Наймичка (поема)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ілюстрація до поеми «Наймичка». Тарас Шевченко.

«На́ймичка» — соціально-побутова поема видатного українського поета Тараса Шевченка. Датується за автографом: 3 листопада1845 р., Переяслав.

Історія написання[ред. | ред. код]

З раннього автографа зробила список Л. В. Тарновська на папері з водяним знаком «1849» р., отже, й створено його не пізніше цього року.

У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав поему з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа», зробивши виправлення в рядках 20, 116, 316. Пізніше, найімовірніше, у лютому — березні 1847 р., у Седневі, готуючи твори до нового видання «Кобзаря», поет вніс деякі виправлення олівцем у рядках 53, 76, 353, 403, 459. Про те, що твір переписано до рукописної збірки «Три літа» з автографа, від якого походить список Л. В. Тарновської, свідчить той факт, що рядок 20 Шевченко спочатку написав так, як і в списку Л. В. Тарновської: «Ні, не ховай, я не одна, єсть у мене», а потім закреслив перші три слова. Є в списку Л. В. Тарновської лексичні відміни від автографа у збірці «Три літа», що засвідчує дальшу творчу роботу поета під час переписування твору.

Згадку про ранній автограф поеми зустрічаємо у спогадах М. І. Костомарова: «С Шевченко лично познакомился я в має 1846 года в Києве и видался с ним до января 1847 г., когда он выехал в Черниговскую губернию к своим знакомым. Тогда я читал в рукописи многие из его произведений, из которых иным суждено было явиться в печати поздно, как, например, „Наймичка“»[1].

У листі до О. Я. Кониського А. О. Ускова писала, що «якось на святах або в самому кінці р. 1853, або з самого початку р. 1854» Шевченко читав їм свою повість «Наймичка» «і казав при тій нагоді, що такого змісту є у його поема мовою українською, ще не друкована, і лишилась вона в когось на Україні»[2].

П. О. Куліш у листі до дружини від 11 серпня 1856 р. зазначив, що під час перебування тоді в Києві він мав доступ до рукописів, що зберігаються у В. В. Тарновського. Очевидно, в цей час він познайомився і зі списком Л. В. Тарновської поеми «Наймичка», вніс до нього деякі виправлення, що здебільшого наближають текст до автографа збірки «Три літа». П. О. Куліш мав тоді вже список А. І. Лизогуба, зроблений під час перебування Шевченка у Седневі на початку 1847 р. «А. И. Лизогуб, — писав з цього приводу Л. М. Жемчужников, — сам переписал для меня: „Наймичку“, „Псалмы“ и те места из „Катерины“, „До Основьяненко“, „Тарасовой ночи“, „Гайдамаков“, которые не пропустила цензура. Рукопись эту я давал П. А. Кулишу, но не помню, списать только или подарил».

У дружніх взаєминах Шевченко був і з сестрою В. В. Тарновського — Н. В. Тарновською, з якою познайомився ще до заслання, а після заслання написав присвячений їй вірш «Н. Т.»(«Великомученице кумо!»). У подарованому Н. В. Тарновській Шевченком «Кобзарі» 1860 р. з дарчим написом є вклейки, на яких дописано цензурні вилучення з поезії «До Основ'яненка», з поем «Тарасова ніч», «Катерина», «Гайдамаки». Про ці вилучення Н. В. Тарновська могла дізнатись від Шевченка.

У листі до О. Я. Кониського від 18 липня 1895 р. П. О. Куліш зазначив: «„Наймичку“ писав Шевченко ще до москалювання свого: бо ще геть довго не вернемо його з марширування, як вона, ся, Наймичка, опинилась якось у нас на хуторі із чиєюсь „Сірою Кобилою“, написаною на прописі. Пам'ятаю, що подекуди не було віршів кілька до пов'язі оповідання, деякі ж не до ладу писано, — тільки не Тарасовою рукою. Мусив я зредагувати її, та й не сказав би вже тепереньки, де, що й як». Мова йде про список Л. В. Тарновської, який справді містив пропуски окремих рядків, помилки, виправлені олівцем рукою П. О. Куліша. Ще раніше П. О. Куліш у листі до О. М. Огоновського від 20 липня 1889 р. зауважив: «Шкода, що погинули такі автографи, як „Наймичка“ і „Неофіти“ Шевченка, котрі я повикінчував чи подомальовував… Тепер би й мені самому хотілось подивитись, як вони вийшли почорну від авторів»[3]. П. О. Куліш тоді не знав, що автограф зберігся у збірці «Три літа», і писав про свої заслуги у викінченні поеми «Наймичка». У листі до Шевченка від 22 грудня 1857 р. він не минув нагоди підкреслити: «Коли ж у тебе є гарні вірші і без Гуса, то пришли перше мені їх на прогляд, щоб пішло воно з моєї руки, як „Наймичка“, котрої — сам бачиш — я не зопсував»[4].

Вперше поему «Наймичка» за списком А. І. Лизогуба і з деякими своїми виправленнями опублікував у «Записках о Южной Руси»[5], без підпису автора і з приміткою, що автор поеми невідомий, а текст її нібито знайдено в альбомі «хуторской барышни») П. О. Куліш. Ім'я автора тоді ще заборонялося згадувати, а тим більше друкувати його твори.

Повернувшись із заслання, Шевченко заходився видавати свої твори. Не маючи автографа зі збірки «Три літа» (він тоді перебував в архіві III відділу), поет для публікації поеми «Наймичка» в «Кобзарі» 1860 р. узяв текст першодруку, дещо поправивши його. Над текстом поеми він продовжував працювати і після її надрукування у «Кобзарі» 1860 р. У робочому примірнику цього видання він зробив виправлення, уточнення. З певністю не можна сказати, чи поет завершив роботу, але текст у робочому примірнику «Кобзаря» 1860 р. є останнім підсумком праці поета над твором.

Сюжет та композиція[ред. | ред. код]

Поема складається з прологу та 8 розділів, що позначені римськими цифрами. Оповідь йде про дівчину Ганну (так її називають в поемі), що народила сина-байстрюка і яка підкинула свою дитину до будинку старого багатого подружжя (Трохима і Насті), у якого не було дітей. Згодом вона наймається на роботу до подружжя, щоб допомогати їм з дитиною. Вона любить і леліє свою дитину: «сама не з'їсть і не доп'є, його нагодує», коли хлопчик підріс він навіть став називати її «мамою». Проходять роки і її син якого нарекли Марком виріс. До того часу померла Настя. Трохим вирішує одружити сина і радиться про це із Ганною, що давно стала майже частиною родини. Ганна каже, що треба запитати про це у самого Марка. Марку знайшлась пара — молода і гарна дівчина Катерина. Трохим і Марко пропонують Ганні бути за мати на весіллі Марка. Ганна відмовляється, апелюючи тим, що вона проста наймичка, а на весіллі будуть багаті люди, «ще й з тебе сміятися будуть». Ганна їде до Києва, щоб помолитися та трохи підзаробити грошей. В однієї міщанки в Києві Ганна наймається носити воду. Маркові вона купує шапочку, «щоб голова не боліла», а невістці Катерині вона купує перстень. Так ще тричі (кожного року) вона їздить до Києва де підзаробляє для того щоб купити щось синові, невістці та своїм онукам. У третій раз Ганна повертається хворою з Києва, Марко тоді ще був у дорозі із чумаками (чумакував). Весь час, що хворіє Ганна вона питає чи ще не повернувся Марко? Зрештою той повертається, але застає наймичку вже помираючою. Перед смертю Ганна зізнається синові: «Прости мене мій синочку! Я… я твоя мати». Від хвилювання Марко зомлів, а коли отямився то Ганна «вже спала».

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. — Прага, 1876. — С. VI
  2. Кониський О. Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. — Львів, 1901. — Т. 2. — С. 114
  3. Життя й революція. — 1927. — № 12. — С. 294; публікація М. С. Возняка
  4. Листи до Тараса Шевченка. — К., 1993. — С. 98
  5. СПб., 1857. — Т. 2. — С. 149—168

Посилання[ред. | ред. код]

«Наймичка» почерком Шевченка (Шрифт- копія з рукописів)

«Наймичка» в «Ізборнику».