Міжпланетний простір

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ілюстрація НАСА: Сонячна система (масштаб не дотриманий).

Міжпланетний простір — область космічного простору, обмежена орбітою найбільш віддаленої від зірки планети. Міжпланетний простір не є абсолютним вакуумом; він заповнений міжпланетним середовищем: плазмою, пиловою та газовою складовими, і пронизаний електромагнітним випромінюванням Сонця та інших небесних тіл[1][2]. За умовною межею міжпланетного простору знаходиться міжзоряний простір. Температуру міжпланетного простору в конкретній точці визначають, як температуру невеликої кульки з абсолютно чорної речовини, поміщеної на відповідній відстані від зірки (на орбіті Землі така кулька нагріється до 277 К)[2].

До теперішнього часу виявлено безліч зірок, що володіють власними планетними системами.

Навколосонячний міжпланетний простір[ред.ред. код]

Найбільш вивченим є міжпланетний простір Сонячної системи. В даний час в довколосонячному міжпланетному просторі налічують вісім великих планет. Орбіти двох з них — Меркурія і Венери — знаходяться ближче до Сонця, ніж орбіта Землі . Земля — ​​третя за віддаленості від Сонця планета, ще далі розташовані орбіти Марса, Юпітера, Сатурна, Урана і Нептуна. Останньою планетою Сонячної системи більше 70 років вважався Плутон. Однак розвиток космічної техніки спостережень дозволило астрономам виявити в околицях Сонця близько десятка об'єктів схожого розміру. Тому в серпні 2006 основним питанням чергової конференції Міжнародного астрономічного союзу (IAU) став перегляд поняття «планета». 24 серпня 2006 Плутону і ще двом об'єктам Сонячної системи, Ериді і Церері, було присвоєно статус карликових планет. Таким чином, на сьогоднішній день вважається, що міжпланетний простір Сонячної системи обмежено орбітою восьмої планети — Нептуна.

Чотири планети земної групи (Меркурій, Венера, Земля і Марс) представляють собою кам'янисті кулі, решта — так звані «газові гіганти» — є зменшеною копією Сонячної системи з великою кількістю супутників, деякі з яких мають розміри, порівнянні з планетами земної групи.

Між орбітами Марса і Юпітера знаходиться пояс астероїдів, який є джерелом метеоритів, які бомбардують поверхні внутрішніх планет. Сліди цього бомбардування можна бачити на вкритій кратерами поверхні Місяця, Марса і Меркурія. Навіть на захищеній щільною атмосферою Землі виявлено більше 150 кратерів від зіткнень з метеоритами.

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Межпланетное пространство // Космонавтика: Маленькая энциклопедия ; Главный редактор В. П. Глушко. 2-е издание, дополнительное — Москва: «Советская энциклопедия», 1970 — C. 293
  • Межпланетное пространство // Космонавтика: Энциклопедия ; Главный редактор В. П. Глушко; Редколлегия: В. П. Бармин, К. Д. Бушуев, В. С. Верещетин и др. — Москва: «Советская энциклопедия», 1985 — C. 240

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Міжпланетний простір // Космонавтика: Маленька енциклопедія(рос.); Головний редактор В. П. Глушко, 1970..
  2. а б Міжпланетний простір // Космонавтика : Энциклопедия(рос.); Главный редактор В. П. Глушко, 1985; подробно — в разделе Литература.