Міжнародна ленінська школа
Міжнародна ленінська школа (МЛШ) — навчальний заклад Комінтерну, заснований у Москві з метою навчання діячів революційного руху країн Європи, Азії та Латинської Америки.
1-й етап[ред. | ред. код]
У квітні 1926 року, згідно з рішенням конгресу Комінтерну були створені Міжнародні ленінські курси, що через два роки були перейменовані на Міжнародну ленінську школу[1]. Діяла до 1938 року. Першим ректором був Микола Бухарін. У 30-ті роки ректором школи була Клавдія Кирсанова, дружина Губельмана М.І. (Омеляна Ярославського).
Призначалася для навчання членів партій, що мали значний досвід партійної роботи, але не мали можливості отримати освіту[2].
Оскільки більшість комуністичних партій світу працювали нелегально (на 1935 рік 50 із 76[3]), то Міжнародна ленінська школа була таємним, конспіративним навчальним закладом, щоб запобігти репресивним заходам щодо її курсантів при поверненні їх до своїх країн. Кілька випускників школи, членів компартії Болгарії — після повернення на Батьківщину були заарештовані й страчені.
Під час громадянської війни в Іспанії для військової підготовки курсантів Міжнародної ленінської школи використовувалась спеціальна школа Військової академії імені М.В. Фрунзе у Рязані.
Міжнародна ленінська школа була офіційно закрита постановою політбюро ЦК ВКП(б) від 26 березня 1938 року. Слухачі школи були відправлені із СРСР.
2-й етап[ред. | ред. код]
Другий етап існування школи прийшовся на історичний час після Другої світової війни — епохи так званого «наступу соціалізму по всьому фронту», тобто утворення навкруги СРСР поясу держав-сателитів («табору соціалізму») та створення СРСР підривних антидержавних організацій та політичних рухів у країнах Азії, Африки та Латинської Америки.
Після 1956-року КПРС була відновлена школа з однойменною назвою, але тепер це вже була секретна міжнародно-політична школа. Засекречена школа-інтернат була розташована поза центру Москви, у районі станції метро Аеропорт. Вона пропонувала комуністам з Європи та особливо Латинської Америки кількарічний курс навчання. У ній також перебували час ті, хто у власних країнах займався протиправною діяльністю або перебував на нелегальному стані. Всі студенти були зобов'язані зберігати таємницю. Там навчалися чоловіки та жінки у віці від 20 до 50 років, походження тільки з «капіталістичних» країн або з країн з «диктаторськими режимами», включно голів прокомуністичних партій. Ті, хто походив з країн «соціалістичного табору» до навчання в цій школі не допускалися. У звичайному навчальному році викладалися: марксизм-ленінізм, стратегія і тактика, політична економія, історія робітничого руху, з поправкою на специфіку країн походження. Як згадує колишній слухач школи німецький комуніст Ганс Ґельхардт, на початку 1970-х років, згідно бажанням курсантів був введений фах «соціальна психологія», а такий наприклад фах як «радянська дійсність» ніколи там не викладався[4].
Викладацькі кадри - звичайно кооптувалися з Московського університету, або набиралися з партійних кадрів ЦК КПРС. Усі лекції на навчальні заняття мали синхронний переклад.
У кінці 1970-х років в школі постали гострі дебати та суперечки зі слухачами з Італії та Франції з приводу проводимої «ревізіоністської» політики Італійської компартії та Єврокомунізму реформованої Комуністичної партії Франції.
Школа була занедбана в кінці 1980-х років під час правління М. С. Горбачова та загальної кризи в СРСР.
Відомі випускники[ред. | ред. код]
- Ольга Бенаріо-Престес — німецько-бразильська революціонерка.
- Владислав Гомулка
- Гайнц Гофман
- Нікос Захаріадіс
- Еріх Мільке — міністр державної безпеки НДР
- Давид Сікейрос
- Йосип Броз Тіто
- Вальтер Ульбріхт
- Антон Югов — голова Ради міністрів НРБ
- Еріх Гонеккер
- Вальдемар Фернер
- Фред Ельснер
- Ханна Вольф
- Альберт Гесслер
- Ірена Восіковскі
- Луїс Карлус Престіс
- Ян Фогелер
- Ганс Ґельхардт
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Гофман Гейнц. Мангейм — Мадрид — Москва. Мемуары / Пер. с нем. Л.К. Латышева и Ю.И.Куколева.— М.: Воениздат, 1982.— 384 с.— С. 255.
- ↑ Трепер Л. Большая игра: Воспоминания советского разведчика / Пер. с франц.— М.: Политиздат, 1990. — 382 с. — С. 41.
- ↑ Гофман Гейнц. Мангейм — Мадрид — Москва. Мемуары / Пер. с нем. Л.К. Латышева и Ю.И.Куколева.— М.: Воениздат, 1982.— 384 с.— С. 256
- ↑ Hans Gellhardt. Wofür haben wir gekämpft? [Архівовано 11 листопада 2014 у Wayback Machine.] - Ганс Ґельхардт. За що ми боролися? - Ч.2., стор.125-128.(нім.)
|
