Міньські мови

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Міньські мови
閩語 / 闽语
Райони поширення мов мінь
Райони поширення мов мінь
Регіон Китай, Південно-Східна Азія
Носії > 70 млн
Писемність китайська писемність
Класифікація

Сино-тибетська сім'я

Китайська група
Офіційний статус
Коди мови
ISO 639-1 zh
ISO 639-3 nan (всі Мінські мови)

Міньські мови (мінь; кит. 閩方言: Mǐn fāngyán; POJ: Bân hong-giân; BUC: Mìng huŏng-ngiòng) — група наріч у складі сино-тибетської мовної родини або діалект китайської мови, яким розмовляє приблизно 60 млн людей, здебільшого в провінції Фуцзянь Китайської Народної Республіки, на Тайвані та в інших краях, куди порозкидало китайців життя. Одним із популярних діалектів мови мінь є гоккієн. Мінь має багато архаїчних рис, що збереглися від стародавньої та середньої китайської мови.

Термінологія[ред. | ред. код]

Поширення Міньських мов за Мовним атласом Китаю:
  • Мінь — стародавня самоназва провінції Фуцзянь, яке використовують іноді й сьогодні.
  • Гок-К'єнь (Hokkien, Hokkienese, Fukien, Fuchien) — назва провінції Фуцзянь по — південноміньськи. В принципі синонімічно поняттю мінь, але частіше використовуються лише по відношенню південноміньських діалектів, особливо за межами Китаю, наприклад в Південно-Східній Азії.
  • Гокло (Hō-ló-oē, Hoklo) — назва південноміньської мови і особливо етнічної групи, яка на ній говорить, особливо на Тайвані. У широкому сенсі використовується як еквівалент назви тайванці.

Склад[ред. | ред. код]

У більш широкому (швидше географічному) сенсі всі міньські мови діляться на дві групи: південну (власне гоккієн, гайнань, пусянь) та північну (решта).

Південноміньська мова включає тайванське наріччя, яке займає одне з перших місць за кількістю носіїв серед міньських ідіом.

 Мінь 
 північні говірки 
   

Міньбей[en]

Шаоцзянь[en]

Міньдунь

Міньчжунь[en]

Пусянь[en]

 південні говірки 
 Гоккієн 

Сямень

Гокло (тайванська)

Чаошань[en]

   

Лейчжоу[en]

Гайнань[en]


Література[ред. | ред. код]

  • Margaret Mian Yan (2006). Introduction to Chinese Dialectology. LINCOM Europa. ISBN 978-3-89586-629-6. 
  • Anne O. Yue (2003). Chinese dialects: grammar. The Sino-Tibetan languages. Routledge. с. 84–125. ISBN 978-0-7007-1129-1. 
  • Zhenxing Zhang (1987). Min Supergroup. У Stephen Wurm; Li Rong (linguist). Language Atlas of China. Longman. B-12. ISBN 978-962-359-085-3. 
  • David Prager Branner (2011). Problems in Comparative Chinese Dialectology — the Classification of Miin and Hakka. Trends in Linguistics series 123. Berlin, New York: Mouton de Gruyter. ISBN 3-11-015831-0. 
  • Jean DeBernardi (1991). Linguistic Nationalism: The Case of Southern Min. Philadelphia: University of Pennsylvania. 
  • William H. Baxter; Laurent Sagart (2014). Old Chinese: A New Reconstruction. Oxford University Press. ISBN 978-0-19-994537-5. 
  • Nicholas Bodman (1985). The Reflexes of Initial Nasals in Proto-Southern Min-Hingua. For Gordon H. Fairbanks. Oceanic Linguistics Special Publications 20. University of Hawaii Press. с. 2–20. ISBN 978-0-8248-0992-8. JSTOR 20006706. 
  • Jerry Norman (sinologist) (1973). Tonal development in Min. Journal of Chinese Linguistics 1 (2): 222–238. JSTOR 23749795. 
  • Jerry Norman (1988). Chinese. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-29653-3. 
  • Jerry Norman (1991). The Mǐn dialects in historical perspective. Languages and Dialects of China. Journal of Chinese Linguistics Monograph Series 3 (3). Chinese University Press. с. 325–360. JSTOR 23827042. OCLC 600555701. 
  • Kuang-yu Chang (1986). Comparative Min phonology (Ph.D.). University of California, Berkeley. 
  • Maria Kurpaska (2010). Chinese Language(s): A Look Through the Prism of «The Great Dictionary of Modern Chinese Dialects». Walter de Gruyter. ISBN 978-3-11-021914-2. 
  • Chinfa Lien (2015). Min languages. The Oxford Handbook of Chinese Linguistics. Oxford University Press. с. 160–172. ISBN 978-0-19-985633-6. 
  • Jerry Norman (2003). The Chinese dialects: phonology. The Sino-Tibetan languages. Routledge. с. 72–83. ISBN 978-0-7007-1129-1. 
  • Tsu-lin Mei (1976). The Austroasiatics in Ancient South China: Some Lexical Evidence. Monumenta Serica 32: 274–301. JSTOR 40726203. doi:10.1080/02549948.1976.11731121. 
  • Gary F. Simons (2017). Ethnologue: Languages of the World (вид. 20th). Dallas, Texas: SIL International. 
  • Pang-Hsin Ting (1983). Derivation time of colloquial Min from Archaic Chinese. Bulletin of the Institute of History and Philology 54 (4): 1–14. 

Посилання[ред. | ред. код]