Модернізм у літературі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку


Літерату́рний модерні́зм — загальна назва процесів у літературі кінця 19 і початку 20 століття, головним чином в Європі та Північній Америці, складова частина мистецького модернізму. Літературний модернізм характеризується самосвідомим розривом із традиційними стилями в поезії та віршах. Модерністи експериментували з літературною формою і вираженням, дотримуючись модерністської сентенції «Зробити це новим». Модерністський літературний рух викликало бажання перевернути традиційні художні засоби і висловити нові почуття свого часу.

Термін «модернізм» на позначення літератури цього періоду й сукупности його стилей усталився пост-фактум. Він охоплює ряд суміжних напрямів, зокрема неоромантизм, імпресіонізм, символізм, неокласицизм, експресіонізм, футуризм, вортицизм, імажинізм, дадаїзм та сюрреалізм. Крім того, він включає в себе (або є синонімом до) різні найменування національних мистецьких стилей, таких як юґендстиль, сецесія, ар-нуво тощо.

Таким чином, модернізм перетворився на синонім усього некласичного мистецтва кінця XIX — першої половини XX сторіч.

Витоки модерністської літератури[ред. | ред. код]

У 1880-их популярності набула думка про необхідність цілком відкинути попередні норми, замість того щоб переглядати минулі знання у світлі сучасних технологій. Впливовими у перші дні модернізму були теорії Зиґмунда Фрейда (18561939) і Ернста Маха (18381916). Починаючи з «Науки механіки» (1883), опублікованої в 1880-х, Мах стверджував, що розум має фундаментальну структуру, і що суб'єктивний досвід був ґрунтується на взаємодії частин розуму. Першою великою роботою Фрейда було «Дослідження істерії»Йозефом Бреєром) (1895). За ідеями Фройда, вся суб'єктивна реальність це гра на грі основних спонукань та інстинктів, через які сприймається зовнішній світ. Як філософ науки Ернст Мах сильно вплинув на логічний позитивізм, і через свою критику Ісаака Ньютона він став предтечею теорії відносності Ейнштейна. Згідно з цими ідеями Маха, відношення об'єктів в природі не гарантовані, а відомі тільки через свого роду психічну стенографію.

Це було розривом із минули у тому, що раніше вважалося, що зовнішня та абсолютна реальність нав'язують себе індивіду, як, наприклад, в емпіризмі Джона Локка (1632—1704), який бачив початок початковий розум як табулу раса («Досвід про людський розум», 1690). Опис Фрейда суб'єктивних станів, включно з підсвідомістю, сповнену первинних імпульсів, і врівноважу самообмеженням, був об'єднаний Карлом Юнгом (1875–1961) з ідеєю колективного несвідомого, проти якої свідомість або бореться, або сприймає. В той час коли робота Чарльза Дарвіна змінала в суспільній думці аристотелівське поняття «людина-тварина», Юнг припустив, що властивий людині потяг до порушення соціальних норм не є результатом дитячості чи невіглаством, а походить від сутності людської тваринності. [джерело?]

Ще одним важливим попередником модернізму був Фрідріх Ніцше, філософія якого вважала психологічні спонуки, зокрема, «волю до влади», важливішими, ніж факти чи речі. Анрі Бергсон (1859–1941), з іншого боку, підкреслив різницю між науковим «годинниковим» поняттям часу та прямим, суб'єктивним, людським його досвідом. Його роботи щодо часу і свідомості "мали великий вплив на романістів двадцятого століття", особливо тих модерністів, які використовували техніку потоку свідомості. Також важливою у філософії Бергсона була ідея про «élan vital», життєву силу, яка «запровадила ідею творчої еволюції всього». Його філософія також надає великого значення інтуїції, хоча й не відкидає важливість інтелекту.

Ці різні мислителі були об'єднані недовірою до вікторіанського позитивізму і впевненості. Модернізм як літературний рух можна також назвати реакцією на індустріалізацію, урбанізацію та нові технології.

Важливими літературними попередниками модернізму були: Федір Достоєвський («Злочин і кара» (1866), «Брати Карамазови» (1880)); Волт Вітмен («Листя трави») (1855–1891), Шарль Бодлер («Квіти зла»), Рембо («Ілюмінація», 1874); Август Стріндберг, особливо його пізні п'єси, в тому числі трилогії «У Дамаск», «A Dream Play» (1902), «The Ghost Sonata» (1907).

Риси модернізму[ред. | ред. код]

Модерністи, на відміну від реалістів та авангардистів, свідомо робили свою творчість антидемократичною, елітарною. На їхнє переконання, модернізм зовсім не покликаний бути для широких мас, а навпаки. Відомий іспанський філософ та мистецтвознавець Хосе Ортега-і-Гассет зазначає: «Модерністське мистецтво має маси проти себе, і воно завжди буде мати їх проти себе. Воно, по суті, чуже народові й більш того, воно вороже народові»[джерело?]. Модернізм ставить собі за мету бути «мистецтвом для митців, а не для мас людей. Це буде мистецтво касти, а не демократичне мистецтво». Втім, принцип цей не є для модернізму абсолютним. Винятком з «антидемократичного» правила може слугувати теорія і творча практика унанімістів та експресіоністів.

Модернізм затверджує пріоритет форми над змістом. Один з теоретиків модернізму К. Фідлер проголошує: «В художньому творі форма повинна сама по собі утворювати матеріал, заради якого й існує художній твір. Ця форма, що водночас є і матеріалом, не повинна виражати нічого, окрім себе самої… Зміст художнього твору є ніщо інше, як саме формоутворення»[джерело?].

Література модернізму є рішучим протестом і запереченням художніх принципів реалізму й натуралізму з їхнім зверненням до реальної дійсності, життєподібністю, деміфологізмом, аметафізичністю. Той же К. Фідлер зауважує: «Мистецтво аж ніяк не покликане проникати в низьку дійсність, що є дійсністю всіх людей…» Але в той же час модернізм не приймає романтичної втечі від дійсності. Мистецтво, за виразом Фідлера, не має «сумнівного покликання врятувати людей від дійсності, виходячи з казкового королівства»[джерело?].

На зміну реалістичній та натуралістичній об'єктивності приходить модерністська художня суб'єктивність. Предметний світ деформується та абсурдизується. І ця «нова дійсність» є для митців-модерністів абсолютно реальною. Чим неправдоподібнішою є картина світу, тим вірогіднішою вона стає для модерністів. «Традиційний» реалізм для модерністів — це лише один з можливих засобів відображення світу, який не осягає справжньої реальності — ірраціональної, метафізичної, непізнаванної та, врешті-решт, ірреальної. Американський літературознавець Дж. Е. Міллер слушно зауважив, що «модернізм можна вважати бунтом проти „реалізму“, але не проти „реальності“. Реальність слід знаходити не в узгоджених зовнішніх подіях, а в потоці свідомості, що виникає в зіткненні з цими подіями, які швидко обираються, набирають певної форми, викликають переживання»[джерело?].

«Потік свідомості», про який пише американський дослідник, є одним з основних художніх прийомів літератури модернізму. Термін цей належить відомому психологові та філософові Вільяму Джеймсу. Класичними зразками застосування потоку свідомості в модерністській літературі є романи «Улісс» Джеймса Джойса, «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста, «Місіс Делловей» Вірджинії Вулф.

Іншим популярним художнім прийомом модернізму є монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва (фільми Сергія Ейзенштейна). Він заснований на поєднанні різнорідних тем, фрагментів, образів. У футуризмі, дадаїзмі, «театрі абсурду» монтаж виступає як засіб пізнання світу: створюючи абсурдний образ, він наочно показує обрис безглуздого світу. Нерідко монтаж тісно пов'язаний з прийомом внутрішнього монологу. Так, аналізуючи Джойсів «потік свідомості», С. Хоружий пише: «…зберігаючи основні ознаки внутрішнього мовлення, Джойс в той же час піддає його операції монтажу: проводить в його масиві жорсткий відбір, виганяє будь-який баласт і формує нове мовлення, згущене та високоорганізоване. Спільність з методом монтажу Ейзенштейна тут цілковита; обидва митці досягають такої виразності та життєвості свого матеріалу, якою ніколи не володіє реальне, незмонтоване життя»[джерело?].

Модерністи віддають перевагу умовним формам, що, однак, зовсім не виключає використання засобів цілком життєподібних. Проте нерідко саме життєподібні елементи творів модернізму створюють ефект ірреального, неправдоподібного. Фантастика тісно пов'язана з реальністю в мистецтві модернізму. І, за словами Д. Затонського, «найбільш неймовірне, безглузде та незрозуміле відбувається в буденній, тривіальній обстановці. Вторгнення фантастичного аж ніяк не супроводжується барвистими романтичними ефектами, а оформлюється як найприродніша річ у світі, що не викликає ні в кого подиву»[джерело?]. Яскравим прикладом цього є твори Франца Кафки.

Нерідко модерністи руйнують традиційні конструктивні елементи твору. Їхнім творам може бракувати сюжету й композиції, художнього часу та простору, персонажів і дії. На всю художню діяльність модерністів поширюється «тотальна» іронія. Згідно з цим, постійно натрапляємо на пародію та алюзію, оголення прийому та акцентацію на «зробленості» твору, елементи гри та ілюзії творчості.

Модернізм створює власні міфи, твори його нерідко перетворюються на міфологеми. «Замість розповідного методу ми можемо використовувати тепер міфічний метод», — писав один з найвизначніших модерністів XX століття Томас Стернз Еліот. Міфотворчими є твори Дж. Джойса та А. Бєлого, Г. Майрінка та В. Хлєбникова, Т. С. Еліота та Ε. Паунда, Д. Буццаті та X. Л. Борхеса. Процес модерністської творчості, зазначав Д. Затонський, «є процесом перетворення реальних явищ, подій, проблем на ідіоми, символи, знаки — тобто абстрактні форми, що не відображають дійсності, а лише її символічно моделюють, створюють дещо подібне до адекватного їй душевного настрою»[джерело?].

Періодизація літературного модернізму[ред. | ред. код]

Ранній модернізм[ред. | ред. код]

Модерністська література намагається враховувати мінливі уявлення про реальність розроблених Дарвіном, Махом, Фрейдом, Ейнштейном, Ніцше, Бергсоном та іншими. З цих розвинених інноваційних літературних методів, таких як потік свідомості, внутрішній монолог, а також використання декількох точок огляду. Це може відображати сумніви про філософську основу реалізму, або ж розширення нашого розуміння того, що мається на увазі під реалізмом. Так що, наприклад, використання потоку зі свідомості, або внутрішній монолог відображає необхідність підвищення психологічного реалізму.

Питання про початки модернізму й досі залишається дискусійним. При цьому, часто посилаються на Вірджинію Вулф, на думку якої людська природа зазнала фундаментальних змін «у грудні 1910-го року або близько того». Хоча незаперечним є і те, що модернізм був чинним напрямом вже у 1902-му році, коли вийшов роман Джозефа Конрада «Серце пітьми». В той же час, перша абсурдистська п'єса Альфреда Жарі «Король Убю» датується ще 1896-м роком.

Серед творів ранього модернізму називають також «Вайнзбург, Огайо» Шервуда Андерсона.

На початку деяким модерністам сприяв утопічний дух, який стимулювався інноваціями в галузі антропології, психології, філософії, політичної теорії, фізики та психоаналізу. Поети імажистського руху, заснованого Езрою Паундом в 1912 році характеризувалися позитивним настроєм, відмовившись від настрою і дискурсивності типових для поезії романтичного і вікторіанського періоду, яка виступала за точність зображення та чітку, різку мову. Цей ідеалізм, однак, закінчився з початком Першої світової війни, і письменники створили цинічніші роботи, які відображали переважне почуття розчарування. Багато письменників-модерністів також поділяли недовіру до інститутів влади, таких як уряд і релігія, і відкинули поняття абсолютної істини.

Високий модернізм (1920—1930-ті)[ред. | ред. код]

На твори та авторів/ок "високого модернізму" посутньо вплинула Перша світова війна, яка ще більшою мірою оприявнила кризу модерну та гуманізму загалом. Особливо помітним це було в австрійській літературі падіння імперії поставило перед літератор(к)ами низку онтологічних питань щодо того, чим є їхня батьківщина.

Показово, що велика кількість творів 1920-х років осмислює саме довоєнний час, ніби намагаючись проаналізувати причини цивілізаційного занепаду.

В схожому річищі рухається й тогочасна інтелектуальна думка. Наприклад, Освальд Шпенґлер друкує в перші повоєнні роки свою впливову працю «Присмерк Європи», а філософ Ортега-і-Гассет досліджує культурні зміни, які відбуваються у суспільстві у праці «Бунт мас».

Протягом наступних десятиріч з'являється все більше знакових модерністських творів. Це, зокрема, «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста, «Людина без властивостей» Роберта Музіля, «Улісс» Джеймса Джойса, «Місіс Делловей» Вірджині Вулф, «Коханець леді Чаттерлей» Девіда-Герберта Лоуревса, «Зачарована Гора» Томаса Манна, «Шум і лють» Вільяма Фолкнера.

Твори високого модернізму, такі як «Безплідна земля» Томаса Еліота(1922), були самосвідомішими, інтроспективнішими, і часто досліджували темні сторони людської природи. Для них характерний більший песимізм, пов'язаний із досвідом пережитої війни та ще більшому сумніві в цивілізаціних основах.

Втрачене покоління

У 1930-х роках коли в Радянському Союзі та Німеччині встановлюються тоталітарні режими, а вся Європа живе в «передчутті великої різні», песимістичні інтонації поглиблюються ще більше.

Екзистенціалістські мотиви

Пізній модернізм (після 1939)[ред. | ред. код]

Модернізм за країною[ред. | ред. код]

Перелік основних творів модернізму[ред. | ред. код]

1890-ті[ред. | ред. код]

1900-ті[ред. | ред. код]

1910-ті[ред. | ред. код]

1920-ті[ред. | ред. код]

1930-ті[ред. | ред. код]

1940-ві[ред. | ред. код]

1950-ті[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Богдана Романцова. Час у європейському модерністському романі першої третини ХХ ст. [1]
  • Д. Затонский. Австрийская литература в ХХ столетии. — М., 1985.

Посилання[ред. | ред. код]