Перейти до вмісту

Мошвешве I

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Мошвешве I
Попередник:Заснування держави
Спадкоємець:Летсіє I Мошвешве
 
Народження:1786 Редагувати інформацію у Вікіданих
Лесото Редагувати інформацію у Вікіданих
Смерть:11 березня 1870(1870-03-11)[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Thaba Bosiud, Лесото Редагувати інформацію у Вікіданих
Поховання:Thaba Bosiud Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна: Лесото Редагувати інформацію у Вікіданих
Рід:Сіісоd Редагувати інформацію у Вікіданих
Діти:Летсіє I Редагувати інформацію у Вікіданих

CMNS: Мошвешве I у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Мошвешве I (Мшешве, Мшвешве, Мошеш I; бл. 1786 — 11 березня 1870) — верховний вождь басото (суто) у 1822—1870 роках, засновник держави Лесото.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Був вождем баквена — одного з племен суто. У 1823 р. під натиском більш сильних племен зулу відійшов зі своїм плем'ям на південь і заснував поселення на горі Таба-Босіу, що була природною неприступною фортецею. Добивався об'єднання суто. Ставши верховним вождем, сприяв зародженню державності в суто. Мошвешве проявив себе далекоглядним політиком, дипломатом, талановитим організатором. У 1820-х рр. він відбив напад матабеле. З часу великого треку бурів суто на чолі з Мошешем I змушені були вести збройну і дипломатичну боротьбу за незалежність. Мошвешве провів низку важливих адміністративних і військових реформ, створив кінні загони, закуповував вогнепальну зброю, заохочував створення шкіл і розвиток освіти. Мошеш чинив опір англійській експансії, у грудні 1852 розгромив британський військовий загін біля Береа. Найбільш запекла боротьба йшла проти експансіоністської політики Оранжевої держави, заснованої бурами на землях суто. Небезпека завоювання бурами всієї території суто змусила Мошеша домовитися у 1868 з англійцями про встановлення британського протекторату над Басутолендом (країною басото).

Примітки

[ред. | ред. код]

Джерела

[ред. | ред. код]
  • Африка: энциклопедический справочник. Т.2. Москва. «Советская энциклопедия». 1987. 671с. с.206