Національна партія Індонезії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Національна партія Індонезії
інд. Partai Nasional Indonesia (PNI)
Indonesian National Party logo.gif
Країна: Індонезія Індонезія
Штаб-квартира: Джакарта
Дата заснування: 4 липня 1927
Дата розпуску: 1973
Ідеологія: Мархаенізм
Друкований орган: Газета «Сулу Мархаеніс»

Націона́льна па́ртія Індоне́зії (інд. Partai Nasional Indonesia) — індонезійська політична партія, що у різні роки виступала на різних платформах під різними гаслами.

Історія[ред.ред. код]

Партія була заснована Бандунгу 4 липня 1927 року групою індонезійських націоналістів на чолі з Ахмедом Сукарно. Первинно мала назву Індонезійської національної асоіації, але у травні 1928 року її було змінено. Поряд із загальнодемократичними вимогами проголосила гасло боротьби за політичну й економічну незалежність Індонезії. На думку керівництва партії, звільнення Індонезії від голландського панування можна було досягнути шляхом широких народних загальнонаціональних дій, але без насильства. Партія проводила політику відмови від співробітництва з колоніальною владою, розробила власну соціально-економічну програму. До кінця 1929 року в партії було понад 10 тисяч членів. Зростання впливу Національної партії в країні спричинило репресії з боку колоніальної влади. 1930 року були заарештовані Сукарно й інші лідери партії, її діяльність була фактично паралізована і, за рік, вона саморозпустилась[1][2].

Після проголошення незалежності Індонезії Національна партія почала відновлюватись як єдина в країні проурядова партія. Однак уже 22 серпня 1945 року її формування було припинено президентом Сукарно[3].

Сукарно — засновник і головний ідеолог партії

29 січня 1946 року на з'їзді в Кедірі (Східна Ява) партія була відновлена, її неформальним лідером залишався Сукарно, який вважався, відповідно до індонезійської конституції, безпартійним[4]. В якості програми національного об'єднання й побудови незалежної індонезійської держави прийняла п'ять принципів, висунутих Сукарно — індонезійський націоналізм, інтернаціоналізм або гуманізм, дискусія чи демократія, соціальний статок і віра в Бога.

Лідери партії від 1945 року перебували на ключових постах в уряді, у 19521957 роках (з перервою у 19551956 роках) очолювали уряд Індонезії. Після виборів 1955 року посилилась внутрішньопартійна боротьба.

У травні 1950 року в партії стався розкол, від неї відокремилась Національна народна партія[5].

У серпні 1950 року був сформований індонезійський парламент — Рада народних представників. Національна партія отримала в ньому 36 місць[6].

У серпні 1958 року частина лівого крила вийшла з партії й утворила Партію Індонезії.

1960 року генеральним головою партії був обраний лідер лівого крила Алі Састроаміджойо. Ідеологічною базою Національної партії є мархаенізм (від «мархаен» — звичайна людина) — розроблений Сукарно різновид дрібнобуржуазного соціалізму. Програма партії (1952) містила низку соціальних вимог: ліквідація феодальних пережитків, націоналізація важливих галузей промисловості, підвищення життєвого рівня населення тощо[7].

Після подій 30 вересня 1965 року ліве крило на чолі з головою партії Састроаміджойо на позачерговому з'їзді (квітень 1966) було усунуто з керівних органів партії. До влади в партії прийшли готові до співробітництва з новим режимом генерала Сухарто. У той період вплив партії різко знизився. Разом з іншими політичними партіями та проурядовою організацією Голкар брала участь у виборах 1971 року, де мала третій результат, утім здобула менше 7 % голосів і не була допущена в парламент. 1973 року Національна партія злилась з партіями Християнською, Католицькою, Мурба й Лігою захисників незалежності Індонезії в Демократичну партію Індонезії.

1995 року було створено партію Індонезійський національний союз. 1998 року, після падіння диктатури Сухарто, він був переформований в Індонезійську національну партію мархаенізму. Під такою назвою партія брала участь у виборах 1999 року[8][9][10].

Примітки[ред.ред. код]

  1. Ricklefs (1982), стор.174-176
  2. Kahin (1970), стор. 90-93
  3. Kahin (1970), стор. 148
  4. Ricklefs (1982), стор. 209
  5. Feith, Herbert. The Decline of Constitutional Democracy in Indonesia. An Equinox classic Indonesia book. Jakarta [u.a.]: Equinox, 2007. стор. 144
  6. Cribb, Robert (2001) Parlemen Indonesia 1945—1959" (Indonesian Parliaments 1945—1959) in Panduan Parlelem Indonesia (Indonesian Parliamentary Guide), Yayasan API, Jakarta, ISBN 979-96532-1-5, стор. 285—286
  7. Gosnell (1958)
  8. Liddle (1978), стор. 46
  9. Bambang Setiawan & Bestian Nainggolan (Eds) (2004), стор. 25-26
  10. Evans (2003), стор. 23

Джерела[ред.ред. код]

  • Історія партії
  • Bambang Setiawan & Bestian Nainggolan (Eds) (2004) Partai-Partai Politik Indonesia: Ideologi dan Program 2004—2009 (Indonesian Political Parties: Ideologies and Programs 2004—2009 Kompas ISBN 979-709-121-X
  • Evans, Kevin Raymond, (2003) The History of Political Parties & General Elections in Indonesia, Arise Consultancies, Jakarta, ISBN 979-97445-0-4
  • Gosnell, Harold F. (1958) Indonesians Go to the Polls: The Parties and their Stand on Constitutional Issues in Midwest Journal of Political Science
  • Kahin, George McTurnan (1970), Nationalism and Revolution in Indonesia, Cornell University Press, ISBN 0-8014-9108-8
  • Liddle, R. William, The 1977 Indonesian and New Order Legitimacy, South East Asian Affairs 1978, Translation published in Pemilu-Pemilu Orde Baru, LP3ES, Jakarta, ISBN 979-8015-88-6
  • Ricklefs, M.C. (1982), A History of Modern Indonesia, Macmillan Southeast Asian reprint, ISBN 0-333-24380-3