Монастир

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Собор св. Юрія Переможця у Видубицькому чоловічому монастирі

Монастир (грец. μοναστήριον — «обитель») — релігійна громада ченців або черниць, що володіє належними їм землями та капіталами, і становила релігійно-господарську організацію. Іншими словами це резиденція монахів чи жінок-монахинь, які живуть разом.

Загальні відомості[ред. | ред. код]

Відповідно до статуту, життя в монастирі бувало суворо спільне (спільножитні монастирі), напівспільне (в окремих келіях зі спільною трапезою та відправою) і пустельниче. Крім ченців у монастирі жили послушники — світські особи, що готувалися стати ченцями. Монастирі очолювали настоятелі (архимандрити, ігумени або ігумені, «старші», «строїтелі» тощо) і при них монастирський собор, який звичайно обирав настоятеля. Релігійним осередком монастиря був монастирський храм. Великі монастирі мали також дзвіниці, додаткові храми, каплиці, трапезні. На території монастиря, крім церковних і житлових будинків, були ще різні адміністративно-господарські будови, майстерні, іноді шпиталі, школи, друкарні тощо. Монастирські споруди були обведені тином або муром.

Деякі монастирі розросталися до великих будівельних комплексів, а в давні часи були справжніми фортецями з оборонними мурами, баштами та ровами. Монастирі засновували подвижники-ченці, князі, аристократи. Засновники-ктитори (та їх нащадки) піклувалися про розбудову і добробут монастирів, для чого дарували їм маєтки й великі суми грошей. Це забезпечувало фундаторам певні права та вплив на організацію та хід монастирського життя (ухвалення статуту, призначення настоятелів тощо). Вони мали там родові усипальниці. Монастирі були важливими осередками церковно-релігійного, науково-освітнього та культурно-мистецького життя. Монастирі грали велику роль в колонізації незайманих земель, а оборонні споруди міських монастирів мали неабияке військове значення.

Християнство[ред. | ред. код]

Католицизм[ред. | ред. код]

Життя в католицькому монастирі відповідає законам певного чернечого ордену. Вони створювалися за конкретних обставин та для виконання специфічної діяльності. Зокрема, до жіночих орденів, утворених до Тридентського собору 1545-1563 рр. відносимо норбертанок, що були засновані 1120 року, орден духовниць - 1198 р., домініканок - 1206 р., кларисинок - 1212 р., кармеліток босих - 1452 р., бернардинок - 1454 р., урсулинок - 1535 р.. Після Триденського собору постали августинки у 1583 р., візитки - 1610 р., шаритки (дочки милосердя) - 1617 р., дарувальниці - 1621 р., служниці Старого міста - 1850 р., феліціанки - 1855 р., згромадження сестер милосердя Матері Божої - 1862 р., дочки Божої Любові - 1868 р., назаретанки - 1875, серафимки - 1881 р., альбертинки - 1891 р., служниці найсвятішого серця Ісуса - 1894 р. та інші.

Як правило, щоб стати монахом чи монахинею потібно пройти 4 етапи духовного становлення, які в загальному можуть займати до 12 років. Переважно усі кандидати приймаються з молодого, юного віку. Склад сестер колись підбирався за правилами. Наприклад, щоб стати монахинею-бернардинкою потрібно було принести посаг та мати шляхетне походження, а кандидат в монахи повинен був бути сином міщанина чи шляхтича. До босих кармеліток приєднувалися кандидатки з родин інтелектуалів, аристократів та знатних землевласників. Але усі вони повинні були мати елементарні релігійні знання, бути фізично і морально здоровими, мати свідоме бажання цілком посвятити своє життя Богу та виявляти готовність до апостольського стилю життя. Не приймалися до монастирів дівчата, які танцювали у балеті.

У чоловічих монастирях вирішальну роль виконує генерал чину - тобто вищий настоятель ордену, який має владу над усіма монастирями даного ордену в світі. Висвячений священник називається священник або батько (отець). Військовий капелан - священник, призначений церковною владою для душпастирської діяльності при лікарняній каплиці. До ступеня монаших чинів належить і клерик або алюм (кандидат на священника). Брати, які не є майбутніми священниками мають певні функції в ордені: швейцар, різничий, кравець, садівник, кухар, органіст.

В монастирях навчають усіх глибин католицької віри.

Латинський обряд[ред. | ред. код]

Візантійський обряд[ред. | ред. код]

Відома греко-католицька обитель — Свято-Успенська Унівська Лавра Студійського уставу недалеко від Львова

Православ'я[ред. | ред. код]

Залежно від історичних, правних і економічних умов, монастирі поділялися щодо своїх прав та підлеглості на:

Дивись також[ред. | ред. код]

Україна[ред. | ред. код]

Чернече життя в Україні почалося ще перед офіційним прийняттям християнства, але перші монастирі з'явилися слідом за хрещенням князя Володимира, насамперед у Києві та його околицях. За часів Ярослава Мудрого відомі:

В XI—XIII століттях число монастирів збільшилося як в Києві так і інших землях України. Серед них:

Після монгольського завоювання монастирі були повністю звільнені від податків. З поширенням ісламу, вони стали осередками спротиву поширенню нового віровчення.

3 переходом українських земель до складу Великого князівства Литовського і Польщі з'явилися нові монастирські фундації, зокрема на терені Галичини, де перед 1500 р. згадувалося 44 монастирів.

В XVI—XVII століттях виникли нові монастирі:

Монастирі були головними осередками української освіти та науки (літописання, зокрема «Повість минулих літ»), книжності (Городиські пам'ятки 12-13 ст., Вибельський апостол 13-14 ст., Путнянське Євангеліє 14 ст., Мукачівський Псалтир 15 ст., Пересопницьке Євангеліє 1556—1561 рр., пом'яники 14-15 ст. Печерської Лаври, Михайлівського Золотоверхого, Унівського та інших монастирів, Межигірський, Густинський, Підгорецький та ін. літописи), церковного співу (Київські, а пізніше Почаївські напіви) та образотворчого мистецтва (мозаїка і фрески Михайлівського, Печерського, Кирилівського монастирів, малярська школа в Печерському монастирі 11-12 ст. тощо), лічби (Печерська Лавра).

За козацько-гетьманської доби в монастирях ширилася шкільна освіта, наука і література (Могилянська колегія, Чернігівський, Переяславський і Харківський колегіуми, василіанські школи на Правобережжі та в Галичині), зокрема, віршування та пісенна творчість (Могилянська колегія, Почаївський Богогласник 1790 р. та ін.). Із заведенням друкарства при монастирях засновувалися друкарні (Онуфріївський монастир у Львові, Печерська Лавра, Дермань, Унів, Новгород-Сіверський, Чернігів, Почаїв), процвітало граверство (Печерська Лавра, Крехів, Почаїв). У жіночих монастирях культивувалося гафтярство (Вознесенський і Флорівський монастир у Києві тощо).

Монастирські церкви та дзвіниці залишаються дорогоцінними пам'ятками української архітектури: тринавних княжих храмів 11-12 ст. (Успенська і Троїцька церкви Печерської Лаври, Михайлівський Золотоверхий і Видубицький собори та Спас на Берестові в Києві, Єлецький собор у Чернігові та Пантелеймонівський храм у Галичі — два останні з романськими впливами), ротонд 12 ст. (св. Іллі у Галичі і св. Василія у Зимному біля Володимира-Волинського), триконхових храмів візантійсько-афонського ренесансу 15-16 ст. (Лаврів, Троїцький М. у Кам'янці-Подільському), пізньої готики (Троїцька церква в Межиріччі біля Острога, Успенська в Зимному та надбрамна вежа Дерманського монастиря) і ренесансу 16-17 ст. (помонастирська церква в Залужжі біля Збаража, перебудови княжих монастирів у Києві П. Могилою, Кисілева церква в Нискиничах), козацького бароко 17-18 ст. (Троїцька і Петропавлівська церкви Густинського монастиря, Всіх Святих, Воскресіння і Петро-павлівської церкви в Печерській Лаврі та інші шедеври 5-банних монастирських храмів) та рококового стилю 18 ст. (головна дзвіниця в Почаєві та ін.). Стильні також дерев'яні церкви і дзвіниці монастиря: Межигірського Спаса (1611 р.), Крехівського монастиря (1658 р.), Манявського скиту (1676 р.), Мошногірського й Медведівського монастирів та ін.

Буддизм[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]


Джерела[ред. | ред. код]

  • Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк: Вежа, 2000.
  • Радянська енциклопедія історії України. — К., 1971. — Т. 3.
  • УРЕ. — К., 1962. — Т. 9.
  • Вечерський В. Українські монастирі. — К.: Наш час, 2008. — 400 с. — ISBN 978-966-817-448-8.

Посилання[ред. | ред. код]