Наполеон

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Наполеон I)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Наполеон I Бонапарт
фр. Napoléon Bonaparte
фр. Napoléon Ier
Наполеон I Бонапарт
Наполеон I Бонапарт
Імператор Французів
Попередник: Французький консулат
Наступник: Наполеон II
 
Освіта: Військова школа
Народження: 15 серпня 1769(1769-08-15)[1][2][…]
Аяччо[4][5][6]
Смерть: 5 травня 1821(1821-05-05)[1][2][…] (51 рік)
Лонгвуд[d], Острів Святої Єлени, Британські заморські території
° Рак шлунка
Національність: корсиканець
Віросповідання: Католицтво
(176910 червня 1809)
Дружина: Жозефіна Богарне
Марія-Луїза Австрійська
Діти: Наполеон II
Автограф: Napoleon signature.svg
Нагороди:
Орден Слона
Лева і Сонця 1 ступеня
Великий Хрест ордена Почесного легіону
Орден Білого Орла (Варшавське герцогство)
Орден Серафимів
Кавалер ордена Золотого руна
Орден Людвіга Гессенського
Орден Громадянських заслуг Баварської корони
Орден Чорного орла
Великий Хрест ордена Червоного орла
Орден Святого Андрія Первозванного
Орден Святого Олександра Невського
Орден Святої Анни 1 ступеня

Медіафайли у Вікісховищі?

Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Наполео́н I Бонапа́рт (фр. Napoléon I Bonaparte; 15 серпня 1769(17690815) — 5 травня 1821) — французький державний діяч, полководець, перший консул Французької Республіки (17991804), імператор Франції (18041814, 1815)[7]. Творець однієї з найбільших імперій світу, реформатор і законодавець Європи. Представник роду Бонапартів. Народився в Аяччо, Корсика, Франція. Схвально зустрів Французьку революцію[7], став генералом революційної армії (з 1796). Командував французькими військами у війні проти Австрії і П'ємонту (17961797), засвідчивши талант великого воєначальника і політика[7]. 1799 року здійснив державний переворот у Франції: полишив владу Директорії, став консулом[7]. 1804 року проголосив Францію імперією, а себе її першим імператором[7]. Запровадив нове законодавство, яке діє у більшості європейських країн. Завдяки перемогам над Австрією, Пруссією, Росією підкорив більшу частину Західної й Центральної Європи[7]. Намагаючись встановити гегемонію на континенті, протистояв Британії та її союзникам. Зазнав серйозних втрат у неуспішній війні з Росією (1812)[7]. Після невдалої битви під Лейпцигом (1813) й здачі Парижа програв війну коаліції Австрії, Пруссії та Росії. 1814 року зрікся престолу, був засланий на Ельбу[7]. 1815 року повернувся в Париж і відновив імператорську владу, але зазнав поразки у битві під Ватерлоо[7]. Вдруге відмовився від престолу, був засланий на британський острів Святої Єлени[7]. Помер у Лонгвуді на Святій Єлені, Велика Британія. Національний герой Франції.

Біографія[ред. | ред. код]

Молодість[ред. | ред. код]

Наполеон у віці 16 років, малюнок невідомого художника
Наполеон на французькій срібній монеті номіналом 5 франків

Наполеон Бонапарт походив з небагатої корсиканської дворянської родини Шарля та Летиції Буонапарте (всього в сім'ї було п'ять синів і три доньки). Коли Людовик XVI надав дітям зі збіднілих дворянських сімей право безкоштовно здобувати освіту, цим скористалися і корсиканці, зокрема декілька синів і дочок Шарля, включно з Наполеоном. 1779 року після декількох місяців вдосконалення своєї французької мови в коледжі Отена, Наполеон вступив до військової академії в Брієнні. Висміюваний товаришами по навчанню за провінціалізм і незграбність, найбідніший навіть серед учнів, що не були аристократами, він активно сповідував ідеї корсиканського патріотизму. 1784 року Наполеона перевели в паризькogue sur l'amour», 1791, «Вечеря в Бокері», «Le Souper de Beaucaire», 1793) вказують на те, що він поділяв тоді якобінські настрої. 1792 року він вступив до Якобінського клубу.

Після термідоріанського перевороту Бонапарта було заарештовано (10 серпня 1794 року, на два тижні) через зв'язки з братом Максиміліана Робесп'єра — Оґюстеном. Після звільнення він пішов у відставку через конфлікт із командуванням, а через рік, у серпні 1795, отримав посаду в топографічному відділі Комітету громадського порятунку.

У критичний для термідоріанців момент Поль Баррас призначив Бонапарта своїм помічником, і він відзначився при придушенні роялістського заколоту в Парижі 3 жовтня (13 вандем'єра) 1795 року. Оскільки сили Директорії в Парижі станом на той день становили лише 6 тисяч солдатів, керівник паризького гарнізону Мену вагався; водночас сили повсталих секцій міста, керовані роялістами, становили близько 23 тисяч осіб; тоді Наполеон вирішив застосувати проти них артилерію. Із завданням щодо її доставки блискуче впорався Йоахім Мюрат, з чого й розпочалась його кар'єра в «когорті Наполеона». Бонапарт отримав звання дивізійного генерала, його було призначено командувачем військ тилу. 23 лютого 1796 року він отримав посаду командувача Італійською армією.

9 березня 1796 року Наполеон одружився зі вдовою страченого під час якобінського терору генерала, Жозефіною Богарне, колишньою коханкою одного з тодішніх правителів Франції — Поля Барраса.

Італійська кампанія[ред. | ред. код]

У 1796—1797 роках французька армія під командуванням Бонапарта розгромила сардинські та австрійські війська в Італії.

В Італійській кампанії Наполеон зажив слави полководця. У численних битвах він нещадно знищував супротивників. Особливо відзначився у битвах при Лоді, Кастильйоні, Арколі, Ріволі. Під час бою при Ріволі він перевів битву у штикову атаку, штурмуючи австрійські укріплення, що мали більше війська й артилерії. Під час штикової атаки австрійські війська зазнали розгрому. Біля Арколі Наполеон розбив 5 австрійських дивізій, з яких одна склала зброю без бою.

Захоплення влади. Консулат[ред. | ред. код]

Наполеон 18 брюмера
Апофеоз — Наполеон — перший консул Франції

Після повернення з Єгипту до Франції (серпень 1799), Наполеон, за підтримки промислової буржуазії, здійснив 10-11 листопада 1799 (18 брюмера VIII року) державний переворот, який встановив режим консульства. Після перевороту 18 брюмера єдину владу у Франції представляв тимчасовий уряд, що складався з трьох консулів (Бонапарт, Сієс, Роже-Дюко). Але після перевороту вважали, що влада дістанеться саме Жозефу Сієсу, одному з очільників перевороту; проте він із невідомих причин поступився Наполеону.

До 12 грудня 1799 року комісії, що писали конституцію, закінчили свої роботи; проект Сієса було перероблено згідно з бажаннями Бонапарта, який був головним автором конституції. Це була цілком монархічна конституція, що зберігала лише примару народної влади. Конституція, за якою повноваження верховної виконавчої влади належали трьом консулам, призначила на 10-річний термін першим консулом — Бонапарта, другим — Камбасереса і третім (на 5-річний термін) — Лебрена. Перший консул отримав право призначати діячів на всі державні посади, включно з членами законодавчого корпусу, трибунату, державної ради і сенату. Конституцію було затверджено народним голосуванням (плебісцитом), що стало майже єдиним виявом народного суверенітету.

Завдання Наполеона було важким. Треба було створити майже зовсім заново все управління, відновити фінанси, що перебували у вкрай заплутаному стані, за повної відсутності кредитів, і якось покінчити з другою коаліцією. Одним із перших наказів Бонапарта була заборона 17 січня 1800 року, «на час війни», 60 політичних періодичних видань у Парижі.

Таким чином, придушуючи всі прояви політичної свободи, Бонапарт енергійно втілював у життя позитивну частину своєї програми. Вона полягала у створенні твердої, вкрай централізованої влади, в підтримці промисловості та рільництва, в примиренні з новим порядком речей усіх тих елементів старого суспільства, що тільки можуть із ним змиритися (особливо церкви), у поліпшенні фінансів тощо. Законом 17 лютого 1800 року «про поділ території і адміністрації» збережено і зміцнене поділ Франції на департаменти, а також уведено новий поділ — на округи. На чолі департаменту — префект.

Проголошення імперії[ред. | ред. код]

Автограф Наполеона.
Імператор Наполеон на троні

З 18 травня 1804 року Наполеон — імператор Франції. У внутрішній політиці проводив заходи, спрямовані на зміцнення французької держави. Ліквідувавши самоуправління, запровадив систему префектів, мерів та їх підлеглих, які призначалися «згори». В економічній політиці сприяв розвиткові промисловості та торгівлі.

Внутрішня політика[ред. | ред. код]

За особистою участю Наполеона були розроблені цивільний (1804), цивільний процесуальний, торговельний (1807), кримінальний процесуальний та кримінальний (1810) кодекси.

Економічна політика[ред. | ред. код]

Економічна політика Наполеона полягала в забезпеченні першості французької промислової і фінансової буржуазії на європейському ринку. У першу чергу, цьому заважав англійський капітал, перевага якого обумовлювалася тим, що в Англії відбулась індустріальна революція. Англія одну за іншою збирала коаліції проти Франції, намагаючись залучити на свою сторону найбільші європейські держави — у першу чергу Австрію і Росію. Вона фінансувала ведення воєнних дій на континенті.

Намагаючись економічно задушити Англію, Наполеон підписав декрет про континентальну блокаду (1806 рік). Відтепер Франція і всі її союзники припиняли торговельні зносини з Англією. Європа була основним ринком збуту англійських товарів, а також колоніальних, ввезених в основному Англією, найбільшою морською державою. Континентальна блокада завдала шкоди англійській економіці. Через рік Англія переживала кризу у виробництві вовни, текстильної промисловості; відбулося падіння фунта стерлінгів. Однак блокада вдарила і по континенту. Французька промисловість не в змозі була замінити на європейському ринку англійську. Порушення торговельних зв'язків з англійськими колоніями привело до занепаду і французькі портові міста: Ла-Рошель, Марсель тощо. Населення страждало від нестачі звичних колоніальних товарів: кави, цукру.

Війни з коаліціями[ред. | ред. код]

Наполеон під Ваграмом, 1809 рік

У зовнішній політиці Наполеон прагнув забезпечити військово-політичну і економічну гегемонію Франції в Європі, здобути перемогу в боротьбі з Великою Британією за світове торговельне і колоніальне панування. У ході воєн з антифранцузькими коаліціями держав (в різні періоди в коаліціях брали участь Австрія, Велика Британія, Пруссія, Росія, Швеція) французька армія під командуванням Наполеона здобула перемоги під Маренго (1800 рік), Аустерліцом (1805 рік), Єною (1806 рік), Ваграмом (1809 рік), внаслідок яких територія наполеонівської імперії охоплювала фактично всю Західну і Центральну Європу.

Наполеон планував безпосередню висадку на Британські острови, але на морі Англія була сильніша. При Трафальгарі французький флот був знищений англійським під командуванням адмірала Нельсона (1805 рік). Однак місяць по тому під Аустерліцом (нині Славков, Чехія) Наполеон завдав нищівного удару об'єднаним австрійським і російським військам.

Злякавшись зростання впливу Франції, проти неї виступила Пруссія, але була швидко переможена в битві під Єною, (1806 рік), французькі війська ввійшли до Берліна. Російські війська завдали великих втрат французькій армії в битві під Ейлау (1807 рік), але програли при Фрідланді (1807 рік).

У результаті війни до складу Франції ввійшли території Бельгії, Голландії, північної Німеччини, частини Італії. На іншій частині Італії, у центрі Європи, в Іспанії (1809) були створені залежні від Наполеона королівства, де правили члени його родини. Пруссія і Австрія були змушені укласти з Францією союз. Це зробила також і Росія (Тільзитський мир, 1807 рік).

Наполеон і єврейське питання[ред. | ред. код]

Докладніше: Великий Синедріон

Молодий генерал не мав ніяких упереджених поглядів щодо євреїв, яких він зовсім не знав. Він умів користуватись ними для своїх цілей, як і всіма іншими елементами, що були йому корисні. Серед вчених і художників, яких він узяв до Єгипту, було два євреї: Вентюр, орієнталіст, що служив у Наполеона перекладачем і загинув під стінами Акки, і Деном, кресляр і гравер[8]. Як відомо, він у Єгипті й Сирії видавав себе за послідовника Корану. Перша зустріч Наполеона з євреями відбулась на їхній давній батьківщині під час казкового і «славетного» походу генерала до Єгипту та Сирії. Є версія, що Наполеон сам був семітом, оскільки він походив з Корсики, а Балеарські острови і Корсика слугували місцем переховування євреїв під час переслідувань в Іспанії й Італії, пізніше ці втікачі навернулися до християнства і прийняли імена вельмож, які їх прихистили.

Плани щодо світового панування[ред. | ред. код]

Наполеон планував, прийшовши до Росії, розгромити 1-шу і 2-гу Західні армії. Також поодинці він мріяв продиктувати умови миру для імператорського двору в Санкт-Петербурзі. Потім хотів підкорення Великої Британії, — після цього Наполеон отримав би справжнє світове панування.

Російська кампанія[ред. | ред. код]

Імперія Наполеона, 1811: Франція — темно-синій, сателіти — блакитний
Відступ Наполеона з Москви, грудень 1812 року

Російська кампанія (фр. Campagne de Russie), у Росії називається ще Вітчизняною війною 1812 р., розпочалася 24 червня 1812 року, коли Велика армія (фр. Grande Armée) Наполеона перетнула річку Німан. Офіційною політичною ціллю кампанії було звільнити Польщу від російської загрози, з метою чого Неполеон назвав цю кампанію Другою польською війною, щоб здобути прихильність поляків та мати політичне виправдання своїм військовим діям.

Велика армія Наполеона налічувала, за різними даними, близько 600 000 особового складу, 300 000 з яких були французами, решта — поляки та німці. Російська армія налічувала в цілому 488 000 військових (в тому числі 80 000 козаків). Росіяни мали перевагу в людських ресурсах, оскільки постійно мобілізували місцеве населення до лав армії, в той час, як французи не могли мобілізувати та поповнити свої втрати свіжими силами. Армія довгими маршами просувалась західними територіями Російської імперії. Наполеон довго намагався нав'язати росіянам генеральну битву, однак російські війська уникали її, відступаючи назад. Французи виграли декілька невеликих сутичок та велику битву під Смоленськом у серпні 1812 р., Наполеон надіявся що ця битва стане вирішальною, але росіяни залишили Смоленськ спаленим та продовжили відступати. Наполеон змушений був продовжити переслідування.

Росіяни, відступаючи, застосовували тактику «спаленої землі» — спалювали міста, села, поля з врожаями. Робилося це з метою позбавити французів ресурсів, їжі, місць для розквартирування військ та відпочинку. Така тактика дуже дивувала французів, оскільки для них було незрозумілим, як можна спалювати свої міста та поля, завдавати шкоди своєму ж населенню. Але вона давала результати — французи мали великі проблеми з продовольчим забезпеченням величезного контингенту військ, невеликі групи солдатів часто вночі відряджалися у пошуках їжі, де були переслідувані та знищувані російськими загонами.

Російська армія відступала 3 місяці, дворяни були незадоволені таким ходом подій та втратою територій, і вони почали тиснути на Олександра 1, щоб той звільнив Головнокомандувача військ фельдмаршала Барклая. У результаті Барклай був звільнений з посади, на його місце назначено Михаїла Кутузова, але той продовжував відступ армії ще протягом двох тижнів.

7 вересня відбулася битва під Бородіно (бл. 100 км від Москви) між французькими та російськими військами. Битва була дуже кривавою, з французької сторони у битві взяло участь 250 000 солдатів, з яких було втрачено 70 000. Французи виграли битву, але ця перемога була тактичною і не стала переломними моментом у війні, якого так прагнув Наполеон. Російські війська продовжили відступати.

Через тиждень Наполеон вступив до Москви. Але ніхто не зустрів французьку армію, місто було пустим. Губернатор Федір Растопчин напередодні евакуював мешканців міста та спалив важливі стратегічні об'єкти міста. Наполеон надіявся, що, зайнявши Москву, він поставить крапку у війні, але перемоги в битвах не принесли йому перемоги у війні. Втрата Москви не змусила Олександра I піти на підписання миру з Наполеоном, і вони обоє розуміли, що французька армія ставала меншою та слабшою з часом. Після одного місяця у Москві, французька армія почала рухатись у напрямку Калуги, де Кутузов розмістив російську армію. Наполеон надіявся знову на вирішальну битву. Але бій під Малоярославцем не став такою битвою, оскільки російська армія знову відступила, незважаючи на те, що займала кращу позицію та мала переваги.

Війська Наполеона були виснажені, продовольчі ресурси підходили до кінця, починалась зима, солдати не мали зимового одягу, коні були на грані виснаження — всі ці обставини змусили Наполеона почати відступ. Голод, переохолодження, виснаження, постійні напади козаків та російських військ привели до великих втрат людей, до деморалізації армії Наполеона. Коли залишки Великої армії Наполеона перетнула річку Березіна (Білорусь), то вона налічувала всього 27 000 боєздатних солдатів. 380 000 солдатів було вбито, 100 000 потрапили до полону, Таким чином, кампанія тривала 6 місяців та стала переломним моментом Наполеонівських воєн.

Наполеон і Україна[ред. | ред. код]

У процесі підкорення Російської імперії суттєву роль мало відіграти її відсторонення від узбережжя Чорного моря. Як один із практичних заходів, для цього планувалося створення двох нових, залежних від Франції, маріонеткових держав. Одна з них мала охопити Чернігівщину й Полтавщину, а друга — подніпровську частину Катеринославщини, Херсонщину, Таврію, Крим, а також всю долину від Донця до Дону. Козаки і кримські татари мали увійти до складу населення проголошених новоутворень з широкими правами автономії. Решту ж території України передбачалося розподілити на дві частини, з яких Правобережжя мало увійти до ВГ Варшавського, а Галичина та Волинь — до Австрії, як винагорода за воєнну допомогу у війні проти росіян[9].

На перших етапах участі Російської імперії в закордонній кампанії українці вкрай неохоче йшли в рекрути, під час указів з переведення ополчення у рекрути мали місце повстання для придушення котрих використовувались регулярні війська. Проте ситуація змінилась на початок франко-російської війни через безпосередню загрозу власній території. План з набору козацьких формувань та ополчення було значно перевиконано, чому сприяли як обіцянки повернення козацьких прав так і факт підтримки Наполеоном поляків — найбільші тогочасні вороги українців виступали у якості союзників французів[10].

Кінець імперії[ред. | ред. код]

Могила Наполеона на острові Святої Єлени
Труну з тілом Наполеона доставлено у Францію 15 жовтня 1840 року

Під час воєнної кампанії 1813—1814 років армія Наполеона завдала кілька поразок військам Шостої антинаполеонівської коаліції (Австрія, Англія, Пруссія, Росія, Швеція), однак у вирішальній чотириденній Лейпцизькій битві (яку також називають «битвою народів») 1813 наполеонівські війська були переможені союзними військами. Визначною подією під час битви було те, що повністю був розбитий лише ар'єргард під командуванням маршала Макдональда. Після вступу союзницьких військ у квітні 1814 у Париж, Наполеон 6 квітня зрікся престолу. Переможці зберегли йому титул імператора і передали в управління острів Ельба.

Сто днів. Острів Святої Єлени. Смерть[ред. | ред. код]

У 1815 році Наполеон зробив спробу повернути владу (Сто днів), але, зазнавши поразки в битві під Ватерлоо (18 червня), Наполеон вдруге зрікся престолу (22 червня).

Був засланий на острів Святої Єлени, де мешкав під наглядом британського губернатора Гадсона Лоу (Hudson Lowe), спеціально призначеного для цієї мети, який максимально обмежував Наполеона в особистій свободі.

З екс-імператором на острів прибули як добровільні полонені деякі його прихильники: граф ля Кас, генерали Гурго, Бертран і Монтольйон з родинами. З часом генерал Гурго не витримав знущань губернатора Лоу і повернувся до Європи. Натомість до решти членів почту Наполеона, які залишалися при ньому аж до самої смерті, приєднався італійський лікар Франческо Антоммаркі (Francesco Atommarchi)[11].

У групі охорони Наполеона на острові Святої Єлени Росію представляв генерал де Бальмен, дядько приятеля Тараса Шевченка Якова де Бальмена, якому поет присвятив поему «Кавказ».

Колишній французький генерал Франсуа Лаллеман, емігрувавши до США, плекав плани викрадення Наполеона з острова.

Наполеон Бонапарт помер 5 травня 1821 р. У 1840 році прах Наполеона перевезли до Парижа. Імператора поховали в Домі Інвалідів у Парижі.

У 1960-х роках з'явилася версія[12] про те, що Наполеон міг бути повільно отруєний миш'яком, бо в його волоссі знайшли сліди цієї речовини. Проте сучасні вчені категорично заперечують цю версію. Як з'ясувалося, в ті часи миш'як активно використовували винороби, очищаючи винні бочки, а Наполеона вважали великим поціновувачем вина[13]. Натомість об'єднана група дослідників із Канади, Швейцарії і США у січні 2017 дійшли висновку, що 51-річний Наполеон, швидше за все, помер від раку шлунка. Провівши необхідні аналізи, вчені з'ясували, що у полководця розвинулася «злоякісна пухлина шлунка». Цікаво, що навіть особистий лікар Наполеона Франческо Антоммаркі свого часу повідомив, що причиною страшного болю у його пацієнта був рак.

Сім'я[ред. | ред. код]

Докладніше: Бонапарти

Батьки:

  • Карло (Шарль) Бонапарте (17461785)
  • Летиція Рамоліно (1749/1750-1836)

Брати та сестри:

Шлюби

Діти

Названі діти (діти Жозефіни де Богарне від 1-го шлюбу)

  • Євген де Богарне (1781—1824 роки), герцог Лейхтенбергский
  • Гортензія де Богарне (1783—1837), герцогиня де Сен-Ле, королева Голландії

(двоюрідна племінниця 1-го чоловіка Жозефіни де Богарне)

  • Стефанія де Богарне (1789—1860 роки), велика герцогиня Баденська

Позашлюбні зв'язки та діти від них

Цікаві факти[ред. | ред. код]

  • 1785 року Наполеон закінчив Паризьку військову школу в чині поручника, а 1788 року спробував вступити на службу в російську армію. Але за місяць до цього в Росії був виданий указ про прийняття іноземців на службу з пониженням на один ранг, на що Наполеон не погодився. Керував набором волонтерів для участі у російсько-турецькій війні генерал-поручник Заборовський, якому майбутній імператор Франції сказав: «Мені король Пруссії дасть чин капітана!». Заборовський, що в 1812 році змушений був утікати з Москви, гірко каявся в тій своїй відмові[14].
  • Наполеон поважав військове мистецтво прусського короля Фрідріха ІІ. Після перемоги над Четвертою Коаліцією в 1807, імператор Франції відвідав могилу Фрідріха у Потсдамі і сказав своїм офіцерам
Панове, якби ця людина була ще живою, я б лежав у могилі замість нього.
  • Життя Наполеона охороняв мамлюк Рустам Раза.
  • Зріст Наполеона був 168 см. Це був середній зріст французів того часу.
  • Місце первинного поховання Наполеона на острові Святої Єлени разом з надмогильним надгробком і будинок, де жив перед смертю імператор, є французькою територією, тоді як уся інша територія острову є британським володінням.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Національна бібліотека Німеччини, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #118586408 // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
  2. а б Comité des travaux historiques et scientifiques — 1834.
  3. а б SNAC
  4. Наполеон I // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохоров — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
  5. http://www.independent.co.uk/travel/news-and-advice/family-fun-in-corsica--the-oldfashioned-way-463083.html
  6. http://www.infoplease.com/encyclopedia/world/ajaccio.html
  7. а б в г д е ж и к л Вар­варцев М. М. Наполеон І Бонапарт // Енциклопедія Історії України. Т. 7.
  8. Бонапарт Н. Египетский поход//Воспоминания.[пер. с фр.] — Спб.: «Азбука — классика», 2007. — С. 60. (рос.)
  9. Гуржій О., Реєнт О., Палій А. Війна 1812 року: український контекст / Відп. ред. В. А. Смолій. НАН України. Інститут історії України. — К.: Інститут історії України, 2012. — 154 с. (31 с.)
  10. Абалихин Б. С. Украинское ополчение 1812 г. // Исторические записки. М., 1962. Т. 72. С. 87 — 118. (рос.)
  11. Іван Труш. Сто літ тому назад. // Діло, 14.01.1917
  12. Деко А. Тайна смерти Наполеона // Вокруг света, № 11 (2626), ноябрь 1992 (рос.)
  13. Назвали причину смерти Наполеона // Экономические известия. — 2017. — 6 января (рос.)
  14. С. А. Тепляков. «Смысл жизни» (рос.)

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]