Місцевий відмінок

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Місцевий відмінок або локати́в (лат. locativus) відповідає на питання «На/у кому?», «На/у чому?».

Висловлює місце або час дії: сидить, як чорт у болоті; У хаті тепло й затишно.

В українській мові[ред.ред. код]

У «Граматіці словенскій» Лаврентія Зізанія місцевий відмінок не виділявся, об'єднуючись із давальним (дателнымъ падежемъ)[1].

У «Граматиці слов'янській» Мелетія Смотрицького місцевий відмінок відомий як сказателный падежь. Він числився останнім у списку, йшовши після кличного (звателнаго) відмінка. Автор так пояснює його значення: сказателный єстъ/ имже сказȣємъ: якѡ ѡ человѣцѣ. Він використовувався у випадках, коли треба сказати про когось, «о кім», «о кому»: саме з цим відмінком вживався прийменник «о» у значенні «про».

У сучасній українській мові називається «місцевим»: бо основним значенням його є вираження обставини місця, цей термін може бути й калькою лат. locativus. В інших слов'янських мовах використовується або латинізм «локатив», «локал» (серб. локатив/lokativ, словац. lokál, чеськ. lokál) або аналогічні українському терміни (болг. местен падеж, пол. miejscownik, чеськ. místník)[2][3]. У російській мові відповідний відмінок відомий як предложный падеж («прийменниковий відмінок»), бо він може вживатися тільки з прийменниками. Щодо терміна местный падеж («місцевий відмінок»), то він використовується лише в описах граматик інших мов, у тому числі й давньоруської.

Історія[ред.ред. код]

У праслов'янський і давньоруській мовах було до 9 типів відмінювання (проти 4-ох сучасних), які визначалися не родом і закінченнями, як у сучасній мові, а тематичними голосними ранньопраслов'янських основ — так званими детермінативами (до останніх також відносять приголосні звуки основ на приголосний). Наявність у сучасній українській двох різних закінчень місцевого відмінка іменників чоловічого роду та пояснюється змішанням парадигм двох різних типів відмінювання: з основою на *-ŏ і на *-ŭ. Праслов'янські і давньоруські іменники з основою на *-ŏ мали закінчення родового відмінка в твердому варіанті *-ě (давньорус. городѣ, ворозѣ, друзѣ, братѣ, пѣсъцѣ, мѣстѣ), а в м'якому закінчення *-i (давньорус. отьци, мѫжи, поли, мори), іменники з основою на *-ŭ — закінчення *u (давньорус. волу, дому, саду, сыну).

Окрім іменників з основами на *-ŏ і на *-ŭ, свої закінчення місцевого відмінка мали іменники інших типів відмінювання: на *-n і на *-ĭ. Іменники з основою на *-n мали закінчення *-e (давньорус. дьне, камене, степене), іменники з основою на *-ĭ — закінчення *-i (давньорус. гости, звѣри, боли, зѧти). Надалі ці закінчення місцевого відмінка зникли, і іменники з цими основами стали відмінюватися за зразком або іменників на *-ŏ (суч. укр. гості, звірі, зяті, камені), або за зразком іменників на *-ŭ (укр. болю, каменю).

Іменники чоловічого і жіночого роду з давньою основою на *-a у твердому варіанті мали в місцевому відмінку закінчення *-ě, «ять» (давньорус. рыбѣ, рѫцѣ), у м'якому — закінчення *-i (давньорус. земли, кънѧгыни). Надалі закінчення в обох варіантах стало закінчуватися на «ять», що потім перейшов у «і» (укр. рибі, руці, землі, княгині).

Нечисленні іменники з основою на *-ū (давньорус. букы, любы, цьркы, моркы, тыкы, хорѫгы) мали закінчення місцевого відмінка однини *-ъve (давньорус. букъве, любъве, цьркъве, моркъве, тыкъве, хорѫгъве), а місцевого множини — *-ъvaxъ (давньорус. букъвахъ, любъвахъ, цьркъвахъ, тыкъвахъ, хорѫгъвахъ). До цього типу відмінювання колись належали і слова кров і брова, чиї праслов'янські форми місцевого відмінка відновлюють як *krъve, *brъve, множина *krъvaxъ, *brъvaxъ. Потім цей тип відмінювання зник і зараз любов і кров відмінються за зразком іменників з основою на *-ĭ (любові, крові, множина любов'ях, кров'ях), а решта — як іменники з основою на *-a (брові, букві, церкві, моркві, тикві, хоругві, множина бровах, буквах, церквах, тиквах, хоругвах). Нарощення -ъv- стало частиною кореня.

Окрім однини і множини, у праслов'янській і давньоруській місцевий відмінок мали і форми двоїни. У цій граматичній категорії форми місцевого відмінка у всіх іменників збігалися з формами родового (давньорус. очию, ушию, руку, городу, брату, отьцю, мѫжю, сынову).

Особливістю давньоруського місцевого відмінка, що відрізнювала його від сучасного, було те, що він міг вживатися і без прийменника: родисѧ Новѣгородѣ у ІѦрослава сынъ[4].

У давньоруській мові місцевий відмінок вживався з прийменником по тільки в конструкціях, що позначали слідування у часі або просторі (давньорус. по слѣдахъ, по ихъ). Для вираження місця пересування у просторі використовували тільки форми давального (давньорус. по морямъ, по полямъ — замість сучасних по морях, по полях). В українській мові за аналогією ця конструкція з місцевим поширилася на позначення пересування, витіснивши звідти форми давального відмінка (по морях, по полях, по слідах). У російській мові, навпаки, сполучення прийменника по з давальним відмінком стали вживатися і для позначення слідування у часі або просторі, витіснивши форми місцевого (идти по следам, скучать по ним).

Сучасність[ред.ред. код]

У сучасній українській мові форми називного відмінка іменників чоловічого роду ІІ-ої відміни можуть мати два варіанти закінчення — і , іноді й три — , і -ові (сині, синові, сину). Закінчення (від ранішого ѣ) походить від іменників з давньою основою на *-o (давньорус. городѣ, ворозѣ, друзѣ, братѣ), закінчення  — від іменників з давньою основою на *-ŭ (давньорус. дому, сыну), закінчення -ові з'явилося за аналогією з формами давального відмінка.

У середньому роді теж можуть бути закінчення і . Перше походить від праслов'янських закінчень і *i (давньорус. мѣстѣ, озерѣ, ложѣ, поли, мори), друге утворилося за аналогією з закінченнями іменників чоловічого роду (укр. ліжку, містечку).

В іменників І-ої і ІІ-ої відмін з прикінцевими приголосними основи , , у місцевому відмінку (із закінченням ) спостерігають чергування -г/з, -к/ц, -х/с (нога — на нозі, рука — на руці, пряха — на прясі, рік — у році). Це явище пов'язане з рефлексами другої палаталізації і має місце також у давальному відмінку.

Типові приклади[ред.ред. код]

  • На коті
  • У Києві
  • На Василеві

В інших мовах[ред.ред. код]

Слов'янські[ред.ред. код]

Латинська[ред.ред. код]

У класичній латині окремого місцевого відмінка не засвідчено. Ще на ранньому етапі розвитку латинської мови місцевий відмінок (що мав праіндоєвропейське походження), злився з відкладним, форми останнього стали вживатися замість форм місцевого (in Romā — «у Римі», in horto — «у саду», in domu — «у домі», in mari — «у морі/на морі»). Від старого локатива у латині збереглися деякі релікти, наприклад, прислівник domi («вдома») є за походженням формою ранньолатинського місцевого відмінка слова domus («дім»)[5].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Лаврентій Зизаній. Граматика словенська. — Ізборник. — С. 30
  2. Názvy mluvnických pádů, Naše řeč, ročník 15 (1931), číslo 6
  3. Názvy mluvnických pádů, Naše řeč, ročník 14 (1930), číslo 9-10
  4. Л. П. Павленко Історична граматика української мови: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Лариса Петрівна Павленко.. — Луцьк : Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2010. — С. 68.
  5. Латинский язык. Учебник для факультетов иностанных языков педагогических институтов. / Под общ. редакцией В. Н. Ярхо и В. И. Лободы. — М. : Просвещение, 1969. (рос.)

Література[ред.ред. код]

Мовознавство Це незавершена стаття з мовознавства.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.