Мішель Петруччіані
| Мішель Петруччіані | |
|---|---|
| фр. Michel Petrucciani | |
| Основна інформація | |
| Повне ім'я | Michel Antoine Petrucciani |
| Дата народження | 28 грудня 1962 |
| Місце народження | Оранж, Франція |
| Дата смерті | 6 січня 1999 (36 років) |
| Місце смерті | Нью-Йорк, США |
| Поховання | Пер-Лашез і Grave of Petruccianid |
| Роки активності | 1981—1999 |
| Громадянство |
 Франція |
| Професія | піаніст, композитор |
| Інструменти | фортепіано |
| Жанр | джаз |
| Співпраця |
|
| Лейбли | |
| Нагороди |
   |
| Батько | Tony Petruccianid |
| Офіційний сайт | |
 Файли у Вікісховищі | |
Мішель Петруччіані (фр. Michel Antoine Petrucciani 28 грудня 1962, Оранж, Франція — 6 січня1999, Нью-Йорк, США) — французький джазовий піаніст і композитор.
Біографія[ред. | ред. код]
Дитинство і юність[ред. | ред. код]
Мішель Петруччіані народився 28 грудня 1962 року в Оранжі, Франція. Він був молодшим сином в родині Антуана «Тоні» Петруччіані, гітариста та вчителя гітари у муніципальній школі, і Анн Шамельяр. Окрім Мішеля були ще старший син Філіпп і середній — Луї. Мішель народився з недосконалим остеогенезом, або хворобою скляних кісток — генетичним захворюванням, що викликає крихкість кісток та ризик до переломів від легкої травми([1] [2] Внаслідок захворювання Мішель мав зріст менше метра і майже до 20 років не міг самостійно пересуватися.
Протягом 1960-х та 1970-х рр. родина Петруччіані жила спочатку в Оранжі, потім у Монтелімарі. Через хворобу Мішель не ходив до школи і був позбавлений звичайного дитинства. Він дуже рано долучився до гри на фортепіано і вдосконалював свою техніку по п'ять-шість годин на день. Для використання фортепіанних педалей батько зробив йому спеціальне пристосування.[3] До восьми років навчання Мішеля мало виключно класичний характер, згодом він захопився джазом, 10 років вперше почув гру Білла Еванса, який значно вплинув на його ранню кар'єру.[4]
На початку 70-х Мішель Петруччіані починає виступати зі своїм батьком та двома братами публічно, в ресторанах і джазових клубах півдня Франції. У сімейному гурті він з ранніх років вчиться бути на сцені та виступати перед аудиторією. У цьому невеликому оркестрі Мішель грав на барабанах, Тоні — на фортепіано, Луї виконував партію контрабаса, а Філіпп — гітари.[2]
1975 року стався перший професійний виступ Мішеля. На провінційному фестивалі у Кліуклі відомому американському джазовому трубачу Кларку Террі знадобився супровід піаніста. Петруччіані справив добре враження на досвідченого майстра.[4]
Початок кар'єри у Франції[ред. | ред. код]
1978 року Мішель познайомився з барабанщиком Альдо Романо, який став його постійним музичним партнером і, за словами Петруччіані, «ангелом-хранителем». 1980 року, за підтримки і участю Альдо Романо і трубача Майка Зверіна, Мішель Петруччіані зробив у Парижі свій перший запис, альбом Flash. Того ж року Мішель переїхав до будинку Романо у Парижі. Альдо Романо познайомив Мішеля з молодим продюсером OWL Records, Жаном-Жаком Пуссе, у співпраці з яким Петруччіані записав і випустив протягом наступних чотирьох років шість альбомів[5]
1981 року до того невідомі Мішель Петруччіані з барабанщиком Альдо Романо і контрабасистом Фуріо ді Кастрі взяли участь у 2-му Паризькому джазовому фестивалі.[2]
Співпраця з Чарльзом Ллойдом[ред. | ред. код]
1982 року Мішель переїхав до Сполучених Штатів, спочатку до Нью-Йорку, згодом до Біґ-Сур, Каліфорнія. Там він деякий час жив у спільноті місцевих хіпі, грав за житло та харчування кілька годин на день в приватній клініці. Він одружився з Ерліндою Монтано, індіанкою-навахо, завдяки чому отримав Грінкартку і дозвіл на проживання у США.[2]
У Каліфорнії Петруччіані зустрівся з визначним саксофоністом Чарльзом Ллойдом. Ллойд, раніше широко відомий музикант, на той час практично відійшов від джазової сцени і відлюдно жив у Біг-Сурі. В шістдесяті роки він вже познайомив світ джазу з майбутньою зіркою — юним піаністом Кітом Джарреттом. Його зустріч з Петруччіані докорінним чином змінила життя обох: Ллойд високо оцінив талант і майстерність Мішеля та захопився спільною творчістю, що тривала наступні п'ять років, протягом яких були записані три спільних альбоми. Він долучив Петруччіані до американського джазового світу, разом вони гастролювали, у складі Charles Lloyd Quartet брали участь і мали успіх на джазових фестивалях у Монтре 1982 року і Копенгагені 1984 року.[2][6]
Сольна кар'єра[ред. | ред. код]
Виступ на фестивалі 1982 року в Монтре дав початок великій світовій кар'єрі Петруччіані. Від цього часу Мішель святкує успіх у всьому світі, його техніка стрімко вдосконалюється і багатшає, у наступні роки він грає і виступає з джазовими легендами Діззі Гіллеспі та Вейном Шортером, Стенлі Кларком та Лі Конітцом, Джеррі Малліганом, Джимом Голлом, Джо Ловано та багатьма іншими.[6] Він дає концерти в Карнегі-холі в Нью-Йорку та перед папою Іваном Павлом II.[2]
1986 року Петруччіані став першим французьким музикантом, що підписав контракт з Blue Note Records. На цій студії він записав сім альбомів, в тому числі Power of Three з Вейном Шортером і Джимом Голлом та відомий альбом оригінальних композицій Michel Playes Petrucciani.[6]
1992 року вийшов альбом Conversation (Dreyfus Jazz), записаний на концерті того ж року в Ліоні, де Петруччіані грав дуетом з батьком, гітаристом Антуаном «Тоні» Петруччіані. Мішель мав нагоду віддячити батьку:
|
Я став тим, хто є, тому що робив все можливе, аби досягти очікувань свого батька. Ось чому я вирішив у 1992 році зіграти дуетом з ним під час туру «Like Father, Like Son». Нарешті я маю радість сказати це йому.[7] | 
|
1994 року записом альбому Marvellous почалася співпраця Петруччіані з французькою компанією Dreyfus Jazz.
У червні того ж року Мішель з видатним органістом Едді Луїсом три ночі поспіль виступали дуетом у відомому паризькому клубі Petit Journal Montparnasse. Незабаром Dreyfus Jazz випустила два диски із записом цього виступу — Conference de Presse у вересні 1994 року і «Volume 2» в жовтні 1995 року. 1994 року Мішель також здійснив сольний тур Європою. У листопаді 1995 року він виступив в Театрі на Єлисейських полях, критика схвально зустріла виступ і запис концерту був відтворений подвійним диском Au Theatre Des Champs-Élysées.
У вересні 1996 року вийшов альбом Flamingo — результат триденної співпраці Петруччіані з Стефаном Граппеллі, яким акомпанували Рой Гейнс і Джордж Мраз.
1997 року Мішель зробив тріумфальний сольний тур Німеччиною, Італією та Францією, виступав на всіх фестивалях.
1998 року відбувся тур секстету Мішеля Петруччіані, в якому брали участь Ентоні Джексон (бас-гітара), Стів Гедд (барабани), Боб Брукмейер (тромбон), Флавіо Болтро (труба) і Стефано ді Баттіста (альт- і сопрано-саксофон). Цей гурт був одним з найцікавіших творінь Мішеля Петруччіані. На студії Dreyfus секстетом записаний альбом Both Worlds, що надійшов у продаж в середині 1998 року. Альбом складався з авторських композицій Мішеля, аранжованих Брукмейером.[6]
6 січня 1999 Мішель Петруччіані помер в Нью-Йорку від пневмонії. Він був похований в Парижі на кладовищі Пер-Лашез.
Після його смерті студія Dreyfus випустила альбом Solo Live, присвячений пам'яті піаніста, в якому використані записи європейського сольного туру Мішеля (1997 року) — концерт 27 лютого у Франкфурті (Німеччина).[6]
Визнання[ред. | ред. код]
- 1981 — Премія Джанго Рейнхардта (кращий французький музикант року) Французької Академії Джазу: Мішель Петруччіані, піаніст[8]
- 1984 — Премія Бориса Віана (кращий французький запис) Французької Академії Джазу: альбом Мішеля Петруччіані 100 Hearts (Concord GW 3001/D.A.M.)[9]
- 2008 — «100 назв джазу», найважливіші події французького джазу за версією Французької Академії Джазу: альбом Мішеля Петруччіані Music (Blue Note, 1989)[10]
- Кавалер ордена Мистецтв та літератури[2]
- 1994 — Кавалер ордена Почесного легіону[2][11]
- 1997 — Офіцер ордена «За заслуги» (Франція)[12]
Дискографія[ред. | ред. код]
|
Альбоми сольні та як лідера
|
Сайдмен з Чарлзом Ллойдом
Сайдмен з Джо Ловано
Компіляції
|
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Roberto Saviano, Oonagh Stranksy (2012). Beauty and the Inferno: Essays (англ.). Verso Books. с. 71—79. ISBN 1-8446-7950-0.
- ↑ а б в г д е ж и Benjamin Halay, Karl Kippegaus (2012). Michel Petrucciani: Leben gegen die Zeit (нім.). Edel:Books. ISBN 3-8419-0203-0.
- ↑ Michel Petrucciani; Jazz Pianist Born With Bone Disease (англ.). Los Angeles Times. 7 січня 1999. Архів оригіналу за 3 квітня 2018.
- ↑ а б Steve Voce (8 січня 1999). Obituary: Michel Petrucciani (англ.). Архів оригіналу за 2 квітня 2018.
- ↑ David Hajdu (2009). Heroes and Villains (англ.). Hachette UK. ISBN 0-7867-5104-5. Процитовано 29 березня 2018.
- ↑ а б в г д Michel Petrucciani (англ.). Jazz Professional. Архів оригіналу за 5 квітня 2018.
- ↑ Don Heckman (1 липня 2001). From France, a Memorable Father and Son (англ.). Los Angeles Times. Архів оригіналу за 5 квітня 2018.
- ↑ Palmarès 1981 (фр.). Académie du Jazz. 13 грудня 1981. Архів оригіналу за 12 березня 2019. Процитовано 31 березня 2018.
- ↑ Palmarès 1984 (фр.). Académie du Jazz. 1984. Архів оригіналу за 12 березня 2019. Процитовано 31 березня 2018.
- ↑ 100 titres de Jazz (фр.). Académie du Jazz. 2008. Архів оригіналу за 23 листопада 2018. Процитовано 31 березня 2018.
- ↑ Michel Petrucciani The Receiver Of Legion Of Honor On June 22nd, 1994
- ↑ Décret du 10 novembre 1997 (фр.). legifrance.gouv.fr. 10 листопада 1997. Архів оригіналу за 12 серпня 2017. Процитовано 29 березня 2018.
|
