Національний музей народної архітектури та побуту України

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Національний музей народної архітектури та побуту України
Kiev Pyrogiv Podillya 070628.jpg

1. Середня Наддніпрянщина 2. Слобожанщина та Полтавщина 3. Полісся 4. Поділля 5. Карпати 6. Південь України 7. Вітряки 8. Ярмаркове поле 9. Українське село 60-х — 70-х років ХХ століття
50°21′16″ пн. ш. 30°30′44″ сх. д. / 50.35444° пн. ш. 30.51222° сх. д. / 50.35444; 30.51222Координати: 50°21′16″ пн. ш. 30°30′44″ сх. д. / 50.35444° пн. ш. 30.51222° сх. д. / 50.35444; 30.51222
Розташування: Пирогів, Київ
Площа: 133,5 га
Заснований: 6 лютого 1969
Веб-сторінка: pyrogiv.kiev.ua
1. Середня Наддніпрянщина  2. Слобожанщина та Полтавщина 3. Полісся  4. Поділля  5. Карпати  6. Південь України  7. Вітряки  8. Ярмаркове поле  9. Українське село 60-х — 70-х років ХХ століття
1. Середня Наддніпрянщина 2. Слобожанщина та Полтавщина 3. Полісся 4. Поділля 5. Карпати 6. Південь України 7. Вітряки 8. Ярмаркове поле 9. Українське село 60-х — 70-х років ХХ століття
Національний музей народної архітектури та побуту України is located in Земля
Національний музей народної архітектури та побуту України
Національний музей народної архітектури та побуту України


CMNS: Національний музей народної архітектури та побуту України на Вікісховищі

«Націона́льний музе́й наро́дної архітекту́ри та по́буту Украї́ни» (популярні назви, що походять від назви однойменного села: «Пирогів», «Музей просто неба в Пирогові») — музей просто неба, скансен, архітектурно-ландшафтний комплекс усіх історико-етнографічних регіонів України. Розташований на південній околиці Києва, у Голосіївському районі, поблизу місцевості Пирогів. Загальна площа — 133,5 га.

Поруч розташовані Клінічна лікарня «Феофанія», Національний експоцентр України, Інститут бджільництва ім. П. І. Прокоповича, Національний музей бджільництва України, Головна астрономічна обсерваторія Національної академії наук України, Садово-парковий комплекс НАН України «Феофанія».

Походження назви місцевості[ред.ред. код]

Назва походить від назви колишнього села, а нині місцевості «Пирогів» у південній частині Києва.

Інколи зустрічається також неправильна назва «Пирогове» — калька з неправильної назви російською мовою рос. «Пирого́во».[1] Правильна назва російською мовою: рос. «Пирого́в».

Історія створення[ред.ред. код]

Заснований 6 лютого 1969 року. Цьому передувала низка громадських ініціатив, зокрема публікація відкритого листа про необхідність створення музею народної культури в Києві від 14 серпня 1965 року в газеті «Літературна Україна». Урядова програма, схвалена партійним керівництвом УРСР, була розроблена з ініціативи та за безпосередньої участі тодішнього заступника Голови Ради Міністрів Української РСР (1961—1978), голови Українського товариства охорони пам'яток історії та культури (1967—1988, далі: Товариство) Петра Тимофійовича Тронька (1915—2011), якого слушно вважають фундатором музею. Вона дала змогу весь обсяг робіт, пов'язаних із науковим обґрунтуванням потреби створення музею, розробкою його концепції, штатного розкладу та тематико-експозиційного плану, із залученням найкращих дослідників народної архітектури та етнографії на посади в новостворений структурний підрозділ музею в штаті республіканського апарату Товариства, а також проведення в усіх областях України комплексних польових історико-етнографічних експедицій із виявлення, обстеження, фіксації та маркування пам'яток народної архітектури, здійснювати коштом Товариства і під безпосереднім постійним, подвійним керівництвом П. Т. Тронька. Голова Ради Міністрів Української РСР О. П. Ляшко у своїх спогадах називав його не лише ініціатором, але й душею створення музею. П. Т. Тронько також особисто вибрав місце розташування музею та забезпечив землевідведення.

Демонтаж, консервацію, перевезення, реставрацію та встановлення на місці пам'яток народної архітектури (будинків, господарчих споруд, дерев'яних церков, вітряків тощо) здійснювала спеціалізована реставраційна майстерня, створена також Товариством на правах свого структурного підрозділу.

Одночасно співробітники музею за активної участі активістів обласних організацій Товариства здійснювали пошук та збір цінних пам'яток етнографії, декоративно-ужиткового мистецтва, народних одягу, меблів, дерев'яного і глиняного посуду, чоловічого і жіночого одягу, музичних інструментів тощо. Колекції музейних фондів розміщувалися у 19 корпусі Києво-Печерської лаври на вул. Січневого повстання, 21 (тепер — Лаврська), у приміщенні колишньої кірхи на вул. Ф. Енгельса (тепер — Лютеранська), у допоміжних спорудах безпосередньо на території музею.

Офіційно експозиція музею відкрита для відвідувачів у 1976 році. Товариство повністю фінансувало діяльність музею та реставраційної майстерні до 1989 року, коли музей було передано у відання Академії наук України, а згодом — Міністерства культури України.

На території музею зосереджено 275 архітектурних експонатів народного будівництва XVI—XX століть. Садиби з сільськими хатами й господарськими будівлями сформовано з документальною достовірністю та згруповано відповідно до особливостей планування поселень того чи іншого історико-етнографічного регіону.

У фондах музею зберігається понад 70 тисяч предметів побуту, творів народного мистецтва, знарядь праці. Найцікавішими з експонатів обладнано інтер'єри будівель.

Працює музей щодня з 10 до 17 години.


Дерев'яна архітектура[ред.ред. код]

Вітряк біля входу до музею

З давніх-давен більша частина території сучасної України була вкрита лісами. Навіть на широких степових просторах Південної України, у долинах річок росли великі діброви. Тож дерево було найпоширенішим матеріалом, з якого предки сучасних українців не лише зводили різноманітні будівлі, а й виготовляли все необхідне для життя: меблі, посуд, хатнє начиння, господарський реманент, виробниче устаткування, транспортні засоби.

Основним і наймасовішим витвором дерев'яної архітектури в Україні завжди залишалося житло. Народне житлове будівництво було водночас консервативним, зберігаючи тисячолітні традиції, і сприйнятливим до новацій. Метод створення традиційного народного житла відрізняється від сучасного проектування: житлові будинки, а також господарські споруди будували не за проектами, а за зразками вже існуючих будівель і згідно з традиціями, властивими певному регіону чи навіть окремому селу. Ці народні будівельні традиції, як і пісенний фольклор, передавалися з покоління в покоління.

Церква св. Покрови із села Канора

В Україні житлові будинки для постійного мешкання називаються хатами, а для сезонного чи тимчасового — колибами, куренями. Не менш важливими, ніж хати, були господарські споруди, що утворювали комплекс селянського двору: комора для зберігання всього найціннішого, погріб, стайня, возівня, де тримали вози й ґринджоли (сани), хлів для худоби, саж для свиней, курник, нерідко — колодязь із «журавлем», а також клуня для зберігання необмолоченого хліба, що ставилася окремо. Селянське обійстя поділялося на дві половини: так званий чистий двір і господарський. Неодмінною приналежністю кожної садиби були сад і город. Суворі історичні умови привели до появи унікального явища — окружного двору, який у Карпатах називали граждою. В ньому всі будівлі й споруди групувалися довкола внутрішнього двору, утворюючи невелику фортецю з глухими зовнішніми стінами й однією брамою.

Традиційна українська хата[ред.ред. код]

Традиційна українська хата є справжнім шедевром, в якому поєдналися виняткова раціональність задуму та високий мистецький рівень виконання. Найчастіше її робили з одним житловим приміщенням, до якого могли прилягати допоміжні — сіни, комора; а також із двома житловими приміщеннями, з якими поєднувалися у різних комбінаціях допоміжні й навіть виробничі. Матеріалом для стін слугувало дерево в різних варіантах: зруб із колод, брусів чи плах, каркас із комбінованим заповненням (дрібне дерево, хмиз, глина з соломою). Найкращим деревом для стін вважалася липа. Дахи вкривали соломою, очеретом, дрібними дерев'яними дощечками — ґонтом чи дранкою.

«Журавель»

Декор в українській дерев'яній архітектурі був дуже різноманітний і вишуканий, проте заснований на суто раціоналістичних засадах: прикрашали тільки ті частини будівлі, що завжди були на видноті; застосовували принцип художнього контрасту (контраст кольору, форми, матеріалу, фактури), який при мінімумі вжитих засобів давав максимальний мистецький ефект.

Громадські селищні будівлі[ред.ред. код]

Окрім споруд традиційного селянського двору, старе українське село створило прекрасні зразки громадських будівель. До них належать церква, школа, сільська управа, корчма, гамазей (велика комора для зберігання громадських запасів зерна). Життя й економічна діяльність були б неможливими без відповідних виробничих споруд: тартаків (лісопилок), сукновалень, олійниць, крупорушок, кузень.

Традиційні українські млини — це витвори народної інженерної думки, що забезпечували потреби старого українського села в доступній, дешевій та екологічно безпечній енергії. Найстародавнішими на наших теренах є водяні млини, вітряні з'явилися тільки у 18 ст.

Церковні споруди[ред.ред. код]

Найвищих злетів українська дерев'яна архітектура досягла в церковному будівництві. Саме у цій сфері створено шедеври архітектурного мистецтва: величні собори та маленькі каплички, парафіяльні церкви та дзвіниці, огорожі, брами та башти, оскільки храм — не лише осередок духовного спілкування людини з Богом, а і також центр громадського життя.

Символіка житла[ред.ред. код]

Криниця та лава для відпочинку

Селянська хата була не тільки річчю, але й досить змістовним знаком, що виконував естетичну та магічну функції. Так, просте споглядання садиби, житла та господарських споруд давало змогу визначити заможність та уподобання господаря; зручність місця для будинку та підходів до нього свідчили про шанування господарем певних народних знань; чисто підведені призьба, стіни, вікна засвідчували те ж саме і про господиню; наявність намальованих знаків, червоних квітів чи пташок на хвіртці, воротах або над вікнами промовляла про те, що у даній оселі є на виданні дівка чи парубок. Для того щоб зацікавлені мали привід зупинитися і довідатися про все детальніше, біля воріт від вулиці була закопана лава для відпочинку, а неподалік, на межі садиби з вулицею, знаходилася криниця, де можна було напитись води та напоїти коней чи волів, перепочити, почути якісь новини.

Розглядаючи хату, можна було побачити віконні та дверні пройми, пофарбовані в інтенсивно червоний колір, що символізував очищення вогнем «усього входящого». Функцію оберегу виконували також наведені крейдою хрестики навколо вікон та дверей. Оберегами слугували й рушники, якими оздоблювали вікна та двері. Їхня вишивка обов'язково відрізнялась від тієї, якою вишивали рушники для картин та ікон.

Пташки над вікнами. Тут дівка на виданні

Неодмінними хатніми амулетами були часник та підкова. Останню прибивали до порога чи біля нього. Часник та різні трави розвішували навколо дверей та вікон.

Широко побутували настінні розписи, які найчастіше несли в собі віддалені мотиви календарних, релігійних та сімейних свят. Умовність форми й колориту цих розписів, далеких від натуральних рослин, свідчить про те, що вони мислились і як сакральний акт. Проте вже на кінець XIX ст. декоративні мотиви розпису традиційного житла чимдалі втрачали свій символічний зміст.

Настінні розписи традиційно розміщували переважно трьома горизонтальними смугами: середня визначалася висотою вікон, а дві інші — відстанню від вікон до даху та призьби. Триподільна система — явище не випадкове, адже й житло також ділиться по вертикалі на три частини: призьба, стіни, дах. У житловій кімнаті найчастіше було три вікна, на фасадній стіні — три отвори (двері та два вікна), більшість традиційних хат мала триподільне планування. З появою віконного скла великих розмірів швидко набули широкого побутування вікна на три шибки.

Інтер'єр житла[ред.ред. код]

У хаті рибалки

Внутрішнє планування українського житла, традиції якого сягають давньоруського періоду, характеризувалося у XIX ст. повсюдною типологічною єдністю. Вариста українська піч завжди займала внутрішній кут хати з одного боку від вхідних дверей і була обернена своїм отвором до фасадної стіни, в якій були вікна. По діагоналі від печі влаштовували парадний кут, де розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками, обтикані цілющим зіллям та квітами; перед ними вішали лампадку. На Лівобережжі для ікон виготовляли спеціальні полички, а у найзаможніших селян були цілі домашні іконостаси.

Під іконами уздовж бічної стіни ставили стіл. У карпатських горян і подекуди в подолян функції столу виконувала скриня. Біля столу попід тильною стіною розміщували довгу дерев'яну лаву, а з зовнішнього боку — маленький переносний ослінчик. Збоку від столу знаходилася скриня. Простір між піччю та причілковою стіною заповнювався дерев'яним настилом на стовпчиках, піднятим на рівень лежанки печі. Удень він використовувався для хатніх робіт, а вночі слугував спальним місцем. На Волинському Поліссі літнє спальне місце іноді влаштовували в сінях. Уздовж чільної та причілкової стін наглухо встановлювали лави, які на свята прикрашали саморобними ряднами, а в заможних сім'ях — килимами. В кутку, протилежному печі, біля дверей і над ними розміщували дерев'яні полички або невеличку шафу для посуду, а вздовж чільної стіни над вікнами проти печі — полицю для хатнього начиння та хліба. В одноподільних бідняцьких хатах Полісся та Карпат майже до початку XX ст. побутувала архаїчна форма курної печі, дим від якої йшов просто в хату. Для його виводу у стелі робили спеціальний отвір із засувкою. Поліщуки майже до 20-х років XX ст. продовжували користуватися такими архаїчними освітлювальними пристроями, як посвіт, лучина, які встановлювали біля вікна проти печі. Зі стелі, в якій залишали отвір, над посвітом спускали трубу, зроблену із хмизу або полотняного мішка, обмазаних глиною. Своєрідності поліському та карпатському інтер'єру надавала ціла система жердок (на більшості території України їх було лише одна — дві). Це поздовжні й поперечні жердки-полиці, жердка-перекладина для плетіння постолів, личаків, рогож; жердка для підвішування кросен ткацького верстата, жердка-сушилка біля печі та повсюдно поширені жердки-вішалки над спальним місцем.

Українська вариста піч за формою димозабірного пристрою, який розташовувався над припічком, представлена трьома типами: лівобережним, правобережним та лемківським. Стінки комина печі лівобережного типу були поставлені на припічок урівень з ним, так що припічок мав вигляд заглибленої площадки. Правобережна піч мала комин у формі зрізаної піраміди — у вигляді вільно нависаючого над припічком або спертого на стовпчики коша. Лемківська піч, крім своєрідної орієнтації отвору на причілкову стіну, мала комин у формі Г-подібної труби, коротка частина якої нависала над припічком, а подовжена з'єднувалась із стіною сіней, де був отвір для виводу диму в сіни. Основу печі найчастіше робили з глиносоломи, у поліському та карпатському житлі були поширені опічки з дерева, на Півдні та Закарпатті — з природного каменю, пізніше — з цегли.

Традиційна українська хата мала, як правило, не менше трьох вікон: у чільній стіні — двоє навпроти печі та третє навпроти столу. Робили й маленьке віконце у причілковій стіні. В курних хатах Полісся та Карпат майже до початку XX ст. зберігалися так звані волокові вікна, що являли собою вузькі наскрізні отвори в стіні, які закривалися дерев'яними засувками — волоками.

Екстер'єр хати[ред.ред. код]

Побілена дерев'яна хата з солом'яною стріхою із села Луги на Поділлі
Хата з с. Великий Кучурів Чернівецької області, Буковина
Кам'яний будинок з Південної України
Мазанка з Наддніпрянщини

Стіни хати зводилися з різних будівельних матеріалів залежно від місцевих ресурсів та економічних можливостей забудовників.

Давні традиції в Україні мали два типи конструкції стін: зрубний і каркасний. Через хижацьке знищення лісу, високі ціни на лісоматеріали співвідношення зрубних і каркасних жител у кінці XIX — на початку XX ст. змінюється на користь останніх, а зрубне житло стає привілеєм заможних господарств, перетворюючись на своєрідний символ добробуту. У північній смузі Лісостепу каркас заповнювали деревом та частково глиносоломою, а у південній — плетінням (мінімально вживали дерево, максимально — лозу, очерет, солому з глиносоломою). На Правобережжі відстань між стовпами каркасу заповнювали дерев'яними горбилями, які горизонтально закладали в пази цих стовпів. У лівобережному варіанті переважав вертикальний спосіб заповнення каркасу. Проміжки між стовпами каркасу закладали більш тонким деревом — торчами, які заводилися зверху у поздовжню обводку, а знизу або закопувалися в землю, або вставлялися у нижню балку — підвалини. Торчові стіни з обох боків обмазували глиною та білили. Для кращого прилягання обмазки її накладали на забиті у стіни дерев'яні кілки. У XX ст. замість тиблів почали набивати металевими цвяхами дерев'яні планки або дранку. Стіни з плетеним заповненням каркасу мали поширення у зоні Лісостепу та Степу. Вони мали досить легкий каркас із густо поставлених стовпчиків, які скріплювалися кількома рядами горизонтальних жердок. Каркас вертикально заплітали хмизом, лозою, очеретом, а далі з обох боків обмазували товстим шаром глиносоломи. Турлучні хати мали різні назви: мазка, мазанка, хворостянка, кильована, на підпльоті та ін. Поряд із каркасною у лісостеповій і особливо у степовій частині України побутувала безкаркасна техніка зведення стін із глиносолом'яних вальків та блоків-цеглин, а в ряді районів — із природного каменю — ракушняку, солонцю тощо.

Декоративно-художнє оздоблення хати було досить різноманітним у різних районах України. Так, якщо засоби зовнішнього оздоблення зрубних поліських жител обмежувалися частковою побілкою або обмазкою глиною, до того ж лише житлової частини хати, то у крайніх північно-західних районах зруб залишався небіленим або підбілювалася тільки частина стін навколо вікон. Декор зрубного карпатського житла відзначався багатством профільованого різьблення. Значним розмаїттям прийомів оздоблення характеризувалось каркасне та безкаркасне житло лісостепових та степових районів. Тут, окрім традиційної обмазки глиною та побілки, широкого вжитку набули підводка кольоровими глинами та декоративний поліхромний розпис. У прикарпатських зонах Поділля, Буковини, гірських районах Прикарпаття та Закарпаття застосовували прийоми художнього викладання — шалівку.

У традиційному українському житлі долівка завжди була глиняною. Дощана підлога навіть у домівках заможних селян наприкінці XIX — на початку XX ст. траплялася дуже рідко, та й лише в районах, багатих на ліс. Стеля підтримувалася поздовжніми або поперечними балками — сволоками. На них укладали різного роду настил (із горбилів, дощок, пруття, переплетеного глиносолом'яними перевеслами тощо). Лише у поліському житлі збереглися поодинокі випадки влаштування таких архаїчних форм стелі, як трикутна, трапецієподібна та напівкругла (горбата) стеля. Стелю, як правило, завжди білили, залишаючи небіленими іноді лише сволоки. Повністю небілена стеля побутувала лише у західних районах Полісся та у карпатських горян.

Найпоширенішою конструкцією даху в Україні була чотирисхила на кроквах, які кріпилися на вінці зрубу або на поздовжніх балках, покладених верхом стін. На Поліссі ще побутував двосхилий дерев'яний дах кількох варіантів: накотом, на стільцях, на сохах тощо. У правобережних лісостепових районах дах покривали переважно соломою, зв'язаною снопиками, а в лівобережних — розстеленою соломою. На Правобережжі та в Карпатах по ребрах та вздовж усього даху викладали сходинки. Такий дах завершувався високим гребенем, прокладеним на всій його довжині. Через велику кількість атмосферних опадів дахи тут були значно вищі, ніж в інших районах. У зонах, багатих на ліс, покрівельним матеріалом слугувало дерево.

Експозиції музею[ред.ред. код]

Архітектура всіх регіонів України представлена в таких експозиціях музею: «Середня Наддніпрянщина», «Полтавщина і Слобожанщина», «Полісся», «Поділля», «Південь України», «Карпати», «Вітряки», «Ярмаркове поле» та «Українське село 60-х — 70-х років ХХ століття».

Середня Наддніпрянщина[ред.ред. код]

До середньої Наддніпрянщини територіально входять землі південної Київщини та Черкащини. У цьому районі переважали каркасні та зрубні хати. Будівельним матеріалом були солома, очерет, лоза, почасти камінь. На Уманщині до початку нашого століття широко користувалися настінним розписом. Дахи на хатах мали чотирисхилу форму з «дармовисом» — довгим виступом стріхи на причілку, під яким зберігали господарське начиння, у тому числі й мажі.

Серед інших будівель в цій експозиції представлено дві церкви : Церква Святої Великомучениці Параскеви, Храм Святого Архистратига Михаїла та залишки ритуального дуба.

Храм Святого Архистратига Михаїла

Храм Святого Архистратига Михаїла[ред.ред. код]

Церква початково греко-католицька, її було споруджено впродовж кількох років, починаючи з 1750 року (закладено у червні 1750 року)[2]. За іншими даними, храм збудовано не пізніше 1600-го року а радіовуглецевий аналіз деревини колод датує їх 1528 роком. У 1751 та 1848 роках було зроблено капітальний ремонт[3].

Храм являє собою тризубий «вітрильник», в якому середня «щогла» ширша ти вища за бічні. Зруби із соснових брусів поставлені вряд із заходу на схід. Східний зруб (вівтар) — шестикутний, центральний (неф) та західний (бабинець) — прямокутні. Над кожною частиною храму височить шатровий дах. Бані, як і дах, покриті ґонтом, а стіни обшиті вертикальною шалівкою. Кожну баню завершує ажурний кований хрест.

Храм перевезено до музею з села Дорогинка Фастівського району Київської області 1971 року. В його зовнішньому вигляді збереглися надзвичайно древні, архаїчні особливості.

Церква діюча з 10 березня 1990 року і належить до Української православної церкви Київського патріархату.

П'ятницька церква

Церква Святої Великомучениці Параскеви[ред.ред. код]

Церква Святої Великомучениці Параскеви або П'ятницька церква — витвір народних майстрів доби бароко. Висота церкви майже 25 метрів і створена вона з важкого «залізного» дуба, в який неможливо забити й цвяха.

Церкву перевезено до музею з села Зарубинці Монастирищенського району Черкаської області на початку 70-х років XX століття. В архівних документах значиться, що її фундаторкою була остання представниця роду Вишневецьких — Урсула Францішка Радзивіл (1705 — 1753), дружина Михайла Казиміра Радзивіла, Великого гетьмана Литовського. Радіовуглецевий аналіз деревини храму дав середню дату його будівництва — 1751 рік. Хоча її будівництво було розпочате у 1742 році, через неякісну роботу будівельників вона невдовзі похилилася і була вдало поновлена у 1757 році.

Залишки ритуального дуба
Селянська хата з Полтавщини

9 листопада 1993 року церкву було освячено і вона стала діючою. Трохи згодом парафіянами та професійними реставраторами було зібрано докупи розпорошені по різних фондах та майстернях Києва залишки іконостасу.

Ритуальний дуб[ред.ред. код]

Дуб знайдений у 1975 році під час будівельних робіт у гирлі Десни.

Інститутом археології проведені дослідження цієї унікальної знахідки. У розгалуженні стовбура було вставлено 9 щелеп вепра. Культ верховного слов'янського Бога Перуна часто ототожнювався з деревами і сильними лісовими тваринами (ведмедями, вепрами,

Хата кінця XIX ст. із с. Шишаки Полтавської області

турами). Такі культові дерева стояли на перехрестях торговельних шляхів і на берегах річок.

Полтавщина-Слобожанщина[ред.ред. код]

На Полтавщині, як і в цілому на Слобожанщині, хати будували «в шули» та зрубні. Широкого розповсюдження набули мазанки й глинобитні з переважанням трикамерного житла. Помешкання відзначалося особливою ошатністю, із значною кількістю декоративних оздоб.

Полісся[ред.ред. код]

Поліське традиційне житло найдовше зберегло слов'янський тип — однокамерне помешкання зі стебкою і кліттю, які виконували функції допоміжних господарських прибудов. Стіни зводили із суцільних кругляків або колотих плах переважно із сосни, іноді з осики чи вільхи. Дах крили дошками (драницями) та соломою. На початок минулого століття переважаючими були двосхилі, а пізніше чотирисхилі дахи. З огляду на економію матеріалу до житла нав'язували численні господарські приміщення і, таким чином, утворювалися довгі хати як релікти замкнутих дворів.

Поділля[ред.ред. код]

Для подільського регіону властиве каркасно-глиносолом'яне житло. Здавна стіни в хатах будували з ліски або грабового хворосту, які обмащували глиною, перемішаною з половою. Пізніше (XVIII—XIX ст.) найужиткованішою була валькована техніка — суміш глини та суглинку з житньою соломою. Часто будували житло з цегли-сирцю або ж каменю. Типологічно воно мало усталену форму — хата з двома житловими приміщеннями, розділеними сіньми.

Карпати[ред.ред. код]

Карпатський регіон характеризується найбільшим розмаїттям конструктивних і мистецьких ознак. На Бойківщині ужиткувалися справжні шедеври народної архітектури горян. Високі й стрімкі дахи, мистецьки оздоблені галереї — прибудови обіч стін — вдало контрастують з оточуючим середовищем — млинами, церквами, іншими спорудами. Будівлі зводили переважно з ялиці та смереки. Стіни жител, на відміну від інших регіонів, не біляться.

Одним з найцікавіших етнографічних регіонів карпатської зони є Гуцульщина. Якщо на Бойківщині і Лемківщині зовнішня структура будівель нагадує м'які і легкі обриси, то гуцульське житло детермінує спокійніші форми, відзначається меншими розмірами. Особливо оригінальним є комплекс будівель, які прийнято називати замкнутими дворами або граждами. Це досить зручні в умовах лісу міні-фортеці. Житло з господарськими спорудами будували в формі закритого двору. Проникнути в обійстя лісовим хижакам чи злодіям надто важко — воно оточене суцільним оборонним квадратом. Такі типи іноді зустрічаються і на Поліссі. Майже кожен дім гуцула нагадує своєрідний мистецький осередок. Край цей здавен багатий народними умільцями — різьбярами, килимарниками, мосяжниками, гончарями тощо. Розвиток цих промислів відповідно відбився і на інтер'єрі гуцульського житла.

На рівнинному Закарпатті оселі вже нагадують центральні області України — білі хати з трикамерним плануванням. Тут широко практикується мистецьке опорядження зовнішніх стін, вигадливі форми огорожі тощо.

Вітряки[ред.ред. код]

Група вітряків

Млинарство в Україні має тривалу історію. Здавна зерно мололи на жорнах. Незрівнянно досконалішими й продуктивнішими за цей ручний пристрій були водяні млини та вітряки, що поширились в українських землях за середньовіччя.

Якщо на Гуцульщині, Бойківщині й Закарпатті ставили тільки водяні млини, то в інших регіонах України споруджували і вітряки.

Museum of Folk Architecture and Ethnography in Pyrohiv, Windmill 2452-1.jpg

У XIX сторіччі в селах Полтавщини, Слобожанщини, Наддніпрянщини та Півдня України вітряків було значно більше, ніж водяних млинів. Будували їх обіч доріг, у полі чи на пагорбах за селом, поодинці або групами, інколи до кількох десятків разом. Вітряки відігравали важливу роль у забудові сільських поселень, визначали їхнє архітектурне обличчя, формували краєвид українського села.

У степових місцевостях України, особливо на Слобожанщині, вітряки були досить високі, інколи сягали понад 10—12 метрів. Стрункий каркасний або зрубний корпус встановлювався на високому дерев'яному стільці й завершувався шоломоподібним дахом з дощаною чи бляшаною покрівлею. Галереї й піддашки оздоблювали нескладним різьбленням, що надавало слобожанським вітрякам своєрідної привабливості. На відміну від слобожанських на Поліссі вітряки будували на невеликих пагорбах посеред лісу.

Вітряк з хутору Кудрявий, Сумщина

Для Буковини характерні шестикрилі, стовпового типу вітряки з вишуканими пропорціями. На рівні другого поверху корпус їх має невелике розширення в бічних напрямках. Двосхилі дахи тут покривали ґонтом.

Південь України[ред.ред. код]

Хата із села Старокозаче Білгород-Дністровського району Одеської області

На Півдні України, у зв'язку з бідністю лісів, основними будівельними матеріалами були камінь і глина з широким використанням вапняку та черепашнику. Житлові споруди переважно нагадували напівземлянкові форми. Як засвідчують історичні джерела, їх здебільшого будували представники козацької бідноти у XVI—XVII століттях. Такі хати мали досить гарні художні оздоблення: стіни обмащували синюватими, як високі небеса, відтінками; декоративне кольорування присутнє також на вуглах, попід стріхою, навколо вікон.

Українське село 60-х — 70-х років ХХ століття[ред.ред. код]

Тут представлені сільські будинки з внутрішнім інтер'єром 60—70-х років XX століття з усіх областей України та Автономної Республіки Крим:

Пожежі[ред.ред. код]

Уночі проти 3 вересня 2006 року на території музею сталася пожежа. Вогнем було пошкоджено будинок сільської управи кінця 19-го — початку 20-го століття. А 15 вересня внаслідок займання згоріли різьблена гуцульська хата 1908 р. з с. Тухолька Сколівського району Львівської області, а також дві традиційні господарські будівлі. Окрім нерухомих пам'яток вогонь знищив низку експонатів у цих приміщеннях (різьблені столи, сволоки, посуд тощо). Спеціалісти МНС назвали причини пожеж — умисний підпал.[4]

Дозвілля[ред.ред. код]

Святкування Івана Купала в Пирогові (липень 2015)
Святкування Трійці в Пирогові (червень 2016)
Фрагмент найбільшого квіткового прапору України в світі. Пирогів, 23 серпня 2016

Музей є прекрасним місцем для відпочинку. Тут можна покататися на конях, пообідати в численних ресторанчиках (шинках, корчмах, кулішницях) українським борщем, салом чи шашликом.

Свята

У музеї проводяться свята народної творчості, ярмарки, де можна придбати вироби народних майстрів. Вони збігаються з народними та релігійними святами, зокрема в 2012 році:

Одним із наймасовіших є щорічне святкування Купала — одного з найзагадковіших та найбільш видовищних народних свят. Його особливістю є велика кількість обрядів, давніх звичаїв та прикмет. У 2016 свято у Пирогові стало по-справжньому масовим, зібравши кілька сотень шанувальників народних традицій. Завершився вечір концертом українських гуртів «ТіК» та «The ВЙО».[5]

До Дня Державного Прапора України в серпні 2016 на території музею був висаджений гігантський прапор України з квітів, який 23 серпня 2016 був включений до Книги рекордів Гіннеса як найбільший квітковий прапор у світі.[6]

Великі панорами музею[ред.ред. код]

Велика панорама музею
Велика панорама пагорбу музею з вітряками

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. [1] — Хрещатик, № 138 (3584), 9 жовтня 2009
  2. Роман Захарченко. Церква архангела Михаїла з Дорогинки та питання достовірності «Сказань …» Похилевича // «Відлуння віків», 2004, № 2
  3. Храм св. Архистратига Михаїла (київська група). сайт Наша Парафія. Українска церковна архітектура. Процитовано 07.05.2016. 
  4. Пирогів в огні… Чи в агонії?
  5. Сергій Коровайний (07 липня 2016). Фотогалерея: Купальські вогнища та вінки у Пирогові. Радіо Свобода. 
  6. Квітковий прапор України потрапив до Книги рекордів Гіннесса — Укрінформ

Посилання[ред.ред. код]

Офіційні сторінки[ред.ред. код]

Неофіційні сайти[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Київ. Енциклопедичний довідник. — УРЕ: К., 1981
  • Рекламно-інформаційний вісник ВДНГ УРСР. — К., 1990
  • Київ. Історичний огляд (карти, ілюстрації, документи). — УРЕ: К., 1982
  • Киев. Энциклопедический справочник. — УСЭ: К., 1985 (рос.)