Білоцерківець Наталка Геннадіївна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Наталка Білоцерківець)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Наталка Білоцерківець
Natalka Bilocerkivec.jpg
Ім'я при народженні Наталка Геннадіївна Білоцерківець
Народилася 8 листопада 1954(1954-11-08) (64 роки)
Куянівка
Громадянство Україна Україна
Діяльність поезія
Alma mater Філологічний факультет Київського університету[d][1]
Мова творів українська
Премії Премія Грузії імені В. Маяковського

Ната́лка Генна́діївна Білоцеркі́вець (*8 листопада 1954, Куянівка) — українська поетеса і перекладачка.

Біографія[ред. | ред. код]

Народилася Наталія Білоцерківець на Сумщині у селі Куянівка. Батьки — вчителі української мови та літератури, покоління тієї сільської інтелігенції, котра, за словами поетеси, сказаними ще на початку 90-х, «вимирає як явище».

У родоводі — відоме прізвище Гамалій (лінія бабусі по батькові), а також Лисивець, котре також зустрічається у козацьких реєстрах. Батько походить із Сумщини, мама — з Березані на Лівобережній Київщині. Батько писав прозу (у 1960-і вийшли друком дві збірки оповідань), мама оприлюднила двома виданнями спогади про пережитий Голодомор та примусові роботи у гітлерівській Німеччині. Її «Спомини. Великий голод. Велика війна» перекладені французькою та румунською. Французьке телебачення ще встигло відзняти в Києві свідчення Анастасії Лисивець для фільму про український Голодомор незадовго до її смерті.

Творчість[ред. | ред. код]

Наталка Білоцерківець почала писати дуже рано. У певному сенсі, вона — дитя віку (enfant du siècle): так чи так, за часом народження — дитина радянської доби, котру тодішній режим програмував на посередність, пристосуванство, ренегатство. Але своєю творчістю спочатку інтуїтивно, а згодом свідомо Наталка заперечила цю радянськість, уперто втовкмачувану соцреалістичність. Рано й дуже успішно почала друкуватися не тільки в «Зірці»-«Піонерії» та районній газеті, а й у «Літературній Україні», журналах «Дніпро», «Україна», газеті «Вісті з України», численних альманахах на зразок «Вітрила» (ще школяркою). Втім, яскраві дебюти траплялися не раз, інша річ, що з того вийшло надалі[джерело?].

Надзвичайно цікава й повчальна ситуація — перечитувати книжки однієї авторки від часу появи першої збірки. Наочно, виразно постають закономірності, проявлені на початку творчості інтуїтивно, а згодом розвинені свідомо й послідовно. Це — «поет з історією», мовлячи відомою формулою Цветаєвої. Процитую ще улюбленого з Наталчиної юності Олександра Блока: «Письменник — рослина багаторічна. Як в іриса чи лілії ріст стебел і листків супроводжує періодичний розвиток кореневих бульб, так душа письменника розширюється і розвивається періодами, і твори його — тільки зовнішні результати підземного росту душі. Тому шлях розвитку може здаватися прямим лише в перспективі… Першою і основною ознакою того, що письменник не є величиною випадковою і тимчасовою, є відчуття шляху». Отож, відчуття особистого шляху. Певна: Наталка Білоцерківець усе-таки перебуває поза чіткою поколіннєвою парадигмою — це по-своєму «межова» постать. Видавши перші дві книжки у 1970-х, вона стала виразницею, по суті, наступного покоління поетів, пройшовши шлях від формування структури художньої свідомості у «неонародницькому» дусі — до витворення цілком самобутнього стилю, котрий, певне, можна було б означити, за відомою формулою засновників МУРу, як «національно-органічний»[джерело?].

У час, коли Н. Білоцерківець уже активно друкувалася, в періодиці 1980-х із подачі тодішнього молодого критика Я. Мельника розгорнулася багато в чому надумана й некоректна дискусія, що зводилася до протиставлення так званих «метафористів» і «сповідальників». Поетеса скептично поставилася до такої «бінарної опозиції». Взагалі вона завжди намагалася триматися власної думки, що базувалася передусім на добрій начитаності, інформованості, яка тільки була можлива в ті глухі часи. Недарма Микола Ільницький не раз наголошував: Наталка Білоцерківець — ніби «річ у собі». Складалося враження: вона завжди достеменно знає, що шукає, чого прагне досягти і яким чином. Тим самим стояла ніби трохи осторонь певних тенденцій, які очевидно чи млявіше окреслювалися, зокрема, в 1970-х — 1980-х (ідеться передусім про друковані твори: доступу до самвидаву фактично не було)[джерело?].

Тут було б доречно згадати про ставлення НБ до «неонародництва». В ранній період творчості до нього схиляла її мама: «народній учительці» передусім ішлося про збереження певної автентики, вже тоді надзвичайно загроженої. Зокрема, мати не раз дорікала, чому Наталка пише вірші, які не зрозуміє «навіть директор цукрового заводу»: так би мовити, передова сільська інтелігенція зразка 1960-1970-х років. Потрапивши до Києва, Наталка — студентка філологічного факультету університету ім. Тараса Шевченка — хоч і не дуже була (й залишається) охочою до «тусовок», кілька разів поспіль з'явилася на зібрання літстудії, що її провадив В. Забаштанський. Серед поетичного молодняка ця студія була дуже популярною: старший поет із героїчною долею любив докладно аналізувати вірші молодших, дозволяючи собі певне вільнодумство чи, принаймні, вдаючись до досить прозорої езопової мови. В часи підцензурні, у пору державного плекання навуходоносорів це було повчально й не могло не імпонувати. Однак Наталка, чемно відбувши кілька засідань, врешті перестала навідуватися туди. Причиною, гадаю, стало зокрема те, що В. Забаштанський цілком щиро агітував писати «просто і зрозуміло», відтворюючи народний дух: саме це він бачив як обов'язок патріотично налаштованого поета, котрий, утім, змушений був той дух певною мірою радянізувати. Така «подвійна бухгалтерія» не влаштовувала поетесу, хоча на ту пору їй самій доводилося впадати в такий гріх. Головне ж, неоромантичні ілюзії 1960-х років, зокрема ідеалізація народу, передусім селянства як носія найвищих етичних та естетичних цінностей, видалися їй непродуктивними. Тут, до речі, відіграв роль авторитет батька, котрий — на противагу Наталчиній матері — більше схилявся не до «народництва» XIX століття, а до вітчизняного модернізму 1920-х років. НБ багато в чому вже тоді визначилася, внутрішньо сформулювавши, якою саме має бути її поетика в найширшому сенсі слова. Передусім вона мала бути модерною, спиратися на найкращі зразки світової лірики, що, зрозуміло, передбачало нехтування вимогою «писати так, щоб було ясно і конюхові». А саме таку настанову цілком притомно втовкмачували «юним талантам» досить поважні тогочасні критики[джерело?].

Серед збірок і книжок письменниці:

  • «Балада про нескорених»
  • «У країні мого серця»
  • «Підземний вогонь» (1984)
  • «Листопад» (1989)
  • «Алергія» (Київ: Критика, 1999)
  • «Готель Централь» (Львів: Кальварія, 2004)
  • Natałka Biłocerkiweć Róża i nóż (Rzeszów, 2009)
  • Літературно-критична книжка «У контексті епохи».

Наталка Білоцерківець є автором тексту популярної пісні «Ми помрем не в Парижі», яку виконує гурт «Мертвий Півень»[2].

Деякі твори Наталки Білоцерківець перекладені на німецьку[3], англійську, польську, шведську, білоруську і російську мови.

Переклади[ред. | ред. код]

Премії[ред. | ред. код]

  • Лауреат премії Грузії імені В. Маяковського.

Родина[ред. | ред. код]

  • чоловік Микола Рябчук (1953) — культуролог, журналіст;
  • дочка Анастасія (1984) — аспірантка;
  • син Юрій (1988) — музикант[4].

Публікації[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]