Модель пропаганди

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Модель пропаганди (англ. propaganda model) — теоретична модель, розроблена Едвардом Херманом та Ноамом Хомскі, за якої влада зосереджена у руках відносно небагатьох осіб та корпорацій, і це призводить до вибірковості та фільтрації новин. Тому та інформація, що доходить до широкої громадськoсті, лише підтримує мету тих партій, котрі зазвичай прагнуть максимізувати особисту владу та свій власний корпоративний прибуток. Засоби масової інформації вже не є незалежними, оскільки вони "служать і пропагують від імені потужних суспільних інтересів, які контролюють та фінансують їх".[1]

Фільтри[ред. | ред. код]

"Необроблені" новини повинні проходити послідовні фільтри, залишаючи лише очищені залишки, придатні для друку та розповсюдження. Вони фіксують точку зору тлумачення, а також визначення того, що є важливим у першу чергу. Панування еліти над засобами масової інформації та маргіналізація медіа, що мають інакшу думку та виникають внаслідок функціонування цих фільтрів, відбувається настільки природньо, що люди, які долучені до медіа-сфери та які часто підходять до своєї роботи з доброзичливістю та прихильністю, здатні переконати себе, що вони вибирають та інтерпретують новини "об'єктивно" та на основі професійних цінностей новин.

Власність[ред. | ред. код]

Обмеження права власності на засоби масової інформації за допомогою великих розмірів інвестицій було застосовано уже у 18 сторіччі, і воно ставало більш ефективним у часі. Велика частка серед тих, хто розподіляли новини, була дуже маленькою та локальною, залежною від великих національних компаній та сервісних служб, окрім місцевих новин. Фактично, новинний потік тримався у руках моноцентричної верхівки. Як зазначав Бен Багджадян, незважаючи на великий обсяг засобів масової інформації, двадцять дев'ять найбільших ЗМІ складають понад половину випуску газет, а також більшість продажів та аудиторій у журналах, теле-радіомовленні, книгах та фільмах.[2] І саме вони визначають порядок денний для новин та постачають більшу частину національних та міжнародних відомостей на найнижчі рівні медіа, а отже, для широкої громадськості.

Цей тренд щодо збільшення інтеграції засобів масової інформації в ринкову систему був прискорений шляхом послаблення правил, що обмежують концентрацію ЗМІ, що призвело на сьогоднішній день до монополізації медіа-каналів існуючими бізнес конгломератами.

Ще одними важливими відносинами власності є залежність медіа компаній від державних зв'язків. Компаніям і мережам, що займаються радіо-телебаченням, потрібні державні ліцензії та франшизи, а, отже, вони потенційно підлягають державному контролю або переслідуванню. Ця технічно юридична залежність була використана як засіб для контролю діяльності засобів масової інформації, а політика ЗМІ, яка часто не підпадає під орієнтації установи, могла б стати причиною для подальших пригнічень з боку власників. Засоби масової інформації захищають себе від цієї непередбаченості через лобіювання та розвиток політичних взаємозвязків.

Приклад: корпоративна організація, яка володіє засобами масової інформації, ніколи не публікує фінансові звіти, які можуть загрожувати їй.[3]

Реклама[ред. | ред. код]

Зі зростанням реклами, газети, які привертали оголошення, могли дозволити собі продаж копії за ціну значно нижче собівартості продукції. З поширенням цієї моделі починають з’являтися відсторонені від загального потоку ЗМІ, що залежать лише від коштів за продаж. А система, що базується на рекламі, як правило, призводить до припинення їхнього існування. З рекламою вільний ринок перестає бути нейтральною системою, в якій остаточний вибір покупця є вирішуючим, тому що тепер вибір рекламодавців безпосередньо впливає на процвітання медіа та його виживання. Яскравим прикладом є газета Daily Herald, що в останній рік свого існування зі своїми 4,7 мільйонами читачів була вдвічі більше за читацьку аудиторію "The Times", "Financial Times" та "Guardian combined" разом узятих. Більш того, опитування показали, що її читачі "більш високо оцінювали свою газету, ніж звичайні читачі будь-якої іншої популярної газети", і "вони також більше читають саму газету, ніж читачі інших популярних статей, незважаючи на те, що вони переважно є робочим класом."[4] Смерть Daily Herald була якраз-таки в значній мірі результатом поступового задушення виробництва через брак рекламної підтримки. Daily Herald, яка нараховувала 8.I% національного щоденного тиражу, отримувала лише 3,5 відсотка чистого прибутку від реклами, що було недостатньо для підтримання видавничих можливостей газети. Таким чином, стейкхолдери зацікавлені в залучені не просто аудиторії, а аудиторії з платіжними можливостями. Саме тому газети з цільовою аудиторією розрахованою на середній та вищий класи були і залишаються популярними серед когорти рекламодавців.

Газети, що мають відкрите ідеологічне спрямування, зазнають політичної дискримінації з боку рекламодавців - багато фірм завжди будуть відмовляти в заступництві ідеологічних ворогів та тих, хто "наносять шкоду" їхнім інтересам. Лише у деяких випадках рекламодавці згодні на ризик - основною групою, якою вони зацікавлені, є культурно та політично консервативні медіа. Загалом вони хочуть уникати програми із серйозною тематикою та тривожними суперечками, які перешкоджають "настрою покупки". Вони шукають медіа, які легко розважатимуть користувача і, таким чином, вписуються в дух основної мети купівлі місця у цих програмах - розповсюдження "повідомлення, що продає".

Приклад: корпоративна організація може загрожувати засобам масової інформації про скасування контракту про рекламу, якщо медіа продовжують публікувати будь-які новини, які завдають шкоди репутації організації.[5]

Джерела інформації[ред. | ред. код]

Економіка диктує, аби медіа зосереджували свої ресурси там, де часто трапляються значні новини, багато важливих чуток та витоків, а також проводяться регулярні прес-конференції. У Америці Білий дім, Пентагон і Державний департамент у Вашингтоні є центральними вузлами таких новинних заходів; В Україні такими місцями будуть Кабмін, Верховна Рада та Адміністрація президента України; на місцевому рівні такими публічими місцинами є міська рада та служба міліції є предметом регулярних новин для журналістів. Важливим фактором є також те, що урядові та корпоративні джерела також мають велику заслугу визнання та довіри до їхнього статусу та престижу. Це важливо для засобів масової інформації. Адже однією з причин такої фатальної довіри до офіційних джерел є те, що ЗМІ стверджують - вони є "об'єктивними" дозаторами новин. Частково для підтримання образу об'єктивності, а також для захисту себе від критики упередженості та загрози наклепу, їм потрібен матеріал, який можна зобразити як передбачувано точний. Саме тому державні установи мають високий рівень уваги збоку ЗМІ.

Також, аби закріпити свою основну позицію в якості джерел, промоутери державних та бізнес-новин йдуть на великі жертви, щоб полегшити доступ новин до медіа. Вони надають організаціям об'єкти, в яких вони мають збираютися; вони дають журналістам попередні копії виступів і майбутніх доповідей; вони планують прес-конференції в години, добре підготовлені до термінів новин тд і тп.

З іншого боку, через свої служби люди при владі можуть використовувати особисті стосунки, загрози та винагороди для подальшого впливу та примусу на медіа. Потужні джерела також можуть використовувати престиж і важливість засобів масової інформації як важіль, який обмежує доступ критиків до ЗМІ, саме тому з’являється проблема монополізації сфери - інформація подається з одної точки зору та не підлягає оцінюванню. Можливо, більш важливим є факт того, що ці джерела регулярно зловживають своєю владною перевагою над медіа-програмами та їхньою залежністю, щоб "керувати" засобами масової інформації, маніпулювати ними у виконанні спеціального, вибудуваного "зверху" порядку денного. Частина цього процесу управління полягає в наводнюванні засобів масової інформації історіями, які іноді допомагають закріплювати певні ідеї у медіа, а в інший час допомагають прибирати небажані історії з першої сторінки чи в цілому з існуючого простору міркувань.

З іншої сторони, домінування офіційних джерел послаблюється існуванням дуже респектабельних неофіційних джерел, які дають протилежні погляди з великим авторитетом. Однак і ця проблема усувається - шляхом "кооперування експертів", тобто, залученням їх до праці як консультантів, фінансуючи їх дослідження, та організовуючи аналітичні центри, які найматимуть їх безпосередньо та допоможуть поширювати сформовані верхівкою повідомлення.

Приклад: прес-секретар прем'єр-міністра чи президента вважається потужним джерелом новин. Для того, щоб переконатися в належному руху потока новин, організації утримують джерела "задоволеними" делікатним підходом до вибору інформації, яка буде оприлюднена.[6]

"Flak" або ворожо налаштована критика[ред. | ред. код]

Негативна критика відноситься до негативних відповідей на ЗМІ або програму. Вона може приймати форму листів, телеграм, телефонних дзвінків, клопотань, позовів тощо. Якщо флак виробляється в великих масштабах або окремими особами чи групами з значними ресурсами, це може коштовно обходитися для медіа.

Флак буває двох видів: прямим або непрямим. Прикладом прямого варіанту є листи або телефонні дзвінки з Білого дому до телевізійних мереж, що вимагають документів, які використовувалися при складанні програми; чи повідомлення від посадових осіб, рекламних агентств або корпоративних спонсорів до представників засобів масової інформації, що загрожують відплатою. Потужні джерела можуть також працювати над репутацією засобів масової інформації опосередковано, наприклад, скаржачись на своїх власних виборчих округах (акціонерів, працівників) про певні види ЗМІ; генеруючи рекламу, яка робить те ж саме, і фінансуючи правильні моніторингові або аналітичні операції, спрямовані на атаку ЗМІ.

З іншого боку ЗМІ завжди слідкують за негативними відповідями. Перед публікацією або трансляцією новин про публічно відому та обожнювану фігуру медіа дуже ретельно переглядають матеріал. У такому разі, ЗМІ, будучи фільтром, намагатиметься уникати новин, які можуть приносити різні негативні відповіді.[7]

Приклад: більшість медіа ніколи не публікують новини про негативний імідж релігійних лідерів без достатньої кількості доказів. Бо це може спричинити шкоду репутації медіа-організації серед громадськості.[8]

Антикомунізм або анти-ідеології[ред. | ред. код]

Цей пункт побудований на протиставленні нечіткості визначення "комунізму" та його можливого застосування щодо приватної власності та радикалізму - медіа створює образ одиного ідеологічного ворога, з яким має боротися суспільство. Страх є потужним поштовхом і змушує людей шукати когось, хто б їх оберігав. Публіка починає сприймати інформацію, які в інакших ситуаціях їм може не сподобатися. Загальний страх, що поширюється по всьому населенню, робить його більш гнучкими. Механізм антикомуністичного контролю здійснює глибокий вплив на засоби масової інформації. У звичайні часи питання, як правило, формулювалося з точки зору двобокого світу комуністичної та антикомуністичної влади, з прибутками та втратами, що виділяються на опозиційні сторони, та вболівання за "нашу сторону". Після загибелі Радянської республіки в образі Іраку було виявлено нову загрозу, а потім - і в ісламському тероризмі. Настрій, започаткований ЗМІ, ще більше посилюється фільмами та телевізійними серіалами, які драматизують побоювання.[9] Комунізм і тероризм - це лише два способи створити страх. Інші дуже реалістичні страхи включають в себе втрату заощаджень або будинок, втрату роботи тощо. Заголовки новин часто грають роль таких "тригерів" страху.

Приклад: новини, які говорять про спільне життя робітників, ніколи не дозволяли публікувати в Америці. Тому що вони боялися повстання робітників, якщо такі статті та новини будуть поширюватися.[10]

Приклади[ред. | ред. код]

В’єтнамська війна[ред. | ред. код]

За визначенням авторів, це один з перших випадків, коли такий вид маніпуляцій був використаний у засобах масової інформації у великих масштабах. "Вперше в історії, - пише Роберт Елегант, - результат війни визначався не на полі бою, а на друкованій сторінці та, насамперед, на телеекрані."[11] Загалом, старання ЗМІ полягали не лише у підвищенні рівня підтримки воєнної кампанії серед населення за допомогою постійних описів досягнень американських солдат на полі бою та замовчуванні "незручних" для уряду фактів, а й у висвітленні загального ворога. Ним став Радянський Союз, а точніше воєнні дії в Афганістані, що описувалися та трактувалися американською пресою виключно з скептицизмом та зневагою.

Дуже рідко американські репортери робили будь-які зусилля, аби побачити війну з точки зору "ворога" - навіть у цьому випадку будь-які виголошення з боку офіційних державних структур визначалися помилковими та сповненими ідеологічної агенди.

До середини шістдесятих років засоби масової інформації лояльно виконували свою функцію підтримки служби державного насильства, і завдяки цьому не було суттєвого протистояння атакам США на В’єтнам. Ентузіазм ідеологічних інститутів щодо "відстоювання Південного В'єтнаму" від "внутрішньої агресії" допоміг зберегти думку громадськісті у відповідності з тим, як цього прагнула американська армія та державні установи.[12] Однак навіть дискусії щодо правильності дій армії, що з’явился в основних ЗМІ фактично вкорінили американську пропаганду про війну, а не кинули виклик цьому.

Лаос та Камбоджа[ред. | ред. код]

Зображення Лаосу в медіа в ранній період іноді було величезним - удвічі більше, ніж В'єтнаму. Але, знову ж, як і у випадку з В’єтнамською війною, Америка притримувалася позиції однобічного зображення подій, до того ж не визнаючи агресію зі своєї сторони. Засоби масової інформації не публікувати інформацію про напад американських військових на беззахисне суспільство. Натомість вони продовжували надавати виправдання, які усвідомлено були прописані неточними, в тих рідкісних випадках, коли згадувалося про факт бомбардування. Загалом, можна сказати, що попри увагу протягом усього наступного періоду, війна в Лаосі та Камбоджі практично була "невидимою" в ЗМІ увесь 1969 рік. Ставлення медіа до воєнного конфікту того часу поділялося на три етапи: на першому (1969-1975 рр.) свідчення біженців вважалися нецікавим, і сьогодні мало відомо, окрім того, що існував факт величезного забою та знищення мирного населення. Ця фаза не входить у запис як "холокост" або "геноцид"; другий етап (1975-1978 рр.) відзначається змінами щодо показань біженців - тепер їх показання з нетерпінням очікували, однак лише для тому, що це мало виконувати корисну роль: а саме, дозволити ретроспективне обгрунтування попередніх французьких та американських злочинів в Індокитаї; третій етап характеризується "тишею" в спектичних атаках медіа у сторону ідеологічного ворога - Коаліція Демократичної Кампучії (ДК).

Джерела[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Šonková, Markéta. Chomsky, Propaganda, Media, and War. e-Polis.cz (cs-cz). Процитовано 2017-12-03. 
  2. A Propaganda Model, by Noam Chomsky (Excerpted from Manufacturing Consent). chomsky.info (en). Процитовано 2017-12-03. 
  3. Propaganda Model. Communication Theory (en-US). Процитовано 2017-12-03. 
  4. A Propaganda Model, by Noam Chomsky (Excerpted from Manufacturing Consent). chomsky.info (en). Процитовано 2017-12-03. 
  5. Propaganda Model. Communication Theory (en-US). Процитовано 2017-12-03. 
  6. Propaganda Model. Communication Theory (en-US). Процитовано 2017-12-03. 
  7. The Herman-Chomsky Propaganda Model. changingminds.org. Процитовано 2017-12-03. 
  8. Propaganda Model. Communication Theory (en-US). Процитовано 2017-12-03. 
  9. The Herman-Chomsky Propaganda Model. changingminds.org. Процитовано 2017-12-03. 
  10. Propaganda Model. Communication Theory (en-US). Процитовано 2017-12-03. 
  11. HERMAN & CHOMSKY. MANUFACTURING CONSENT. New York: Pantheon Books. 
  12. Rai, Milan. Humpty Dumpty, Vietnam and the Propaganda Model. Процитовано 2017-12-03.