369—370.
  • Дем'ян Г. Фундатор сучасної української фольклористики на Донеччині: слово про автора // Мишанич С. В . Фольклористичні та літературознавчі праці. — Т. I — Донецьк: Донецький національний університет, 2003. — С. 491—539.
  • Славянские фольклористы.— Белград, 2008.
  • Федака Д. Скарби Степана Мишанича: до 75-річчя від дня народження // Календар «Просвіти» на 2011 рік. — Ужгород, 2011. — С. 82-85.
  • Хланта І. Мишанич Степан Васильович // Енциклопедія Закарпаття: визначні особи XX століття.— Ужгород: Гражда, 2007.— С. 219—220.

Посилання[ред. | ред. код]