Народна партія (Іспанія)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Частина інформації в цій статті застаріла. Ви можете допомогти, оновивши її. Можливо, сторінка обговорення містить зауваження щодо потрібних змін. (лютий 2020)
Народна партія

ісп. Partido Popular
Країна  Іспанія
Голова партії Альберто Нуньєс Фейхоо
Ген. секретар Cuca Gamarrad
Засновник Мануель Фрага Ірібарне
Дата заснування 20 січня 1989
Штаб-квартира Мадрид
Ідеологія консерватизм[1][2]
християнська демократія[2][3]
монархізм[4]
економічний лібералізм[2]
пан'європеїзм
ліберальний консерватизм
правоцентризм[5][6][7][8]
праві[9][10][11][12]
Молодіжна організація New Generations of the People's Party of Spaind
Членство в міжнародних організаціях Міжнародний демократичний союз
Центристський демократичний інтернаціонал
Європейська народна партія
Кількість членів  833 000 (2012)
Девіз Himno del Partido Popular
Офіційний сайт pp.es

Народна партія (ісп. Partido Popular) — консервативна[2][1], ліберально-консервативна[13][14], та християнсько-демократична[3][2] політична партія Іспанії. З'явилася 1989 після об'єднання Народного альянсу з Народно-демократичною партією і Ліберальною партією.

Одна з двох найбільших партій Іспанії поряд з Іспанською соціалістичною партією. Була правлячою в Іспанії з 2011 по 2018 рік[15].

Була заснована колишніми членами Іспанської фаланги — єдиної партії при диктатурі Франциско Франко.

Частина Європейської народної партії, Міжнародного демократичного союзу.

Історія[ред. | ред. код]

1976-1989[ред. | ред. код]

Народний альянс[ред. | ред. код]

Альянс з'явився після об'єднання декількох дрібних консервативних партій деякі з яких мали на чолі колишніх міністрів уряду Франко:

  • Партія демократичних реформ на чолі з Мануєлем Фрагою міністром інформації в 1962-1969, заступника прем'єр міністра і міністра внутряшніх справ 1975-1976.
  • Іспанський народний союз Мартінеса Круса — міністр планування розвитку в 1973-1974, і міністр освіти і науки між 1974 і 1976.
  • Іспанська демократична партія на чолі з Федеріко Сілва Муньосом — міністр громадських робіт в 1965-1970.
  • Соціал-демократична партія, на чолі з Лусіно де ла Фуенте — міністр праці в 1969-1975, а також заступник прем'єр-міністра в 1974-1975 роках.
  • Народний соціальний союз (Генрі Томас де Карранса).
  • Іспанська Національна спілка на чолі з Гонсало Фернандесом де ла Мора — міністр громадських робіт в 1970-1974.
  • Ще деякі невеликі партії.

На виборах 1977 альянс отримав 8,2% голосів і 16 місць.

Демократична коаліція (1979)[ред. | ред. код]

На виборах 1979 року Народний альянс формує демократичну коаліцію, а кандидатом в президенти стає Мануель Фрага. Але результати були гірші ніж в 1977 — 6% і 10 місць.

1979 року Мануель Фрага стає лідером партії.

Народна коаліція (1982)[ред. | ред. код]

1982 аль'янс об'єднується з Народно-демократичною партією і Ліберальною партією. І стає опозиційною партією з 26% голосів і 107 місцями.

Народна партія (з 1989)[ред. | ред. код]

Після відставки Мануель Фрага і послідовних перемог Іспанської соціалістичної партії на виборах 1982 і 1986 Народний альянс перебуває в кризі. Фрага знову очолює його і створює Народну партію. У квітні 1990 Хосе Марія Аснар став головою партії.

1989-2000[ред. | ред. код]

На виборах 1996 партія перемагає і Аснар стає прем'єр-міністром Іспанії.

Уряд починає лібералізацію економіки. Намагається змінити закон про обмеження торгівлі прийнятий соціалістичним урядом. Зростає ВВП.

2000-2004[ред. | ред. код]

Партія знову перемагає на виборах в 2000 році.

Збільшується кількість виплат жертвам тероризму. Збільшуються державні витрати на освіту. Приймаються нові заходи проти нелегальної еміграції, укладаються домовленості про репатріацію з африканськими країнами, збільшується кількість місць в притулках.

2004-2011[ред. | ред. код]

Після поразки на виборах і до 2011 перебувала в опозиції.

Представництво в парламенті (1977 — 2019)

На виборах 2004 року, що відбулися через три дні після терактів 11 вересня в Мадриді, Маріано Рахой зазнав поразки на виборах від кандидата ІСРП Хосе Луїса Родрігеса Сапатеро. Протягом трьох днів між терактами і перемогою соціалістів кількох членів тодішнього Народного уряду звинувачували (і звинувачують досі) в тому, що вони неодноразово заявляли про наявність доказів причетності ЕТА до масового вбивства. Тим часом, посеред дня референдуму перед штаб-квартирою партії відбулися демонстрації зі звинуваченнями у брехні, що не було засуджено ні Центральною виборчою радою, ні іншими партіями. Пізніше, в ході розслідування, було виявлено причетність до нападу радикального ісламістського осередку. В результаті таких бурхливих виборів, ГП отримала 148 депутатів з 37,71% голосів у порівнянні з 164 депутатами PSOE з 42,59%.

Народна партія була партією більшості в парламентській опозиції, а Рахой - лідером опозиції. Вона поступово дистанціювалася від угод з іншими політичними силами, незалежно від їхньої ідеології, і іноді була маргіналізована, як це сталося наприкінці 2003 року з Пактом Тінелля, в таких питаннях, як реформа системи правосуддя або висновки Комісії 11-М. Соціаліст навіть був обраний президентом Сенату, де Народна партія має просту більшість. Її зовнішня політика була розвернута назад, а її зіркові проекти були паралізовані або придушені, такі як Національний гідрологічний план або Закон про якість освіти. 13 вересня 2006 року Артур Мас, лідер CiU, також зобов'язався, цього разу перед нотаріусом, не вступати в угоду з Народною партією через те, що Народна партія виступає проти нового статуту автономії Каталонії. Народна партія висловила своє категоричне неприйняття визначення Каталонії як нації в преамбулі, можливості захисту державних повноважень в Каталонії, створення судового органу, залежного від Женералітату Каталонії, власного податкового агентства і того, що вони вважали маргіналізацією кастильської мови в мовних правах.

Восьмий законодавчий орган Іспанії характеризувався частими тертями з ІСРП, особливо щодо політичного діалогу з ЕТА, імміграції, "Ендеса опа" та реформ статутів автономій, особливо статуту автономії Каталонії 2006 року.

Народна партія також підтримала кілька демонстрацій, організованих різними організаціями та асоціаціями, такими як AVT або Іспанський форум сім'ї, намагаючись відтворити стратегію мобілізації своїх низів, яка, на думку деяких, була настільки успішною для лівих у попередньому парламенті. 10 березня 2007 року ця партія організувала масову демонстрацію на знак протесту проти звільнення з в'язниці члена ЕТА Де Хуани Хаос. У контексті цієї стратегії нагнітання напруженості різні засоби масової інформації та люди, пов'язані з Народною партією, такі як газети Libertad Digital та El Mundo, радіостанція COPE та депутати парламенту, такі як Хайме Ігнасіо дель Бурго, надзвичайно підтримували дискредитовану теорію змови "11М".[16][17][18]

Зі свого боку, напруженість між бойовиками обох сторін посилилася, про що свідчать напади на Анхеля Асебеса і Хосепа Піке з боку членів "Соціалістичних юнаків" у Марторелі[19] та "справа Боно", пов'язана з арештом бойовиків ПП у зв'язку з нібито агресією проти тодішнього міністра оборони Хосе Боно.

У березні 2006 року Народна партія провела в Мадриді Народний конвент, на якому розпочалася підготовка основних документів до муніципальних і регіональних виборів 2007 року. У березні 2007 року Народна партія оголосила, що припиняє співпрацю зі ЗМІ, що належать Групі PRISA (зокрема, з газетами El País та Cadena SER), через заяви її президента Хесуса де Поланко, в яких він критикував позицію цієї партії в період після поразки у 2004 році. Однак після смерті Поланко, 26 вересня 2007 року, Маріано Рахой дав перше інтерв'ю виданню Cuatro, що належить Групі PRISA[20]

У травні 2007 року Народна партія знову стала найпопулярнішою партією на національному рівні на муніципальних виборах, випередивши PSOE трохи більше ніж на 165 000 голосів.

2011-2018[ред. | ред. код]

На парламентських виборах 2011 р. набрала 44,62% ​​голосів виборців, завоювавши 186 місці в парламенті. Голова Народної партії Маріано Рахой очолив новий уряд.

З 2018[ред. | ред. код]

Перемога Пабло Касадо на виборах керівництва НП в липні 2018 року вважається поворотом партії вправо[21].

На парламентських виборах 2023 НП перемагає здобувши 136 місць, але при цьому не отримує більшості в парламенті. Її соратники з ультраправої партії Vox отримують 33 місця. Водночас противники партії — Соціалістична робітнича партія Іспанії і альянс Sumar отримують 122 і 31 місця відповідно[22][23].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б Ersson, Svante; Lane, Jan-Erik (1998). Politics and Society in Western Europe (вид. 4th). SAGE. с. 108. ISBN 978-0-7619-5862-8. Архів оригіналу за 25 грудня 2018. Процитовано 17 серпня 2012. 
  2. ↑ а б в г д Hloušek, Vít; Kopeček, Lubomír (2010). Origin, Ideology and Transformation of Political Parties: East-Central and Western Europe Compared. Ashgate. с. 159. ISBN 978-0-7546-7840-3. Архів оригіналу за 26 липня 2020. Процитовано 6 лютого 2020. «From its original emphasis on a 'united and Catholic Spain', in the 1980s and 1990s it gradually evolved under the leadership of José Maria Aznar into a pragmatically-oriented conservative formation, with Christian democratic and, even more strongly, economically liberal elements.» 
  3. ↑ а б Magone, José María (2003). The Politics of Southern Europe: Integration Into the European Union. Greenwood Publishing Group. с. 145. ISBN 978-0-275-97787-0. Архів оригіналу за 27 травня 2016. Процитовано 6 лютого 2020. 
  4. ↑ Spain's King Juan Carlos abdicates to revive monarchy. 2 червня 2014. Архів оригіналу за 14 вересня 2019. Процитовано 6 лютого 2020 — через www.reuters.com. 
  5. ↑ Jansen, Thomas; Van Hecke, Steven (2011). At Europe's Service: The Origins and Evolution of the European People's Party. Springer Science & Business Media. с. 53. ISBN 9783642194146. Архів оригіналу за 3 березня 2016. Процитовано 6 лютого 2020. «The right-wing Conservative AP was now transformed into a party of the centre-right: it was renamed People's Party (Partido Popular, PP) in the spring of 1989.» 
  6. ↑ Newton, Michael T. (1997). Institutions of Modern Spain: A Political and Economic Guide. Cambridge University Press. с. 200. ISBN 9780521575089. Архів оригіналу за 3 березня 2016. Процитовано 6 лютого 2020. «Since the 're-launch' of 1989, the party has established itself clearly as a party of the centre-right...» 
  7. ↑ Meyer Resende, Madalena (2014). Catholicism and Nationalism: Changing Nature of Party Politics. Routledge. с. xix. ISBN 9781317610618. Архів оригіналу за 3 березня 2016. Процитовано 6 лютого 2020. «In 1989 the AP transformed into the Partido Popular (PP) – a coalition of center-right forces...» 
  8. ↑ Matuschek, Peter (2004). Who Learns from Whom: The Failure of Spanish Christian Democracy and the Success of the Partido Popular. У Steven Van Hecke, Emmanuel Gerard. Christian Democratic Parties in Europe Since the End of the Cold War. Leuven University Press. с. 243. ISBN 9789058673770. Архів оригіналу|archiveurl= вимагає |url= (довідка) за 6 серпня 2020. Процитовано 6 лютого 2020. 
  9. ↑ Ferreiro, Jesus; Serrano, Felipe (2001). The economic policy of the Spanish Socialist governments: 1982–1996. У Philip Arestis; Malcolm C. Sawyer. The Economics of the Third Way: Experiences from Around the World (Edward Elgar Publishing). с. 155. ISBN 1843762838. Архів оригіналу за 1 травня 2016. Процитовано 30 січня 2015. 
  10. ↑ Encarnación, Omar G. (2008). Spanish Politics: Democracy After Dictatorship. Polity. с. 61–64. ISBN 0745639925. Архів оригіналу за 5 травня 2016. Процитовано 30 січня 2015. 
  11. ↑ Íñigo-Mora, Isabel (2010). Rhetorical strategies in the British and Spanish parliaments. У Cornelia Ilie. European Parliaments Under Scrutiny: Discourse Strategies and Interaction Practices (John Benjamins Publishing). с. 332. ISBN 9027206295. Архів оригіналу за 24 квітня 2016. Процитовано 30 січня 2015. 
  12. ↑ DiGiacomo, Susan M. (2008). Re-presenting the Fascist Classroom: Education as a Space of Memory in Contemporary Spain. У Sharon R. Roseman; Shawn S. Parkhurst. Recasting Culture and Space in Iberian Contexts (SUNY Press). с. 121. ISBN 0791479013. Архів оригіналу за 7 травня 2016. Процитовано 30 січня 2015. 
  13. ↑ Inmaculada Egido (2005). Transforming Education: The Spanish Experience. Nova Publishers. с. 14. ISBN 978-1-59454-208-4. Архів оригіналу за 20 серпня 2020. Процитовано 6 лютого 2020. 
  14. ↑ Fernando Reinares (2014). The 2004 Madrid Train Bombings. У Bruce Hoffman; Fernando Reinares. The Evolution of the Global Terrorist Threat: From 9/11 to Osama bin Laden's Death. Columbia University Press. с. 32. ISBN 978-0-231-53743-8. Архів оригіналу за 19 червня 2020. Процитовано 6 лютого 2020. 
  15. ↑ Опозиційна Народна партія перемогла на виборах в Іспанії. Архів оригіналу за 28 липня 2014. Процитовано 19 липня 2014. 
  16. ↑ Company, Enric (3 листопада 2007). El PP desautoriza a dos diputados por desmarcarse del bulo del 11-M. El País (ісп.). ISSN 1134-6582. Процитовано 24 липня 2023. 
  17. ↑ Campaña de la Memoria - Los enigmas del 11M - Luis del Pino. web.archive.org. 20 серпня 2007. Архів оригіналу за 20 серпня 2007. Процитовано 24 липня 2023. 
  18. ↑ Libertad Digital - ETA y el 11M. www.libertaddigital.com (Spanish). Процитовано 24 липня 2023. 
  19. ↑ El PSC expulsa al primer secretario de las Juventudes de Martorell por el ataque a Piqué. El País (ісп.). 11 жовтня 2006. ISSN 1134-6582. Процитовано 24 липня 2023. 
  20. ↑ cuatro.com - Las Mañanas de Cuatro entrevista a Mariano Rajoy. web.archive.org. 11 жовтня 2007. Архів оригіналу за 11 жовтня 2007. Процитовано 24 липня 2023. 
  21. ↑ Spain: People's Party picks Pablo Casado as new leader. Al Jazeera. 21 липня 2018. Архів оригіналу за 22 липня 2018. Процитовано 22 липня 2018. 
  22. ↑ Парламентські вибори в Іспанії: "праві" перемагають, але не здобувають більшості. 
  23. ↑ Elecciones Generales 2023: El PP gana las elecciones pero ninguno de los bloques suma mayoría para gobernar. 

Посилання[ред. | ред. код]

Перегляд цього шаблону
  У месенджерах
Словники та енциклопедії
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Народна_партія_(Іспанія)&oldid=40110241