Муратова Кіра Георгіївна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Кіра Муратова
Кіра Муратова, 2006
Кіра Муратова, 2006
Ім'я при народженні Кіра Георгіївна Короткова
Дата народження 5 листопада 1934(1934-11-05)
Місце народження Сороки, Королівство Румунія
Дата смерті 6 червня 2018(2018-06-06) (83 роки)
Місце смерті Одеса, Україна
Поховання Новоміське кладовище
Громадянство українське
Alma mater Всеросійський державний інститут кінематографії (1959)
Професія кінорежисер
Кар'єра 1961 — 2012
Нагороди
Орден Князя Ярослава Мудрого ІІІ ступеня
Орден Князя Ярослава Мудрого IV ступеня
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Ювілейна медаль «20 років незалежності України»
Орден Дружби
Народний артист України Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1993
Державна премія України імені Олександра Довженка
IMDb ID 0613645
CMNS: Кіра Муратова у Вікісховищі

Кі́ра Гео́ргіївна Мура́това (дівоче прізвище Коротко́ва; 5 листопада 1934, Сороки, Королівство Румунія — 6 червня 2018, Одеса, Україна[1]) — українська кінорежисерка румунського походження.

Серед найвизначніших робіт радянського періоду — фільми «Короткі зустрічі» (1967) та «Астенічний синдром» (1989). Найвідоміший фільм післярадянського періоду — стрічка «Настроювач» (2004), яка стала справжньою сенсацією кількох міжнародних кінофестивалів. До кінця 1980-х років мала румунське громадянство, потім прийняла радянське та після розпаду СРСР — українське.

У 1997 Муратова отримала почесне звання академіка Національної академії мистецтв України.[2]

Життєпис[ред. | ред. код]

Дитинство[ред. | ред. код]

Народилася 1934 року у місті Сороки (раніш в Королівстві Румунія нині територія Молдови) на Бесарабії.

Батько Георгій Коротков (рос. Григорий Коротков) - росіянин за національністю, обіймав посаду секретаря сорокінського підпільного повітового комітету комуністичної партії Румунії, інженер за спеціальністю. Мати - румунка, єврейського походження Наталія Скурту (рум. Natalia Corotcov-Scurtu;[3][4]) - за освітою лікар-гінеколог, членкиня комуністичної партії Румунії.

Після приєднання Бессарабії до СРСР в 1940 році і до евакуації вся сім'я жила на батьківщині матері в Кишиневі, де батько був на партійній роботі, а мати була призначена директором фельдшерсько-акушерської школи.

Після початку Великої Вітчизняної війни Кіра з матір'ю були евакуйовані з міста, а залишений для організації партизанського підпілля батько був захоплений румунськими військами під час невдалого десанту на окупованій території та розстріляний у районі села Гура-Роші. У перші роки війни була з матір'ю в евакуації у Ташкенті, де мати тимчасово влаштувалася ординатором у Ташкентському медичному інституті. Перейшла на партійну роботу секретарем Ганни Паукер, згодом працювала в міністерстві культури СРР, лікарем бухарестського пологового будинку Polizu і, нарешті, заступником міністра охорони здоров'я СРР; нею написано кілька посібників з догляду новонароджених.

Через партійні зв’язки батьків, Кіра Муратова часто мала доступ до "трофейних плівок» - кіно-картин закордонного виробництва і вільно переглядала найсвіжіщі кіношедеври того часу. У школі під час театральних постановок, відкрила у собі перші прояви режисури: не любила грати як акторка сама, натомість найбільше любила ставити задачі одноліткам-акторам і збоку (за кулісами) спостерігати як вони грають те що вона придумала.

Навчання[ред. | ред. код]

Завдяки політичній кар’єрі матері, незважаючи на іноземне походження, Кіра Муратова мала змогу вступити у будь-який ВИШ без проблем, й одразу проявила бажання вступити на кінорежисуру. Однак того року, ВДІК не проводив набір режисерів на навчання, того у 1952 році Муратова розпочала навчання на філологічному факультеті МДУ, а вже через рік у 1953 перевелася на режисерський факультет ВДІК (майстерня Сергія Герасимова і Тамари Макарової), який вона закінчила у 1959 році.[5]

Там, будучи студенткою 4-го курсу в 1958 році дебютувала в кіно як сценаристка, режисерка і актриса — спільно зі своїм майбутнім чоловіком Олександром Ігоровичем Муратовим поставивши як курсову роботу короткометражний фільм «Весняний дощ». Дипломну роботу — короткометражний фільм «Біля крутого яру», також співрежисером разом із Олександром Муратовим, зняла у 1961 році на московській Кіностудії ім. М. Горького.

Режисерка[ред. | ред. код]

У 1961 році Кіра Муратова стала штатною режисеркою Одеської кіностудії. Дебютною повнометражною стрічкою став фільм «Наш чесний хліб», який вона зняла з вже чоловіком Олександром Муратовим.[5]

Фільм «Короткі зустрічі» став її першою самостійною роботою як режисерки. До нього ж вона написала і сценарій (у співавторстві з Леонідом Жуховицьким) та зіграла головну роль разом з Володимиром Висоцьким.[5] На цю роль була затвердженна інша акторка, однак у останній момент перед початком зйомок, вона відмовилася. Для того аби вирішити це питання потрібно було повертати картину у підготовчій період та заново розпочинати кастинг, однак щоб не затягувати дати Кіра Муратова вирішила зіграти головну роль самостійно. Цим фільмом режисерка заявила про інтерес до сучасної моральної проблематики та неоднозначних людських характерів. Наступний фільм Муратової «Довгі проводи» мав би продовжити її дослідження цього питання, однак моральна тематика фільму не збігалася із ідеєю партії, тому спеціальною постановою ЦК Компартії України фільм був заборонений на понад півтора десятиліття. Однак «Довгі проводи» не були знищені (як більшість українських фільмів неугодних політиці партії), кіно-стрічку "поклали на полицю" і вперше вона вийшла у прокат під час Перебудови. У 1987 році фільм отримав премію на Міжнародному кінофестивалі в Локарно.[5]

Вона хоче знімати далі, однак «художествєнний совєт» Одеської студії тормозить її фільми на етапі підготовчого періоду - їй не затверджують декорації, вносять правки у сценарій, змушують замінювати акторів. Після тривалих скандалів із керівництвом Одеської кіностудії їй довелося виїхати з Одеси до Ленінграда, міста яке, як вона вважала, було більш вільним для творчих пошуків радянських митців. На «Ленфільмі» виходить її картина «Пізнаючи білий світ» (1978). Там вона знайомиться з художником Євгеном Голубенком, який стане її другим чоловіком і співавтором сценаріїв. Однак під час зйомок картини вона розчаровується у «вільності» «ленфільмівських» працівників та вирішує повернутися до Одеси. Де їй дають постановку фільму «Серед сірих каменів» за повістю Володимира Короленка «У поганому суспільстві». На цей раз підготовчий та знімальний період проходить без суттєвих сварок, однак керівництво студії втручається у монтаж, змінюючи картину до невпізнаваності настільки, що Муратова вирішує зняти своє ім’я з титрів фільму і пише там режисер-постановник Іван Сідоров. Звільняється з посади режисера і йде працювати продавчинею пиріжків.

Зважаючи на початок «Перестройки» на загальні, а також іноземні екрани починають виходити фільми Муратової, знімається з полички фільм «Довгі проводи», змінюється політика партії та основною темою посідають ідеї які Муратова досліджувала ще у 60х роках, тому керівництво Одеської студії запрошує Муратову назад. Їй дають знімати «за її правилами».

1987 року вихождить її картина «Зміна долі» а 1989 найвідоміший ії фільм «Астенічний синдром» - картина була удостоєна Спеціального призу журі «Срібний ведмідь» 40-го Берлінського кінофестивалю (1990 рік) та кінопремії «Ніка» за найкращий ігровий фільм (1991 рік).

Режисерка продовжує працювати над розробкою власного стилю, здебільшого працюючи з одними й тими самими акторами, такими як Сергій Попов, Георгій Делієв, Олег Табаков, Зінаїда Шарко, Ніна Русланова, Рената Литвинова, Алла Демідова, Наталія Бузько. Співпрацювала з композиторами Олегом Каравайчуком та Валентином Сильвестровим.

Справжньою подією кількох міжнародних кінофестивалів став фільм «Настроювач» (2004). В США «Настроювач», як частину ретроспективи фільмів Муратової, було представлено у 2005 році у різних містах, зокрема у Нью-Йорку в Film Society of Lincoln Center[6] та в Чикаго в Gene Siskel Film Center.[7]

У 2012 році режисерка створила свій останній фільм, «Одвічне повернення», прем'єра якого відбулася на VII Римському МКФ. У квітні 2013 року фільм став лауреатом російської національної кінопремії «Ніка» в номінації «Найкращий фільм СНД і Балтії», — шостої «Ніки» в нагородному списку Кіри Георгіївни.[8]

2012 року - Кіра Муратова заявляє: «не хватает сил снимать кино» - і у віці 76 років йде з кінематографу. Однак продовжуючи брати активну участь у кінофестивальній діяльності як журі а іноді як звичайна глядачка.

2017 року Кіру Муратову запрошено до складу Американської кіноакадемії, яка визначає володарів премії «Оскар».[9][10]

Померла 6 червня 2018 року в Одесі. Похована на Таїровському цвинтарі в Одесі.

У 2021 року на екрани вийшов фільм Ренати Литвинової «Північний вітер», присвячений Кірі Муратової.

Творчість[ред. | ред. код]

Режисер фільмів:

Громадянська позиція[ред. | ред. код]

Мала проукраїнську позицію. Зокрема, виступала проти російської агресії у 2014 році супроти України, підтримувала Євромайдан та українізацію кінематографу, коли фільми в Україні почали зніматися українською, а не російською мовою.[11][12][13][14][15][16]

Премії і нагороди[ред. | ред. код]

Кіра Муратова — єдина з кінорежисерів України, удостоєна російської незалежної премії «Тріумф» (1995) за великий особистий внесок у світову культуру.

Хронологічний список нагород режисерки:[17]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Померла Кіра Муратова Архівовано 12 червня 2018 у Wayback Machine. — Українська правда, 6 червня 2018
  2. М. В. Юр. Муратова Кіра Георгіївна Архівовано 2 жовтня 2016 у Wayback Machine. // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 134. — 728 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1061-1.
  3. Illegal Communist Movement in Prewar Romania Архівовано 10 липня 2020 у Wayback Machine.: Natalia Reznic Korotkova (1906—1981).
  4. Viața și moartea unui comunist basarabean Iuri Korotkov, tatăl Kirei Muratova. Архів оригіналу за 3 січня 2020. Процитовано 1 серпня 2021. 
  5. а б в г Jane Taubman. Kira Muratova Архівовано 12 серпня 2020 у Wayback Machine.. New York: I.B. Tauris. 2005. 168 p. ISBN 9781850434092 (Kinofiles Filmaker's Companion Series #4) (англ.)
  6. Сміливий погляд Кіри Муратової Архівовано 14 червня 2018 у Wayback Machine. — журнал «Кіно-театр», 2005:#3
  7. Weird and Wild (on Kira Muratova) — Chicago Reader, 6.05.2005 (дзеркало Архівовано 14 червня 2018 у Wayback Machine.) (англ.)
  8. Кіра Муратова // НСКУ, 2018
  9. Український режисер стала членом журі кінопремії «Оскар» Архівовано 29 червня 2017 у Wayback Machine. — espreso.tv, 29 червня 2017
  10. Film Academy Invites Record 774 New Members, From Gal Gadot To Betty White // Deadline, 28 червня 2017 (англ.)
  11. Кіра Муратова: Боротьба за територію — огидна! Відчепіться від України! Архівовано 6 червня 2018 у Wayback Machine. — Українська правда. Життя, 14 квітня 2014
  12. Кіра Муратова про агресію Росії: Облиште Україну в спокої! Архівовано 6 червня 2018 у Wayback Machine. — TheInsider, 14 квітня 2014
  13. Муратова про події в Україні: Недобре, коли сильний пригнічує слабкого, свідомо знаючи, що він сильніший Архівовано 12 червня 2018 у Wayback Machine. — espreso.tv, 14 квітня 2014
  14. Кіра Муратова: «Я з Майданом» Архівовано 6 червня 2018 у Wayback Machine. — Урядовий кур'єр, 21 березня 2014
  15. Режисер Кіра Муратова: Я на боці цього народу, я з Майданом Архівовано 2 березня 2021 у Wayback Machine. — ТСН, 21 березня 2014
  16. Кіра Муратова про новини з Майдану: Я добре розбираюсь в монтажі Архівовано 7 червня 2018 у Wayback Machine. // Tochka.net, 20 березня 2014
  17. Кіра Муратова Архівовано 14 липня 2014 у Wayback Machine. на сайті Національної академії мистецтв України, 2018
  18. Вiдзнаки фонду — «IНТЕЛЕКТУ НАЦIЇ» Архівовано 7 червня 2018 у Wayback Machine. // «День», 19 серпня 2000
  19. Кінорежисерові Кірі Муратовій присвоєно звання «Почесний громадянин міста Одеси» Архівовано 18 жовтня 2017 у Wayback Machine. // Одеська міська рада, Департамент інформації та зв'язків з громадськістю. 27.07.2017

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]