Добра стаття
Перевірена версія

Населення України

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Населення України M:
Статево-вікова піраміда населення України на 1 січня 2023 року за даними ООН
Чисельність 40,96 млн (1 лютого 2022) осіб
Густота 68,2 особи/км²
Коефіцієнт міграції0,9 ‰
Природний рух
Природний приріст-[1] %
Народжуваність7,3 ‰
Фертильність1,16 коефіцієнт дітей на 1 жінку
Смертність18,5 ‰
Смертність немовлят7,2 ‰
Вікова структура
 • до 14 років15,2 %
 • 15–64 років67,4 %
 • старіші за 65 років17,4 %
Середня тривалість життя69,8 року
 • чоловіків65,2 року
 • жінок74,4 року
Статева структура
загалом0.86[2] чол./жін.
при народженні1.06 чол./жін.
до 15 років1.06 чол./жін.
15–64 років0.94 чол./жін.
після 65 років0.42 чол./жін.
Етнічні групи
Найбільший етносукраїнці
Нацменшиниросіяни, білоруси, кримські татари, молдовани
Мови
Офіційнаукраїнська
Також у побутіросійська, кримськотатарська, румунська, угорська
Статево-вікова піраміда населення України з 1989 року
Щільність населення України за районами.

Чисельність насе́лення Украї́ни — 43 528 136 осіб наявного населення на 1 січня 2022 року, включно з тимчасово окупованими територіями Донецької і Луганської областей та Автономною Республікою Крим з містом Севастополь, за оцінкою ЦРУ у Всесвітній книзі фактів. Україна є 35-ю державою за чисельністю населення у світі[2].

Чисельність — 41 167 335 осіб наявного населення та 40 997 699 осіб постійного населення на 1 січня 2022 за оцінкою Державної служби статистики України[3]. Важливо, що з 2014 року Державна служба статистики України не враховує дані тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя через Російсько-українську війну (з 2014) з посиленням російської агресії (2022), що триває. Розрахунки чисельності населення здійснює на основі наявних адміністративних даних щодо державної реєстрації народження і смерті та зміни реєстрації місця проживання. Згідно з останніми даними Державної служби статистики, на 1 лютого 2022 року чисельність наявного населення склала 41 130 432 осіб, постійного населення України становила 40 960 795 осіб[a]; за підсумками річних даних 2021 року коефіцієнти: народжуваності становив 7,3 , смертності —18,5 ‰, природного приросту — -11,2 ‰, міграційного приросту — 0,9 ‰[1]. З 1991 року природний приріст населення має від'ємне значення — природне убуття населення, що не забезпечує заміщення поколінь. Чисельність населення України різко зменшується з 1994 року .

Населення країни розміщене нерівномірно. Велика кількість населення сконцентрована у великих промислових центрах східних областей і Центрального Придніпров'я, навколо приморських міст Північного Причорномор'я, Південного узбережжя Криму, у столиці та навколо неї. Водночас сільське населення найбільше сконцентроване в Прикарпатті, Галичині та на Поділлі .
Пересічна густота населення — 68,2 особи/км² .
Рівень урбанізованості досить високий — 65,09 %; в країні налічується 1345 міських поселень, з яких три міста-мільйонники — Київ (столиця), Харків, й Одеса. Міста Дніпро і Донецьк внаслідок депопуляції втратили частину населення і статус мільйонника .

Україну населяють переважно українці, їхня частка превалює над частками інших народів в усіх областях, окрім Криму, де частка росіян трохи більша за половину. У містах, особливо сходу та півдня, присутня певна частка росіян та представників інших народів, що обумовлено масовою імміграцією в часи перебування у складі Російської імперії та особливо Радянського Союзу. Регіонами компактного проживання національних меншин є: кримські татари — Крим, румуни й молдовани — Буковина, угорці — Закарпаття, болгари, молдовани й гагаузи — Одещина, болгари й греки — Приазов'я .

Офіційна мова — українська, поширена в ужитку російська мова, регіонально — кримськотатарська (Крим), румунська (Буковина), угорська (Закарпаття) та інші .

Більшість населення України сповідує християнську віру і відносить себе до однієї з конфесійних громад: Української православної церкви Московського патріархату, Православної церкви України, Української греко-католицької і римо-католицької церков. Стрімко розвиваються різноманітні громади протестантських церков (переважно на сході); відроджуються громади мусульманКриму) створюються нові (переселенцями у великі міста сходу); історично широко представлені юдейські громади у містах і містечках від Львова до Харкова, від Києва до Одеси .

У науковій дисципліні демографії спостерігають і описують склад і розвиток населення, також графічно обробляють статистичні дані та шукають пояснення довгострокових змін і спроможності розвитку. Ця стаття показує наслідки природних і штучних змін на населення України. Демографічні й соціологічні дослідження в країні ведуться рядом державних органів і науково-освітніх установ .

Після Другої світової війни (1939—45) здійснено 5 загальних переписів населення України, а також проводились регіональні. Перший повоєнний загальний перепис України відбувся у складі колишнього СРСР в 1959 році, останній — за часів незалежності у 2001 році Всеукраїнський перепис. ООН рекомендує проводити переписи кожні 10 років у перший чи останній рік десятиліття. Перепис 2010-го чи 2011-го (за рекомендацією ООН) не відбувся. Під час війни та відразу після війни перепис не проводиться .[4]

Природний розвиток населення, фактори впливу

Природний розвиток населення у ХХ сторіччі в Україні мав «демографічний перехід» від (як правило) сільського (рільного) населення з високим рівнем народжуваності та смертності та повільним зростанням населення (пропустив стадію падіння смертності (через прогрес медицини) та швидших темпів зростання населення) до стадії низького рівня народжуваності та смертності зі, знову ж таки, нижчими темпами зростання. Стадія покращення медичної допомоги була замінена на штучний голод, коли «унаслідок катастрофічних подій 1932—1933 рр. високий шлюбний потенціал українського села було втрачено назавжди»[5]. Процес урбанізації на початку XX століття був посилен «колективізацією» в Україні. Скеровані союзною владою обидва процеси, урбанізації в місті з комунальними квартирами та колективізації на селі з колективним господарюванням, мали повернення до племінного характеру співіснування, коли родина, як одиниця структури спільноти ще не постала.

Природний приріст населення України утворюється перевищенням народжуваності над смертністю — природний приріст. Надлишок смертності — природне убуття населення. Падіння народжуваності нижче від рівня природного відтворення населення в Україні відбулося у 1963 році, коли в репродуктивному віці (15—49 років) були жінки, що народилися у 1914—48 роках. За цей час на теренах України пройшли:

Ці чинники значно вплинули на природне відновлення виду — народжуваність в Україні . У 1955 році була знята заборона на здійснення абортів, що діяла з 1936 року. Через народжуваність нижчу за рівень заміщення населення з 1963 року, за наступного покоління (~25 років) на 1 січня 1991 року Україна вже мала природне убуття населення. Показник оновлення поколінь (СКН) має дорівнювати 2,13—2,15 на кожну жінку в репродуктивному віці (15—49 років) — трохи більше ніж дві дитини для заміщення батьків і компенсації дитячої смертності та бездітності. З 1963 року СКН лише у 1986 році піднявся до рівня відтворення населення за останні 60 років. Це на короткий проміжок часу покращило ситуацію з народжуваністю — єдиним чинником природного розвитку населення, зменшилось природне убуття населення у 2012 році. Зниження СКН у проміжку 1987—2001 років має відбиток на ситуацію за ~25 років (зміна вікової групи жінок репродуктивного віку) — 2012—2026 роки. На цей проміжок часу, до природних змін (що є наслідком штучно заподіяних на початку ХХ сторіччя) РФ додає штучні зміни війною (2014—24): руйнування житла, інфраструктури, вбивства, каліцтва, викрадення, депортації, заміна населення на тимчасово окупованих територіях України, кількість біженців з України, зареєстрованих для тимчасового захисту в Європі, станом на 31 січня 2023 року склала 4 мільйони 823,33 тисячі осіб[6] .

Вплив міграційного чинника на убуття чисельності населення був значним під час війн, проте посилив вимушене «коливання» СКН у проміжку 1987—2001 року (спадок 1963—69, 1972—82 року), коли мав істотну «хвилю» міграційного убуття населення у 1994—2001 році.[7]

Природний рух населення разом з міграційним складають загальний рух населення .

Історичний огляд зміни чисельності

У XX столітті чисельність населення країни зростала так:
станом на 1917 рік на території у сучасних межах України мешкало 38,8 мільйонів осіб (11-те місце у світі серед сучасних держав);
на початок Другої світової війни, 1939 року — 39 мільйонів осіб;
після війни у межах УРСР 1959 року мешкало 42 мільйони осіб;
1970 року — 47 мільйонів осіб;

1984 року — 50,7 мільйонів осіб;
на момент здобуття незалежності, 1991 року — 52 мільйони осіб;
згідно з переписом 2001 року — 48,5 мільйонів осіб;
перед початком російсько-української війни, на початку 2014 року — 45,5 мільйонів осіб.

У першій половині XX століття, населення України, зокрема українці, пройшли нелегкі випробування війнами, репресіями, голодомором, депортаціями. За деякими оцінками демографічні втрати України за цей період становлять близько 16 мільйонів осіб[8].

У другій половині XX століття динаміка показників демографії України характеризується швидким відновленням населення з подальшим зниженням темпів приросту населення до убуття чисельності населення у 1993 році. У Другій світовій війні Україна втратила 14 мільйонів осіб[9]. Лише у 1959 році, в Українській Радянській Соціалістичній Республіці, чисельність населення сягнула довоєнного періоду в 42,1 мільйони осіб. Проте, при подальшому збільшенні загальної чисельності населення, динаміка показників природного та міграційного приросту людності вже характеризується тенденцією до зниження. Упродовж першого повоєнного міжпереписного періоду (1959—1970 роки) чисельність населення зросла на 12,5 %, протягом другого (1970—1979 роки) — на 5,4 %, третього (1979—1989 роки) — лише на 3,7 %. У період 1989—1993 років чисельність населення України зросла всього на 1,5 %. Того ж 1993 року було зафіксовано найбільшу чисельність населення України — 52,2 мільйони осіб та убуття населення на 129,7 тисяч осіб. З 1993 року Україна почала втрачати населення. Кількість людності в Україні 2001 року в порівнянні з 1993 роком скоротилася на 7,2 %.

На початку XXI століття кількість населення України скорочується й далі, у 2001—2014 роках — зменшилася на 7,1 %.

Зміна чисельності населення України 1989—2021 роки
Примітка: З 2015 року дані без урахування населення тимчасово окупованих АР Крим, м. Севастополь, районів у Донецькій та Луганській областях.

Сучасний загальний рух

Коефіцієнти загального руху населення, 2012 рік
Зміни порівняно з попереднім подібним періодом[20]
січень 2021[i] січень 2022[i]
Народжених 21 931 18 062
Померлих 57 721 57 248
Природний рух -35 790 -39 186
Міграційний рух 2 272 2 282

Природний рух

Коефіцієнт природного руху населення України (на 1000 осіб)
Рік[22][23][j]
1860 1911 1926 1940 1950 1955 1960 1970 1975 1980 1985 1990 1995 2000 2005 2010 2015¹
+15,0 +17,5 +24,0 +13,0 +14,3 +12,6 +13,6 +6,4 +5,1 +3,5 +2,9 +0,5 –5,8 –7,6 –7,6 –4,4 –4,2
2019¹
–6,6
Примітки: ¹ Без урахування тимчасово окупованої території АР Крим, м. Севастополя та даних по Донецькій і Луганській областях.

Народжуваність

Коефіцієнт народжуваності у 2003 році
Коефіцієнт народжуваності у 2010 році

Народжуваність в Україні дорівнює 9 народжень на 1000 осіб (203-тє місце у світі) за оцінкою 2022 року, що враховує тимчасово окуповані території[2].

Народжуваність в Україні дорівнює 7,3 народжень на 1000 осіб у 2021 році за розрахунками Державної служби статистики України[k]. У 2021 році в Україні народилося 271 983 дитини: 175 257 живонароджених у міській місцевості, 96 726 живонароджених у сільській місцевості[1][i].

2012 року середній коефіцієнт народжуваності становив 11,4  (народжень на 1000 осіб). Народжуваність у сільській місцевості є традиційно вищою — 12,6 ‰ проти 10,9 ‰ у міських поселеннях[22]. Найвищий коефіцієнт народжуваності спостерігається у західних областях — Рівненській (15,9 ‰), Закарпатській (15,1 ‰), Волинській (14,8 ‰). 2012 року найбільша народжуваність в Україні була зафіксована на півночі Рівненської області: у Рокитнівському (25,8 ‰), Володимирецькому (22,5 ‰) та Березнівському (22,0 ‰) районах. Найнижчий коефіцієнт народжуваності спостерігається у північних та східних областях: Чернігівській (9,4 ‰), Луганській (9,6 ‰), Сумській (9,7 ‰), Донецькій (9,8 ‰). 2012 року найнижча народжуваність в Україні була зафіксована у деяких сільських районах лівобережних областей та в містах Донбасу (менш як 8 ‰).

Фертильність

Коефіцієнт фертильності міського та сільського населення, 2010 рік

Фертильність у демографії — здатність жінки до дітонародження. Сумарний коефіцієнт народжуваності (СКН) або коефіцієнт фертильності — демографічний показник, що показує потенційну кількість народжень кожною жінкою в репродуктивному віці (15—49 років).

Коефіцієнт фертильності — 1,56 народжень у середньому на кожну жінку (193-тє місце у світі) за оцінкою 2022 року[2]. Середній вік матері при народженні першої дитини становив 26,2 роки за оцінкою 2019 року, що враховує тимчасово окуповані території[2].

Коефіцієнт фертильності — 1,16 живонароджень у середньому на кожну жінку у 2021 році за розрахунками Державної служби статистики України[1][k].

У 2012 році був найвищий коефіцієнт фертильності з 1994 року — 1,53. У західних і південних областях, особливо у Волинській, Рівненській та Закарпатській, де рівень народжуваності — 1,92—2,08 народжень на 1 жінку у 2012 році, був близький до рівня відтворення населення (2,13—2,15). Найнижча фертильність традиційно характерна для областей Донбасу, Лівобережжя та міста Києва — 1,32—1,40 народжень у середньому на 1 жінку репродуктивного віку.

Примітка: ¹Здійснення розрахунку коефіцієнта є некоректним у зв'язку з відсутністю інформації по частині тимчасово окупованих територій.

Коефіцієнт фертильності в Україні (на 1 жінку)
Рік [27][28][1]
1913 1925 1927 1929 1950 1951 1952 1953 1954 1955 1956 1957 1958 1959 1960
6,00 5,39 4,96 4,24 2,81 2,76 2,64 2,41 2,48 2,70 2,29 2,29 2,30 2,29 2,24
1961 1962 1963 1964 1965 1966 1967 1968 1969 1970 1971 1972 1973 1974 1975 1976 1977
2,17 2,14 2,06 1,96 1,99 2,02 2,01 1,99 2,04 2,10 2,12 2,08 2,04 2,04 2,02 1,99 1,94
1978 1979 1980 1981 1982 1983 1984 1985 1986 1987 1988 1989 1990 1991 1992 1993 1994
1,96 1,96 1,95 1,93 1,94 2,11 2,08 2,02 2,13 2,07 2,04 1,92 1,85 1,77 1,67 1,56 1,47
1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011
1,40 1,36 1,27 1,21 1,13 1,12 1,08 1,10 1,17 1,22 1,21 1,31 1,35 1,46 1,47 1,44 1,46
2012 2013 2014¹ 2015² 2016² 2017² 2018² 2019² 2020² 2021²
1,53 1,51 1,50 1,51 1,47 1,37 1,30 1,23 1,22 1,16
Примітки: ¹ Без урахування тимчасово окупованої території АР Крим, м. Севастополя та адміністративних даних частини тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях.
² Без урахування тимчасово окупованої території АР Крим, м. Севастополя та даних по Донецькій і Луганській областях.

Планування сім'ї

Рівень застосування контрацепції 65,4 % (станом на 2012 рік)[2]. Позашлюбна народжуваність 2011 року серед міського населення становила 21,1 %, серед сільського — 23,3 %. Кількість абортів в Україні останні півстоліття невпинно знижується, особливо сильно за часів незалежності, що пов'язане з підвищеним рівнем обізнаності про сімейне планування і контрацепцію, а також доступністю різноманітних засобів останньої в порівнянні з радянськими часами. Так 1960 року в Україні було здійснено 1,2 мільйон абортів, 1980 року — 1,1 мільйон, 1990 року — 1 мільйон, 2000 року — 0,4 млн, а 2010 року лише 0,18 млн[29].

Кількість абортів на 100 народжених[29]
1960 1966 1970 1975 1980 1985 1990 1995 1997 2000 2002 2004 2006 2008 2010
138 185 157 150 153 149 155 150 135 113 68 48 38 43 36

Історична динаміка

До 1860—1870-х років українські землі характеризувалися традиційним типом народжуваності, яка була надзвичайно високою. У 1859—1863 роках становила приблизно 50 ‰ (50 народжень на 1000 осіб), тоді як у західноєвропейських державах народжуваність була значно нижчою — 40 ‰ в Австрії та Пруссії, 35—36 ‰ в Італії та Великій Британії, 32—33 ‰ у Швеції та Норвегії й тільки 27 ‰ у Франції[30]. Найбільшою народжуваність була у лівобережних і степових губерніях (50—55 народжень на 1000 осіб). Дещо нижчою (45—47 ‰) була в правобережних губерніях, серед населення яких більший відсоток становили євреї, поляки, німці та інші народи з нижчими показниками народжуваності. З цієї ж причини нижчою була народжуваність і на території Західної України у складі Австро-Угорщини[30].

Економічне зростання та швидка урбанізація наприкінці XIX століття призводили до поступового зменшення народжуваності, хоча абсолютна кількість народжень постійно зростала. З 1860 по 1913 кількість народжень збільшилась більше ніж вдвічі. У 1906 році на українських землях народилося приблизно 1 мільйон 460 тисяч дітей, з них 1 мільйон 243,3 тисячі в межах губерній Російської імперії і 210—220 тисяч — в Австро-Угорщині. До 1911 року кількість народжень в російській частині збільшилася — до 1 мільйона 260,0 тисяч, хоча коефіцієнт народжуваності зменшився — з 44 до 40 живонароджень на 1000 осіб. Кількість народжень на західноукраїнських землях майже не змінювалась через велику перенаселеність та еміграцію[31].

Народжуваність в межах сучасної України[22][31][32][33][34]
Рік Кількість народжень Коефіцієнт народжуваності Коефіцієнт фертильності
1860 ~50,0
1896 ~47,5
1906 ~44,0
1913 ~1500,0 ~40,0 ~6,00
1925 ~1400,0 ~38,0 5,39
1940 ~1100,0 27,3
1950 841,4 22,8 2,81
1955 790,1 20,0
1960 870,6 20,5 2,24
1965 690,5 15,3
1970 716,3 15,2 2,10
1975 738,1 15,1
1980 740,6 14,8 1,95
1985 764,2 15,0
1990 657,2 12,7 1,84
1995 492,9 9,6 1,33
2000 385,1 7,8 1,11
2005 428,3 9,0 1,22
2010 497,7 15,2 1,44
2015 411,8 10,7 1,50
2020 293,5 7,8 1,22

Попри значне скорочення коефіцієнту народжуваності (приблизно з 50 ‰ до 40 ‰ за 1860—1910 роки), розрив у народжуваності між українськими землями та європейськими країнами збільшився. У 1911—1914 роках народжуваність у Німеччині становила 28 ‰, Швеції й Великій Британії — 24 ‰, у Франції тільки 19 ‰[30]. Найбільша народжуваність 1911 року, як і в середині XIX століття спостерігалася у південно-східних губерніях — Катеринославській (51,3 ‰), Харківській (45,6 ‰). Найнижчою вона була у Чернігівській (37,7 ‰), Полтавській (36,9 ‰), Волинській (37,7 ‰) та Подільській (31,1 ‰), в яких проживала значна кількість народів з порівняно низькою народжуваністю (у 1910 році в губерніях європейської частини імперії народжуваність серед православних і мусульман становила 47,1 ‰, католиків — 30,5 ‰, а серед протестантів та євреїв тільки 22,3 ‰ і 21,7 ‰ відповідно)[31][35].

Перша світова війна, громадянська війна призвели до катастрофічного зниження народжуваності, яка у 1919 році зменшилась на третину порівняно з 1913 роком. Довоєнний рівень народжуваності відновився у 1925 році, але з кінця 20-х років знову почав знижуватися. Коефіцієнт фертильності в УРСР за 19251929 роки зменшився з 5,4 до 4,2 живонароджень у середньому кожною жінкою упродовж репродуктивного віку і продовжував зменшуватись. У 19581959 сумарний коефіцієнт народжуваності в УРСР (2,3) був одним з найнижчих у СРСР і за цим показником поступався всім республікам, за винятком Латвії (1,94) та Естонії (1,95). У 1963 році коефіцієнт фертильності опустився нижче рівня відтворення населення (2,06) і 1990 року знизився до 1,85.

У 1990-ті роки спад народжуваності значно прискорився і на початку XXI століття коефіцієнт народжуваності в Україні став одним із найнижчих у Європі (7,7 ‰ у 2001). З 2001 року народжуваність почала збільшуватися, через збільшення кількості жінок репродуктивного віку. За 2001—2009 кількість народжень збільшилась на 36 % і перевищила рівень 1995 року. На 34 % збільшився і коефіцієнт фертильності, досягнувши у 2008 році майже 1,5 живонароджень у середньому кожною жінкою репродуктивного віку[22].

У 20082009 роках сумарний коефіцієнт народжуваності в Україні становив у середньому 1,46 народжень на кожну жінку. Традиційно він є вищим у сільського населення (1,8 проти 1,3 у міського). У порівнянні з 1988—1989 роками коефіцієнт фертильності скоротився більш ніж на 20 % — з 1,9. Найбільше скорочення (близько 30 %) було характерне для міського населення. У сільського населення сумарний коефіцієнт народжуваності скоротився приблизно на 20 %[36]. Найвищий сумарний коефіцієнт народжуваності спостерігається у сільського населення Рівненської (2,5), Волинської (2,2), Одеської (2,0) областей. Найнижчий рівень народжуваності (1,2) характерний для міського населення Луганської, Сумської, Харківської, Полтавської, Черкаської, Чернівецької областей[36].

Смертність

Смертність в Україні 2017 року становила 14,4 ‰ (5-те місце у світі)[2]. 2013 року в Україні померло 662 368 осіб, що становить 14,6 випадків на 1000 осіб. У порівнянні з 2012 роком кількість померлих зменшилась на 0,1 %, у порівнянні з 2005 роком, коли був зафіксований найбільший пік смертності з 1995 року — на 15,3 %. У регіонах показник смертності коливався від 9,9 на 1000 осіб у Києві до 18,7 ‰ у Чернігівській області. Найвищі показники смертності характерні для північно-східних районів Чернігівської та Сумської областей, де найбільш виражений процес старіння населення і де коефіцієнт смертності перевищує 25 померлих на 1000 осіб[22]. Смертність сільського населення перевищує смертність міського населення. 2012 року середній коефіцієнт смертності у містах був на рівні 13,1 випадків на 1000 осіб (від 9,5 у Рівненській області до 15,8 у Донецькій), тоді як у селах коефіцієнт смертності дорівнював 17,7 смертей на 1000 осіб, від 12,1 ‰ у Закарпатській області до понад 27,2 ‰ у Чернігівській області[36]. Найнижча смертність (менше 7—8 випадків на 1000 осіб) традиційно фіксується у містах Вараш, Теплодар, Нетішин, Южноукраїнськ, Енергодар, які характеризуються молодою структурою населення[36].

Коефіцієнт смертності (на 1000 осіб)
Рік[20][37][38]
1860 1878 1898 1911 1926 1940 1950 1955 1960 1965 1970 1975 1980 1985 1990 1995 2000 2005
33,0 32,0 28,0 23,0 18,1 14,3 8,5 7,4 6,9 7,6 8,9 10,0 11,4 12,1 12,1 15,4 15,4 16,6
2010 2015¹ 2020¹
15,2 14,9 15,9
Примітки: ¹ Без урахування тимчасово окупованої території АР Крим, м. Севастополя та даних по Донецькій і Луганській областях.

Дитяча смертність

     Смертність дітей у віці до 1 року. [1][k]

Смертність немовлят, до 1 року, становила 7,33 на 1000 живонароджених: хлопчиків — 8,26 ‰, дівчаток — 6,33 ‰ (157-ме місце у світі), за оцінкою 2022 року, що враховує тимчасово окуповані території[2].

Смертність немовлят, до 1 року, становила 7,2 на 1000 живонароджених у 2021 році за розрахунками Державної служби статистики України[1][k].

Висока смертність серед дітей була головною причиною надвисокої смертності серед населення в Російській імперії. У 18671881 році 58 % всіх смертей припадало на дітей у віці до 5 років, тоді як на осіб після 55 років припадало лише 16 % смертей. Особливо високою була смертність серед дітей до 1 року. По 50 губерніях європейської частини Російської імперії у 1867—1910 вона становила близько 260 випадків на 1000 живонароджених[31]. В українських губерніях ситуації з дитячою смертністю була дещо кращою. Так, у 18671881 найбільша смертність серед дітей серед українських губерній спостерігалась у Чернігівській (216 на 1000) і Харківській губерніях (205), а найнижча — у Катеринославській (152) та Таврійській (160). В середньому по губерніях європейської частини Російської імперії вона становила 271 на 1000 і збільшувалась із заходу на схід — від 150 у прибалтійських губерніях до 350 у нечорноземних великоросійських губерніях[31].

Вікова структура

Анімована статево-вікова піраміда українського населення з 1989 року

Середній вік населення України становить 41.2 рік (45-те місце у світі): для чоловіків — 38.2 років, для жінок — 44.3 роки, за оцінкою 2020 року, що враховує тимчасово окуповані території[2].

На 1 січня 2022 року середній вік населення України становить 42,2 роки: чоловіки — 39,4 років, жінки — 44,7 роки[l].

Для сучасної демографічної ситуації характерне поступове старіння населення України. Внаслідок постійного зниження народжуваності впродовж останнього століття частка дітей знизилась з приблизно 40 % на початку XX століття до 15 % на початку XXI століття. Частка працездатного населення змінювалася повільно і коливалась у межах 60—62 %. Натомість, зі збільшенням тривалості життя і зниженням смертності, спостерігалося зростання частки населення віком за 60 років  — від 3—4 % на початку XX століття до 21 % на початку XXI століття[40].

Вікова структура населення України має такий вигляд:
за оцінкою 2020 року, що враховує тимчасово окуповані території,

  • діти віком до 14 років — 16.16 % (3 658 127 чоловіків, 3 438 887 жінок);
  • молодь віком 15—24 роки — 9.28 % (2 087 185 чоловіків, 1 987 758 жінок);
  • дорослі віком 25—54 роки — 43.66 % (9 456 905 чоловіків, 9 718 758 жінок);
  • особи передпохилого віку (55—64 роки) — 13.87 % (2 630 329 чоловіків, 3 463 851 жінка);
  • особи похилого віку (65 років і старіші) — 17.03 % (2 523 600 чоловіків, 4 957 539 жінок)[2];

на 1 січня 2022 року за розрахунками Державної служби статистики України

  • діти віком до 14 років — 14,93 %;
  • дорослі віком 15—64 роки — 67,43 %;
  • особи похилого віку (65 років і старіші) — 17,64 % [1].

В Україні спостерігаються відмінності у віковій структурі населення між різними регіонами. Станом на 1 січня 2009 року найбільш молоде населення було характерне для Закарпатської (середній вік — 36,2 років), Рівненської (36,7), Волинської (37,3) областей. Закарпатська та Рівненська області — єдині в Україні, в яких кількість дітей до 15 років перевищує кількість осіб, старшого за працездатний вік. Найстаріше населення — у Чернігівській області (середній вік 42,7 роки), Донецькій, Сумській (41,7), Луганській (41,6).

Старіння населення найхарактерніше для областей центральної України та Донбасу. У Чернігівській, Сумській, Полтавській областях особи старші за працездатний вік становлять 27—30 %, а середній вік коливається в межах 41—43 роки. Найбільше старіння характерне для сільських районів цих областей. В областях Донбасу спостерігається найнижча частка дітей — 12—13 %.

За 1989—2013 роки середній вік населення України збільшився на 4 роки, з 36,5 до 40,5 років. Особливо швидко цей процес проходив серед міського населення, де середній вік збільшився на 5,6 років, з 34,8 до 40,4, тоді як серед сільського лише на 0,9 років — з 39,8 до 40,7. Середній вік жінок у 2013 році становив 42,9 роки, на 5,2 років більше ніж у чоловіків (37,7), що пов'язано з вищою смертністю та нижчою тривалістю життя чоловічого населення[40].

Тривалість життя

Очікувана середня тривалість життя в Україні потроху збільшується та у 2021 році становить 69,8 років: для жінок — 74,4 роки, для чоловіків — 65,2 років[1].

Середня очікувана тривалість життя в Україні у 2008—2009 роках становила 69,3 років, в тому числі у міських поселеннях — 70,0 років, сільських — 67,8 років.

Тривалість життя у міських поселеннях на 2,2 роки вища, ніж у сільських (69,0 проти 66,8 років), Це характерно для всіх регіонів України, за винятком Закарпатської області, де тривалість життя в сільській місцевості на 0,9 років вища, ніж у містах. Найбільше перевищення тривалості життя у міських поселеннях над сільськими зафіксоване у Чернігівській (5,5 років) і Житомирській (4,4 роки) областях.

Середня тривалість життя жінок на 11,1 років більша, ніж у чоловіків (74,9 та 63,8 відповідно). Цей розрив є більшим у сільських поселеннях (11,9 років), ніж у міських (10,6 років). Найбільше перевищення (13,8 років) спостерігається у Чернігівській області, причому серед сільського населення воно становить 15,9 років). Найменші відмінності у тривалості життя чоловіків і жінок характерні для міста Києва (9 років) та Чернівецької області (9,6 років)[2].

Історична динаміка

Приклад демографії приходу церкви сіл Хабарище, Невір, Залухів, Щитинська Воля Волинської губернії з 1842 по 1914 роки

Середня очікувана тривалість життя на території губерній Російської імперії, до якої входила більша частина території України, становила у 1838—1850 роках приблизно 26 років (чоловіки — 24,6, жінки — 27,0 років). Темпи зростання тривалості життя були невисокими — у 1874—1883 роках вона становила приблизно 29 років (чоловіки 28,0, жінки 30,2 років), у 1904—1913 — приблизно 33 роки (чоловіки 32,4, жінки 34,5 роки)[41]. Тривалість життя в українських губерніях була істотно вищою, ніж у середньому в європейській частині Російської імперії. Так, у 1896—1897 роках середня тривалість життя в українських губерніях становила для чоловіків — 35,9 років, для жінок — 36,9 років, що на 4 роки більше, ніж у середньому по Російської імперії (31,3 і 33,4 роки, відповідно). Водночас найнижчою тривалість життя була в губерніях центральної Росії, Поволжя та Уралу — 29,4 років в чоловіків, 31,7 у жінок, а найвищою — у прибалтійських губерніях — 40,4 і 44,4 роки, відповідно.

Статевий склад

Чисельність постійного населення
від 15 років за статтю та віком, 2001 рік

     Чоловіків. Чисельність 80 і старші — 234 688 чоловіків.
     Жінок. Чисельність 80 і старші — 826 089 жінок. [1]

За результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 року:
кількість чоловіків становила 22 мільйони 441 тисяча осіб, або 46,3 % загальної кількості населення країни,
жінок — 26 мільйонів 16 тисяч осіб, або 53,7 %[43].

Станом на 1 січня 2014 року, в Україні налічувалося 20 918 288 чоловіків (46,2 %) та 24 327 606 жінок (53,8 %).
Серед міського населення чоловіки становлять 45,8 %, жінки 54,2 %, серед сільського населення — 47,1 % та 52,9 % відповідно.

Станом на 1 січня 2022 року, в Україні налічувалося 19 006 979 чоловіків (46,4 %) та 21 990 719 жінок (53,6 %).
Серед міського населення чоловіки становлять 45,8 %, жінки 54,2 %, серед сільського населення — 47,6 % та 52,4 % відповідно[1][i].

Статеве співвідношення населення України (оцінка 2022 року):

  • при народженні — 1,06 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
  • у віці до 14 років — 1,06 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
  • у віці 15—24 роки — 1,05 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
  • у віці 25—54 роки — 0,98 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
  • у віці 55—64 роки — 0,77 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
  • у віці за 64 роки — 0,42 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
  • загалом — 0,86 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої[2].
Динаміка статевого складу населення України (%)[44]
Рік 1926 1939 1959 1970 1979 1989 2001 2013 2021
Чоловіки 48,4 47,7 44,4 45,2 45,6 46,2 46,3 46,2 46,4
Жінки 51,6 52,3 55,6 54,8 54,4 53,9 53,7 53,8 53,6
Вікові групи та стать, 2021 рік [1][l]
Вікові групи (років) Чисельність чоловіків у % чоловіки Чисельність жінок у % жінки Обидві статі у %
0–15 3 408 159 51,5 3 206 128 48,5 6 614 287 16,1
16—59 12 031 204 49,2 12 425 713 50,8 24 456 917 59,3
60 і старше 3 661 815 36,1 6 475 189 63,9 10 137 004 24,6
Всього 19 101 178 22 107 030 41 208 208
у % 46,4 53,6

Шлюбність — розлучуваність

Шлюбність — розлучуваність,
на 1000 осіб наявного населення

     Розлучуваність.
     Шлюбність. [1][k]

Коефіцієнт шлюбності, тобто кількість шлюбів на одну тисячу осіб за календарний рік, дорівнює 6,7;
коефіцієнт розлучуваності — 2,8;
індекс розлучуваності, тобто відношення шлюбів до розлучень за календарний рік — 42 (дані за 2010 рік)[45][46].
Середній вік, коли чоловіки беруть перший шлюб, дорівнює 27 років, для жінок — 25 років, загалом — 26 років (дані за 2014 рік)[47].

2012 року в Україні було зареєстровано 278,3 тисяч шлюбів (що на 21,8 % менше, ніж у 2011 році). Коефіцієнт шлюбності становив 6,1 на 1000 осіб населення і коливався від 5,1 на 1000 у Сумській та Чернігівській областях до 8,2  у Севастополі. Коефіцієнт шлюбності міського населення (6,8 на 1000) перевищив відповідний показник сільського населення (4,7 на 1000). Максимальний рівень шлюбності було зафіксовано серед міського населення Чернівецької області (8,4 на 1000 осіб), мінімальний — серед сільського населення Донецької області (2,3 на 1000)[40].

Розлучень 2012 року було зареєстровано 49,8 тисяч, що на 19,5 % менше ніж 2011 року. Середній коефіцієнт розлучуваності становив 1,1 на 1000 осіб населення, від 0,5 ‰ у Закарпатській області до 1,8 ‰ у Севастопольській міськраді. Найнижча розлучуваність спостерігалася 2012 року серед сільського населення Волинської, Закарпатської, Львівської та Рівненської областей (0,4 ‰), найвища — серед міського населення Севастополя (1,8 ‰) та Дніпропетровської області (1,6 ‰)[40].

Кількість розлучень на 1000 осіб[48]
1960 1965 1970 1975 1980 1985 1990 1992 1995 1997 2000 2003 2006 2009 2010[m] 2011[m] 2012[m]
1,2 1,7 2,9 3,4 3,6 3,6 3,7 4,3 3,8 3,7 4,0 3,7 3,8 3,2 2,7 4,0 3,7
Кількість розлучень на 100 шлюбів[22]
1990 1992 1994 1996 1998 2000 2002 2004 2006 2008 2010 2011 2012 2013
39,8 56,6 51,9 63,3 58,1 71,4 57,6 61,0 51,0 51,4 40,3 51,3 60,5 54,2

Розселення

Кількість населення за регіонами, 2012 рік

Населення країни розміщене нерівномірно. Велика кількість населення сконцентрована у великих промислових центрах східних областей (Донецька, Луганська, Харківська) і Центрального Придніпров'я, навколо приморських міст Північного Причорномор'я, Південного узбережжя Криму, у столиці та навколо неї. Водночас сільське населення найбільше сконцентроване в Прикарпатті, Галичині та на Поділлі. Найменш заселеними залишаються заболочена лісова частина Полісся, вершини Карпат, Східна Слобожанщина, окремі степові райони на півдні та у Криму. На північ від Києва навколо Чорнобильської атомної електростанції 30-км зона відчуження, звідки внаслідок аварії на ЧАЕС населення було відселене в інші місця. Наприклад, місто Прип'ять було відселене в новозбудоване на території Чернігівської області місто Славутич (адміністративний анклав Київської області).

Густота

Густота населення країни 2015 року становила 77,4 особи/км² (131-ше місце у світі); на 1 січня 2018 року — 75,15 осіб/км²[2]. Найбільша густота населення спостерігається на сході (Донбас) і заході (Прикарпаття), а також у Київській області (разом з Києвом). Значна кількість населення групується навколо великих міст: Київ, Харків, Львів, Дніпро, Кривий Ріг, Одеса, Донецьк, Запоріжжя, Горлівка. Досить низька густота населення у поліських і степових областях України. Максимальна густота населення (165,0 осіб/км²) зафіксована у Донецькій області, мінімальна (33,8 осіб/км²) — у Чернігівській.

Певний вплив на густоту населення мають природні показники. Так, у наш час найменша густота населення характерна для північних районів країни, де найвищий коефіцієнт лісистості території, значна заболоченість, ґрунти мають низьку родючість. До таких регіонів належать північні частини Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей.

Природні умови визначають низьку густоту населення також у високогірних районах Карпатських і Кримських гір. Це стосується окремих частин Закарпатської, Львівської, Чернівецької областей та Автономної Республіки Крим. Низькі показники густоти населення характерні для посушливих районів степових областей: Херсонській області (38,4 осіб на 1 км²), а також в окремих частинах Одеської, Миколаївської, Запорізької, Кіровоградської областей.

З другої половини XX століття на розміщення населення України все більший вплив мало поступове загострення екологічної кризи й особливо чорнобильська катастрофа. Так, у 1986 р. були повністю відселені мешканці міст і сіл 30-кілометрової зони навколо Чорнобильської АЕС. Пізніше було визначено й інші території безумовного (обов'язкового) відселення та гарантованого добровільного відселення. Населення залишає й інші зони екологічної біди, які займають близько 15 % території України.

Домогосподарства

Станом на 2001 рік в Україні налічувалося 18 200 567 домогосподарств (12 471 210 домогосподарств у міських поселеннях і 5 729 357 — у сільських). Середня величина становила 3,2 особи (3,1 — в міських поселеннях, 3,4 — в сільських).

Міські домогосподарства є меншими за сільські. На малі домогосподарства (1—2 особи) у них припадає 52,6 % загальної кількості (у сільських — 52,2 %), на середні (3—4 особи) — 40,0 % (у сільських 33,2 %), на великі (5 і більше осіб) — 7,4 % проти 14,6 % у сільських домогосподарств.

У 2001 році налічувалось 6 935 309 домогосподарств (38,1 % загальної кількості), які мали дітей у віці до 18 років. У порівнянні з 1989 їхня кількість зменшилася на 12,6 %. Найвищий відсоток таких домогосподарств спостерігався у Закарпатській (52,4 %), Івано-Франківській (44,9 %), Волинській, Рівненській (44,0 %) областях, найнижчий — у Чернігівській (32,4 %), Харківській (35,0 %), Полтавській (35,3 %), Черкаській та Луганській (35,4 %).

Серед домогосподарств, які мають дітей, переважають малодітні — з однією дитиною — 64,1 %, та двома — 30,2 %. 4,3 % домогосподарств мають трьох дітей, 0,9 % — чотирьох, 0,5 % — п'ять і більше.

Кількість дітей у сім'ях зменшується з заходу на схід. Серед домогосподарств, у складі яких є діти, частка сімей з однією дитиною становила у 2001 році у західних областях 49—52 %, з двома — 38—40 %, з трьома і більше — 9—14 %. У центральних та південних 60-64 % з однією дитиною, 28—34 % — з двома, 4—6 % — з трьома і більше. У східних областях налічується 69—72 % домогосподарств з 1 дитиною, 25—26 % — з двома, 3—4 % — з трьома і більше. Найбільш малодітні домогосподарства характерні для міст Києва та Севастополя — у 74—75 % домогосподарств — 1 дитина, 23 % — 2 дитини, 2—3 % — 3 дитини і більше[53].

Урбанізація

Динаміка чисельності сільського та міського населення України

Україна високоурбанізована країна. Рівень урбанізованості становить 70,1 % населення країни (станом на 2017 рік), темпи збільшення частки міського населення — 0,35 % % (оцінка тренду на 2015—2020 роки)[2]. Процес урбанізації на території України розпочався у XIX столітті. Особливо він прискорився після скасування кріпацтва в 1861 році та початку швидкого розвитку промисловості. Але міське населення й далі становило незначну частку всього населення: Частка міського населення 1897 року[54].

За переписом населення 1926 року в УРСР міське населення становило 5,37 млн осіб (18,5 %) від усього населення в 29,0 млн осіб[55].

Станом на 1 січня 2009 року в Україні налічується 1345 міських поселень. З них 459 міст (з яких 159 — міста республіканського або обласного значення) та 886 селищ міського типу. Найбільша кількість міст у Донецькій (52), Львівській (44), Луганській (37), Київській (без Києва) (26), Дніпропетровській (20) областях. Найменше міст у Херсонській, Миколаївській (по 9), Волинській, Житомирській, Рівненській, Чернівецькій (по 11) областях. Головні міста держави: Київ (столиця) — 2,94 мільйони осіб, Харків — 1,44 мільйон осіб, Одеса — 1,01 мільйон осіб, Дніпро — 957,0 тисяч осіб, Донецьк — 934,0 тисячі осіб, Запоріжжя — 753,0 тисячі осіб (дані за 2014 рік)[2].


Згідно з даними перепису 2001 року, в Україні налічувалося 454 міста, в яких проживало 28,185 мільйонів осіб, та 889 селищ міського типу з населенням 4,105 мільйони осіб. Серед міських поселень переважали малі міста (з населенням до 50 тисяч осіб) — 1246. У малих поселеннях мешкало 10434,6 тис. осіб (32,3 % міського населення). У 52 середніх містах (з населенням від 50 тис. до 100 тис.) мешкало 3603,4 тис. осіб (11,2 % міського населення). У 20 великих містах (з населенням від 100 тис. до 250 тис.) мешкало 3235,9 тис. осіб (10,0 % міського населення). У 16 надвеликих містах (з населенням від 250 тис. до 500 тис.) мешкало 5216,6 тис. осіб (16,2 % міського населення). У 4 найбільших містах (з населенням від 500 тис. до 1 млн) мешкало 2711,7 тис. осіб (8,4 % міського населення). У 5 містах-мільйонерах (з населенням понад 1 млн) мешкало 7088,5 тис. осіб (22,0 % міського населення).

Найбільша концентрація селищ міського типу у східних областях — Донецькій (131), Луганській (109), Харківській (61). Найменша у Чернівецькій (8), Черкаській (15), Рівненській (16), Миколаївській (17)[59].

Міграція

Питома вага уродженців регіону у населенні, 2001 рік

Зовнішня міграція для України була тривалий час бурхливим явищем, що мало своїм витоком драматичну історію українського народу, гноблення різноманітними окупантами та відсутність власної державності. Згідно з даними Національного інституту стратегічних досліджень, у 1990-х року з України щороку емігрувало 300 тисяч осіб (переважно євреїв та німців), одночасно щороку до України на постійне проживання прибувало близько 300 тисяч мігрантів із сусідніх країн[60]. Наразі в Україні переважає еміграція. Найбільш інтенсивним залишається обмін населенням між Україною і колишніми республіками СРСР, проте його обсяги значно зменшилися. Так 2008 року брутто-міграція становила 44,8 тисячі осіб, тобто була майже в 15 разів меншою, ніж у перші роки після розпаду СРСР[61].

За січень — листопад 2017 року міграційний приріст населення України становив 7889 осіб[62]. Міграційний приріст в Україні протягом тривалого часу був додатнім (до країни приїжджало більше людей, ніж виїжджало з неї[49]:

  • 1950—1960 +549 тис. осіб;
  • 1961—1970 +530 тис. осіб;
  • 1971—1980 +200 тис. осіб;
  • 1981—1987 −228 тис. осіб.

За переписом 1989 року різниця між кількістю уродженців союзних республік СРСР, що проживали в УРСР, та кількістю уродженців УРСР в інших союзних республіках становила 396,3 тисяч осіб. Найбільше додатне сальдо міграції УРСР було з Російською РФСР (616,1 тис.) та Білоруської РСР (151,0 тис.), додатним воно було і з республіками Закавказзя (всього 89,8 тис.). З іншими республіками Союзу УРСР мала від'ємне сальдо міграції, найбільше — з Казахською РСР (167,0 тис.), Молдавською РСР (79,6 тис.) та Латвійською РСР (72,6 тис.)[63].

Швидке міграційне зростання спостерігалось на початку 1990-х років, коли протягом 1990—1993 років населення країни збільшилося лише за рахунок іммігрантів на 572 тисячі осіб. Економічні труднощі, які виникли в Україні у зв'язку з переходом до ринкових відносин істотно вплинули на інтенсивність і територіальні напрями міграцій. З 1992 року міграційний приріст почав швидко зменшуватися — від 287,8 тис. до 54,5 тис. у 1993 році. У 1994 році вже спостерігалося міграційне убуття, яке становило 142,9 тис. За 1994—2001 роки кількість емігрантів з України перевищила кількість іммігрантів на 1155,8 тис. осіб, щорічне міграційне убуття становило 144 тисячі осіб. Найбільше людей з України емігрувало в Російську Федерацію, США, Німеччину, Канаду, Ізраїль. Значну частину емігрантів становили євреї та члени їх сімей: за 1990—2006 роки єврейська еміграція оцінюється у 0,5 млн осіб, з яких 314,5 тис. виїхали до Ізраїлю, 94,9 тис. до США та 55,8 тис. до Німеччини[64].

З 2002 року міграційне убуття швидко зменшувалось і за 2002—2004 роки становило 65,6 тис., або 22 тис. на рік. З 2005 року спостерігається міграційний приріст який за 2005—2013 становив 190,8 тис. осіб, в середньому 21,2 тис. на рік. Найбільший міждержавний міграційний приріст населення характерний для Києва, Одеської, Харківської областей та Криму.

Міграційний приріст населення України (на 1000 осіб)
Рік[22][65]
1950 1955 1960 1965 1970 1975 1980 1985 1990 1995 2000 2004 2007 2009 2011 2012 2013 2014¹
2,9 –0,7 1,1 1,4 1,9 0,4 0,1 0,4 1,5 –2,6 –2,7 –2,9 0,3 0,3 0,4 1,4 0,7 0,5
2020²
0,96
Примітки: ¹ Без урахування тимчасово окупованої території АР Крим, м. Севастополя та адміністративних даних тимчасово окупованих районів у Донецькій та Луганській областях.
² Без урахування тимчасово окупованої території АР Крим, м. Севастополя та даних по Донецькій і Луганській областях.

62,5 % населення України проживає на місці свого постійного проживання все життя. Серед міського населення цей показник становить 57,8 %, серед сільського — 72,2 %. Найвищим він є у західних областях (70-87 %), найнижчим — у Автономній Республіці Крим — 39,4 %, Севастополі — 39,5 %, Києві — 47,2 %.

Крім виїзду за кордон власних громадян, включення у світові міграційні процеси після здобуття незалежності, виявилося для України в тому, що територія держави стала використовуватись в якості як транзитного коридору для нелегальних мігрантів, так і кінцевого місця призначення шукачів притулку громадян країн Африки й Азії[61].

Україна є членом Міжнародної організації з міграції (IOM)[66].

Внутрішні міграції

Постійні внутрішні міграції в Україні загалом відбувалися на початку 1990-х років між містами: 40 % — переважно з малих міст у великі, 30 % припадає на переселення з села в місто, 15 % — з міста в сільську місцевість і тільки 10 % — між селами. 70 % усіх цих потоків зосереджено в межах своїх областей. У середині 1990-х років ця загальна тенденція дещо порушилася через невизначеність з умовами проживання у містах у період економічної кризи, проте пізніше вона знову набрала попереднього вигляду[67].

Незначні міжобласні потоки мігрантів в основному спрямовуються із західного регіону на схід та у південні області. Частину з них в минулому становили організовані мігранти, переселення яких стимулювала держава. Найбільше додатне сальдо міжрегіональних міграцій 1999 року було характерне для Києва (6,7 ‰, тобто 6,7 на 1000 осіб) та Дніпропетровської, Черкаської, Полтавської областей, міста Севастополя (0,8 ‰), найменше — для Кіровоградської (-2,0 ‰)[67].

Маятникові міграції, як правило, здійснюються у великі міста з сіл і малих міст. На території України сформувалися два великі райони інтенсивних маятникових трудових міграцій: східний (Донецька і Луганська області) та західний (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська)[67]. Цьому сприяли густа сітка транспортних шляхів у них, а також високий рівень розвитку індустрії на Донбасі та велика густота сільського населення у західних областях[67].

Еміграція

1991-2014

За період 1991—2008 років з України до країн Заходу виїхало понад 600 тис. громадян[61]. Пік еміграції припав на 1990 рік (понад 90 тис. осіб, понад 60 % становили євреї), 2008 року еміграція становила 7,5 тис. осіб (лише 5,6 % з них євреї)[61]. Окрім етнічного забарвлення змінилася і географія країн призначення: 1995 року до Ізраїлю прямували 38,9 % емігрантів, 2008 року — більше половини до США і Німеччини, до Ізраїлю лише 14,3 %[61].

Відкриття кордонів створило можливості для досягнення громадянами основної мети еміграції — підвищення рівня життя шляхом тимчасових поїздок за кордон з метою заробітку. Це спричинило зростання тимчасової трудової міграції, яка в 2010-х роках сягнула 2–3 млн осіб (Росія — 1 млн заробітчан, Польща — 300 тис. заробітчан, Італія — 200 тис., Чехія — 200 тис., Португалія — 150 тис., Іспанія — 100 тис., Туреччина — 35 тис., США — 20 тис. заробітчан)[61]. Масштаби сучасної трудової міграції з України оцінюються у 1,4-2,7 млн осіб, з них більше половини — нелегали. Основні країни трудової міграції — Росія (48 %), Чехія (12 %), Італія (13 %), Польща (8 %), Угорщина, Іспанія (3 %), Португалія (3 %)[68]. Станом на початок 2012 року громадяни України становили найбільшу групу легальних мігрантів у країнах ЄС[69]. Трудова міграція забезпечує добробут багатьох сімей, є джерелом валютних надходжень (у 2010-х роках 4–6 млрд доларів США щорічно)[61]. Серйозною проблемою залишається нелегальна трудова міграція, торгівля людьми, зокрема, продаж жінок у сексуальне рабство[61].

За даними дослідження трудової міграції з України, 29,5 % трудових мігрантів перебувають у віці 15—29 років, 30,3 % у віці 30—39 років, 40,2 % у віці після 40 років. Повну, базову або неповну вищу освіту мали 31 % мігрантів, 59 % — повну середню освіту і 10 % — неповну середню освіту. Значні відмінності спостерігаються у напрямах трудових міграцій чоловіків та жінок. Так, жінки переважають серед мігрантів до Італії, Греції, Туреччини, Японії. Чоловіча міграція спрямована переважно до Росії, Португалії, Польщі, Чехії. Мігранти-чоловіки зайняті переважно у сфері будівництва. У Росії також спостерігається підвищена частка зайнятих у сфері зв'язку та транспорту, у Польщі — в сільському господарстві. Серед жінок, які працюють у Росії, найбільша зайнятість спостерігається у торгівлі та будівництві, у Чехії — в громадському харчуванні й промисловості, у Польщі та Італії — в сільському господарстві та як домашня прислуга[70].

2014-2022

Річний рівень еміграції 2015 року становив 2,25 ‰ (171-ше місце у світі)[2]. Цей показник не враховує різниці між законними і незаконними мігрантами, між біженцями, трудовими мігрантами та іншими. Після падіння режиму Януковича та початку російсько-української війни зник суттєвий потік трудової міграції до РФ. Число дозволів на трудову діяльність для громадян України скоротилося із близько 400 тисяч у 2014 до 25 тисяч у 2020[71].

Станом на 2020 рік українську діаспору у світі УВКБ ООН оцінювало в 6.1 млн, зокрема в Європі - 5 млн[72].

Станом на кінець 2021 року 1.6 млн українських громадян мали легальний дозвіл на перебування у країнах ЄС (з яких 650 тис. у Польщі, 230 тис. в Італії та 193 тис. у Чехії), з них 1.2 млн дозвіл протягом 1 року та більше[73].

У 2022 році близько 30 тисяч громадян України отримали громадянство ЄС[74].

Після повномасштабного російського вторгнення

Згідно з даними ООН, станом на початок 2023 року в Україні було 5.9 млн внутрішньо переміщених осіб[75].

За даними Мінреінтеграції в Україні обліковано 4.8 млн внутрішньо переміщених осіб, однак їх реальна кількість становить (2023) майже 7 млн[76].

За даними ООН, станом на початок 2023 року в Україні було близько 8 млн осіб, що покинули Україну[75].

Станом на липень 2023 року було зареєстровано 4 млн українських громадян, які мали тимчасовий захист у країнах ЄС[77].

Імміграція

Країни походження іммігрантів в Україну

Для початку 1990-х років для України було типовим значне переважання в'їзду над виїздом; додатне міграційне сальдо швидко збільшувалося (1989 рік — 44,3 тисячі, 1992 рік — 288 тисяч осіб)[61]. Міграційний приріст забезпечувався передусім поверненням на батьківщину вихідців з України; з «гарячих точок» прибували представники корінного населення (62 тисячі біженців із Придністров'я (Молдова); 3 тисячі осіб з Абхазії (Грузія); 2 тисячі з Ічкерії (Росія); 5 тисяч осіб з Таджикистану[61]. За період 1991—2008 років до України в'їхало приблизно 150 тисяч осіб із країн Заходу (більшість військовослужбовці Радянської армії, що виводилася з країн Центральної Європи)[61]. На батьківщину реемігрують українці з Росії, Далекого Сходу, Сибіру, Казахстану; до Криму повертаються депортовані кримські татари[60]. У середині 1990-х відбулося значне скорочення імміграції, вперше за повоєнний період сальдо міграції було від'ємним (1994 рік — -142,9 тисячі осіб)[61]. Після стабілізації економіки міграція між новоутвореними республіками набула паритетного характеру, 1999 від'ємне сальдо впало до –0,5 тисяч, а від 2004 набуло додатного значення (2008 рік додатне сальдо у 15 тисяч осіб)[61]. За період 1991—2008 років до України з країн колишнього СРСР прибуло понад 2,2 мільйони осіб, вибуло приблизно 2 мільйони, додатне сальдо становило приблизно 250 тисяч осіб[61].

За переписом 2001 року, з 48,24 мільйонів жителів України 42,91 мільйони (88,9 %) народились на території України. На території держав СНД народились 4,837 мільйони (10,0 %), серед них в Росії — 3,6 мільйони (7,5 %), Білорусі — 270,75 тисяч (0,6 %), Казахстану — 245,07 тисяч (0,5 %). У державах Європи народились 288,5 тисяч (0,6 %), у тому числі 145,106 тисяч (0.3 %) — в Польщі. Народженими у країнах Америки є 3,16 тисячі осіб, 24,32 тисячі — Азії, 2,7 тисячі — Африки, 281 — Австралії та Океанії. Не вказали місце народження 175,19 тисяч осіб[53]. Найвищий відсоток людей, народжених на території України, спостерігається у західних та центральних областях (без Києва) — 91—97 %. Меншим він є у східних — 85—87 %, південних — 65—87 %, а також у містах Києві — 87,0 % та Севастополі — 65,9 %[53].

У 2000-х роках в імміграційних потоках України переважає обмін населенням з країнами колишнього СРСР. За повідомленням Державного комітету статистики лише у 2011 році в Україну на постійне місце проживання приїхало 20 тисяч мешканців Росії. Ця країна посіла перше місце за кількістю іноземців, які переїхали до України[78]. Серед нелегальних іммігрантів зросла частка уродженців з країн СНД — Молдови і Грузії, а також російських громадян із Чечні[78].

Громадянство

У країні, станом на 2015 рік, мешкає 35 228 осіб без громадянства[2]. Громадянами України за переписом 2001 року було 99,35 % населення України, громадянами країн СНД 0,33 %, 86,0 тис. осіб без громадянства (0,18 %)[53]. Законом України громадянство було надане автоматично усім, хто на час здобуття незалежності 1991 року проживав на території держави. Кримські татари, корейці, що прибули до країни після 1991 року, а також особи з паспортами СРСР, що вчасно не змінили їх на українські зіткнулись з певними проблемами в натуралізації. Проблеми репатрійованих кримських татар вирішувались на міждержавному рівні урядами України та Узбекистану[2].

Біженці й вимушені переселенці

Близько 2 тисяч іноземців щорічно клопочуться про набуття статусу біженця в Україні. Офіційно в України перебувають біженці з понад 40 країн світу, найбільше серед них афганців[61]. Упродовж 1991—2008 років на кордонах України було затримано понад 100 тис. нелегальних мігрантів (1991 рік — 148 осіб, 1999 рік — 14,6 тис. осіб). Найбільше серед них громадян Молдови, Російської Федерації, Індії, Пакистану, Афганістану[61]. Посилення охорони державного кордону, удосконалення візового контролю дали змогу загальмувати наростання нелегальної міграції через Україну[61].

Станом на 2016 рік в Україні було офіційно зареєстровано 800 тисяч внутрішньо переміщених осіб (ВПО) через війну на сході — етап Російсько-української війни (з 2014)[2]. Точне число уточнюється Верховним комісаром ООН у справах біженців.

Расово-етнічний склад

Етноси

Етнічний склад (2002 рік)[2]
Етнос: Відсоток:
українці
  
77.8%
росіяни
  
17.3%
білоруси
  
0.6%
молдовани
  
0.5%
кримські татари
  
0.5%
інші
  
3.3%

Основні етноси країни: українці — 77,8 %, росіяни — 17,3 %, білоруси — 0,6 %, молдовани — 0,5 %, кримські татари — 0,5 %, болгари — 0,4 %, угорці — 0,3 %, румуни — 0,3 %, поляки — 0,3 %, євреї — 0,2 %, інші — 1,8 % населення (перепис 2001 року)[2].

За національним складом Україна належить до мононаціональних держав. Українці становлять абсолютну більшість населення України. Більшість українців проживає на своїх етнічних землях, де сформувався український народ. На цих землях українці завжди мали чисельну перевагу над іншими національними та етнічними групами. За даними першого всеукраїнського перепису населення 2001 року, в Україні проживало 37,5 млн українців, або 77,8 % загальної чисельності населення держави. Українці становлять абсолютну більшість (понад 90 %) у 13 з 27 регіонів України та переважну більшість (70-90 %) — в 7 регіонах. Частка українців знижується до 60 % лише у двох областях Донбасу та Одеській області. І тільки в Автономній Республіці Крим частка українців не досягає 50 % і становить 24,3 %. Майже моноетнічною є Тернопільська область, у якій українці становлять 97,8 % населення області.

За даними першого всеукраїнського перепису населення 2001 року, найчисельнішою етнічною меншиною в Україні є росіяни. Вони становлять близько 17,3 % загальної чисельності населення України. Найбільше росіян проживає в Автономній Республіці Крим. Це єдиний регіон України, де вони становлять більшість (58,3 %). До 40 % загальної чисельності населення регіонів становлять росіяни в Луганській та Донецькій областях і представляють близько третини усіх росіян України. З 1897 року по 2001 чисельність росіян в межах сучасної України збільшилась на 374,1 %[8].

Близько 5 % населення України представлене західними (поляки, чехи, словаки) та південними (болгари) слов'янами, романомовними (молдовани та румуни), фіно-угорцями (угорці та естонці), тюркомовними (татари, кримські татари, азербайджанці та гагаузи) народами. До окремих етнічних спільнот належать в Україні євреї, вірмени та греки. Проте кількість населення кожної з названих національностей в Україні не досягає 1 % загальної чисельності населення держави. За регіонами ці показники виглядають інакше. Так, 12 % населення Автономної Республіки Крим становлять кримські татари; 1,6 % населення Донецької області — греки; 3,5 % населення Житомирської та 1,6 % — Хмельницької областей — поляки. В Закарпатській області в структурі населення 12,1 % становлять угорці, 1,1 % — цигани, 2,6 % — румуни, на яких у Чернівецькій області припадає 12,5 %. У Запорізькій та Одеській областях проживають болгари (1,4 та 6,1 % відповідно). Молдовани становлять 5 % населення Одеської та понад 7 % — Чернівецької областей.

Генетика

У антропологічному і генетичному відношенні населення України є відносно одноманітним. Населена переважно представниками східнослов'янських народів, що належать до великої європеоїдної раси. Більшість росіян, українців, білорусів і деяких інших народів, включно з кримськими татарами, відносяться до перехідних (між європеоїдною та монголоїдною) малих рас європеоїдів[79]. Це є наслідком тривалого, майже два тисячоліття, проживання в контактній зоні Великого степу, своєрідного етнографічного коридору масованого переселення народів з Азії до Європи (гуни, тюрки, монголи, калмики). Представники негроїдної раси в населенні України — відсутні, максимум студенти із Африки та приїжджі заробітчани.

Антропологічні дослідження населення території сучасної України мають довгу історію. Перші його описи зафіксовані в античну епоху: у Геродота і Аристотеля про скіфів, Помпонія Мели про сарматів, Амміана Марцелліна та Йордана про аланів[80]. Сучасний науковий підхід до антропологічних досліджень уперше був застосований українцем Павлом Чубинським; росіянами Анатолієм Богдановим, Дмитром Анучиним, Олексієм Івановським, Віктором Бунаком; поляками Ізидором Коперницьким, Ю. Талько-Гринцевичем і Яном Чекановським; французами Е. Амі й Жозефом Денікером; німцями Гансом Ґютером і Егоном Айкштедтом[80]. Пік антропологічних досліджень народів, зокрема й України припав на першу половину XX століття і згас у 1940-х, внаслідок дискредитації таких досліджень нацистськими політичними колами. Перші систематичні антропологічні досліди на всіх українських землях провів український вчений Федір Вовк, пізніше дослідження продовжили представники його школи: Іван Раковський, Лев Ніколаїв, Анатолій Носов і Ростислав Єндик[80][81].

Згідно з антропометричними дослідженнями Федора Вовка, населення України відносно однорідне з переважанням темноволосих, темнооких, вищого за середній зросту; круглоголове, розмірно високоголове (доліхокефальне), вузьколице, з рівним і досить вузьким носом, із розмірно короткими горішніми та довгими долішніми кінцівками[82]. За цими ознаками українці виявляють найбільшу спорідненість із південними слов'янами. Він відносив українців до так званої ядранської раси (динарської), виділяючи окремі смуги антропологічних підтипів:

  1. Північна. Полісся від Холмщини до Курщини. Населення здебільшого середнього росту, зі світлим волоссям й очами, переважно півкруглоголові, доліхокефальні, середньолиці, ніс широкий, часто кирпатий[82].
  2. Середня. Від Волині та Східної Галичини до Східної Слобожанщини та Вороніжчини. Населення вищого за середній зросту, темніше волосся й очі, голови круглясті, доліхокефальні, лице середньо-широке, ніс вузький, переважно рівного профілю[82].
  3. Південна. Від Закарпаття, Бойківщини, Гуцульщини, через південь Поділля, Причорномор'я, Запоріжчину до Криму й Кубані. З анклавом Бачка (Сербія). Населення високого зросту, темноволосі й кароокі, голова кругла й висока, лице — середньошироке, видовжене, ніс вузький, у профілі переважно рівний, часом орлиний[82].

Згідно останніх генетичних досліджень єдина балто-слов'янська гілка підродини індоєвропейських народів дві тисячі років зазнала швидкої дивергенції внаслідок просторової експансії з Центральної Європи на схід та південь (Балканський півострів), особливо в часи раннього Середньовіччя[83]. Це розширення призвело до включення генетичних компонентів численних автохтонних популяцій до слов'янського генофонду. Для сучасного населення України таким елементом слугував субстрат іранських народів (скіфів-землеробів, сарматів), що населяли Північне Причорномор'я та Середнє Подніпров'я. Генетичні відстані серед популяцій балто-слов'янських народів, заснованих на аутосомних та Y-хромосомних локусах, показують високу кореляцію як між собою (0,9), так і з географією розселення (0,7), мітохондріальною ДНК та мовною приналежністю[83]. Різноманітність сучасних слов'янських народів була сформована вже на місцях, завдяки місцевим автохтонними субстратами[83].

Мови

Мови України (2001 рік)[2]
Мова: Відсоток:
українська
  
67.5%
російська
  
29.6%
інші
  
2.9%

Офіційна мова[q]: українська — розмовляє 67,5 % населення країни. Інші мови: російська (офіційна регіональна в деяких південних і східних областях) — 29,6 %, інші мови (кримськотатарська, румунська, угорська) — 2,9 % (оцінка 2001 року). Конституція України гарантує вільний розвиток мов національних та етнічних меншин що проживають на території України[84]. Статус регіональної для мов нацменшин, згідно з законом 2012 року, може бути наданий в окремих адміністративних одиницях, якщо кількість носіїв цієї мови перевищує 10 %. Регіональна мова може на рівних застосовуватись в судочинстві, державних органах влади, закладах освіти. Україна як член Ради Європи 2 травня 1996 року підписала і ратифікувала 19 вересня 2005 року Європейську хартію регіональних мов (вступила в дію 1 січня 2006 року). Регіональними мовами визнані: білоруська, болгарська, кримськотатарська, гагаузька, грецька, німецька, угорська, іврит, їдиш, румунська, польська, російська, словацька[85].

Українська

Докладніше: Українська мова

В Україні єдина державна мова — українська. У світі, нею користуються близько 45 млн людей, і вона належить до третього десятка найпоширеніших мов світу. За даними Всеукраїнського Перепису Населення України 2001 року, українську мову вважають за рідну 67,5 % населення України, що на 2,8 % більше, ніж за даними перепису населення 1989 року. Українською мовою вільно володіють 87,8 % громадян. Найвищий відсоток осіб, які вільно володіють українською мовою, спостерігається серед населення західних (99-89 %), північних (99-95 %) та центральних (понад 70 %) областей. Російською мовою володіє дві третини населення України. Вона більше поширена на півдні та сході України. У великих містах сходу й півдня України помітна перевага російської мови в щоденному спілкуванні, попри значну частку населення, що вказало українську як рідну мову.

Інші

За даними першого Всеукраїнського Перепису населення 2001 року, понад 85 % українців (78 % міських та 97 % сільських жителів), близько 96 % росіян та 92 % кримських татар назвали рідною мову своєї національності. Загалом у більшості областей України простежується тенденція до збереження етнічними спільнотами мови своєї національності при поширенні дво- та багатомовності.

Релігії

Релігії в Україні (2009 рік)[2]
Віросповідання: Відсоток:
православні
  
27%
греко-католики
  
10%
католики
  
4.7%
протестанти
  
15%
мусульмани
  
1%
юдаїзм
  
0.5%
інші
  
1.5%
агностики
  
40%
Докладніше: Релігія в Україні

Основні релігії й вірування, які сповідує, і конфесії та церковні організації, до яких відносить себе населення країни: православ'я (Православна церква України (ПЦУ), Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ-МП)), греко-католицтво — 8-10 %, римо-католицтво, протестантизм, іслам — менше 1 %, юдаїзм — менше 1 % (станом на 2013 рік)[2]. Населення України в переважній своїй більшості християнське, до двох третин з них ідентифікують себе православними.

Освіта

Докладніше: Освіта в Україні

Рівень письменності 2015 року становив 99,8 % дорослого населення (віком від 15 років): 99,8 % — серед чоловіків, 99,7 % — серед жінок[2]. Державні витрати на освіту становлять 6 % ВВП країни, станом на 2014 рік (35-те місце у світі)[2]. Середня тривалість освіти становить 15 років, для хлопців — до 15 років, для дівчат — до 16 років (станом на 2017 рік). Населення України відзначається порівняно високим рівнем освіти. Станом на 2001 рік з 45 802 450 осіб старше 5 років наявного населення країни мали освіту:[90]

  • повну вищу — 5 658 192 осіб (12,9 %);
  • базову вищу — 309 247 осіб (0,7 %);
  • неповну вищу — 8 024 682 осіб (17,5 %);
  • повну загальну середню — 15 249 889 осіб (33,3 %);
  • неповну загальну середню — 13 304 905 осіб (29,0 %);
  • не мають початкової загальної — 3 110 813 осіб (6,8 %);
  • неписьменні — 269 624 осіб (0,6 %).

За результатами перепису 2001 року, письменними є понад 99 % населення після 10 років. Серед неграмотного населення, якого налічувалося 151 217 осіб, абсолютно переважали жінки (135 455 осіб; 89,6 %) та сільські жителі (100 879 осіб; 66,7 %).

Середня

В Україні запроваджено систему загальної обов'язкової шкільної освіти на базі державних і приватних ліцензованих закладів. Система середньої загальної освіти країни, станом на 2017 рік, представлена 16 719 закладами денного навчання, в яких навчається 3,9 млн учнів 1-11 класів, яким викладають 438 тис. педагогів[91]. На фоні скорочення дітей шкільного віку відбувається скорочення шкільних закладів, їхнє укрупнення та централізація. У 2008—2009 навчальному році в країні в 20 047 денних загальноосвітніх навчальних закладах навчалось 4,4 млн учнів. Для підготовки педагогічних кадрів у кожному обласному центрі діє педагогічний виш, що забезпечує випуск повного спектра вчителів для середніх шкіл. Загальними теоретичними і прикладними питаннями педагогічної науки займається створена Національна академія педагогічних наук України[67].

Вища

Станом на січень 2017 року в Україні налічується 358 вишів (з них 232 державних і 126 приватних) III—IV рівнів акредитації та 593 виші (з них 517 державних і 76 приватних) I—II рівнів. Серед них 176 університетів (з них 141 державної та 35 приватної форми власності), 61 академія (52 та 9 відповідно), 121 інститут і консерваторія (39 та 82 відповідно), 183 коледжі (128 та 55 відповідно), 249 технікумів (231 та 18 відповідно) і 162 училища (158 та 3 відповідно)[92].


Охорона здоров'я

Забезпеченість лікарями в країні на рівні 3,54 лікаря на 1000 мешканців (станом на 2013 рік)[2]. Забезпеченість лікарняними ліжками в стаціонарах — 9,0 ліжка на 1000 мешканців (станом на 2012 рік)[2]. Загальні витрати на охорону здоров'я 2014 року становили 7,1 % ВВП країни (66-те місце у світі)[2].

Смертність немовлят до 1 року, станом на 2017 рік, становила 7,8 ‰ (158-ме місце у світі); хлопчиків — 8,7 ‰, дівчаток — 6,9 ‰[2]. Рівень материнської смертності 2017 року становив 24 випадки на 100 тис. народжень (125-те місце у світі)[2].

Україна входить до складу ряду міжнародних організацій: Міжнародного руху (ICRM) і Міжнародної федерації товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця (IFRCS), Дитячого фонду ООН (UNISEF), Всесвітньої організації охорони здоров'я (WHO).

Захворювання

Чисельність виявлених хворих на СНІД збільшується, 2016 року було зареєстровано 240,0 тис. ВІЛ-інфікованих (23-тє місце у світі), це 0,9 % населення в репродуктивному віці 15-49 років (46-те місце у світі)[2]. Смертність від цієї хвороби поступово знижується, 2016 року померло 8,5 тис. осіб (22-ге місце у світі)[2].

Частка дорослого населення з високим індексом маси тіла 2017 року становила 24,1 % (61-ше місце у світі)[2].

Санітарія

Доступ до облаштованих джерел питної води 2015 року мало 95,5 % населення в містах і 97,8 % в сільській місцевості; загалом 96,2 % населення країни[2]. Відсоток забезпеченості населення доступом до облаштованого водовідведення (каналізація, септик): в містах — 97,4 %, в сільській місцевості — 92,6 %, загалом по країні — 95,9 % (станом на 2015 рік)[2]. Споживання прісної води, станом на 2010 рік, дорівнює 19,24 км³ на рік, або 415,7 тонни на одного мешканця на рік: з яких 24 % припадає на побутові, 69 % — на промислові, 7 % — на сільськогосподарські потреби[2].

Соціально-економічне положення

Співвідношення осіб, що в економічному плані залежать від інших, до осіб працездатного віку (15—64 роки) загалом становить 44, % (станом на 2017 рік): частка дітей — 21,8 %; частка осіб похилого віку — 23 %, або 4,3 потенційно працездатного на 1 пенсіонера[2]. Загалом ці показники характеризують рівень потрібності державної допомоги в секторах освіти, охорони здоров'я та пенсійного забезпечення, відповідно. За межею бідності 2010 року перебувало 24,1 % населення країни[2].

Станом на 2017 рік, уся країна була електрифікована, усе населення мало доступ до електромереж[2].

Трудові ресурси

Загальні трудові ресурси 2015 року становили 17,4 млн осіб (37-ме місце у світі)[2]. Зайнятість економічно активного населення у господарстві країни розподіляється так:

  • аграрне, лісове і рибне господарства — 5,8 %;
  • промисловість і будівництво — 26,5 %;
  • сфера послуг — 67,8 % (оцінка на 2014 рік)[2].

356,21 тис. дітей у віці від 5 до 14 років (7 % загальної кількості) 2005 року були залучені до дитячої праці[2].

Безробіття з початку економічної кризи 2014 року різко збільшилось з 9,5 % до 22,4 % працездатного населення (67-ме місце у світі); 22,7 % серед чоловіків, 21,9 % серед жінок[2]. Серед молоді у віці 15-24 років ця частка становила 23,1 %, серед юнаків — 23,7 %, серед дівчат — 22,4 % (67-ме місце у світі)[2]. Реальний незареєстрований рівень безробіття значно більший, велика кількість працездатного постійно або тимчасово працює закордоном.

Демографічне навантаження

Демографічне навантаження за районами та містами обласного підпорядкування у 2013 році. Кількість населення у віці 0—14 і за 65 років на 1000 осіб працездатного віку (15—64 роки)

Демографічне навантаження на працездатне населення вище у сільського населення — 792 на 1000 працездатних проти 592 у міського. Це є наслідком більшої частки населення молодшого за працездатний вік (312 проти 226 у міського населення) та старшого за працездатний вік (480 і 366 відповідно). Найбільше демографічне навантаження на 1 січня 2009 спостерігалося в областях центральної України — Чернігівській (743 на 1000 працездатних), Вінницькій (735), Житомирській (720), що пов'язано з високою часткою осіб старших за працездатний вік. Найменше демографічне навантаження спостерігається у Києві, де на 1000 працездатних припадає лише 528 осіб непрацездатного віку.

Найбільше демографічне навантаження особами у віці, молодшому за працездатний вік, зафіксовано у західних областях — Волинській (334 на 1000), Рівненській (347), Закарпатській (329). Найнижче — у місті Києві (207 на 1000), Севастополі (219), а також у Донецькій (214), Харківській, Луганській областях (по 208).

Найбільше навантаження особами у віці, старшому за працездатний вік, спостерігається у центральних областях — Чернігівській (503 на 1000), Кіровоградській (453), Вінницькій (454), Полтавській (447). Найменше — у м. Києві (321 на 1000 працездатних) і західних областях — Закарпатській (303), Рівненській (331), Волинській (348)[36].

Станом на 2011 рік у пенсійній системі України на 10 платників страхових внесків припадало 9 пенсіонерів. Хоча в останні роки рівень старіння дещо знизився через підвищення народжуваності, в найближчі роки процес старіння населення прискориться (за прогнозними розрахунками, протягом 2011—2015 років середньорічна чисельність наявного населення України буде зменшуватися приблизно на 160 тис. осіб щороку (з 45,73 млн осіб — у 2011 році до 45,09 млн осіб — у 2015 році)[96]. Крім того, після 2010 року (коли у працездатний вік почне входити покоління громадян, які народилися у період низької народжуваності 90-х років) відбудеться не тільки кількісне скорочення працездатного населення, але і якісне погіршення — старіння його економічно активної частини.

На структуру та динаміку всієї чисельності населення України найближчим часом дуже впливатимуть також демографічні «хвилі», закладені у попередні роки.

Кримінал

Наркотики

Світові маршрути наркотрафіку (англ.)

Обмежене вирощування конопель і опійного маку на ринок СНД; виробництво синтетичних наркотиків на західний ринок. Обмежена державна боротьба з вирощуванням наркотичних рослин. Перевантажний пункт наркотрафіку з Африки, Латинської Америки й Туреччини до Європи й Російської Федерації. Після поліпшення контролю по боротьбі з відмиванням грошей, країну було виключено з чорного списку ФАТФ в лютому 2004 року[2].

Торгівля людьми

Україна — країна-постачальник, транзитний пункт (до країн Європи) і кінцеве місце призначення для чоловіків, жінок і дітей (переважно з країн Азії) призначених для примусової праці і сексуальної експлуатації. Громадяни України стають жертвами торгівлі людьми здебільшого в країнах колишнього СРСР (Росія, Казахстан, Молдова), Європи (Польща, Іспанія, Чехія, Португалія, Італія, Чорногорія, Велика Британія, Греція, Кіпр), Близького Сходу (Туреччина, Ірак, Ізраїль, Об'єднані Арабські Емірати), Східної Азії (Китай, Південна Корея) та Африки (Сейшельські Острови, Туніс)[2]. Головним постачальником трудових ресурсів на нелегальний ринок праці стають сільські регіони, де обмежені перспективи знайти роботу. Для цього широко застосовуються методи шахрайства, примусу та боргової кабали. Невелика кількість іноземців з Молдови, Росії, В'єтнаму, Узбекистану, Пакистану, Камеруну та Азербайджану стають жертвами експлуатації в самій країні[2].

Згідно зі щорічною доповіддю про торгівлю людьми (англ. Trafficking in Persons Report) Управління з моніторингу та боротьби з торгівлею людьми Державного департаменту США, уряд України докладає значних зусиль у боротьбі з явищами примусової праці, сексуальної експлуатації, незаконною торгівлею внутрішніми органами, але не в повній мірі, країна перебуває у списку спостереження другого рівня[97][98]. Зусилля правоохоронних органів щодо розслідування випадків торгівлі людьми були ослаблені з 2014 року через виклики зовнішньої безпеки з боку Росії. За 2014—2015 роки не проводилося жодних великих розслідувань, переслідувань чи впливу на відповідальних державних службовців, незважаючи на повідомлення про їхню співучасть в процесах сексуальної експлуатації, торгівлі дітьми, що перебувають на утриманні в державних закладах[2]. Головні зусилля в боротьбі з такими явищами та допомозі жертвам було перекладено на плечі неурядових громадських організацій та окремих волонтерів[2].

Демографічні дослідження

Населення України
Рік Населення Зміна
1950 36 905 000
1955 39 506 000 +7.0%
1960 42 469 000 +7.5%
1965 45 133 000 +6.3%
1970 47 127 000 +4.4%
1975 48 881 000 +3.7%
1980 50 044 000 +2.4%
1985 50 941 000 +1.8%
1990 51 838 000 +1.8%
1995 51 728 000 −0.2%
2000 49 429 000 −4.4%
2005 47 280 000 −4.3%
2010 45 962 000 −2.8%
2015 42 844 000 −6.8%
Джерело: Відділ соціально-економічних справ секретаріату ООН, 2010 рік[21].

Демографічні дослідження в країні ведуться низкою державних і наукових установ:

Переписи

Перші дані про чисельність людності на теренах сучасної України доходять з перших спроб перепису часів Київської Русі, що відбувалися, аби визначити данину, але не раніше часів княгині Ольги, що першою спробувала впорядкувати розмір данини й спосіб її збирання. У часи Російської імперії імператор Петро I видав наказ від 26 листопада 1718 року, який запровадив державні ревізії, яких було 10 у період з 1719 по 1858 роки. 1763 року відбулося остаточне закріпачення селян за місцем приписки. Перший перепис населення в сучасному розумінні цього слова відбувся в Російській імперії 9 лютого 1897 року. Перший радянський загальний перепис відбувся 17 грудня 1926 року. Подальші успішні переписи відбувалися 17 січня 1939 року — третій, 15 січня 1959 року — четвертий, 15 січня 1970 року — п'ятий, 17 січня 1979 року — шостий, 12 січня 1989 року — останній, сьомий. На західноукраїнських землях до Другої світової війни польською владою було проведено два загальнодержавних переписи населення 30 вересня 1921 року — перший, 9 грудня 1931 року другий.

5 грудня 2001 року в Україні відбувся перший Всеукраїнський перепис населення за часів незалежної України. На 2020 рік, згідно з рекомендаціями ООН, заплановано наступний перепис населення.

Демографічні прогнози

Інституції оновлюють прогнози кожні 2—3 роки.

Інститутом демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України з 2006 року проводиться прогнозування основних демографічних компонентів, що визначають чисельність і статево-вікову структуру населення у перспективі[99]. За даними останнього перерахунку 2011 року, населення України за середнім варіантом прогнозу становитиме 2020 року 44,3 млн осіб і зменшиться до 39,2 млн 2050 року, та до 37,1 млн 2060 року. Низький варіант прогнозу передбачає до 2060 року зменшення чисельності населення України на 35 % порівняно з 2011 роком до 29,8 млн осіб, тоді як за високим варіантом це зменшення становитиме лише 3 %[100].

Станом на 1 січня 2014 року населення України за даними Держкомстату становило 45,4 млн осіб, що на 200—450 тис. більше, ніж за прогнозними даними[101].

За демографічним прогнозом ООН чисельність населення України за середнім прогнозом зменшиться до 40 млн наприкінці 2020-х і до 30 млн на початку 2060-х років[102]. Проте в Інституті демографії та соціальних досліджень НАНУ не погоджуються з таким песимістичним прогнозом ООН, пояснюючи це тим, що за останні роки прогнози постійно коригуються на користь більш оптимістичних варіантів. Це пов'язано з поступовим покращенням демографічних показників: підвищенням тривалості життя, зростанням народжуваності, скороченням депопуляції населення[103].

 

Прогноз чисельності населення України у 2015—2060 роках від ООН
Варіант

прогнозу

2015 2020 2025 2030 2035 2040 2045 2050 2055 2060
Високий 45 061 44 173 43 207 43 207 40 906 40 051 39 509 39 137 38 793 38 463
Середній 44 646 43 164 41 560 39 842 38 135 36 554 35 084 33 658 32 244 30 859
Низький 44 231 42 155 39 914 37 644 35 392 33 176 30 960 28 731 26 528 24 388

Чисельність населення за даними Держстату

Станом на 1 жовтня 2021 року, в Україні проживали 41,320 млн осіб.[104]

Станом на 1 грудня 2021 року чисельність наявного населення в Україні становила 41 208 106 осіб[105].

Вплив повномасштабного вторгнення

За даними Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАНУ, під впливом подій російсько-української війни, а саме її повномасштабного етапу, населення України (включно з усіма окупованими територіями) скоритилося до 35 млн, що приблизно відповідає рівневі 1948 р.[106]. Це пов’язано зокрема тим, що з початком повномасштабної війни за кордоном опинилися близько 6,5 мільйонів українських біженців.[107]

Див. також

Примітки

  1. Дані можуть бути уточнені.
  2. 14,6 тис. в Російській імперії + 3,5 тис. в Австро-Угорщині.
  3. Приблизна оцінка. 32 680 700 - 6 000 000 ~ 26 680 700 УРСР + 832 000 Крим + 9 000 000 Західна Україна (Польща, Румунія і Чехословаччина).
  4. 31,3 млн УРСР + Крим 1,1 млн + 8,9 Західна Україна.
  5. Приблизна оцінка: 27 382 000 УРСР (без Криму і Закарпаття) + 379 000 Крим + 850 000 Закарпаття.
  6. Станом на 1 січня 2018 року, враховуючи окуповані Росією території.
  7. Станом на 1 січня 2020 року, враховуючи окуповані Росією території, зокрема, 2361760 осіб, що мешкають у АР Крим та міста Севастополь.
  8. Китай (470 млн осіб), Британська Індія (300 млн осіб), США (90 млн осіб), Радянська Росія (70 млн осіб), Німеччина (65 млн осіб), Японія (54 млн осіб).
  9. а б в г д е ж и к л м н Без урахування тимчасово окупованої території АР Крим, м. Севастополя та даних тимчасово окупованих районів у Донецькій та Луганській областях.
  10. Дані за 1860, 1911 роки подані за українськими губерніями Російської імперії; дані за 1940 рік подані по УРСР у тогочасних кордонах.
  11. а б в г д Без урахування тимчасово окупованої території АР Крим, м. Севастополя та даних по Донецькій і Луганській областях — здійснення розрахунку коефіцієнта є некоректним через відсутність інформації по тимчасово окупованим районам областей.
  12. а б в г Без урахування демографічних показників тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя.
  13. а б в За даними органів державної реєстрації актів цивільного стану без урахування розірвань шлюбів, здійснених у судовому порядку (відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» від 1 липня 2010 р. № 2398-VI).
  14. а б в г д Оцінка.
  15. Зазначено етноси, чисельність яких за переписом 1926 року перевищувала 1 % загальної чисельності населення.
  16. Національність подано за рідною мовою.
  17. Значна кількість держав і територій розрізняють статуси державної, національної і офіційної мов. Державні мови у різних країнах мають різний правовий статус, або його відсутність, сферу застосування. У даному випадку під офіційною мовою розуміється мова, якою користуються державні, адміністративні, інші управлінські органи конкретних територій у повсякденному діловодстві.

Джерела

  1. а б в г д е ж и к л м н п р с www.ukrstat.gov.ua — офіційний сайт Держстат України
  2. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф ах ац аш ащ аю ая ба бб Ukraine : [англ.] // The World Factbook. — Washington, D.C. : Central Intelligence Agency, . — Дата звернення: 21 січня 2023 року. — ISSN 1553-8133.
  3. Державна служба статистики України, 2022[недоступне посилання]
  4. Демограф розповіла, коли в Україні зможуть провести запланований на 2023 рік перепис населення. Радіо Свобода. 26 грудня 2022.
  5. Гладун, Олександр (2018). Нариси з демографічної історії України ХХ століття. (PDF) (монографія). К.: Інститут демограф. та соціальн. дослідж. ім. М. В. Птухи. с. 88. ISBN 978-966-02-8439-5 https://web.archive.org/web/20211111095300/https://idss.org.ua/monografii/Gl.pdf. Архів оригіналу (PDF) за 11 листопада 2021. Процитовано 23.01.2023. {{cite book}}: Вказано більш, ніж один |pages= та |page= (довідка); Пропущений або порожній |title= (довідка) публікація знаходиться у відкритому доступі
  6. Найбільше у Польщі, Німеччині та Чехії: У Європі зареєстровано майже 5 млн біженців з України, — ООН. Еспресо TV з посиланням на Управління Верховного комісара ООН. 4 лютого 2023.
  7. Яворська, Вікторія (2013). Природний і механічний рух населення України та її регіонів (PDF). Економічна і соціальна географія. 16 (265), 2013: 125—131. {{cite journal}}: Cite має пустий невідомий параметр: |1= (довідка)
  8. а б Національний атлас України, 2007.
  9. Петро Процик. Україна. Друга світова. Тільки цифри : [арх. 13.02.2018] / Петро Процик : вебсайт. — Українська правда, . — Дата звернення: 13 лютого 2018 року.
  10. Кількість і густота населення, його вікова і статева структура населення України. Архів оригіналу за 23 березня 2018. Процитовано 22 березня 2018.
  11. а б в г Природа і люди. Етнічна територія. Архів оригіналу за 21 червня 2018. Процитовано 21 червня 2018.
  12. а б Історія України. Архів оригіналу за 23 березня 2018. Процитовано 22 березня 2018.
  13. а б в г д е Кількість населення України, її зміни в часі. Архів оригіналу за 23 березня 2018. Процитовано 22 березня 2018.
  14. а б в г д Кабузан В. М. Украинцы в мире динамика численности и расселения. 20-е годы XVIII века — 1989 год Форм. этн. и политических границ укр. этноса. Ин-т рос. истории РАН. М. Наука, 2006. 658 с. (рос.). Архів оригіналу за 5 жовтня 2013. Процитовано 10 березня 2013.
  15. «Малоросійська шляхта» мала більше прав і вольностей, ніж російські дворяни. Архів оригіналу за 26 червня 2018. Процитовано 26 червня 2018.
  16. Рашин Население России за 100 лет (1811—1913 гг.). Статистические очерки. Под редакцией академика С. Г. Струмилина — Москва, 1956. Архів оригіналу за 23 березня 2018. Процитовано 22 березня 2018.
  17. А. Г. Рашин Население России за 100 лет (1813—1913). Архів оригіналу за 23 березня 2018. Процитовано 22 березня 2018.
  18. Демографічні втрати України в першій половині XX століття. Архів оригіналу за 1 грудня 2017. Процитовано 22 березня 2018.
  19. а б в г д е ж и Історична динаміка чисельності населення адміністративних одиниць України. Архів оригіналу за 2 грудня 2013. Процитовано 17 квітня 2011.
  20. а б Демографічна та соціальна статистика. Населення та міграція : вебсайт. — Держстат України, . — Дата звернення: 13 лютого 2018 року.
  21. а б ' World Population Prospects: The 2012 Revision : [англ.] // Department of Economic and Social Affairs of the United Nations Secretariat. — . — Дата звернення: 29 січня 2018 року.
  22. а б в г д е ж и к Населення України на 1 січня, починаючи з 1990 року : вебсайт. — Державна служба статистики України, .
  23. Промышленно развитые страны мира. Коэффициент естественного прироста населения (на 1000 населения), 1950-2015 : [рос.] : [арх. 13.02.2018] : вебсайт. — Демоскоп Weekly, . — Дата звернення: 13 лютого 2018 року.
  24. Население СССР, 1965.
  25. а б в Население СССР, 1975.
  26. Таблиця: 3.1. Народжуваність (0,1) : вебсайт. — Банк даних Державної служби статистики України. — Дата звернення: 13 лютого 2018 року.
  27. Птуха М. В. Очерки по статистике населения [Нариси зі статистики населення], с. 447.
  28. Сумарний коефіцієнт народжуваності 40 промислово розвинутих країн (1950–2019). Демоскоп Weekly (російською) . Москва. Архів оригіналу за 1 травня 2019. Процитовано 7 листопада 2021 (Показники України за 2017–2019 роки відрізняються від даних Управління статистики України.)
  29. а б Промышленно развитые страны мира. Число абортов на 100 родившихся живыми, 1960-2013 : [рос.] : [арх. 13.02.2018] : вебсайт. — Демоскоп Weekly, . — Дата звернення: 13 лютого 2018 року.
  30. а б в Миронов Б. Н., 1991.
  31. а б в г д Рашин А. Г., 1956.
  32. Промышленно развитые страны мира. Общий коэффициент рождаемости, 1950-2014 : [рос.] : [арх. 13.02.2018] : вебсайт. — Демоскоп Weekly, . — Дата звернення: 13 лютого 2018 року.
  33. Птуха М. В., 1960.
  34. Промышленно развитые страны мира. Коэффициент суммарной рождаемости : [рос.] : [арх. 13.02.2018] : вебсайт. — Демоскоп Weekly, . — Дата звернення: 13 лютого 2018 року.
  35. Новосельський С. А., 1916.
  36. а б в г д е ж и Населення України : вебсайт. — Державна служба статистики України, . — Дата звернення: 13 лютого 2018 року.
  37. Промышленно развитые страны мира 16. Общий коэффициент смертности (на 1000 жителей), 1950-2015 : [рос.] : [арх. 15.02.2018] : вебсайт. — Демоскоп Weekly, . — Дата звернення: 15 лютого 2018 року.
  38. Естественное движение населения СССР, 1929.
  39. Промышленно развитые страны мира. Коэффициент младенческой смертности : [рос.] : [арх. 13.02.2018] : вебсайт. — Демоскоп Weekly, . — Дата звернення: 13 лютого 2018 року.
  40. а б в г д Статистика населення України : вебсайт. — Банк даних Державної служби статистики України. — Дата звернення: 13 лютого 2018 року.
  41. Смертность и продолжительность жизни населения СССР, 1930.
  42. Демографические показатели по 15 новым независимым государствам. Ожидаемая продолжительность жизни при рождении, 1950-2015 : [рос.] : [арх. 13.02.2018] : вебсайт. — Демоскоп Weekly, . — Дата звернення: 13 лютого 2018 року.
  43. Про кількість та склад населення України за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року : [арх. 13.02.2018] : вебсайт. — Державна служба статистики України, . — Дата звернення: 13 лютого 2018 року.
  44. а б в Переписи населения Российской Империи, СССР, 15 новых независимых государств : [рос.] : вебсайт. — Демоскоп Weekly, . — Дата звернення: 13 лютого 2018 року.
  45. Marriages and crude marriage rates : [англ.] : [арх. 30.01.2018] // United Nations Statistical Division : статистичний звіт. — 2011. — 13 November. — Дата звернення: 29 січня 2018 року.
  46. ' Divorces and crude divorce rates : [англ.] : [арх. 30.01.2018] // United Nations Statistical Division. — 2011. — 13 November. — Дата звернення: 29 січня 2018 року.
  47. Mean age at first marriage by sex : [англ.] // United Nations Economic Commission for Europe. — Дата звернення: 12 січня 2018 року. — вік першого шлюбу за країною, за статтю.
  48. Общий коэффициент разводимости. Украина : [рос.] : вебсайт. — Демоскоп Weekly, . — Дата звернення: 13 лютого 2018 року.
  49. а б в Кабузан В. М., 2006.
  50. а б Чорний С. М., 2001.
  51. Cities & towns of Ukraine : [англ.] : вебсайт. — pop-stat.mashke.org. — Дата звернення: 15 лютого 2018 року.
  52. Чисельність населення країн світу у 1950—2009 роках : [рос.] : вебсайт. — Демоскоп Weekly. — Дата звернення: 15 лютого 2018 року.
  53. а б в г д е Населення України, 2004.
  54. Первая Всеобщая перепись населения Российской империи 1897 года. Наличное население в губерниях, уездах, городах Российской Империи (без Финляндии) : [рос.] : вебсайт. — Демоскоп Weekly. — Дата звернення: 15 лютого 2018 року.
  55. а б Всесоюзная перепись населения 1926 г. СССР, республики и их основные регионы. Населенные места. Наличное городское и сельское население. : [рос.] : вебсайт. — Демоскоп Weekly. — Дата звернення: 15 лютого 2018 року.
  56. Таблиця: 19A0501_05. Кількість постійного населення за типом поселень (0,1) : [укр.] : вебсайт. — Банк даних Державної служби статистики України. — Дата звернення: 13 лютого 2018 року.
  57. Таблиця: 0202. Розподіл постійного населення за статтю та типом поселень (0,1) : вебсайт. — Банк даних Державної служби статистики України. — Дата звернення: 13 лютого 2018 року.
  58. Населення України, 2011.
  59. Кількість адміністративно-територіальних одиниць на 1 січня  2010 року : вебсайт. — Державна служба статистики України, . — Дата звернення: 15 лютого 2018 року.
  60. а б Кузик С. П., 2002.
  61. а б в г д е ж и к л м н п р с т у Малиновська О. А. Міграція зовнішня (міждержавна) // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.
  62. Міграційний рух населення у січні-листопаді 2017 року : вебсайт. — Державна служба статистики України, . — Дата звернення: 15 лютого 2018 року.
  63. Всесоюзная перепись населения 1989 года. Распределение населения республик СССР и их регионов по месту рождения : [рос.] : вебсайт. — Демоскоп Weekly. — Дата звернення: 15 лютого 2018 року.
  64. Константинов В., 2007.
  65. Промышленно развитые страны мира. 4. Среднегодовые темпы миграционного прироста населения (% в год), 1950-2015 : [рос.] : вебсайт. — Демоскоп Weekly, . — Дата звернення: 15 лютого 2018 року.
  66. International Organization for Migration : [англ.]. — Дата звернення: 12 січня 2017 року. — країни-члени Міжнародної організації з міграції.
  67. а б в г д Заставний Ф. Д., 1994.
  68. Хомич Л. В., 2007.
  69. Українці склали найбільшу групу легальних мігрантів у країнах ЄС : [укр.] : [арх. 15.02.2018] : вебсайт. — Finance.ua, . — Дата звернення: 15 лютого 2018 року.
  70. Позняк А. В. Современная миграционная ситуация и проблемы формирования миграционной политики в Украине // Демоскоп Weekly. — М., 2007. — № 285-286 (16-29 апреля). — ISSN 1726-2887. Архівовано з джерела 15 лютого 2018. Процитовано 15 лютого 2018.
  71. Больше всего иностранных работников в России из Узбекистана и Таджикистана. www.demoscope.ru. Процитовано 7 березня 2024.
  72. Кількість українських біженців зі статусом тимчасового захисту в Європі вперше перевищила 5 млн. Інтерфакс-Україна (укр.). Процитовано 20 липня 2023.
  73. Ukrainian citizens in the EU. ec.europa.eu (англ.). Процитовано 20 липня 2023.
  74. Citizenship granted to almost 1 million people in 2022 - Eurostat. ec.europa.eu. Процитовано 7 березня 2024.
  75. а б Ukraine Refugee Crisis: Aid, Statistics and News | USA for UNHCR. www.unrefugees.org (англ.). Процитовано 20 липня 2023.
  76. https://www.facebook.com/slovoidilo.ua (20 липня 2023). У Мінреінтеграції розповіли, скільки в Україні зареєстровано переселенців. Слово і Діло (укр.). Процитовано 20 липня 2023.
  77. https://twitter.com/EU_Eurostat/status/1671166872908353538?s=20. Twitter (укр.). Процитовано 20 липня 2023.
  78. а б Олесь Коношевич. В Україну на постійне життя найчастіше їдуть росіяни : [арх. 15.02.2018] / Олесь Коношевич : вебсайт. — BBC Україна, . — Дата звернення: 15 лютого 2018 року.
  79. Кузик С. П., 2002, с. 80.
  80. а б в Україна. Людність. 1. Антропологічна будова України [Архівовано 27 лютого 2018 у Wayback Machine.] // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
  81. Єндик P., 1934.
  82. а б в г Вовк Ф., 1928.
  83. а б в Kushniarevich A., Utevska O., Chuhryaeva M., Agdzhoyan A., Dibirova K., Uktveryte I., et al. Genetic Heritage of the Balto-Slavic Speaking Populations: A Synthesis of Autosomal, Mitochondrial and Y-Chromosomal Data // PLoS ONE. — 2015. — No. 10(9) (September 2). — DOI:10.1371/journal.pone.0135820. Архівовано з джерела 18 жовтня 2015. Процитовано 19 березня 2022.
  84. Конституція України — Розділ І — Стаття 10 // Верховна Рада України. — . — Дата звернення: 15 лютого 2018 року.
  85. European Charter for Regional or Minority Languages. The list of signatories. : [англ.] // Council of Europe. — Дата звернення: 12 січня 2017 року. — країни-підписанти Європейської хартії регіональних мов.
  86. Лозинський Р. М., 2008.
  87. Мовний склад населення України, за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 : вебсайт. — Державна служба статистики України. — Дата звернення: 15 лютого 2018 року.
  88. Таблиця: Кількість релігійних громад в Україні (2000—2011) : вебсайт. — Банк даних Державної служби статистики України. — Дата звернення: 13 лютого 2018 року.
  89. http://www.derzhdeprelig.gov.ua [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.] Державний департамент у справах релігій
  90. а б в Рівень освіти населення України. — К. : Державна служба статистики України.
  91. Загальна середня освіта : [укр.] : вебсайт. — Міністерство освіти і науки України, . — Дата звернення: 22 лютого 2018 року.
  92. Борис Чижевський. Легко приймаються рішення — важко виправляти їхню згубність : [арх. 14.02.2018] / Борис Чижевський : вебсайт. — Голос України, . — Дата звернення: 13 лютого 2018 року.
  93. Регіони України, 2009.
  94. Тройницкий Н. А. та 1899—1904.
  95. Таблиця: Демографічне навантаження на населення у віці 15-64 роки : вебсайт. — Банк даних Державної служби статистики України. — Дата звернення: 13 лютого 2018 року.
  96. Про Рекомендації парламентських слухань на тему: „Стан проведення пенсійної реформи та шляхи її вдосконалення“ : [укр.] // Верховна Рада України : постанова № 3188-VI. — . — Дата звернення: 15 лютого 2018 року.
  97. Trafficking in Persons Report 2013 : [англ.] / Office to Monitor and Combat Trafficking in Persons // U.S. State Department. — . — Дата звернення: 12 січня 2018 року. — щорічна доповідь про моніторинг та боротьбу з торгівлею людьми за 2013 рік.
  98. UNODC report on human trafficking exposes modern form of slavery : [англ.] // UNODC. — . — Дата звернення: 12 січня 2018 року. — доповідь про стан боротьби з торгівлею людьми у світі за 2009 рік.
  99. Лібанова Е. М., 2006.
  100. а б в Population forecast for Ukraine (calculated in september 2011) : [англ.] // State Statistics Service of Ukraine : заархівована таблиця Excel. — 2011. — 13 November. — прогноз чисельності населення України у перерахунку за 2011 рік.
  101. Держстат прогнозує чисельність населення України на 1 січня 2014 р. на рівні 45,4 млн осіб — Державна служба статистики : [арх. 13.02.2018] : вебсайт. — РБК Україна, . — Дата звернення: 13 лютого 2018 року.
  102. World Population Prospects: The 2012 Revision : [англ.] : вебсайт. — Department of Economic and Social Affairs of the United Nations Secretariat, 2012. — 13 November. — Дата звернення: 13 лютого 2018 року.
  103. В Інституті демографії не згодні з прогнозом ООН про різке скорочення населення України : [арх. 13.02.2018] : вебсайт. — Новини Укрінформ, . — Дата звернення: 13 лютого 2018 року.
  104. Населення України скорочується - Держстат. www.unian.ua (укр.). Архів оригіналу за 18 листопада 2021. Процитовано 18 листопада 2021.
  105. Смертність в Україні зростає. Держстат оновив офіційні дані. Контракты.UA (укр.). ИД «Галицкие контракты». 19.01.2022. Архів оригіналу за 19 січня 2022. Процитовано 19 січня 2022.
  106. https://www.slovoidilo.ua/2024/02/26/novyna/suspilstvo/instytuti-demohrafiyi-oczinyly-yak-skorotylasya-chyselnist-naselennya-ukrayiny-dva-roky-vijny<ref name="slovoidilo20240226"
  107. Населення України 2024. Дослідники прогнозують демографічну кризу, Уряд намагається знайти рішення. Свої.City (укр.). Процитовано 15 травня 2024.

Література

Українською

Російською

Посилання