Муратов Олександр Ігорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Муратов Олександр Ігорович
Дата народження 21 травня 1935(1935-05-21) (84 роки)
Місце народження СРСР Харків, Українська РСР
Громадянство СРСР СРСРУкраїна Україна
Alma mater Всеросійський державний інститут кінематографії
Професія режисер
сценарист
Кар'єра 1959—нині
Нагороди
Орден «За заслуги» ІІІ ступеня
Медаль «У пам'ять 1500-річчя Києва»
IMDb ID 0613635

Олекса́ндр І́горович Мура́тов (нар. 21 квітня 1935, Харків, Українська РСР) — український кінорежисер, кіносценарист, поет, літератор, публіцист, член правління Національної спілки кінематографістів України. Син українського поета і драматурга Ігора Муратова.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився в родині популярного харківського поета Ігоря Муратова. У малолітньому віці пережив військове лихоліття. За даними публіцистів Ігоря Козловського та Романа Коваля, підлітком перебував у підпіллі УПА.[1] За порадою батька, звільненого з німецького концтаборів, виїхав з України до Москви на навчання, де також підтримував зв'язки з антисталіністським підпіллям.

У 1959 році закінчив режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК) у Москві, майстерня С. А. Герасимова.

У 19621968 роки — режисер Одеської кіностудії. У 1964 році разом із першою дружиною режисером Кірою Муратовою зняв фільм «Наш чесний хліб». У 1966  р.— зняв першу самостійну стрічку «Явдоха Павлівна». З 1968 р. — режисер Київської кіностудії імені О.Довженка. Знімає художні і документальні фільми, автор і співавтор сценаріїв до ряду своїх кінострічок.
1982 — фільм «Гонки по вертикалі», за сценарієм братів Вайнерів.

У період 19911996 за творами М. Хвильового О. Муратов зняв кінотрилогію: «Танго смерті» (за твором «Повість про санаторійну зону»), «Геть сором!» (за повістю «Сентиментальна історія»), «Вальдшнепи».(за однойменним романом). Вся трилогія одержала премію Всеукраїнського культурно-наукового фонду Т. Г. Шевченка «За визначний внесок у національне та державне відродження України»[2] .

2004 — вийшов фільм «Татарський триптих» (за кримсько-татарськими новелами М. Коцюбинського).
2005 — автобіографічний роман «Розчахнута брама».

Мешкає в Києві.

Фільмографія[ред. | ред. код]

Художні фільми (режисер)[ред. | ред. код]

Фільм «Любаша» отримав: Другий приз і Приз глядачів, Спеціальний приз журі «За найкращий фільм про дітей», «За найкращу жіночу роль» XII Всесоюзного кінофестивалю, Ашхабад, 1979)

Документальні фільми (режисер)[ред. | ред. код]

  • 1958 — «На батьківщині Сергія Єсеніна» — Приз Всесвітньої виставки в Брюсселі
  • 1975 — «Співає Лілія Гавриленко» (т/ф, у співавт.) — фільм-концерт
  • 1997 — «Це не лікується» (авт. сцен.) — повнометр. д/ф про антисемітизм в Україні
  • 2003 — «Бойчук і бойчукізм» (авт. сцен.) — док. відеофільм про українського художника М. Бойчука з культурологічного проекту «Обрані часом»
  • 2003 — «Звичайний геній» (авт. сцен.) — док. відеофільм з культурологічного проекту «Обрані часом» про композитора Сергія Прокоф'єва
  • 2003 — «Геній скульптури ХХ сторіччя» (авт. сцен.) — док. відеофільм про скульптора Олександра Архипенка
  • 2003 — "В пазурах часу. Життя і творчість поета М. Бажана (авт. сцен.) — док. відеофільм з культурологічного проекту «Обрані часом»
  • 2003 — «Арнольд Марголін — видатний українець і єврей»[3][4] (авт. сцен.)
  • 2005 — «Мій ніжний Мефістофель» (авт. сцен.) — док. відеофільм з культурологічного проекту «Обрані часом» про актора Дмитра Мілютенка
  • 2007 — «Уроки патріотизму» (авт. сцен.) — 2-сер. док. відеофільм про останнього головного командира УПА Василя Кука
  • 2009 — «Співи юних кобзарів» (авт. сцен.) — док. відеофільм
  • 2010 — «Совість. Феномен Івана Дзюби» (авт. сцен., продюсер) — док. відеофільм

та ін.

Книжки[ред. | ред. код]

  • Розчахнута брама. Факт. 2005. с. 352. ISBN 9663590130. 

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]