Нагірне (Решетилівський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Нагірне
Країна Україна Україна
Область Полтавська область
Район/міськрада Решетилівський район
Рада/громада Потічанська сільська рада
Код КОАТУУ 5324284206
Облікова картка картка 
Locator Dot2.gif
Розташування села Нагірне
Нагірне на карті Решетилівського району
Основні дані
Населення 27
Поштовий індекс 38442
Телефонний код +380 5363
Географічні дані
Географічні координати 49°27′02″ пн. ш. 34°01′15″ сх. д. / 49.45056° пн. ш. 34.02083° сх. д. / 49.45056; 34.02083Координати: 49°27′02″ пн. ш. 34°01′15″ сх. д. / 49.45056° пн. ш. 34.02083° сх. д. / 49.45056; 34.02083
Середня висота
над рівнем моря
120 м
Місцева влада
Адреса ради 38442, Полтавська обл., Решетилівський р-н, с. Потічок, тел. 9-32-34
Карта
Нагірне is located in Україна
Нагірне
Нагірне
Нагірне is located in Полтавська область
Нагірне
Нагірне

Нагі́рнесело в Україні, в Решетилівському районі Полтавської області. Населення становить 27 осіб. Орган місцевого самоврядування — Решетилівська селищна рада. Староста сіл Потічок, Пасічники, Миколаївка і Нагірне - Вадим Миколайович Гайдар.

Географічне розташування[ред.ред. код]

Село Нагірне знаходиться в мальовничій балці на водорозділі між річками Говтва і Полузір'я за 2 км на південь від села Потічок. Селом протікає пересихаючий струмок з загатою.

Заснування та розвиток села у XVIII - на початку XX століття[ред.ред. код]

Село Піщане (а саме таку назву мало нинішнє Нагірне протягом майже двох століть) засноване у XVIII столітті.

Село оточували хутори: Бажани, Векличі, Голі Гальченки, Биби, Забарі.

На 1859 рік у Піщаному було 65 дворів, 409 мешканців (200 жінок, 209 чоловіків).

У першій половині ХІХ століття до скасування у 1861 році кріпацтва Піщане, як і розташована поряд Миколаївка, було кріпосницьким селом. Практично усіма землями навколо села володіли родини поміщиків Бровка, Сахновського, Піджарського, Гольмана та Шумковського.

Найбагатшим серед них був Бровко, що володів біля 600 десятинами землі. Силами кріпаків Бровко викопав великий ставок, облаштував купальні, посадив терасні сади та збудував паровий млин з олійницею (працював до 60-х років ХХ століття).

Пан Бровко дозволяв селянам вирощувати у міжряддях саду городину, а пані Бровко була хрещеною матір'ю багатьох маленьких піщанців.

Окрім великого земельного наділу у Бровка був грамофон, а також, тогочасне досягнення техніки - велосипед, яким він любив їздити в гості до поміщика Мазура у сусіднє село Миколаївку. Ще за переказами Бровко любив грати у карти в місті Харків. Часто як виграш привозив у село нових кріпаків.

Сахновський більше переймався грою в карти, а не управлінням маєтку, і годував людей глевким галушками...

Шумковський мав чудовий сад, але багатієм не вважався.

Гольман теж не мав особливих статків. За переказами старожилів одного разу дружині Гольмана захотілося поїхати в гості. А у Гольмана боліла голова. Дружина ж наполягала, сварилася. Тоді пан кинув жінчину шубу в діжку з опарою. А другої шуби у пані не було...

Село позначене на відомій карті Шуберта (1868).

Село Піщане у 1917 - 1941 роках[ред.ред. код]

На початку ХХ століття село Піщане адміністративно відносилося до Куликівської волості Кобеляцького повіту.

У роки Української революції село часто переходило із рук в руки. Свого часу мали владу у селі представники Центральної Ради, Директорії, денікінці, махновці, повстанські отамани та більшовики-червоноармійці.

Першу спробу проголосити радянську владу було зроблено в Піщаному у січні 1918 року.

У 1918 році у одному з будинків села знаходився штаб повстанського загону під проводом Петра Якимовича Діброви (фото 1).

Фото 1. Будинок у с.Піщане (нині с.Нагірне Решетилівського району) у якому в 1918 році знаходився штаб повстанського загону під проводом Петра Якимовича Діброви

У селі місцевим активістом Степаном Піхулею було спочатку створено організацію, а потому і партизанський загін "для боротьби з ворогами, які порушували спокій села".

Ворогами вони вважали і заможних селян («куркулів») – Івана Рикача та урядника Тимофія Бикова. Одного разу, активісти на чолі Степаном Піхулею підробили виклик Тимофію Бикову у волосне правління, що знаходилось у селі Куликівка. Дорогою на Бикова влаштували засідку та убили його.

У часи революції та громадянської війни дворянські маєтки були розграбовані.

У 1923 році село Піщане було віднесене до новоутвореної Потічанської сільської ради Решетилівського району.

У 1925 році в селі відкрили трьох-класну школу. У ній учителювали Сарафима Костянтинівна Поливяна, Лідія Михайлівна Махова, Василь Омелянович Діденко, Василь Никифорович Пунько. Запрацював і сільський клуб.

За переписом 1926 року у селі Піщане було 76 дворів та мешкало 359 жителів.

Наприкінці 20-х – на початку 30-х років ХХ століття у Піщаному проходить процес колективізації, утворюються ТОЗи, ТСОЗи,а у 1928 році - колгосп "Третій Вирішальний". Одним з організатором колгоспного руху у селі був учасник першої світової та громадянської воєн Петро Федотович Маховий (фото 2). Очолив піщанський колгосп, що славився високими врожаями в області, Сьомак.

Фото 2. Маховий Петро Федотович (зліва), мешканець с.Піщане (нині с.Нагірне Решетилівського району), учасник Першої світової війни з невідомим товаришем (фото 1918 року)

Страшним випробуванням для жителів села став Голодомор 1932-1933 років. У селі були випадки людоїдства (канібалізму).

Голодомор перервав родоводи сімей Дудченка Дем'яна, Дудченка Гордія, Дудченка Каленика, Махового Антона, Гайдара Омелька, Миргородського Федота, Бажана Тихона, Цимбала Корнія, Цимбала Корнія, Цимбала Кирила, Сученка Панька та десятків інших.

У селі функціював патронат, в якому утримувалися сироти та напівсироти.

За даними «Національної книги пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Полтавська область» встановлені імена 27 загиблих мешканців села Нагірного (Піщаного). За оцінками місцевих краєзнавців, що базуються на свідченнях старожилів, померло не менше 115 мешканців села.

Не встигли загоїтися рани від Голодомору, як прийшло нове лихо. Масові сталінські репресії 1937-1938 років торкнулися і доль мешканців села.

Село у роки німецько-радянської війни 1941-1945 років[ред.ред. код]

У роки німецько-радянської війни село Піщане було окуповане нацистськими загарбниками 17 вересня 1941 року.

Окупанти влаштували в селі комендатуру, яку очолив німець Андрек. Допомагали йому невеликий німецький загін, німкеня-перекладачка Гільда та росіянка Тамара, а також допоміжна поліція з місцевих мешканців.

Для обслуговування німців в селі стояла німецька кухня, а також функціював військовий шпиталь.

Мешканці села працювали в господарському дворі, щоденно підтримували в робочому стані дорогу Решетилівка-Кременчук. З 1942 року молодь села почала переховуватися від німецьких облав. Партизанів поблизу не було і німці вели себе спокійно. Комендант не ставив сторожів охороняти врожай. Натомість встановив на полях кілька шибениць. Але крадіжок виявлено не було.

Відступаючи у вересня 1943 року нацисти спалили у селі 55 осель. Палити оселі нацисти залишили двох солдатів з легковиком. Мрячив осінній дощ і відвологлі солом'яні покрівлі загоралися слабо. Тому окупанти заносили в хати снопи очерету і підпалювали їх зсередини. У день підпалів на околиці села переховувалися розвідники Червоної армії. Але вони не захотіли врятувати село. Разом із підпалами хат, окупанти винищували і домашню худобу.

Вже перед безпосереднім відступом нацисти наказали усім мешканцям села зібратися у центрі села біля комори. Проте, перекладачка-німкеня Гільда врятувала людей. Вона попередила їх, щоб вони уникали виконання цього наказу. Люди добровільно до комори не зійшлися, а часу згонити їх в окупантів вже не було. Наступ війсь Червоної армії був стрімким і 23 вересня бійці 292-го гвардійського полку 92-ої гвардійської стрілецької дивізії 57-го стрілецького корпусу 37-ої армії Степового фронту звільнили село від нацистів. 

Прах бійців, які загинули під час звільнення села, покоїться у братській могилі у центрі села Пасічники біля пам'ятника солдату-визволителю.

У селі похований лейтенант 206-го артилерійського полку Червоної армії Рижков Петро Євтихійович (1915 – 27.09.1941), який загинув 27.09.1941 року.

На фронтах Другої світової війни полягли більше сорока піщанців. Загинули Дем'ян Куліш з сином Василем, Дмитро Костогриз з сином Іваном, Андрій Писанка з сином Андрієм. У Григорія Махового не повернулися з війни сини Василь і Євген, у Свиридона Махового - Іван і Йосип.

Імена мешканців села, які загинули у роки радянсько-німецької війни, викарбувані на меморіальних плитах біля пам'ятника воїнам-визволителям у центрі села Потічок.

Нагірне у другій половині ХХ - на початку ХХІ століть[ред.ред. код]

На 01 вересня 1946 року село Піщане разом із населеними пунктами Потічок, Миколаївка, Вовки, Пасічники, Паськівка, Плаксії та Сутули входило до складу Потічанської сільської ради.

Піщане було перейменоване в Нагірне (у зв'язку з тим, що у межах Решетилівського району було ще одне село з такою назвою).

У 70-х роках ХХ століття Нагірне віднесли до категорії "неперспективних сіл".

У роки соціально-економічного відродження Решетилівського району у 80-ті роки ХХ століття здійснювалися спроби відновлення села.

Персоналії[ред.ред. код]

Відомі уродженці[ред.ред. код]
Відомі діячі[ред.ред. код]

Пам'ятки села[ред.ред. код]

Поблизу села Нагірне та в його околицях знаходяться п’ять археологічних пам’яток – один курганний могильник (включає чотири кургани) та чотири окремі кургани. Їх обстежувала у 1987 році полтавський археолог Ірина Мельникова. Розкопки не проводилися. У даний час більшість з курганів розорюються.

Джерела[ред.ред. код]

1. Гайдар В. Хто згадає село Нагірне? // Решетилівський вісник. - 20.11.2009. - С.14.

2. Дзигар В.І. Історія села Потічок. Решетилівка. – 2007. – 10с. // Архів Решетилівського районного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді.

3. Звід пам’яток історії та культури України: Полтавська область. Решетилівський район. Полтава: «Асмі». – 2012. – 224с.

4. Полтавщина: Енциклопедичний довідник /За ред. А.В. Кудрицького. – К.: УЕ. 1992. – 1024с.

5. Решетилівщина: історія і сучасність. Краєзнавчий нарис. Полтава: ВАТ «Полтава». – 2002. – 98с.

6. Списки населенных мест Российской Империи. – Т. XXXIII: Полтавская губерния. Список населенных мест по сведениям 1859 года / Издан Центральным статистическим комитетом Министерства внутренних дел. – СПб, 1862. – 300с.

7. Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ на 1 вересня 1946 року. Видання перше. - К.: «Українське видавництво політичної літератури». 1947. – С.427.

Посилання[ред.ред. код]

Україна Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.