Місюра Віктор Олександрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Біографія[ред. | ред. код]

Віктор Місюра народився 19 травня 1982 року в селі Артемівка, Печенізького району на Харківщині, в сім'ї хліборобів. Має вищу освіту, закінчив Харківський зооветеренарний інститут. Трудову діяльність розпочав у 2003 році, виконуючим обов'язки головного ветлікаря в радгоспі "Печенізький"

Творчість[ред. | ред. код]

Поезія та малярство стали його духовним покликанням. Люди довіряють йому свої проблеми як громадському активісту. Літературною діяльністю займаеться з 1999 року. Перший друкований вірш пам'яті "Петра Василенка" побачив світ у газеті "Печенізький край" у 2002 році. Більше ніж двісті віршів надруковано у періодиці України, а саме у Львівському видавництві "Життя" в газетах "Абетка для дітей" та "Абетка казок". Надруковано близько п'ятидесяти прозових творів у видавництві "Життя", а саме в газетах "Абетка казок", "Самотнє серце", "Життєві исторії". Автор дитячого видання "Весела Абетка" (2013 рік). Поетична книга "Роздолля Степів" (2015 рік).

Нагороди[ред. | ред. код]

Диплом за вагомий внесок у розвиток традиційної української культури (2013 рік)

Почесна Грамота за багаторічну плідну працю, високий професіоналізм, вагомий особистий внесок у розвиток культури.

Віктор Місюра фотография.jpg

До чистого зерна поезії[ред. | ред. код]

Немає нічого дивного, що найміцніше коріння- це коріння роду, таємнича генна субстанція, яка не підвладна ні штормовим вітрам століть, ні тектонічним зсувам епох. Сердце якого українця не стрепенеться при Шевченкових словах "Садок вишневий коло хати"? У кого з моїх земляків не виступлять сльози на очах, як почує він хвилюючі рядки Олеся "Сміються й плачуть солов'ї і б'ють піснями в груди"? І хоча останнім часом "Шароварність" української культури стала мішенню для маргінальних представників постмордернізму; мусимо визнати - сприйняття світу українцям не надто змінилося, що, на нашу думку, є ще одним підвердженням неймовірної стійкості "трипільских" генів, які зуміли пережити цілі епохи. Справді, як сакральні неповторні узори на посуді трипільців, що збереглись і по сьогодні у виборах українських гончарів, так і поетичні образи, ритмомелодика, уставлений стрій народного мовлення і зараз визначальні в творчості наших поетів. А оскільки, за словами І. Драча, "чи є в нас хоч один поет, яких би не ганяв курей з городу", ще раз переконуємося в живучості народної традиції.

Саме ця глибинна, творчо осмислена традиційність була визначальною в творчості чудового українського поета й письменника Петра Василенка, який сплів неповторний поетичний вінок Печенігам, Мартовій, всьому мальовничому закупу Слобожанщини ,обрамленому тихоплинним Дінцем. "Дінець принишклий золотіє дном, і зазимком лоскотним увсебіч віє...". Це слова із його першої збірки "Двоколос", пізніше побачили світ історичної поеми й повісті, де вигадлива галузка поетичного образу змогла оживити постаті й події далекого минулого.

Я недарма зупинився на творчості П. Василенка, оскільки поетична книга Віктора Місюри "Роздолля степів", її тематика, образний стрій, народна традиція перебувають у сфері тяжіння його талановитого попередника. Особливо це стосується однойменної поеми "Роздолля степів", де В. Місюра у формі мисленної подорожі подає нам цілу картину рідного краю у її історичному перетворенні: "Не боюсь, що подумки підовши я стоптав, якби в минуле не ходив - поему б не писав". При цьому за приклад автор бере мандрівного філософа Григорія Сковороду, який не тільки мріяв ногами битий шлях, а й думками підносився до небесних сфер, не забуваючи про красу й неповторність рідної землі. Віктор Місюра у кращих своїх рядках дає нам яскраві картини минулого, оспівує народних героїв ї звитяжне козацтво - лицарство України. "Брат за брата в яру ляже, дзюбаті стріли тишу крають". Рідний край для Віктора Місюри - це відкрита книга,яку дано прочитати далеко не кожному:

Не кожен зараз вже побачить

Із хмар вола, підводу та коня.

Нехай тихенько він заплаче,

Що бачу все це тільки я.

Ось тут і криється той ключ, яким відкривається й глибинна сутність природи, й одухотворена історична традиція, помножена на любов щирого серця:

Широкий світ, а Батьківщина тут,

Де народився, де щастя й муки

Де верби і петрів батіг ростуть,

Де мати хліб дала у руки.

Петрів батіг, який органічно вплітається у поетичні образи Віктора Місюри часто зустрічається в поемі та віршах автора. Це наче своєрідний оберіг від Петра Василенка, який так само любив орнаментувати блакитним цвітом петрового батога свої поетичні образи.

Але повернемось до здатності Віктора Місюри бачити в небі у химерних видивах хмар коня, вола й інші образи минулого, про що навіть не здогадуютьс пересічні люди. Саме ця здатнісь дозволила йому побочити непоправну переміну в природі:

Не ті часи, не та рілля,

І соловей не так співа...

Чи то земля переродилась?

Чи радіація пройшла?

Полин-трава перехрестилась,

В яру чорнобилем зійшла.

Це в тому самому Бусовому яру, де став на смертельний герць з татарами легендарний Бус! Зрозуміло, що чуле серце поета, яке відчуває трагічну переміну не може бути спокійним, бо "Я - син землі святої, як камінець гори крутої". Саме цей мотив спорідненості із долею рідного краю, з його людьми, які вміють плекати землю став одним з визначальних у збірці. Це не так легко:"Підеш по батькових стопах,то будеш спати у копах", але трударі щасливі своєю працею "ще й не снідав, а вже полудень".

Поет моє не тільки чуле серце, а й зірке око людини, яка бачить тонкі нюанси в природі: "Яблуко сонце спекло - самотнє на гілці висить", "гарбузиння перелізло і у соняхи пішло". Вдаються Віктору Місюрі й пейзажі замальовки, де він органічно інструментує зміни в природі, які поєднуються із змінами людського настрою й циклу життя. Це, зокрема, знаходимо у віршах "Калина", "Бджоли", "Зима", "Осінь", "Українська ніч", "Жнива".

"Роздолля степу" - поетичний первісток Віктора Місюри. Тому ми й не зупинялись детально на техніці віршування, образній системі, архітектоніці. Все це треба вдосконалювати, відсівати полову від чистих зерен поезії, які щедро розсипані на сторінках поетичної книги, виспіваної чулим серцем вірного сина рідного краю.

Леонід Тома