Нагірний Євген Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Нагірний Євген Васильович
Portret Jevhen Nahirny 20.jpg
Народження 13 серпня 1885(1885-08-13)
Рудне
Смерть 8 червня 1951(1951-06-08) (65 років)
Поховання Личаківський цвинтар
Праця в містах Львів
Архітектурний стиль історизм, модерн, функціоналізм

Євге́н Васи́льович Нагі́рний (13 серпня 1885, Рудно — 8 червня 1951) — архітектор. Син Василя Нагірного. 1912 р. закінчив архітектурний факультет «Львівської політехніки».

Працював у Львові на початку XX ст., спочатку разом з батьком. Використовував різні стильові форми — необароко, неороманику, неовізантійські тощо і функціоналізму в 2030-ті роки, при проектуванні дерев'яних храмів переважно розвивав традиції бойківської школи.

Біографічні відомості[ред.ред. код]

Євген Нагірний.
(Фото кінця 90-х років XIX ст.)

Народився у селі Рудно біля Львова у сім'ї архітектора і громадського діяча Василя Нагірного. Після закінчення гімназії, у 1903 р. вступив на архітектурний факультет Львівської політехніки. Проте, незабаром його, як активного борця за український університет, заарештувала австрійська поліція. Після звільнення він продовжив навчання і у 1912 р. закінчив політехніку. Вирішальний вплив на формування Євгена Нагірного, як архітектора, мали проф. Іван Левинський та архітектор Вавжинець Дайчак, у чиїх творчих майстернях він стажувався. Згодом, на творчі погляди сина безпосередньо вплинув сам батько, у проектно-будівельному бюро якого Нагірний працював. Їх творча співпраця була перервана Першою світовою війною, потім у 1915 р. другим арештом і засланням Євгена цього разу угорським самодержавством, що захопило Львів. Повернувшись із заслання, архітектор займається відбудовою зруйнованих споруд у м. Долина. Після смерті батька та молодої дружини, з маленькою донечкою на руках, повернувся до Львова. У 1922 р. заснував власне архітектурне бюро, яке знаходилося до 1940 р. на пл. Ринок.

Член Українського технічного товариства. 1930 року обраний головою товариства.[1] У 1939 р. після входу Західної України до складу УРСР, Є. Нагірний разом з Миколою Мікулою створює Львівську організацію Спілки архітекторів України. У часи німецької окупації очолює Державну промислову школу[2]. Пізніше, знову як член спілки, до кінця життя виконує функції заступника голови, керує секцією охорони пам'яток архітектури у Львівському облвиконкомі, викладає у Політехнічному інституті, а з 1947 р. і у Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва.

Помер Євген Нагірний 8 липня 1951 р., залишивши понад 500 спроектованих і близько 300 побудованих об'єктів. Похований на Личаківському кладовищі, поруч із батьком, на полі № 5[3]. 1975 року поціновувачі творчості Нагірного підготували виставку, приурочену до 90-річчя від дня народження. Однак партійною номенклатурою не було надано дозволу на експозицію навіть за умови вилучення з неї усіх проектів культових споруд.[2]

Сімейний архів[ред.ред. код]

Наприкінці 1980-х років, після смерті другої дружини архітектора, Йосифи Флянч, яка не залишила заповіту, особистий архів Нагірних планували вивезти на сміття. Та цьому завадив директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький. Всі вони були передані галереї. Розрізнені документи опрацьовано співробітницею галереї Наталією Філевич. З'ясувалось, що автором частини документів був чоловік доньки Нагірного Василь Лев — замовчуваний у радянський час мовознавець, славіст, історик літератури. 2000 року організовано виставку «Нагірні, Леви: історія одного врятованого архіву» та видано друком збірку статей, спогадів, наукових розвідок та архівних матеріалів.[4]

Споруди[ред.ред. код]

Церква у с. Веринь, 1932 р.
Церква у с. Виписки, 1929 р.
Церква у с. Будилів, 1912 р.
церква у с.Бірча, 1924—1939 рр.
Проекти у Львові
Муровані храми
  • Церква у м. Косів на Івано-Франківщині (1925 р.),
  • Церква св. Михайла у м. Підгірці на Львівщині (1926 р.).
  • Відбудова пошкодженої пожежею церкви св. ап. Петра і Павла у Комарному. Виконана у 19271929 роках.[11]
  • Церква св. Дмитра у с. Виписки на Львівщині (1929 р.),
  • Церква св. Миколи у м. Буськ на Львівщині (1930 р.).
  • Церква св. Параскеви у с. Будилів на Львівщині (1932 р.).
  • Церква св. Михайла у с. Веринь на Львівщині (1932 р.).
  • Проект церкви в селі Тарнавка Ланцутського повіту, створений не пізніше 1932 року.[12]
  • Церква св. Михайла в с. Ямельня (1934 р.).[13]
  • Проект церкви і притулку на Знесінні (тепер місцевість Львова) (1935 р.).[14] Не був реалізований.[джерело?]
  • Церква у с. Делятин на Івано-Франківщині (1935 р.).
  • Церква св. Онуфрія у с. Добротвір на Львівщині (1935 р.).
  • Церква Різдва Пресвятої Богородиці у м. Стебнику на Львівщині (1938 р.).
  • Церква св. Миколи у м. Краковець на Львівщині (1938 р.).
Дерев'яні храми
  • Церква Введення Пресвятої Богородиці в с. Дубшари Рожнятівського району на Станіслащині (1924 р.).[5]
  • Церква Введення Богородиці в с. Ортиничі Дрогобицького району на Львівщині (1925 р.).[5]
  • Церква св. Миколи в с. Нижній Струтинь Рожнятівського району на Станіславщині (1926 р.).[5]
  • Церква Воскресіння Господнього в с. Старі Богородчани Богородчанського району /з с. Заріче на Станіславщині (1926 р.).[5]
  • Церква св. Параскеви в с. Фітьків Надвірнянського району на Станіславщині (1928 р.).[5]
  • Однобанна бойківського типу церква Собору св. Івана Хрестителя в с. Дністрик Старосамбірського району на Львівщині /з с. Головецький (1929 р.).[5]
  • П'ятибанна бойківського типу Вознесенська церква в с. Багнувате Турківського району на Львівщині (1929 р.).[5]
  • Миколаївська церква в с. Орявчику на Львівщині (1930 р.).[5]
  • Однобанна з двома ліхтарями церква бойківського типу в с. Орявчик Сколівського району на Львівщині (1930 р.).[5]
  • Трибанна бойківського типу церква св. Івана Хрестителя у с. Виців Старосамбірського району на Львівщині (1931 р., тесля В. Стельмах).[5]
  • Михайлівська церква в с. Красне Турківського району на Львівщині (1933 р.).[5]
  • Церква св. Івана Богослова в с. Дуб'є Бродівського району на Львівщині (1933 р.).[5]
  • П'ятибанна церква бойківського типу в с. Красному на Львівщині (1933 р.).[5]
  • Реконструкція церкви в с. Любеля (1934 р.).[15]
  • Церква Воздвиження Чесного Хреста в с. Великі Мокряни Мостицького району на Львівщині (1937 р.).
  • Церква Св. Трійці в м. Косові на Станіславщині (30-і роки).[5]
  • Одноверха цвинтарна церква св. Юрія бойківського типу у с. Верхнє Синьовидне Сколівського району на Львівщині (30-і роки).[5]

Характеристика творчості[ред.ред. код]

Розвивав класицистичні тенденції у напрямках неокласицизму та класицистичного модерну. Традиції народної архітектури знайшли своє відображення в розвитку українського стилю та у розробці неоросійських тенденцій. Національний стиль Нагірний розвивав у наступних напрямках: український модерн і українське необароко. Основним джерелом для наслідування стала спадщина доби козацького бароко. Необхідно виділити два етапи творчого пошуку стилістичних напрямків для мурованого сакрального будівництва: до 1914 р. і міжвоєнні роки. На першому етапі виразними були неоросійські тенденції, що відображено у кількох проектах. Будівництво церков з використанням класичних ордерних композицій характерне як для першого, так і для другого етапу. Окрім того, для першого етапу проектування характерний еклектизм, звернення відразу до кількох архітектурних праобразів, надмірне використання архітектурних деталей та оздоблення. На другому етапі практично не зустрічаються споруди з використанням форм російської сакральної архітектури. Пошуки українського національного стилю переростають у два потужні напрямки: український модерн та українське необароко. Для другого етапу характерний більш виважений вибір стилістичних прототипів, еклектичність має не настільки яскраво виражений характер, архітектор все рідше використовує в проектах архітектурні деталі та мотиви, більше значення надається гармонії та естетиці загального архітектурного образу. Важливою рисою творчості Євгена Нагірного було прагнення поєднати особливості національної спадщини з надбанням прогресивної світової думки для того, щоб досягнути єдності народного та міжнародного, споконвічного і новітнього. Національні традиції були переосмислені згідно із стилістичними уподобаннями нового часу. Вони були розвинуті та оновлені, спрямовані на пробудження національної свідомості народу, піднесення його духовних надбань.

Примітки[ред.ред. код]

  1. З життя наших установ // Діло. — 1930. — 28 червня. — № 141 (12507). — С. 5.
  2. а б Бадяк В. Мартиролог Львівської національної академії мистецтв // Вісник Львівської національної академії мистецтв. — 2008. — № 19. — ISSN 0236-4832.
  3. Криса Л., Фіголь Р. Личаківський некрополь. — Львів, 2006. — С. 164. — ISBN 966-8955-00-5.
  4. Космолінська Н. Нагірні, Леви: історія одного врятованого архіву // Поступ. — 2000. — 29 вересня. — № 161 (605).
  5. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц Тимофієнко В. І. Нагірний Євген Васильович // Зодчі України кінця XVIII — початку XX століть. Біографічний довідник. — К. : НДІТІАМ, 1999. — ISBN 966-7452-16-6.
  6. Богданова Ю., Харитонова А. Особливості житлової забудови дільниці «Новий світ» у Львові у період між двома світовими війнами // Традиції та новації у вищій архітектурно-художній освіті. Збірник наукових праць. — 2008. — № 1. — С. 288.
  7. Харчук Х. Історико-меморіяльні поховання на Янівському цвинтарі у Львові наприкінці XIX—XX століть // Вісник НТШ. — № 46. — 2012. — С. 53. — ISSN 1563-3977.
  8. Cielątkowska R., Onyszczenko-Szwec L. Detal architektury mieszkaniowej Lwowa XIX—XX wieku. — Gdańsk: Zakład Poligrafii Politechniki Gdańskiej, 2006. — S. 230. — ISBN 83-197748-4-8.
  9. Мельник І. Львівські вулиці і кам'яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості королівського столичного міста Галичини. — Львів: Центр Європи, 2008. — С. 328. — ISBN 978-966-7022-79-2.
  10. Росте Український Шпиталь! Реферат директора Народньої Лічниці, д-ра Тита Бурачинського, на пресовій конференції 7. Ц. М. (Докінчення) // Діло. — 1935. — 10 квітня. — № 94 (13992). — С. 4; Бурачинський Т. Непопулярна справа народного здоровля! // Діло. — 1937. — 1 травня. — № 95 (14638). — С. 21—22.
  11. Слободян В. М. Церкви України. Перемиська єпархія. — Львів, 1998. — С. 235. — ISBN 966-02-0362-4.
  12. Німчук І. За Сяном. З поїздки по Лежайському деканаті // Діло. — 1932. — 28 серпня. — № 190 (13138). — С. 2.
  13. Посвячення церкви в Ямельній // Діло. — 1934. — 19 липня. — № 188 (13733). — С. 5.
  14. Велике свято у Знесінні // Діло. — 1935. — 4 листопада. — № 295 (14192). — С. 1.
  15. Слободян В. М. Церкви України… — С. 76.

Джерела[ред.ред. код]

  • Нагірні, Леви: Історія родини. Збірник / упор. Христина Лев, Наталка Філевич. — Львів, 2000.
  • Грицюк Л. С. Творча спадщина Євгена Нагірного та її значення для розвитку архітектури України: Автореф. дис. канд. архітектури: 18.00.01 / Нац. університет «Львів. політехніка». — Львів, 2004. — 24 с.
  • Словник митців-педагогів України та з України у світі (1850—1950-і рр.). — Львів: Українські технології, 2002. — С. 69.