Мінко Євген Володимирович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Мінко Євген Володимирович
Народився 30 липня 1983(1983-07-30) (40 років)
Громадянство Україна
Діяльність письменник, публіцист
Alma mater Національний університет «Києво-Могилянська академія»
Мова творів українська, російська
Magnum opus Парресія; Хуаянь; Я, Анна Чиллаґ

Євген Володимирович Мінко (нар. 30 липня 1983) — український письменник, публіцист, психоаналітик.

Біографія[ред. | ред. код]

Освіта[ред. | ред. код]

Закінчив магістратуру Національного університету «Києво-Могилянська академія» за спеціальністю «Юдаїка». Дипломний проєкт «Репресивна антисемітська політика у сновидіннях європейських євреїв першої половини ХХ ст.» готував під науковим керівництвом історика Володимира Маслійчука[1].

Кар'єра та творчість[ред. | ред. код]

З початку 2000-х років друкується у ЗМІ: у виданнях «Критика»[2], «Українська правда»[3], «День»[4], «Український тиждень»[5] та багатьох інших.

Був редактором міжнародного тижневика «Профіль Україна»[6] та ведучим Першого національного каналу[7].

У 2007-2010 роках був головним редактором журналу «Телекритика»[8][9][10][11].

Під час роботи в «Телекритиці» висвітлював, зокрема, інформаційні спецоперації Росії, направлені на українську аудиторію та на формування негативного іміджу України за кордоном.

Так, Мінко розслідував співпрацю Української православної церкви Московського патріархату з українською піар-агенцією після скандалу із руйнуванням воріт Нижньої лаври у 2007 році[12].

У травні 2008 року Мінко опублікував розслідування щодо матеріалів закордонних ЗМІ про нібито масовий продаж у Києві ляльок Адольфа Гітлера[13]. Матеріали, які базувалися на репортажі Першого каналу Росії із коментарями Олеся Бузини, з'явилися на сайтах BBC, Deutsche Welle та у газеті Daily Mail. Після виходу публікації Мінка Deutsche Welle видалила свій оригінальний матеріал та опублікувала інтерв'ю з головним редактором «Телекритики» із роз’ясненнями щодо походження цієї дезінформації[14]. BBC також видалила свій матеріал та розпочала службову перевірку з його приводу[15]. Daily Mail опублікувала спростування своєї статті та вибачилася перед читачами[16].

У жовтні 2008 року скандал навколо сфабрикованої історії про продаж ляльок Гітлера та інших фейкових матеріалів призвів до рішення Національної ради з питань телебачення та радіомовлення заборонити ретрансляцію Першого каналу Росії у кабельних мережах України[17].

У 2016 році Євген Мінко разом із фотографом Валерієм Мілосердовим видали книгу «Я, Анна Чиллаґ». Книга була представлена у фонді Ізоляція в Києві. Ті екземпляри, що не були придбані в день прем'єри, знищили за задумом авторів[18][19].

У 2018 році Мінко та Мілосердов виступили із лекцією про процес створення та знищення книги в день відкриття Книжкового Арсеналу[20][21].

«Ця книжка, мабуть, найдивніше явище сезону — якщо в українській літературі, заклопотаній підготовками до численних форумів видавців та інших суто реалізаційних заходів, взагалі бувають якісь сезони.

[...]

Залишки у вигляді проданих примірників — це все, що залишилося після вогняного перформансу, який, звичайно, апелює до «смерті автора» в інтерпретації Ролана Барта. Що ж до решти перверсій, то у даному випадку автор книжки віщає від імені Анни Чиллаґ — дівчини, яка уособлює торгову марка засобів для догляду за волоссям, популярних в Європі на зламі XIX-ХХ століть. Образ Чиллаґ був відомий жителям всіх імперій, в яких протягом кількох десятиліть постійно друкувалася газетна реклама цих засобів.

Власне, за таким самим принципом і побудована книжка. Кожна історія починається зі сповіді чергового героя, що нагадує «парфумерний» оригінал. Так, наприклад, до нас несподівано озивається Валері Соланас, яка стріляла в Енді Уорхола, а слідом — такий собі Жан, що цілком може бути Бодріяром, відомим адептом поп-науки нашого сьогодення. І поєднує всі ці оповідки, ілюстровані історією ХХ століття у фотографіях Валерія Мілосердова, саме образ Анни Чиллаґ»[22]. Ігор Бондар-Терещенко, з рецензії у виданні НВ

Після початку російського вторгнення в Україну в лютому 2022 року Мінко назвав Володимира Путіна параноїком, у чиєму сні вимушене перебувати людство:

«...Виступи Путіна напередодні вторгнення і після нього були наче хрестоматійною ілюстрацією паранояльного дискурсу. Його особливістю є те, що нашарування сенсів, арґументів на захист певної теорії виглядають надзвичайно переконливими. Настільки, що їхня логіка спокушає розділити переконання чи страхи того, хто мовить у цьому реґістрі. Але є одна ключова особливість: у центрі цих нашарувань завжди знаходиться абсолютно безглузда, абсурдна ідея, що не витримує жодної критичної перевірки. Як от ідея про нацистів, котрі, надуривши Лєніна, керують Україною за рознарядками аґресивного блоку НАТО»[23].

У вересні 2022 року Центр юдаїки Алана Д. Ліві Університету Каліфорнії в Лос-Анджелесі оголосив, що Євген Мінко став його запрошеним дослідником[24]. Мінко анонсував роботу над новою книгою: дослідженням сновидінь євреїв у часи Голокосту та антисемітського терору Сталіна[23].

Відгуки[ред. | ред. код]

«В авангардних формах медіакритики іронія й сарказм набувають такої вишуканої ефемерності, що споживач просто неспроможний їх розрізнити. Яскравим прикладом тут є публіцист Євген Мінко, чий авторський цикл відеоінтерв’ю «Усатый нянь» публікується на сайті «Медіаняня». Спілкуючись із неоднозначними, часто скандальними, епатажними, а для певного кола — комедійними персонажами журналістики та шоу-бізнесу, Євген чергує знущально-іронічні запитання з виявами захвату, нещирість якого є очевидною хіба що для невеликої частини утаємничених глядачів. Саркастичний панегірик може сприйматись багатьма як щира похвала, а переносний сенс — як прямий»[25]. Отар Довженко, видання «Медіакритика», про програму Євгена Мінка «Усатый нянь»

З рецензії на книгу «Я, Анна Чиллаґ»:

«У короткій біографічній довідці про письменника сказано, зокрема, таке: «Автор <…> численних статей, присвячених проблемам Реального», хоча зі змісту книжки випливає радше те, що саме Реальне є проблемою. Навіть не у філософському, а в побутовому сенсі. Реальне — це щось таке, що заважає нам жити. Майже як скалка в пальці чи кістка в горлі. Нам, не авторові — він, попри свою відразу до нього, змирився та зжився із Реальним, а власне невдоволення перетворив на перформативне дійство, яке цілком можна продавати. Книжку «Я, Анна Чиллаґ» було презентовано 30 листопада 2016 року в межах однойменного перформансу, під час якого Євген Мінко читав лекцію «Шизофренія і ХХ століття», а після цього палив примірники видання, які не вдалося продати під час заходу»[26]. «Критика»

З відгуку на книгу παρρησία:

«Назва збірника есеїв "Паресія" відсилає до Мішеля Фуко та його концепції дискурсу, а сама лексема – до античної традиції вільної, безстрашної промови, яку виголошує носій істини навіть за умов значного ризику для себе. Фуко аналізував явище паресії у стосунку до влади. Владний контекст так само важливий і для Мінка, схильного розглядати істину у фукоїстській традиції як засіб кидати виклик владі, підважувати її та суперечити їй. Мінко йде далі, прагнучи зануритися в концептуальні основи істини, і пошуки приводять його до психоаналітичних тлумачень істини й хиби як бінарних опозицій, що допомагають підтримувати сталість психіки людини, включеної в суспільне життя»[27]. Володимир Шелухін, «Критика»

Зі статті про виставку «Закликання Кармапи» (основна стаття: Трінлей Тхає Дордже — Образ у мистецтві):

«Концепція виставки «Закликання Кармапи» локальна і виразна, що вигідно різнить її від звичної нам провінційної глобалістики. Зібравши на одній території твори майстрів буддистського релігійного мистецтва XIX—ХХ століть із Тібету, Індії, Непалу й України та живопис рейтингових сучасних українських художників різних напрямів, об’єднаний алюзіями з буддизмом, Мінко склав яскраве візуальне послання з конкретним адресатом. Це — один із трьох основних лам Тібету, лідер школи Карма Каг’ю XVII Г’ялва Кармапа Трінле Тхайе Дордже, Лама в Чорній короні, серед вражаючих титулів якого — «Король йогів» і «Повелитель карми». …У не позбавленій іронії експозиції укорінена в тисячолітню традицію пластика ритуальної скульптури і декоративної яскравості ламаїстських тханок (канонічних зображень будда-аспектів чи, простіше кажучи, буддистських ікон на шовку) співіснують із розмаїттям висококласного живопису. Сучасне українське мистецтво представлене тут у різнобарвності: інтелектуальна елегантність Володимира Будникова, почуттєві спалахи Іллі Чичкана, іконографічна вишуканість Юрія Нікітіна, фантастичний дурман Олександра Гнилицького, мінімалістське естетство Віктора Покиданця, дитяча свіжість Ксенії Гнилицької»[28]. «Дзеркало тижня», «Мандала Мінко»

Бібліографія[ред. | ред. код]

  • Диалоги животных. Евгений Минко и Наталья Влащенко. К.: Форзац, 2011. ISBN 978-966-97148-1-7
  • Ким Шамбуей: абсолют эпохи. К.: a, 2012. ISBN 978-617-696-031-7
  • Хуаянь. К.: a cabinet / Интерсервис, 2015. ISBN 978-617-696-395-0
  • Я, Анна Чиллаг / Я, Анна Чиллаґ. К.: a cabinet, 2016. ISBN 978-617-7350-88-9, ISBN 978-617-7434-37-4
  • На плечах гігантів. К.: Брайт стар паблішинг, 2017. ISBN 978-617-7418-10-7
  • παρρησία. К.: Видавництво журналу «Радуга», 2021. ISBN 978-966-281-181-0

Художні виставки (в якості куратора)[ред. | ред. код]

  • «Закликання Кармапи». Київ, галерея L-Art, 2003[28].

У складі кураторської групи «Хазарія»:

Професійні організації[ред. | ред. код]

Євген Мінко є членом Міжнародної федерації журналістів[31] та Міжнародного суспільства соціальних та психологічних підходів до психозів[32].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Випускники магістерської програми «Юдаїка» в НаУКМА захистили дипломні роботи. Українська асоціація юдаїки. 12 червня 2023. Процитовано 10 вересня 2023.
  2. Євген Мінко. Критика. Критика. Процитовано 19 серпня 2022.
  3. Євген Мінко, письменник, психоаналітик. Українська правда. Процитовано 19 серпня 2022.
  4. Євген Мінко. День. Процитовано 19 серпня 2022.
  5. Мінко, Євген (12 грудня 2008). Історія і телебачення. Історична тематика зникає з екранів, так і не ставши історичною правдою. Український тиждень. № №50 (59). Процитовано 7 грудня 2022.
  6. Изменения в менеджменте еженедельника «Профиль Украина» (російською) . Українська асоціація видавців періодичної преси. 9 жовтня 2006. Процитовано 19 серпня 2022.
  7. Унылое "Красиво" на Первом национальном. Медіаняня (російською) . 7 листопада 2010. Процитовано 19 серпня 2022.
  8. Мінко, Євген (21 травня 2012). Мертвые журналы: «Телекритика». Kievreport (російською) . Архів оригіналу за 18 квітня 2016. Процитовано 19 серпня 2022.
  9. В.А. Гапоненко, В.А. Рихлік (2015). Зв'язки з громадськістю. Навчальний посібник (PDF). Київ: Міністерство освіти і науки України, Державний вищий навчальний заклад "Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана". с. 226. ISBN 978-966-483-991-1.
  10. Експерти: Українські медіа – на боці ворогів громадянського суспільства. Фонд Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва. 5 вересня 2008. Процитовано 5 грудня 2022.
  11. Слєсарєва, Анна (26 вересня 2008). Рентген медіа. День. № 173 (2008). Процитовано 6 грудня 2022.
  12. Мінко, Євген (6 листопада 2007). Пиар церковный. Как УПЦ МП решила воспользоваться услугами пиар-агентства и что из этого вышло. Телекритика (російською) . Архів оригіналу за 19 квітня 2016. Процитовано 19 серпня 2022.
  13. Мінко, Євген (5 травня 2008). Гитлер-долл. Телекритика (російською) . Архів оригіналу за 19 квітня 2016. Процитовано 19 серпня 2022.
  14. Amies, Nick (15 травня 2008). False Hitler Doll Reports Vex Ukraine. Deutsche Welle (англійською) . Процитовано 19 серпня 2022.
  15. Ефективні інституційні відповіді для подолання нетолерантності та екстремізму в Чорноморському регіоні. Київ: Інститут демократії ім. Пилипа Орлика. 2009. с. 140. ISBN 978-966-2141-23-8.
  16. Adolf Hitler Doll. Daily Mail (англійською) . 23 травня 2008. Процитовано 8 грудня 2022.
  17. Булавка, Євген (3 жовтня 2008). Заборона, ліцензування чи переслідування мовників за національною ознакою?. Детектор медіа. Процитовано 8 грудня 2022.
  18. У мистецькій галереї у Києві поцупили експонат ― колбу із цінним попелом. Газета по-українськи. 5 грудня 2016. Процитовано 27 серпня 2022.
  19. В українських бібліотеках з'явиться попіл від книги «Я, Анна Чиллаґ». Ukraine Art News. 13 січня 2017. Процитовано 27 серпня 2022.
  20. Програма Книжкового Арсеналу. 30 травня - 3 червня (PDF). Книжковий Арсенал. Процитовано 27 серпня 2022.
  21. Книжковий Арсенал відкрився лекцією про спалювання книг. Подробиці (російською) . 31 травня 2018. Процитовано 27 серпня 2022.
  22. Бондар-Терещенко, Ігор (1 квітня 2017). Побудь Танею: 5 найдивніших книжок сезону. Блог письменника. НВ. Процитовано 27 серпня 2022.
  23. а б Мінко, Євген (Березень 2022). Нічний жах історії. Критика. № № 3-4, 2022. Процитовано 19 серпня 2022.
  24. Abrevaya Stein, Sarah (2022). From the Director. Newsletter (англійською) . № 30 (2022-2023). UCLA Alan D. Leve Center for Jewish Studies. с. 2—3. Процитовано 6 грудня 2022. Galvanized by the trauma unfolding in Ukraine, the Leve Center was proud to launch an Emergency Ukrainian Graduate Scholar Fellowship, and we are eager to welcome recipient Yevhen Minko from the National University of Kyiv-Mohyla Academy, Ukraine
  25. Довженко, Отар (3 листопада 2010). Медіакритика в Україні: недоросла й недооцінена. Медіакритика. Процитовано 19 серпня 2022.
  26. Шелухін, Володимир (Березень 2018). Євген Мінко, Я, Анна Чиллаґ. Критика. № № 3-4, 2018. Процитовано 19 серпня 2022.
  27. Шелухін, Володимир (Жовтень 2022). παρρησία. Критика. № №7-8, 2022. Процитовано 3 жовтня 2022.
  28. а б Дорошенко, Костянтин (31 жовтня 2003). Мандала Мінко. Дзеркало тижня. Процитовано 19 серпня 2022.
  29. Культурное агентство Хазария совместно с инди-лейблом Nexsound представляют проект Комплектация. Музыкальная газета (російською) . 6 вересня 2004. Архів оригіналу за 10 липня 2020. Процитовано 19 серпня 2022.
  30. Красюк, Олександр (10 грудня 2004). Пурифікація — шлях до анонімізації. Дзеркало тижня. Процитовано 19 серпня 2022.
  31. Мінко, Євген (28 червня 2008). Я - защищаю. Детектор медіа (російською) . Процитовано 19 серпня 2022.
  32. Украина - это хуаянь. Сутки (російською) . 25 грудня 2015. Архів оригіналу за 4 листопада 2016. Процитовано 19 серпня 2022.

Посилання[ред. | ред. код]