Мушинка Микола Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Микола Іванович Мушинка
Мушинка.jpg
Микола Мушинка на V Всесвітньому форуму українців (Київ, 2011 р.)
Народився 20 лютого 1936(1936-02-20) (82 роки)
с. Курів, Бардіївський округ, (Східна Словаччина, Пряшівщина
Національність русин
Діяльність українознавець
Відомий завдяки фольклорист, українознавець, мистецтвознавець, літературознавець, бібліограф
Alma mater Карловий університет
Науковий ступінь доктор філологічних наук[d]
Членство НАН України
Нагороди
Ювілейна медаль «25 років незалежності України»

Микола Іванович Мушинка (словац. Mikuláš Mušinka, псевдоніми: Микола Вірук, Микола Гнатюківський, Микола Пастушенко, Петро Ігорчук та інші; нар. 20 лютого 1936, село Курів, Бардіївського округу (Східна Словаччина, Пряшівщина) — словацький фольклорист та українознавець, мистецтвознавець, літературознавець, бібліограф русинського (українського) походження. Кандидат філологічних наук (з 1967 р.), доктор філологічних наук (1992 р.). Член Міжнародної комісії по дослідженню національної культури Карпат та Балкан, дійсний член НТШ (з 1989 р.), Президент НТШ у Словаччині, голова Асоціації українців у Словаччині (від 1990), іноземний член Національної Академії наук України (від 1997[1]).

Досліджує лемківський фольклор в Югославії, Румунії, Польщі, Україні, Західній Чехії та Моравії. Дослідник українсько-словацьких літературних зв'язків.[1]

Життєпис[ред. | ред. код]

Закінчив Руську гімназію у Пряшеві. Вищу освіту одержав у Карловому університеті в Празі, де під керівництвом І. Панькевича та Є. Врабцової почав вивчати фольклор південних лемків. Від 1960 р. працював у кабінеті україністики Кошицького університету (Пряшів). Вчився в аспірантурі у Празькому та Київському ім. Т. Г. Шевченка (1964–1966) університетах. У 1967 р. здобув ступінь кандидата наук. Висланий з СРСР через контакти з дисидентами.

Під час роботи в Пряшівському університеті (1960–1972 роки) опублікував понад 200 наукових робіт, науково-популярних статей, рецензій (розвідки про В. Гнатюка, Ф. Колессу, Ф. Главачека та інших). Допомагав створювати експозицію етнографічно-меморіального музею Володимира Гнатюка, спорудити пам'ятник на запущеній могилі Володимира Гнатюка у Львові.[2]

За протест проти введення військ Варшавського договору в Чехословаччину зазнав переслідувань (1968), був відлучений від наукового і літературного життя.

За спілкування з дисидентами звільнений у 1971 р. та змушений був працювати пастухом, кочегаром (1972–1990). Не був запрошений на проведення наукової конференції, присвяченої 100-річчю з дня народження В. М. Гнатюка на Тернопільщині.[2] Продовжує публікації своїх досліджень за кордоном. У 1990 р. був реабілітований та повернувся в Пряшівський університет.

У 1991 (1990[1]) р. його поновлено на посаді завідувача Науково-дослідним відділом кафедри україністики Пряшівського університету. У 1992 р. захистив докторську дисертацію в Києві в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського. У Пряшеві заснував Асоціацію україністів Словаччини та Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Словаччині. Збирає і досліджує фольклор українського населення Східної Словаччини. У 1991 р. обраний професором УВУ в Мюнхені, почесний професор Кам'янець-Подільського державного університету, почесний доктор наук Ужгородського національного університету.

Не раз перебував на Тернопільщині:

  • 1979 року: перебував на запрошення Черемшинського Остапа відвідати Обласний комунальний етнографічно-меморіальний музей В. Гнатюка у Велесневі; привіз деякі документи для експозиції музею (протягом 10-денного перебування відвідали Тернопіль, Бучач, Почаївський монастир, Крем'янець; познайомився з Ігорем Ґеретою, тодішнім директором Тернопільського ОКМ Венедиктом Лавренюком).[2]
  • 1991 р. — на святкуванні 120-річчя від дня народження В.Гнатюка
  • листопад 1995 р.
  • травень 1997 р. — брав участь у міжнародній конференції «Спадщина О. Кандиби-Ольжича у контексті національного відродження України» (відбулася у ТДПУ, нині ТНПУ). Передав матеріали в Тернопільський державний архів, Тернопільський ОКМ.[1]

Творчість[ред. | ред. код]

Автор близько 200 наукових розвідок, більше 1000 статей, 350 рецензій, 50 книг.[1] Автор праць «З українського фольклору Східної Словаччини» (1963), «Фольклор русинів Войводини» (1976, 1987), «Українська усна словесність» (1973) та інших.

Автор понад 70 праць про В. М. Гнатюка, зокрема:

  • «Володимир Гнатюк: Життя та його діяльність в галузі фольклористики, літературознавства та мовознавства» (1987) та інших.
  • «Володимир Гнатюк. Бібліографія друкованих праць» (1337 позицій).- Едмонтон, 1987[2]
  • «Бібліографічний покажчик праць Володимира Гнатюка» (спільно з М. Морозом), 1992.[2]
Окремі видання:
  • Мушинка М. «З глибини віків. Антологія усної народної творчості українців Східної Словаччини» (1967)
  • Мушинка М. «Володимир Гнатюк — дослідник фольклору Закарпаття» (Париж, 1975)
  • Мушинка М. «Фольклор Пряшівщини в працях українських та російських вчених і сучасний стан його дослідження» (1968)
  • Мушинка М. «Спільні і відмінні риси у фольклорі русинів Пряшівщини та Войводини» (1971)
  • Мушинка М. «Фольклорні видання українців Пряшівщини» (Український календар на 1979 р., Варшава)
  • Мушинка М. «Флоріан Заплетал — маловідомий чеський дослідник сакральної архітектури Закарпаття», Народознавчі зошити 1-2, 2003. — С. 252–259
  • Мушинка М. Володимир Гнатюк: Життя та його діяльність в галузі фольклористики, літературознавства та мовознавства. — Париж — Нью-Йорк — Сідней: НТШ, Український архів, 1987. — Т. 207. — 332 с. (І-е видання)
  • Мушинка М. Володимир Гнатюк: Життя та його діяльність в галузі фольклористики, літературознавства та мовознавства. Тернопіль: Навчальна книга «Богдан», 2013. (ІІ-е видання, передмова Анатолія Жуковського). І-ше — Париж — Ню Йорк — Сідней: НТШ, Український архів, 1987[2]
  • Мушинка М. Володимир Січинський і русини-українці Східної Словаччини. — Пряшів, 1995. — 120 с.
  • Мушинка М. Колеса крутяться… Книга І: Спогади. — Пряшів: Фундація Карпати, 1998. — 200 с.; Кн. ІІ. — 124 с.
  • Мушинка М. Листування Івана Зілинського з Іваном Панькевичем (1913–1951). — Нью-Йорк — Пряшів,2008. — 198 с.
  • Мушинка М. Лицар волі. Життя і політично-громадська діяльність Степана Клочурака. — Ужгород: Поличка «Карпатського краю», 1995. — 283 с.
  • Мушинка М. Науковець з душею поета. До 60-річчя від дня народження Ореста Зілинського. — Бавнд-Брук, 1983. — 58 с.
  • Мушинка М. Олена Теліга і її антологія «Буде буря» // Дукля. — 1992. — № 2. — С. 46-53.
  • Мушинка М. П'ять разів «похоронена», а все-таки жива (Д. Гуменна) // Сучасність. — 1995. -№ 4. — С. 139–143.

Визнання[ред. | ред. код]

Лауреат премій ім. П. Чубинського, І. Франка, Д. Нитченка, В. Гренджі-Донського, румунської премії «Корона Карпатика».

Цитата[ред. | ред. код]

« Мій батько, не виходячи з рідного села, прожив у п’ятьох державах: Австро-Угорщині, Чехословаччині, Словацькому штаті, Чехословацькій Соціалістичній Республіці і Словацькій Республіці, в якій помер. І кожну з тих держав він вважав своєю батьківщиною. Однак і батько, і дід, і прадід знали, що їхнє коріння — там, за горами Карпатами, у країні, що давно називалася Русь (Київська, Галицька), тому край свого перебування вони окреслили цією ж назвою (Угорська Русь, Карпатська Русь), а за собою зберегли давній етнонім — русини. Я, на відміну від батька, діда і прадіда, знаю, що Русь — це нинішня Україна, а русини — нинішні українці. Отже, своєю прабатьківщиною вважаю сучасну Україну... Кожен має право декларувати себе тим, чим він себе почуває. Почуваєш себе русином — будь ласка, але не зневажай того, хто вважає себе українцем, бо і «ми», і «вони» становимо одне національне ціле. Отже, я вважаю себе русином, бо такими були мій дід, прадід і все населення Русі. Та одночасно вважаю себе українцем, бо належу до того народу, який остаточно сформував себе національно під новою назвою у ХІХ—ХХ століттях. Отже, якщо тут є рух, який виступає за збереження національної культури (нехай під назвою «русинська»), рідних говірок (нехай це «русинський літературний язик», кодифікований на базі народно-розмовної мови населення, а не штучного «язичія» російської та словацької мов), у програмі якого є збереження кириличного письма і народних традицій, — я підтримуватиму такий рух... Якщо не буде взаємної співпраці між тими, хто вважає себе русинами, і тими, хто вважає себе українцями, обидва національні напрями поодинці зникнуть[3]. »

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д Хаварівський Б. Мушинка Микола Іванович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2005. — Т. 2 : К — О. — С. 582. — ISBN 966-528-199-2.
  2. а б в г д е Клим'юк, М. Академік Гнатюк завжди з нами / Михайло Клим'юк // Вільне життя плюс. — 2013. — № 80 (4 жовт.). — С. 5 — (Добра слава).
  3. Олекса Підлуцький. Один з китів, на яких стоїть український світ // Дзеркало тижня. 13 травня 2011 р.

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]