Мотижин

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Мотижин
Motyzhyn mkr gerb.png Motyzin.svg
Герб Прапор
Країна Україна Україна
Область Київська область
Район/міськрада Макарівський
Рада/громада Мотижинська сільська рада
Код КОАТУУ 3222784801
Облікова картка с. Мотижин 
Основні дані
Засноване 1162
Населення 1011
Площа 4,43 км²
Густота населення 272,91 осіб/км²
Поштовий індекс 08060
Телефонний код +380 4578
Географічні дані
Географічні координати 50°22′54″ пн. ш. 29°56′11″ сх. д. / 50.38167° пн. ш. 29.93639° сх. д. / 50.38167; 29.93639Координати: 50°22′54″ пн. ш. 29°56′11″ сх. д. / 50.38167° пн. ш. 29.93639° сх. д. / 50.38167; 29.93639
Середня висота
над рівнем моря
184 м
Водойми Річка Буча
Відстань до
обласного центру
42 км
Відстань до
районного центру
12 км
Місцева влада
Адреса ради 08060, Київська область, Макарівський район, с. Мотижин, вул. В.Довгича, 2а, тел. 3-82-31
Карта
Мотижин. Карта розташування: Україна
Мотижин
Мотижин
Мотижин. Карта розташування: Київська область
Мотижин
Мотижин

Мотижин у Вікісховищі?

Моти́жин — село Макарівського району Київської області, центр сільської ради, розташоване за 20 км від районного центру та за 43 км від обласного центру м. Києва. Найближча залізнична станція — Боярка, 40 км. Площа населеного пункту становить 679,8 га, кількість дворів — 889. Населення становить — 1011 осіб. День села — 6 травня, на Святого Георгія.

Розташоване в центральній частині Макарівського району на річці Бучанка. На півдні межує з селом Лишня, на сході з селом Ясногородка, на північному заході з селом Копилів та на заході з селом Людвинівка.

Історія[ред. | ред. код]

У західній частині села на незначному підвищенні, на краю заболоченої місцевості понад ставом, де тепер парк, знаходилось давньоруське городище, яке мало округлу форму площею близько півгектара.

Через село протікає річка Буча, колись повноводна, нині замулена, майже зникла. Тут вона бере початок, а впадає в Ірпінь. Із центру села йде понад ставом пряма дорога — Старий шлях — на хутір, що був знищений у роки колективізації. За селом, справа, — Київське озеро.

У центрі Мотижина збереглося замковище, яке називають Високим Валом. За літописними даними та переказами старожилів, це була фортеця на західних кордонах Київської держави. Вал оточувала вода, адже річка Буча в давнину була такою повноводною, що по ній до замку підходили струги (кораблі). Саме тут і виникли перші поселення: на правому березі — Слобода, на лівому — Довга. як і донині називавають у селі ці дві вулиці.

Лаврентій Похилевич писав про село наступне:

Мотижин — містечко над рікою Буча, Київського повіту, у 45 верстах від Києва, у 2 верстах від Копилова, на так називаній старій Радомишльській поштовій дорозі, чисельність населення становила — 1570 чоловік православних і 330 євреїв (станом на 1864 рік) та відповідно 2304 православних, 3 уніати, 147 євреїв (на 1887 р.).

До нинішніх часів збереглися руїни тутешнього древнього городища, оточеного валами і ровом, що, мабуть, заповнювався водою, проте не збереглись перекази про древнє городище.

Як бачимо, класик був не дуже обізнаний з місцевими переказами.

Змієвий Вал, с. Мотижин

Мотижин — дуже древнє поселення. Відомий історик академік М. П. Погодін (1800—1875 рр.) підтвердив, що містечко Мотижин розташоване на місці стародавнього міста Мутижира — оборонного пункту на підступах до Києва.

В Іпатіївському літописі згадується Мутижир (або Мотижир[1]) вже в 1162 рік (напевно, що переписувач літопису помилився з написом назви Мотижин)[2].

Вважається, що місто було зруйновано армією монголотатарів в 1240 році і перетворене на пустку. Пізніше, городище Мотижир разом з поселення Борисів вже в 1506 році входило до складу так званих Ясеницьких угідь і разом з Вороніним (Макаровим) і Козятичами (Бородянкою) належало Київським землевласникам Івашенцевичам-Макаровичам, герба Лис.

Згодом, разом з Макаровим, Мотижин неодноразово переходив із рук у руки — від Івашенцевичів-Макаровичів до Лящів, Грохольских, Харлінських, Щавинських, князів Любомирських, Росцішевських і, нарешті, Шимановських.

У липні 1768 року мотижинські надвірні козаки приєдналися до повстанського війська Івана Бондаренка[3].

На початку 1768 року Князь Каетан Росцішевський обміняв із князем Антоном Любомирським Улядовський ключ на Макарівський, і на старість оселився в селі Липівці, що відноситься до цього ж Макарівського ключа. Він був одружений на Мар'яні Красицькій, сестрі Ігнатія, варминского єпископа і відомого поета. Після смерті дружини він став священиком. Його єдиний син загинув під час полювання під Плахтянкою, відповідно Макарівські угіддя перейшли до його сестри. Ці ж угіддя були поділені в 1778 році так, що дружина Домініка Шимановська одержала Мотижинский ключ, Росцишевська — Липівський ключ, а Юзефа Чарнецька — Макарівський. У 1840 році Юзеф Шимановський продав Мотижин дружині Юліана Сулими. Наприкінці XIX століття Мотижин належав генералові Савицькому.

Через Мотижин у свій час проїжджав у 1817 році англійський мандрівник, полковник Джонсон, що їхав з Києва через Росію і Пруссію в Англію, повертаючись з Індії (див. його книгу "Подорож до Англії через Персію, Грузію, Росію та Польщу, яка відбулась в 1817 році).

Дерев'яна церква св. Георгія була побудована тільки в 1822 році. На її місці стояла колись греко-католицька церква, що зазначено в 1775 році у грамоті власника Мотижина, князя Антонія Любомирського, де також сказано:

« Ми, Антоній у Вісниче, Ярославі, Осоліне і Переворське Любомирськом, стражник воєводський, полковник війська його королівської величності і Речі Посполітой і прочия, і прочия, а також помічник його святості Флоріана Гребницького, митрополита і т.д. У виконання моїх побажань, повідомляю, що в моїх спадкоємних угіддях діє церква в містечку Мотижин, називана св. Георгія, у яку я маю намір призначити викладати Закон Божий і шляхетні звичаї чемного Григорія Клобановського, як повітового патрона, а його я зараз вам усім представляю і бажаю, щоб він прийняв це призначення відповідно до моїх побажань і законів, і залишався керувати землями, сіножатями, городами і садами, ставками, заставами, пасіками і пасовищами до кінця свого життя, і звільняю його від всіх, і всіляких двірських, і суспільних податків, як то: чиншів, десятинних, бджолиних, і вівчарних, і різних інших податей, у знак чого і для більшої віри підписуюся тут власноручно. »

У 1840 р. Шимановський продав Мотижин разом із кріпаками поміщиці Сулимовій. Від неї Мотижин успадкувала генеральша Ловцова. У 1859 р. він перейшов до її племінниці Марії Кандибової, по чоловікові — генеральші Савицької. У цей час Мотижин іменувався містечком.

За офіційними даними 1845 р., населення містечка становило 1197 осіб. Селяни поділялися так: тяглові, піші, городники, бездомні. Поміщики, які володіли тут землями і ревізькими душами, вороже ставилися до української мови та культури.

У 1860 р. в Мотижині відкрито церковнопарафіяльне училище. У 90-х рр. XIX ст. в центрі села побудовано нове приміщення школи на три класні кімнати з квартирами для вчителів. Відкрито двокласну школу, де навчалося 120 дітей, серед яких були й діти із навколишніх сіл: Фасової, Людвинівки, Копилова.

У 1900 р. в Мотижині мешкало 3384 особи. Основними власниками землі були пани і піп. Поміщику Савицькому належав винокуренний завод, побудований у 1900 р.

У 1903 р. в с. Мотижині з'явилися перші листівки, які закликали селян до боротьби проти царя і поміщиків. Навесні 1908 р. група селян, озброївшись лопатами, вийшла на панську ниву, викопала стовпи, відмежовуючи їх землі від панських. Для встановлення порядку в село було викликано військовий загін.

Столипінська аграрна реформа в Мотижині проводилася в 1912—1914 рр. під наглядом поміщика Савицького і священика Ходзинського.

У 1917 р. селяни знову розпочали боротьбу за свої права. Восени цього ж року в селі утворено ревком. Очолив її матрос — революціонер Т. М. Снігир. Але в березні 1918 р. Мотижин зайняли німці.

1923 р. на вул. Гребениковій створили перший у селі колгосп «Перший Мотижинський», головою якого став К. Г. Гребеник. У 20-х рр. в селі почала здійснюватись ліквідація неписьменності. У 1926 р. в колишньому поміщицькому парку збудовано нову школу. Було відкрито дільничну лікарню, завідуючою якої стала лікар І. Г. Вечфінська.

Пам'ятник на честь воїнів-односельців, що не повернулися з фронтів війни, с. Мотижин

У 1929 р. в с. Мотижин проводилася рішуча кампанія нової влади щодо суцільної колективізації села і ліквідації куркульства як класу.

У 1932—1933 рр. Мотижин, як і всю Україну, охопив великий голод.

У 1934 р. колективізація в с. Мотижин завершилася створенням чотирьох колгоспів.

10 липня 1941 р. німецько-нацистські загарбники зайняли Мотижин. Окупанти встановили режим терору, насильства і знущань. Молодь примусово відправляли працювати до Німеччини. 7 листопада 1943 р Радянська армія визволила Мотижин. Під час боїв люди допомагали фронту продовольством, доглядали поранених. Понад 100 воїнів-мотижинців нагороджені орденами і медалями, серед них: П. І. Комашенко, В. Ф. Коцюба, Р. Г. Лазнюк — кавалер трьох орденів «Слави», М. Г. Литвин кавалер трьох орденів Червоної Зірки та багато інших. В боротьбі з нацизмом віддали своє життя 415 жителів села. На їх честь споруджена меморіальна композиція.

У 1950 р. 4 колгоспи об'єдналися в один — колгосп «ім. Жданова». Головою обрано М. Г. Тишкевича. У 1962 р. колгосп побудував нове приміщення для лікарні, якою завідувала Г. І. Борщова. Колектив працівників Мотижинської лікарні почав обслуговувати навколишні села.

У 1970 р. збудовано нову сільську школу на 250 місць — одну з найкращих у районі. Директором став В. Ф. Козаченко. Колишні вчителі, такі як К. А. Петрина, П. Т. Тиндик, О. О. Комашенко, Н. Н. Кравчук, створили в школі музей історії села, для якого зібрали багато матеріалів.

Став, Мотижин

В «Історії міст і сіл Української РСР» про Мотижин початку 1970-х було подано таку інформацію:

Мотижин — село, центр сільської Ради, розташоване за 17 км від районного центру та за 32 км від залізничної станції Бородянка. Населення — 2582 чоловіка.

В селі — центральна садиба колгоспу ім. Жданова, який має 4300 га землі, в тому числі орної — 3300 га. Основний напрям господарства м'ясо-молочне тваринництво. Вирощують льон. Колгоспник М. П. Бугайчук нагороджений орденом Жовтневої Революції. У Мотижині є середня школа, 2 бібліотеки, будинок культури. Діє лікарня.[4].

Нині неподалік від школи розташований дитячий садок. Є в Мотижині Будинок культури, бібліотека, магазини, нове відділення зв'язку.

У 1994 р. колгосп ім. Жданова перейменовано в КСП ім. Шевченка, а з 2000 р. розпалося на ПП ім. Шевченка та науково-навчально-виробничий комплекс, який у 2002 р. передано «Інтерторгу».

Городище (літописний Мутижир), с. Мотижин, зах. частина села на підвищеному краю ставка

Туристичні об'єкти[ред. | ред. код]

В західній частині села, на підвищеному краю ставка знаходяться залишки древньоруського городища, зараз, через приватне будівництво активно руйнується. На околиці села знаходяться залишки т.з. Змієвих валів. Також в селі збереглися дві курганні групи (III тис. до н. е. — I тис. н. е.).

Економіка[ред. | ред. код]

Одним з найбільших підприємств Макарівського району є агрофірма «Київська» яка створена в Мотижині. Також працює КСП ім. Шевченка.

Охорона здоров'я[ред. | ред. код]

У селі є медична амбулаторія.

Відомі люди[ред. | ред. код]

В селі народились:

Побут[ред. | ред. код]

У селі працює «Мотижинський ліцей» при якому створено футбольний клуб, також є Навчально-виховний комбінат (школа та дитсадок), працює відділення Ощадбанку.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Літопис руський. Роки 1159—169
  2. «Цього року Ізяслав Давидович Чернігівський прибув з Києва під Білгород, де переховувався від нього князь Ростислав, якого він вигнав з Києва. Князь Ростислав з нетерпінням чекав підмоги, що зрештою прибула на чолі з князем Мстиславом Ізяславовичем з Володимира й інших князів — Ковуями, Торками і Берендеями, що просувалися до Білгорода на Котельничи, Мотижир (найімовірніше це сучасний Мотижин) і Кочур. Ізяслав довідався про це настання занадто пізно і звернувся у втечу, однак був наздогнаний у битві під Буличем (тепер село Біличи), де його поранили шаблею в голову і списом у бік. Надалі його вислали в Київ, де він незабаром і помер» (Літопис по Іпатіївському списку, стор. 351)
  3. Букет Євген. Іван Бондаренко — останній полковник Коліївщини. Історичний нарис. — Київ: Видавництво «Стікс», 2014. — 320 с. ISBN 978-966-2401-09-7
  4. Історія міст і сіл Української РСР. — Київ : Головна редакція УРЕ АН УРСР.

Джерела та посилання[ред. | ред. код]