Моче

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Поширення культури Моче на мапі Перу

Моче, Мочіка або прото-Чіму — доколумбова культура в Південній Америці, що існувала з 1 по 8 століття на узбережжі Перу. Як і у культури Чіму, спадкоємиці Моче, її центр розташовувався в районі міста Трухійо. Південніше Моче жили носії культури Наска.

Історія[ред.ред. код]

Піраміда Місяця

Моче населяли одинадцять долин з 24 узбережними річковими оазами, відокремлені одна від од­ної пустелями в посушливій прибережній смузі північного Перу. У зрошених долинах утворилися незалежні міста з власними правителями і священиками. Спочатку войовничі моче, що мешкали в долині маловодної річки Моче, поширили свій вплив на долину річки Чікама, а вже потім, спираючись на ресурси одразу двох до­лин, почергово розгромили усіх сусідів і встановили свій контроль над північноперуанським узбережжям від узгір'я Сієрра-Бланко, в районі ріки Пакасмайо на півночі, до ріки Непенья на півдні. Під владою моче опинила­ся територія в 20 тис. км2, де проживали на той час 250—300 тис. осіб. Центром новоутвореної держави, володіння якої простяглися з півночі на південь на 1500 км, стало місто Моче. Потужними міськими центрами стали також сусідні з Моче поселення Галіндо, Уанкако (долина р. Віру), Пампа-де-Лос-Інкас (долина річки Санте) та Паньямарка (долина річки Непенья).

В подальшому постійно вели війни із сусідніми племенами. Як стве­рджують палеокліматологи, протягом 650—800 роках унаслідок масштабної посухи на півночі Перу в регіоні суттєво змен­шилися ресурси родючих ґрунтів. У цей же період сталося кілька сильних і доволі руйнівних землетрусів. У результаті моче змушені були покинути колишню столицю і перенес­ти свій політико-релігійний центр значно далі на північ, до Пампа-Гранде.

Тиск, що його здійснювали на моче з півдня представники циві­лізації Уарі, змусив володарів Моче приступити до створення стра­тегічних запасів для можливого ведення виснажливої війни з добре організованим та озброєним ворогом. Крах держави Моче датують кінцем VIII ст.

Населення[ред.ред. код]

Люди невисокі на зріст, але кремезні, з видовженими головами. Чоловіки племені мали звичку носити довгі, хоча й не дуже густі бороди. Існував принцип етнічної сегрегації, в параметрах якого моче чітко ділили усіх людей на «своїх» (кольяна), «чужих» (кайяо) та нащадків від змішаних шлюбів — пайян.

Політично-соціальний устрій[ред.ред. код]

Попервах племена моче очолювали вожді-жреці. Згодом влада перейшла до військових вождім. Зрештою об'єднану державу очолював верховний вождь кіч (сі-кіч), який мав насамперед військову владу. Мали статус та виконували функції панівного прошарку суспільства (знаті) алаек (на кшталт губернаторів — можливо, нащадки колишніх самостійних вождів) — намісники чотирьох окремих долин, з яких складалася поліетнічна іригаційна спільнота Моче.

Далі йшли чі-кіч — «царські службовці»: цей статус ма­ли чиновники, виробничі майстри, наглядачі, військовики, жерці (останні прикрашали свій одяг лисячими головами, оскільки лисиця вважалась у мочіка символом святості й мудрості) тощо.

Наступний стан складали прості виробники й слуги. Внизу суспільної піраміди стояли раби (насам­перед, із числа військовополонених).

Суспільство Моче носило суто патріархальний характер. Становище жінок було менше вартісним (окрім жриць) — мали виконувати домашню роботу (переносити вантажі, готувати їжу, ткати, доглядати дітей тощо) і догоджати своїм чоловікам.

Право[ред.ред. код]

Стабільність у суспільстві підтримува­лася жорстокими законами: за дрібні правопорушен­ня винному відрубували руку чи ногу, могли відрізати ніс чи губи, виколоти очі або навіть каструвати, за серйозні прос­тупки забивали до смерті камінням. Усі ці пока­рання для більшого виховного ефекту завжди проводилися публічно.

Військова справа[ред.ред. код]

Складалося з загартованих вояків. Захистом слугували конічні шоломи (переважно у знаті) та невеличкі квадратні чи овальні щити. Озброєні були булавами, сокирами, пращами, дротиками зі списокидалками та списами з мідними наконечниками.

В моче існував аналог «квіткових воєн», що роз­глядалися місцевим населенням як своєрідний тип люд­ських жертвопринесень на користь божеств. У них брали участь мешканці сусідніх населених пунктів із числа місцевої еліти, оскільки простолюдини ма­ли в цей час працювати на полях. Ставши навпроти один одного, дві такі армії завзято закидали супротивника камінням із пращ, після чого атакували супротивників урукопаш, чим більше в таких боях-змаганнях бувало убитих, поранених і покалічених, тим воно вважалося богоугоднішим. Як морально-матеріальну винагороду переможці цих сутичок отримували майно полонених, захоплених у процесі ритуального зіткнення.

Економіка[ред.ред. код]

Землеробство[ред.ред. код]

Регулярні річкові повені дали змогу спорудили розгалужену мережу іригаційних каналів з площею зро­шуваних полів близько 11500 км2. Основною ресурсною базою них іригаційних комплексів були місцеві ріки — Ламбаєке, Санья, Лече, Мотупе й Хекетепеке. Моче створили мережу широких магістральних каналів (їхні ширина й глибина сягали кількох метрів) та акведуків (найбільший з них у районі м. Аскона має 1400 м завдовжки і до 15 м заввишки). Поля розбивали на невеличкі ділянки — по 20 м2 — з чітко визначеним водозабезпеченням

Землю удобрювали за допомогою гуано, вирощуючи кукурудзу, квасолю, картоплю, батат, арахіс, перець, гарбуз, солодку юку (маніок), бавовник, камоте, чірімойю, гуанабано, гуаву, лукуму, папайю.

Інші види господарства[ред.ред. код]

Було розвинено тваринництво і птахівництво (лами, собаки, качки і навіть морські свинки, м'ясо яких моче уживали в їжу). Різноманітність у харчовий раціон привносили рибальство (молюски, краби і риба, насамперед анчоуси), звіробійний промисел, зокрема, морських левів й тюленів, збиральництво (дари моря і навіть пташині яйця) та полювання.

Транспорт[ред.ред. код]

Моче прокладали чудові дороги зав­ширшки чітко 9,8 м, споруджували надійні мости й акведу­ки зввишки до 15 м. Просто­людини й раби ходили шляхами пішки, а знатних моче переносили у спеціальних паланкінах носії.

Ремесла[ред.ред. код]

У Моче були високо розвинені ремесла, одним з яких була обробка металів. Крім золота і срібла, вони вміли обробляти мідь. Їм були відомі способи виготовлення різних мідних сплавів, зокрема тумбага. Вони володіли технікою нанесення золота на мідні поверхні. В цілому, за технологіями культура Моче може бути порявняна з культурами мідного і бронзового віків в Європі і на Близькому Сході. Навчилися виплавляти з повер­хових мідних руд (азуриту й малахіту) не тільки чисту мідь, прообраз майбутньої бронзи, додаючи для міцності у мідь миш'як. З такого мідно-миш'якового сплаву виготовля­лися спеціальні долота (іноді з орнаментованим руків'ям) — один із перших в Америці досвідів використання металів не лише для задоволення культово-естетичних потреб, а й для виготовлення утилітарно-господарських знарядь праці.

Високорозвинутим ремеслом було і виробництво кераміки, що відрізнялася особливо наближеними до реальних форм виробами. Примітно, що вельми часто зустрічаються посудини у формі еротичних фігур, безліч питань викликає частота зображення гетеросексуального анального сексу. Для прикрашання керамічних виробів виклористовувалися фарби синього, чор­ного, червоного, коричневого, сірого, жовтого та білого кольорів 12-ти відтінків. На гли­няних виробах доволі реалістично (до портретної схожості обличчя) зображені селяни й рибалки, лікарі й хворі, вояки і бранці (в момент, коли їм відрубують голови спеціальними ритуальними ножами), науковці й ткачі, му­зики й раби, жінки, зайняті хатнім господарством, чоловіки, які п'ють маїсове пиво (чічу) або роблять собі обрізання, навіть сексуальні сцени. Містить ке­раміка й усілякі картинки, що стосуються побутового життя: від зображень богів і об'єктів полювання, рибаль­ства та збиральництва (олені, ропухи, мавпи, ягуари, пуми, риби, сови та інші птахи) — до культивованих ними рослин (різноманітні фрукти й овочі), човнів і будинків.

Моче виго­товляли вишукані тканини з вовни й головним чином ба­вовнику.

Культура[ред.ред. код]

Писемність[ред.ред. код]

У Моче не було власної писемності, проте піктографічні зображення, що збереглися, дозволяють відновити картину їх цивілізації.

Архітектура[ред.ред. код]

Виділя­ються, насамперед, масивні будівлі потужної сто­лиці Моче (площа пам'ятки близько 60 га), руїни якої і досі зберігаються неподалік сучасного перуанського міста Трухійо (нижня течія річки Моче).

Моче залишили після себе Піраміду Сонця (Huaca del Sol) і Піраміду Місяця (Huaca de la Luna), найбільші споруди, зведені в стародавній Південній Америці.

Піраміда Сонця була присвячена Аї-Апеку. Мала заввишки 48 м. Являє собоюп'яти терасових уступів з масивною ниж­ньою платформою розміром 250×140 м. За підрахунками нау­ковців, для спорудження цього сонячного храму було витрачено 130—140 млн алобів (цеглин стандартної форми, виготовлених із висушеної глини та різаної соломи — своєрідної глинобитної цегли-сирцю). За свідченнями хроніста А. де ла Каланчі, у споруд­женні піраміди брали участь 200 тис. індіанців. Проте за часів конкісти іспанці довідалися, шо Сонцю моче жертвували золото, і це вирішило долю знаменитої піраміди. Іспанці, якими керував інженер-конкістадор Монтальва, за допомогою штучної греблі змінили у 1602 році русло ріки Моче. Спрямувавши її во­ди на піраміду, вони змили в такий спосіб 3/4 цього храмового комп­лексу, завдяки чому добре розжилися на золото.

Пірамада Місяця складалася із 14 млн адобів (заввишки 21 м), за розмірами значно поступалася Піраміді Сонця, проте мала шеститерасну форму. Рештки ритуальних споруд збереглися і в інших місцях колишньої держави Моче. Серед них — 57 пірамід релігійного комплексу Пакатнаму (в районі річки Хекетепекі), 20-метрова шестиступінчаста піраміда в долині ріки Непенья.

Усі ці споруди моче вкривали пишними поліхромними розписами, які зображували призначених для жертвопринесення бранців, зв'язаних живими зміями, «бунт речей проти людей», з якими предмети-повстанці чомусь розпочали справжню війну.

В новій столиці — на території сучасної Пампа-Гранде — моче звели Велику Піраміду (Уака-Форталес), що являла собою своєрідний «дитинець» Пампа-Гранде, причому збудований у надзвичайно короткі строки. Загальна висота цієї піраміди — 54 м, параметри нижньої платформи — 270×185 м, однак найдивовижнішою є верх­ня платформа піраміди з гладенькими, майже прямовисни­ми обривистими стінами 15-метрової висоти та просторими із багатим начинням житловими приміщеннями на її вер­шині. Знизу до верхніх приміщень вів лише один вузький пандус (круті суцільні сходи), чудово пристосова­ний для оборони від можливого нападу знизу.

Скульптура[ред.ред. код]

Досягли вражаючих висот у мистецтві портретної скульптури. Їхні портрети відтворюють не лише достовірний образ людини, а й подають психологічну характеристику об'єкта.

Живопис[ред.ред. код]

Відомий завдяки розпису на посудинах і стінах храмів, а також зображенням на інших матеріалах. За реалізмом виконання, різноманітністю сюжетів і за кількістю зразків (натепер відомо про понад 100 тис. посудин) вазовий живопис моче дорівнюється живопису Стародавньої Греції. Значна частина присвячена батальним сценам, володарам. Лише з V ст. ця тематика щезає.

Одяг[ред.ред. код]

Усі державні люди но­сили тюрбани з пташиного пір'я, сандалі зі шкіри морського лева, міні-спідниці, золоті й мідні брязкальця (у формі півмісяця), плащі з пишними манжетами й наплічниками та геометричним орнаментом, своєрідним для кожного роду алаек та для кожного рангу чі-кіча. Особливою пишністю та розмаїттям вирізня­лися головні убори можновладців. Свої ноги від ступнів до колін вони фарбували у чорний колір.

Рядові мочіка ходили простоволосими, без зачіскових надмірностей. Одягалися доволі скромно: носили просту сорочку-накидку на кшталт сучасних пончо, без будь-якої орнаментації. Довга проста сорочка або спідниця, не­вибаглива зачіска у дві заплетені коси — оце й усе, чим задовольнялися жінки, незалежно від статусу їхніх чоловіків.

Раби мали ходити абсолютно голими, з по­казово непричесаним середньої довжини волоссям.

Вірування. Жертвоприношения[ред.ред. код]

Вшано­вували ягуарів (явний спадок чавінських часів), проте біль­шість своїх богів вони вже шукали на небі або серед собі подібних. Серед них — обожнений верховний володар кіч, Сонце (йому жертвували золоті прикраси), Місяць (його да­ри — срібні), умовно верховний бог-творець Аї-Апек, що зображувався у вигляді людинопуми або людиноягуара, яка сидить на троні чи вершині пірамі­ди, а з її голови виходять промені. Шанували деяких тварин зокрема, сокола, морського орла, собаку, двоголових змій, котрі вважалися посланцями Аї-Апека. Решта богів і божеств утворювала розвинений ієрархічний пантеон

При розкопках було пітверджено, що у Моче існували криваві ритуали. Після вивчення багатьох скелетів, учені прийшли до висновку, що вони були принесені в жертву богам, мабуть, у проханнях дощу, які в цьому регіоні украй рідкісні. Також є докази, що в культурі Моче високі позиції займали жінки-жриці. Наприклад, на збережених зображеннях, чаші з кров'ю жертв правителеві подають саме вони. Питання, ким були жертви, є предметом суперечок серед учених. За однією версією, вони були представниками знаті, що програли в ритуальних поєдинках, за іншою — полоненими в озброєних конфліктах з сусідніми племенами і державами. Існує теорія, що занепад культури Моче був викликаний саме релігійною запеклістю. Моче вкладали дуже багато зусиль і ресурсів в свої ритуали і приносили в жертву, як правило, молодих і продуктивних членів суспільства. Жертвуючи своєю молоддю, Моче самі позбавляли себе майбутнього.

Археологічні знахідки[ред.ред. код]

Посудина із зображенням орального сексу

У 1983 році під час розкопок було виявлено унікальний храм «шамана» (іспанською ель-брухо) — прихований поховаль­ний комплекс, прикрашений фризами, що зображують ряди зв'язаних бранців. Усередині храмової гробниці (можливо, вона належала ко­мусь із мочіцьких кічів) знайдено солідний поховальний інвентар і безліч людських кісток.

У селища Уака-Рахада в лютому 1987 року було виявлено поховання, що добре збереглося і було не розграбованим. У ньому покоївся Правитель Сіпану, що жив в 3 столітті, а також його челядь. Сам Правитель був похований разом зі своїми наложницями та іншими підданими, принесеними в жертву після його смерті. У правій руці він тримав золотий скіпетр, а на саркофазі біля його ніг були зображені переможені і підлеглі вороги. Прикраси на голові і у вухах служили видними атрибутами його влади.

Зроблені досі знахідки обриваються на 7 столітті. За деякими припущеннями, декілька явищ Ель-Ніньйо впродовж 30 років привели до дуже сильних дощів і руйнування іригаційної інфраструктури. Після цього мала місце тривала засуха, яка примусила Моче покинути великі міста і переселитися в більш маленькі селища в глибині континенту. Не виключено, що в цю епоху справа дійшла до громадянської війни за продовольчі і водні ресурси, що залишилися. Війни і голод призвели до зникнення культури.

Дослідження[ред.ред. код]

Цінну інформацію стосовно побуту, соціальної структури й тра­дицій моче містять праці іспанських хроністів, які ще застали цей народ за часів конкісти. Це, насамперед, праця «Антарктична суміш» єзуїта Мігеля Кабельйо де Бальбоа, «Хроніка моралі ордену Святого Августина в Перу та його зразкових успіхів у цьому королівстві» ченця-августинця Антоніо де ла Каланчі, перше лінгвістичне дослідження ше живої тоді мови моче (іспанці називали її «юнга») «Мистецтво мови юнгів», створене католицьким свя­щеником Фернандо де ла Каррерою, який проповідував серед індіанців християнство, а тому детально вивчав мови своєї пастви.

Посилання[ред.ред. код]