Мови Європи

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Мови Європи
CMNS: Мови Європи у Вікісховищі

Більшість мов Європи належать до індоєвропейської мовної сім'ї. Із 744 мільйонів населення Європи станом на 2018 рік близько 94% є носіями індоєвропейської мови; в межах індоєвропейської мови три найбільші типи — романські, германські і слов’янські, кожен з яких має понад 200 мільйонів мовців, що становить близько 90% європейців. Менші типи індоєвропейської мови, знайдені в Європі, включають еллінську (грецька, приблизно 13 мільйонів), балтійську (приблизно 7 мільйонів), албанську (приблизно 5 мільйонів), кельтську (приблизно 4 мільйони), вірменську (приблизно 4 мільйони) та індоарійські (цигани, приблизно 1,5 млн.).

З приблизно 45 мільйонів європейців, які розмовляють неіндоєвропейськими мовами, більшість розмовляє мовами уральської або тюркської сімей. Ще менші групи (такі як баскська, семітська мови та різні мови Кавказу) становлять менше 1% європейського населення між ними. Імміграція додала значні спільноти носіїв африканських та азіатських мов, які становлять близько 4% населення[1], причому арабська мова є найбільш поширеною серед них.

П’ять мов мають понад 50 мільйонів носіїв у Європі: російська, французька, італійська, німецька та англійська. Російська мова є найбільш поширеною рідною мовою в Європі; і англійська мова має найбільшу кількість мовців загалом, включаючи близько 200 мільйонів людей, які говорять англійською як другою або іноземною мовою. ( Див. Англійська мова в Європі)

Індоєвропейські мови[ред. | ред. код]

Індоєвропейська мовна сім'я походить від протоіндоєвропейської мови, на якій, як вважають, розмовляли тисячі років тому. Ранні носії індоєвропейських дочірніх мов, швидше за все, поширилися в Європу з початком бронзового віку, приблизно 4000 років тому (культура дзвонів-кухлів).

Германські[ред. | ред. код]

Германські мови складають переважну мовну сім'ю в Західній, Північній і Центральній Європі. За оцінками, 210 мільйонів європейців є носіями німецьких мов, найбільшими групами є німецька (приблизно 95 мільйонів), англійська (приблизно 70 мільйонів), нідерландська (приблизно 24 мільйони), шведська (приблизно 10 мільйонів), данська (близько 10 мільйонів), данська (приблизно 6 мільйонів) і норвезька (приблизно 5 мільйонів).

Існують дві групи германських мов: західногерманські і північногерманські. Третя група, східногерманська, нині вимерла; єдині відомі збережені східногерманські тексти написані готською мовою. Західногерманські мови поділяється на англо-фризьку (включає англійську), нижньонімецьку, нижньофранконську (включає нідерландська) та верхньонімецьку (включаючи стандартну німецьку).

Англо-фризькі[ред. | ред. код]

Англо-фризька мовна сім'я в даний час переважно представлена англійською (англьською), що походить від давньоанглійської мови, якою розмовляли англосаксони:

Нідерландська[ред. | ред. код]

Нідерландською мовою розмовляють у Нідерландах, північній половині Бельгії, а також у регіоні Нор-Па-де-Кале у Франції. Традиційні діалекти регіону Нижнього Рейну Німеччини лінгвістично ближче до нідерландською, ніж до сучасної німецької. У бельгійському та французькому контекстах нідерландську мову іноді називають фламандською. Нідерландські діалекти різноманітні і переходять за межі національних кордонів.

Німецька[ред. | ред. код]

Докладніше: Німецька мова

Німецькою розмовляють у Німеччині, Австрії, Ліхтенштейні, більшій частині Швейцарії (включаючи північно-східні райони, що межують з Німеччиною та Австрією), Північній Італії (Південний Тіроль), Люксембургу та східних кантонах Бельгії.

Існує кілька груп німецьких діалектів:

Північногерманські (скандинавські)[ред. | ред. код]

Північногерманські мови поширені в скандинавських країнах і включають данську (Данія), норвезьку (Норвегія), шведську (Швеція та частина Фінляндії) або ельфдальську (у невеликій частині центральної Швеції), фарерську (Фарерські острови) та ісландську (Ісландія).

Англійська має довгу історію контактів зі скандинавськими мовами, враховуючи імміграцію скандинавів на початку історії Британії, і має різні риси зі скандинавськими мовами.[2] Незважаючи на це, особливо шведська, а також данська та норвезька мови мають міцні словникові зв’язки з німецькою мовою.

Романські[ред. | ред. код]

Приблизно 215 мільйонів європейців (насамперед у Південній та Західній Європі) є носіями романських мов, найбільші групи, включаючи:

Французьку (приблизно 72 мільйонів), італійську (приблизно 65 мільйонів), іспанську (приблизно 40 мільйонів), румунську (приблизно 24 мільйони), португальську (приблизно 10 мільйонів), каталонську (приблизно 7 мільйонів), сицилійську (близько 5 мільйонів, також віднесені до італійської), венеціанську (приблизно 4 мільйонів), галісійську (приблизно 2 мільйонів), сардинську (приблизно 1 мільйона), окситанську (приблизно 500 000), крім численних менших громад.

Романські мови виникли з різновидів вульгарної латинської мови, якою розмовляли в різних частинах Римської імперії в пізній античності. Латинська мова сама була частиною (інакше зниклої) італійської гілки індоєвропейської мови. Романські мови філогенетично поділяються на італо-західну, східно-ромаську (включаючи румунську) та сардинську. Романомовну територію Європи іноді називають Латинською Європою.[3]

Ми можемо далі розділити італо-західну на італо-далматські мови (іноді об’єднані зі східно-романськими), включаючи тосканську італійську та численні місцеві романські мови в Італії, а також далматинську та західно-ромаську мови. Західно-романські мови, у свою чергу, поділяються на галло-романські мови, включаючи французьку та її різновиди (мови ойль), рето-романські мови та галло-італійські мови; окситано-романські мови, згруповані з галло-романською або східно-іберійською мовами, включаючи окситанську, каталонську та арагонську; і, нарешті, західно-іберійські мови (іспансько-португальська), включаючи астур-леонські мови, галісійсько-португальську та кастильську.

Слов'янські[ред. | ред. код]

Політична карта Європи з країнами, державною мовою яких є слов'янська:

Слов'янськими мовами розмовляють на великих територіях Південної, Центральної та Східної Європи. За оцінками, 250 мільйонів європейців є носіями слов'янських мов, найбільшими групами є російська (приблизно 110 мільйонів у Європейській Росії та прилеглих частинах Східної Європи, російська мова становить найбільшу мовну спільноту в Європі), польська (приблизно 45 мільйонів), українська (приблизно 40 мільйонів), сербохорватська (приблизно 21 мільйон), чеська (приблизно 11 мільйонів), болгарська (приблизно 9 мільйонів), словацька (приблизно 5 мільйонів), білоруська та словенська (приблизно 3 мільйони кожен) та македонська (приблизно 2 мільйонів).

Філогенетично слов'яни поділяються на три підгрупи:

Інші[ред. | ред. код]

Континентальними кельтськими мовами раніше говорили по всій Європі від Іберії та Галлії до Малої Азії, але вимерли в першому тисячолітті нашої ери.

  • Індоарійські мови мають одну основну репрезентацію: ромську ( приблизно 1,5 мільйона носіїв), запроваджену в Європі в період пізнього середньовіччя. Не маючи національної держави, ромська мова є мовою меншини у всій Європі.
  • Іранські мови в Європі корінно представлені на Північному Кавказі, зокрема з осетинською ( приблизно 600 000).

Неіндоєвропейські мови[ред. | ред. код]

Тюркські[ред. | ред. код]

Поширення тюркських мов в Євразії
Докладніше: Тюркські мови

Уральські[ред. | ред. код]

Поширення уральських мов в Євразії
Докладніше: Уральські мови

Уральська мова родом з Північної Євразії. Фіно-угорські групи уральських мов, крім самоїдських. До балтійсько-фінських мов належать фінська (приблизно 5 мільйонів), естонська (приблизно 1 мільйон) та марійська (близько 400 тисяч). Саамські мови (приблизно 30 000) тісно споріднені з фінською.

Угорські мови представлені в Європі з угорською мовою (приблизно 13 мільйонів), історично запровадженою угорським завоюванням Карпатського басейну в 9 ст.

Самоїдською ненецькою мовою говорять у Ненецькому автономному окрузі Росії, розташованому в крайньому північно-східному кутку Європи (відмежований Уральськими горами).

Інші[ред. | ред. код]

Мови жестів[ред. | ред. код]

Кілька десятків мов ручної роботи існує в Європі, причому найпоширенішою сім'єю жестових мов є мови франкосигів, які зустрічаються в країнах від Іберії до Балкан і Балтії. Достовірну історичну інформацію про жестові та тактильні мови знайти важко, оскільки народні історії відзначають існування спільнот підписів у Європі сотні років тому. Британська мова жестів (BSL) і французька мова жестів (LSF), ймовірно, є найстарішими підтвердженими мовами жестів, якими постійно говорять. Поряд з німецькою мовою жестів (DGS), за даними Ethnologue, ці три мають найбільшу кількість підписантів, хоча дуже мало установ бере відповідну статистику про сучасну групу підписів, що ускладнює пошук законних даних.

Примітно, що деякі європейські мови жестів мають явні зв’язки з місцевими мовами більшости/усними, окрім контакту зі стандартною мовою та запозичення, тобто граматично мови жестів та усні мови Європи досить відрізняються одна від одної. Через (візуальну/звукову) різницю в модальності більшість мов жестів названо на честь більшої етнічної нації, в якій на них розмовляють, а також слова «мова жестів», що передає те, що розмовляють у більшій частині Франції, Валлонії та Романдії, як французьку мову жестів або LSF для: langue des signes française.

Розпізнавання неусних мов сильно варіюється від регіону до регіону.[13] Деякі країни дозволяють юридичне визнання навіть на державному рівні, тоді як інші продовжують активно пригнічуватися.[14]

Основними знаковими мовними сім'ями є:

Історія стандартизації[ред. | ред. код]

Мова та ідентичність, процеси стандартизації[ред. | ред. код]

У середні віки двома найважливішими визначальними елементами Європи були Christianitas і Latinitas.

Найдавнішими словниками були глосарії: більш-менш структуровані списки лексичних пар (в алфавітному порядку або відповідно до концептуальних полів). Латино-німецькі (латино-баварські) Abrogans були одними з перших. Нову хвилю лексикографії можна побачити з кінця 15 століття (після запровадження друкарського верстату, із зростанням інтересу до стандартизації мов).

Концепція національної держави почала виникати в період раннього Нового часу. Народи прийняли певні діалекти як свою національну мову. Це, разом із покращеними комунікаціями, призвело до офіційних зусиль щодо стандартизації національної мови, і було створено ряд мовних академій: 1582 Accademia della Crusca у Флоренції, 1617 Fruchtbringende Gesellschaft у Веймарі, 1635 Académie française в Парижі, Españolamia 1713 Мадрид. Мова дедалі більше пов’язувалася з нацією, а не з культурою, а також використовувалася для пропаганди релігійної та етнічної ідентичности: наприклад, різні переклади Біблії однією мовою для католиків і протестантів.

Перші мови, стандартизація яких просувалась, включали італійську (queste della lingua: сучасна тосканська/флорентійська проти. Старо-тосканський/флорентійський проти Венеціанська → сучасна флорентійська + архаїчна тосканська + верхня італійська), французька (стандарт заснований на паризькій), англійська (стандарт заснований на лондонському діалекті) та (високо) німецька (на основі діалектів канцелярії Мейсена в Саксонії, середньонімецька, та канцелярія Празьки в Богемії («загальнонімецька»). Але кілька інших народів також почали розробляти стандартний сорт у 16 столітті.

Лінґва франка[ред. | ред. код]

У Європі було кілька мов, які, на думку деяких істориків, протягом певних періодів вважалися лінґва франка. Як правило, під час становлення національної мови нова мова стає lingua franca для народів майбутньої нації аж до фаз консолідації та об’єднання. Якщо нація стане міжнародним впливом, її мова може стати lingua franca серед націй, які розмовляють своїми національними мовами. У Європі не було мови lingua franca на всій території, якою розмовляли всі або більшість її населення протягом будь-якого історичного періоду. Деякі linguae francae минулого і сьогодення в деяких його регіонах для деяких популяцій:

Мовні меншини[ред. | ред. код]

Історичне ставлення до мовного розмаїття проілюстровано двома французькими законами: указ Вілле-Котре (1539), згідно з яким кожен документ у Франції повинен бути написаний французькою мовою (ні латиною, ні окситанською) і закон Тубона (1994), який мав на меті усунути англіцизми з офіційних документів. Держави та населення всередині держави часто вдаються до війни, щоб залагодити свої розбіжності. Були спроби запобігти подібним ворожим діям: дві такі ініціативи просувала Рада Європи, заснована в 1949 році, яка підтверджує право носіїв мови меншин на повне та вільне використання своєї мови.[21] Рада Європи прагне захищати мовне розмаїття. Наразі всі європейські країни, крім Франції, Андорри та Туреччини, підписали Рамкову конвенцію про захист національних меншин, а Греція, Ісландія та Люксембург її підписали, але не ратифікували; це положення набуло чинности в 1998 році. Інший європейський договір, Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, була прийнята в 1992 році під егідою Ради Європи: вона набула чинности в 1998 році, і хоча вона є юридично обов'язковою для 24 країн, Франції, Ісландії, Італії, Північної Македонії, Молдови та Росії вирішили підписати конвенцію без ратифікації.

Скрипти[ред. | ред. код]

Алфавіти, які використовуються в національних мовах Європи:pe:

Основними літерами, які використовуються сьогодні в Європі, є латиниця та кирилиця.

Грецький алфавіт був похідним від фінікійського алфавіту, а латинський — від грецького через давньоіталійське письмо. У ранньому середньовіччі огам використовувався в Ірландії, а руни (походять від давньоіталійського письма) в Скандинавії. Обидва були замінені в загальному вжитку латинським алфавітом у Пізнє середньовіччя. Кирилиця походить від грецького, а перші тексти з’явилися близько 940 року.

Близько 1900 року в Європі існували в основному два варіанти гарнітури латинського алфавіту: Antiqua і Fraktur. Fraktur використовувався найбільше для німецької, естонської, латиської, норвезької та датської мов, тоді як Antiqua використовувався для італійської, іспанської, французької, польської, португальської, англійської, румунської, шведської та фінської мов. Варіант Fraktur був заборонений Гітлером у 1941 році, його описували як «єврейські літери Schwabacher».[22] У Європі історично використовувалися інші письменності, включаючи фінікійську, з якої походять сучасні латинські літери, давньоєгипетські ієрогліфи на єгипетських артефактах, якими торгували в давнину, різні рунічні системи, які використовувалися в Північній Європі до християнізації, і арабську в епоху Османської імперії.

Угорські руни використовувалися угорським народом у ранньому середньовіччі, але його поступово замінили угорським латинським альфабетом, коли Угорщина стала королівством, хоча вони були відроджена в ХХ столітті та мають певну маргінальну, але зростаючу сферу використання відтоді.

Європейський Союз[ред. | ред. код]

Європейський Союз (станом на 2022 рік) налічував 27 держав-членів із населенням 447 мільйонів, або близько 60% населення Європи.

Європейський Союз за домовленістю з державами-членами визначив 24 мови як «офіційні та робочі»: болгарська, хорватська, чеська, данська, голландська, англійська, естонська, фінська, французька, німецька, грецька, угорська, ірландська, італійська, латвійська, литовська, мальтійська, польська, португальська, румунська, словацька, словенська, іспанська та шведська.[23] Це позначення надає державам-членам два «права»: держава-член може спілкуватися з ЄС будь-якою з визначених мов і переглядати «правила ЄС та інші законодавчі документи» цією мовою.[24]

Європейський Союз і Рада Європи співпрацюють у освіті населення-члена мовами для «сприяння багатомовності» серед країн-членів ЄС.[25] Спільний документ Загальноєвропейські рамки компетенції з мов: навчання, викладання, оцінювання (CEFR)» є освітнім стандартом, який визначає «компетенції, необхідні для спілкування» та відповідні знання для освітян при створенні освітніх програм. У незалежному дослідженні 2005 року, запитаному Генеральним директоратом ЄС з освіти та культури, щодо ступеня розмови основними європейськими мовами в країнах-членах. Результати були опубліковані в документі 2006 року «Європейці та їх мови» або «Євробарометр 243». У цьому дослідженні статистично значущим вибіркам населення в кожній країні було запропоновано заповнити анкету щодо мов, якими вони володіють з достатньою компетенцією, «щоб мати можливість розмовляти».[26]

Громади іммігрантів[ред. | ред. код]

Нещодавня (після 1945 року) імміграція до Європи запровадила значні спільноти носіїв неєвропейських мов.[1]

Найбільші такі спільноти включають арабомовні (див. Араби в Європі) і турецькі (за межами європейської Туреччини та історичної сфери впливу Османської імперії, див. Турки в Європі).[27] Вірмени, бербери та курди мають діаспорні громади приблизно 1–2 000 000 кожен. Різні мови Африки та мови Індії утворюють численні менші спільноти діаспори.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б International migrant stock: By destination and origin. United Nations. Архів оригіналу за 1 січня 2015. Процитовано 5 червня 2022.  Помилка цитування: Некоректний тег <ref>; назва «autogenerated1» визначена кілька разів з різним вмістом
  2. Linguist makes sensational claim: English is a Scandinavian language. ScienceDaily. Архів оригіналу за 30 листопада 2012. Процитовано 6 березня 2016. 
  3. Friedman, Lawrence; Perez-Perdomo, Rogelio (2003). Legal Culture in the Age of Globalization: Latin America and Latin Europe. Stanford University Press. с. 1. ISBN 0-8047-6695-9. Архів оригіналу за 5 червня 2022. Процитовано 5 червня 2022. 
  4. F. Violi, Lessico Grecanico-Italiano-Grecanico, Apodiafàzzi, Reggio Calabria, 1997.
  5. Paolo Martino, L'isola grecanica dell'Aspromonte. Aspetti sociolinguistici, 1980. Risultati di un'inchiesta del 1977
  6. Filippo Violi, Storia degli studi e della letteratura popolare grecanica, C.S.E. Bova (RC), 1992
  7. Filippo Condemi, Grammatica Grecanica, Coop. Contezza, Reggio Calabria, 1987;
  8. In Salento e Calabria le voci della minoranza linguistica greca. Treccani, l'Enciclopedia italiana. Архів оригіналу за 27 жовтня 2012. Процитовано 5 червня 2022. 
  9. Alexander, Marie (2009). 2nd International Conference of Maltese Linguistics: Saturday, September 19 – Monday, September 21, 2009. International Association of Maltese Linguistics. Архів оригіналу за 23 червня 2008. Процитовано 2 November 2009. 
  10. Aquilina, J. (1958). Maltese as a Mixed Language. Journal of Semitic Studies 3: 58–79. doi:10.1093/jss/3.1.58. 
  11. Aquilina, Joseph (July–September 1960). The Structure of Maltese. Journal of the American Oriental Society 80: 267–68. JSTOR 596187. doi:10.2307/596187. 
  12. Werner, Louis; Calleja, Alan (November–December 2004). Europe's New Arabic Connection. Saudi Aramco World. Архів оригіналу за 29 вересня 2012. Процитовано 5 лютого 2016. 
  13. Reagan, Timothy (2014). Language Policy for Sign Languages. The Encyclopedia of Applied Linguistics. с. 1–6. ISBN 9781405194730. doi:10.1002/9781405198431.wbeal1417. 
  14. Murray, Joseph J. (2015). Linguistic Human Rights Discourse in Deaf Community Activism. Sign Language Studies 15 (4): 379–410. JSTOR 26190995. PMC 4490244. PMID 26190995. doi:10.1353/sls.2015.0012. 
  15. Counelis, James Steve (March 1976). Review [untitled] of Ariadna Camariano-Cioran, Les Academies Princieres de Bucarest et de Jassy et leur Professeurs. Church History 45: 115–116. JSTOR 3164593. doi:10.2307/3164593. «...Greek, the lingua franca of commerce and religion, provided a cultural unity to the Balkans...Greek penetrated Moldavian and Wallachian territories as early as the fourteenth century.... The heavy influence of Greek culture upon the intellectual and academic life of Bucharest and Jassy was longer termed than historians once believed.» 
  16. Wansbrough, John E. (1996). Chapter 3: Lingua Franca. Lingua Franca in the Mediterranean. Routledge. 
  17. а б Calvet, Louis Jean (1998). Language wars and linguistic politics. Oxford [England]; New York: Oxford University Press. с. 175–76. 
  18. Jones, Branwen Gruffydd (2006). Decolonizing international relations. Lanham, MD: Rowman & Littlefield. с. 98. 
  19. (Kahane, 1986)
  20. Darquennes, Jeroen; Nelde, Peter (2006). German as a Lingua Franca. Annual Review of Applied Linguistics 26: 61–77. doi:10.1017/s0267190506000043. 
  21. European Charter for Regional or Minority Languages: Strasbourg, 5.XI.1992. Council of Europe. 1992. Архів оригіналу за 26 лютого 2011. Процитовано 5 червня 2022. 
  22. Facsimile of Bormann's Memorandum (in German) [Архівовано 3 березня 2016 у Wayback Machine.]The memorandum itself is typed in Antiqua, but the NSDAP letterhead is printed in Fraktur. "For general attention, on behalf of the Führer, I make the following announcement: It is wrong to regard or to describe the so‑called Gothic script as a German script. In reality, the so‑called Gothic script consists of Schwabach Jew letters. Just as they later took control of the newspapers, upon the introduction of printing the Jews residing in Germany took control of the printing presses and thus in Germany the Schwabach Jew letters were forcefully introduced. Today the Führer, talking with Herr Reichsleiter Amann and Herr Book Publisher Adolf Müller, has decided that in the future the Antiqua script is to be described as normal script. All printed materials are to be gradually converted to this normal script. As soon as is feasible in terms of textbooks, only the normal script will be taught in village and state schools. The use of the Schwabach Jew letters by officials will in future cease; appointment certifications for functionaries, street signs, and so forth will in future be produced only in normal script. On behalf of the Führer, Herr Reichsleiter Amann will in future convert those newspapers and periodicals that already have foreign distribution, or whose foreign distribution is desired, to normal script".
  23. Languages Policy: Linguistic diversity: Official languages of the EU. European Commission, European Union. 4 June 2009. Архів оригіналу за 26 вересня 2014. Процитовано 9 August 2015. 
  24. Languages of Europe: Official EU languages. European Commission, European Union. 2009. Архів оригіналу за 2 February 2009. Процитовано 5 November 2009. 
  25. Common European Framework of Reference for Languages: Learning, Teaching, Assessment (CEFR). Council of Europe. Архів оригіналу за 30 жовтня 2009. Процитовано 5 November 2009. 
  26. Europeans and Their Languages. European Commission. 2006. с. 8. Архів оригіналу за 14 квітня 2016. Процитовано 5 November 2009. 
  27. Cole, Jeffrey (2011). Ethnic Groups of Europe: An Encyclopedia. ABC-CLIO. с. 367. ISBN 978-1-59884-302-6. 

Посилання[ред. | ред. код]