Український правопис 1921 року

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Історія українського правопису 1921 року[ред.ред. код]

16 березня 1919 р. при Українській академії наук було створено окрему Правописно-термінологічну комісію, яку очолив академік А. Кримський. Правописна комісія доповнила й упорядкувала «Головніші правила українського правопису» 1918 р. Змінений варіант правопису було схвалено спільним зібранням УАН, затверджено Народним комісаром освіти М. Гриньком в травні 1919 р. та опубліковано у 1921 р. під назвою «Найголовніші правила українського правопису». Український правопис 1921 р. отримав статус першого українського академічного правопису.

«Найголовніші правила українського правопису» сприяли зближенню західноукраїнської правописної традиції з загальноукраїнським правописом. Їх визнали та почали популяризувати в Галичині, на Буковині та Волині. Так, 1922 р. НТШ у Львові прийняло «Правописні правила», що значною мірою наблизили желехівку до правописної системи «Найголовніших правил».

«Найголовніші правила українського правопису» 1921 р.стали основою для складання всіх наступних правописів. Після цього правопис (кожного разу з певними змінами та виправленнями) видавався в 1928, 1933, 1946, 1960 і 1990 pp. Останнє видання українського правопису зі змінами було здійснене 1993 р.

Структура «Найголовніших правил українського правопису»[ред.ред. код]

«Найголовніші правила українського правопису», ввібравши в себе усі найкращі попередні правописні традиції, були невеликі за обсягом — 14 друкованих сторінок, й складалися з двох розділів: до першого розділу «Найголовніші правила українського правопису» входили 32 параграфи, присвячені правопису українських слів, до другого розділу «Правопис чужих слів в українській мові» входили 14 параграфів, присвячених правопису слів іншомовного походження.

Основні положення українського правопису 1921 року[ред.ред. код]

Правила правопису українських слів[ред.ред. код]

  • 1. Букву ї пишемо з початку слова або з початку складу, коли тільки вона вимовляється як йі: їжа, Україна. Після приголосних звуків букви ї ніколи не пишемо (хіба що з апострофом).
  • 2. З початку слова, коли не вимовляється йі, треба писати і (а не и): Іван, іграшка. Але перед н можна писати и: инший, инколи.
  • 3. Букву йо пишемо з початку слова або з початку складу за голосним звуком: його, твойого; після приголосних, за невеликими винятками, треба писати ьо (а не йо): льох, сьогодні.Винятки: а) вйо-вйо, розйойкатися, зйоржитися, соловйовий; б) чужі назви: Воробйов, Соловйов (але Ліньов, Кореньов,); в) чужі слова: курйоз, серйозний, (або куріоз, серіозний).
  • 4. Між губними звуками: б, п, в, м і йотованими голосними: я, ї, є, ю ставимо протинку (апостроф): б'ю, п'ять. Без апострофа: святий, свято, різдвяний, морквяний, цвях, зв'язок, розвязувати, зв'язувати, і такі чужі слова, як: бюджет, бюст, бюро, Мюллер тощо.
  • 5. Після подвоєних шиплячих звуків: ж, ч, ш на кінці слів пишемо я, ю: збіжжя, клоччя.
  • 6. Приголосний звук перед м'яким приголосним сам стає м'яким, але ь після нього не ставимо: слід, світ. Тільки після звука л, що стоїть перед м'яким приголосним, ставимо ь: пальця; між двома л не ставиться ь: ллється.
  • 7. Перед шиплячими звуками н не м'ягчимо: менший, ганчірка; але л, у цім випадку м'ягчиться: більший, пальчик.
  • 8. Слова на -ець мають на кінці ь: післанець. При одмінюванні слів на -ець перед ц не треба писати ь: післанця. Але коли в таких словах перед ц стоїть звук л, то тоді ь треба писати: пальця.
  • 9. У сполученнях здн і стн зубні звуки д і т зникають перед н: празник, тижня, тощо
  • 10. Пишемо сполучення чн: безпечний, яєчня, Сагайдачний. Але: рушник, рушниця, мірошник.
  • 11. Приросток з/ із перед глухими: к, т, п, х змінює з на с: сказати, сходитися; перед усіма иншими приголосними з/із не змінюється: збавити, зсісти. Приросток без не міняє свого з на с: безчестя.
  • 12. Закінчення -ар та -ир на кінці речівників пишемо без ь, навіть коли в родовому відмінкові маємо м'який голосний звук: цар, кобзар, і в середині слів: гіркий, Харків. Але: іноді з ь: царь, секретарь, писарь.
  • 13. Речівники сер. роду на -я і скількись слів жін. та чол. роду на -я) подвоюють приголосний звук перед -я: життя, весілля. При відмінюванні таких слів подвоєний приголосний звук залишається перед усіма иншими голосними. Губні звуки: б, п, в, м і звук р у цих випадках не подвоюються: луб'я, безголов'я.
  • 14. Речівники середнього роду, що походять од дієслів на -увати, -ювати, затримують звук у, ю (а не о, є), коли на них нема наголосу: будування, дарування.
  • 15. У родовому одмінкові множини пишемо закінчення -ей (а не -ий): людей, ночей.
  • 16. У давальному відмінкові однини в словах чол. роду твердої одміни треба писати закінчення -ові, а в словах м'якої одміни -еві: батькові, кобзареві. Слова на -й мають закінчення -єві: краєві.. На кінці в цих закінченнях пишемо -і, а не -и.
  • 17. У словах чол. і сер. роду в орудному відмінкові однини в твердій одміні треба писати -ом, а в м'якій — -ем: столом, учителем, У словах жін. роду в такому разі в твердій одміні треба писати -ою, а в м'якій одміні — -ею: водою, черешнею. Слова на -й мають закінчення -єм: краєм, раєм.
  • 18. У словах чол. роду, що кінчаться на -ж, -ч, -ш, -щ, у називному та знахідному відмінкові множини треба писати -і: ножі, кущі. Так само — в словах жін. роду типу: радощі, , молодощі.
  • 19. У словах жін. роду, що кінчаються на -жа, -ча, -ша, -ща, в родовому, давальному та місцевому відмінкові однини та в називному і знахідному відмінкові множини треба писати -і:великої калюжі.
  • 20. У словах жін. роду, що кінчаться на приголосний звук, треба писати в родовому відмінкові однини -и, а в давальному й місцевому однини та називному й знахідному множини треба писати -і; напр. род. відм. — з ночи, дав. відм. та місцев. —у ночі. Виняток — в осени.
  • 21. Прикметники на -евий (з наголосом на є), не міняють цього є на ьо: вишневий, дешевий; коли-ж є без наголосу, то воно може змінюватися на ьо: польовий.
  • 22. У закінченні прикметників -ський, -цький пишемо ь після с, ц: бабський, братський.
  • 23. У другому ступені прикметників пишемо -іший (а не -ійший): старіший, миліший.
  • 24. Однаково добре пишемо: гарнесенький і гарнісінький.
  • 25. У літературному укр. письмі переважно вживається форми займенника цей, ця, це, рідше сей, ся, се.
  • 26. Часточку -ся треба писати вкупі з дієсловом: проситься, носиться.
  • 27. У дієсловах, у другій особі однини теперішнього та майбутнього часу, пишемо -шся (а не -сся, або -ся): судишся.
  • 28. У дієсловах, у третій особі однини й множини теперішнього та майбутнього часу, пишемо -ться (а не -цця, або -ця): судиться, боятимуться.
  • 29. У дієсловах треба писати наросток -увати, -ювати (а не -овати, -евати): купувати, танцювати. Дієприкметники від цих дієслів мають закінчення -ований, -ьований, коли наголос падає на о: купований, подарований, але пишемо -уваний, -юваний, коли наголос не падає на склад перед -ва-: вбудуваний.
  • 30. Закінчення -ство, -ський додаємо просто до пня: братський — братство, ці закінчення додаємо до пня після звуків к, ч, ць, то тоді пишемо -цький, -цтво: козацький — козацтво;
  • 31. У літературному письмі однаково вживаються від і од (але не от): від тебе, од тебе.
  • 32. У причасниках пишемо одно н (а не два): зроблений, закоханий. У прикметниках пишемо два нн: невблаганний.

Правопис чужих слів в українській мові[ред.ред. код]

  • 1. Чужі слова писати так, як вони вимовляються в своїй мові: доктор, вокзал,
  • 2. Звук g передаємо через г: гімназія, телеграф, генерал, газета, термінологія, психологія. Але в чужих прізвищах точно одрізняємо g од h: Гюґо (Hugo), Ґутгейль, Ґріґ, Гартман.
  • 3. У чужих словах звук л на письмі не м'ягчимо: а, є, о, у, а не: я, є, ьо, ю: класа, лекція, клуб. Окрім слів: рельєфний, барельєф, льє, мільйон, бульйон.
  • 4. Звук ф у чужих словах, недавно взятих і в нашій мові ще не зукраїнізованих, передаємо через ф: форма, Франція. У словах, недавно або не дуже давно взятих, чуже th на письмі передаємо через т : катедра, аритметика. Здебільша те саме правило прикладається й до слів та до ймень, давно взятих, напр.: Теофан, Але є слова де обидва варіанти можливі: Федір або Хведір.
  • 5. У чужих словах не подвоюється приголосний звук: субота, група,; тільки звук н подвоюємо в отаких словах: манна, панна, ванна, Ганна, бонна. Але у власних назвах, здебільша лиш чужоземних та в словах з церковної мови подвоюємо приголосний звук згідно з вимовою чужоземців: Едда, Міллер.
  • 6. Початково є в чужих словах передаємо так: а) у словах давніх і часто вживаних, де воно вимовляється як йе, через є: євангелія, Європа; б) у словах рідко вживаних, де воно вимовляється як е, через е: евакуація, елемент, енергія.
  • 7. Початкове і в чужих словах пишемо через і: історія, інститут.
  • 8. В чужих словах пишемо -ія, -іє, а не -іа, -іе: матеріял, геніяльний.
  • 9. Чужоземне -іо- звичайно передається через іо: піонер, соціологія. В декількох словах, котрі більше поукраїнізувалися, іо чергується з йо — однаково добре пишеться: серіозний і серйозний. Окрім того: бульйон, мільйон, медальйон.
  • 10. Після приголосних зубних: д, т, з, с, шиплячих: ж, ч, ш і після р у чужих словах (тільки не в іменнях власних) пишемо и (а не і): директор, університет. Після всіх инших звуків пишемо і: мітрополіт, хроніка. До хрещених іменнів та назв це правило прикладається тільки тоді, коли вони не заукраїнізовані: Мікель, Мікаела , а коли вони зукраїнізовані, то пишемо и: Михайло, Михалина,
  • 11. У прізвищах чуже і після зубних та шиплячих однаково передається через і: Дізраелі, Дільман.
  • 12. У чужих словах перед голосною та перед звуком й пишемо і (а не и): Франція, Росія, історія, ; але можна писати: диякон, диявол, Гавриїл.
  • 13. Букву і, що стоїть у чужих словах після голосної передаємо через ї (а не і): Каїн, Гавриїл, руїна.
  • 14. Чужий дифтонг au передаємо через ав: автор, Август, Австрія. Тільки перед голосними передаємо той дифтонг через ay, a не ав: Aye, Шопенгауер.

Джерела[ред.ред. код]