Народна партія (Іспанія)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Народна партія

ісп. Partido Popular
Країна Flag of Spain.svg Іспанія
Голова партії Пабло Касадо
Ген. секретар Teodoro García Egead
Засновник Мануель Фрага Ірібарне
Дата заснування 20 січня 1989
Штаб-квартира Мадрид
Ідеологія консерватизм[1][2]
християнська демократія[2][3]
монархізм[4]
економічний лібералізм[2]
пан'європеїзм
ліберальний консерватизм
правоцентризм[5][6][7][8]
праві[9][10][11][12]
Молодіжна організація New Generations of the People's Party of Spaind
Членство в міжнародних організаціях Міжнародний демократичний союз
Центристський демократичний інтернаціонал
Європейська народна партія
Кількість членів  833 000 (2012)
Офіційний сайт pp.es

Народна партія (ісп. Partido Popular) — консервативна[2][1], ліберально-консервативна[13][14], та християнсько-демократична[3][2] політична партія Іспанії. З'явилася 1989 після об'єднання Народного альянсу з Народно-демократичною партією і Ліберальною партією.

Одна з двох найбільших партій Іспанії поряд з Іспанською соціалістичною партією. Була правлячою в Іспанії з 2011 по 2018 рік[15].

Була заснована колишніми членами Іспанської фаланги — єдиної партії при диктатурі Франциско Франко.

Частина Європейської народної партії, Міжнародного демократичного союзу.

1976-1989[ред. | ред. код]

Народний альянс[ред. | ред. код]

Альянс з'явився після об'єднання декількох дрібних консервативних партій деякі з яких мали на чолі колишніх міністрів уряду Франко:

  • Партія демократичних реформ на чолі з Мануєлем Фрагою міністром інформації в 1962-1969, заступника прем'єр міністра і міністра внутряшніх справ 1975-1976.
  • Іспанський народний союз Мартінеса Круса — міністр планування розвитку в 1973-1974, і міністр освіти і науки між 1974 і 1976.
  • Іспанська демократична партія на чолі з Федеріко Сілва Муньосом — міністр громадських робіт в 1965-1970.
  • Соціал-демократична партія, на чолі з Лусіно де ла Фуенте — міністр праці в 1969-1975, а також заступник прем'єр-міністра в 1974-1975 роках.
  • Народний соціальний союз (Генрі Томас де Карранса).
  • Іспанська Національна спілка на чолі з Гонсало Фернандесом де ла Мора — міністр громадських робіт в 1970-1974.
  • Ще деякі невеликі партії.

На виборах 1977 альянс отримав 8,2% голосів і 16 місць.

Демократична коаліція (1979)[ред. | ред. код]

На виборах 1979 року Народний альянс формує демократичну коаліцію, а кандидатом в президенти стає Мануель Фрага. Але результати були гірші ніж в 1977 — 6% і 10 місць.

1979 року Мануель Фрага стає лідером партії.

Народна коаліція (1982)[ред. | ред. код]

1982 аль'янс об'єднується з Народно-демократичною партією і Ліберальною партією. І стає опозиційною партією з 26% голосів і 107 місцями.

Народна партія (з 1989)[ред. | ред. код]

Після відставки Мануель Фрага і послідовних перемог Іспанської соціалістичної партії на виборах 1982 і 1986 Народний альянс перебуває в кризі. Фрага знову очолює його і створює Народну партію. У квітні 1990 Хосе Марія Аснар став головою партії.

1996-2000[ред. | ред. код]

На виборах 1996 партія перемагає і Аснар стає прем'єр-міністром Іспанії.

Уряд починає лібералізацію економіки. Намагається змінити закон про обмеження торгівлі прийнятий соціалістичним урядом. Зростає ВВП.

2000-2004[ред. | ред. код]

Партія знову перемагає на виборах в 2000 році.

Збільшується кількість виплат жертвам тероризму. Збільшуються державні витрати на освіту. Приймаються нові заходи проти нелегальної еміграції, укладаються домовленості про репатріацію з африканськими країнами, збільшується кількість місць в притулках.

З 2004[ред. | ред. код]

Після поразки на виборах і до 2011 перебувала в опозиції.

Представництво в парламенті (1977 — 2008)

З 2011[ред. | ред. код]

На парламентських виборах 2011 р. набрала 44,62% ​​голосів виборців, завоювавши 186 місці в парламенті. Голова Народної партії Маріано Рахой очолив новий уряд.

Перемога Пабло Касадо на виборах керівництва НП в липні 2018 року вважається поворотом партії вправо[16].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Ersson, Svante; Lane, Jan-Erik (1998). Politics and Society in Western Europe (вид. 4th). SAGE. с. 108. ISBN 978-0-7619-5862-8. Процитовано 17 August 2012. 
  2. а б в г д Hloušek, Vít; Kopeček, Lubomír (2010). Origin, Ideology and Transformation of Political Parties: East-Central and Western Europe Compared. Ashgate. с. 159. ISBN 978-0-7546-7840-3. «From its original emphasis on a 'united and Catholic Spain', in the 1980s and 1990s it gradually evolved under the leadership of José Maria Aznar into a pragmatically-oriented conservative formation, with Christian democratic and, even more strongly, economically liberal elements.» 
  3. а б Magone, José María (2003). The Politics of Southern Europe: Integration Into the European Union. Greenwood Publishing Group. с. 145. ISBN 978-0-275-97787-0. 
  4. Spain's King Juan Carlos abdicates to revive monarchy. 2 June 2014 — через www.reuters.com. 
  5. Jansen, Thomas; Van Hecke, Steven (2011). At Europe's Service: The Origins and Evolution of the European People's Party. Springer Science & Business Media. с. 53. ISBN 9783642194146. «The right-wing Conservative AP was now transformed into a party of the centre-right: it was renamed People's Party (Partido Popular, PP) in the spring of 1989.» 
  6. Newton, Michael T. (1997). Institutions of Modern Spain: A Political and Economic Guide. Cambridge University Press. с. 200. ISBN 9780521575089. «Since the 're-launch' of 1989, the party has established itself clearly as a party of the centre-right...» 
  7. Meyer Resende, Madalena (2014). Catholicism and Nationalism: Changing Nature of Party Politics. Routledge. с. xix. ISBN 9781317610618. «In 1989 the AP transformed into the Partido Popular (PP) – a coalition of center-right forces...» 
  8. Matuschek, Peter (2004). Who Learns from Whom: The Failure of Spanish Christian Democracy and the Success of the Partido Popular. У Steven Van Hecke, Emmanuel Gerard. Christian Democratic Parties in Europe Since the End of the Cold War. Leuven University Press. с. 243. ISBN 9789058673770. 
  9. Ferreiro, Jesus; Serrano, Felipe (2001). The economic policy of the Spanish Socialist governments: 1982–1996. У Philip Arestis; Malcolm C. Sawyer. The Economics of the Third Way: Experiences from Around the World (Edward Elgar Publishing). с. 155. ISBN 1843762838. Процитовано 2015-01-30. 
  10. Encarnación, Omar G. (2008). Spanish Politics: Democracy After Dictatorship. Polity. с. 61–64. ISBN 0745639925. Процитовано 2015-01-30. 
  11. Íñigo-Mora, Isabel (2010). Rhetorical strategies in the British and Spanish parliaments. У Cornelia Ilie. European Parliaments Under Scrutiny: Discourse Strategies and Interaction Practices (John Benjamins Publishing). с. 332. ISBN 9027206295. Процитовано 2015-01-30. 
  12. DiGiacomo, Susan M. (2008). Re-presenting the Fascist Classroom: Education as a Space of Memory in Contemporary Spain. У Sharon R. Roseman; Shawn S. Parkhurst. Recasting Culture and Space in Iberian Contexts (SUNY Press). с. 121. ISBN 0791479013. Процитовано 2015-01-30. 
  13. Inmaculada Egido (2005). Transforming Education: The Spanish Experience. Nova Publishers. с. 14. ISBN 978-1-59454-208-4. 
  14. Fernando Reinares (2014). The 2004 Madrid Train Bombings. У Bruce Hoffman; Fernando Reinares. The Evolution of the Global Terrorist Threat: From 9/11 to Osama bin Laden's Death. Columbia University Press. с. 32. ISBN 978-0-231-53743-8. 
  15. Опозиційна Народна партія перемогла на виборах в Іспанії
  16. Spain: People's Party picks Pablo Casado as new leader. Al Jazeera. 21 July 2018. Процитовано 22 July 2018. 

Посилання[ред. | ред. код]