Ненадиха

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Ненадиха
Країна Україна Україна
Область Київська область
Район/міськрада Тетіївський
Рада/громада Ненадихівська сільська рада
Код КОАТУУ 3224684801
Основні дані
Засноване 1601
Населення 779
Площа 2,9 км²
Густота населення 268,62 осіб/км²
Поштовий індекс 09843
Телефонний код +380 4560
Географічні дані
Географічні координати 49°19′47″ пн. ш. 29°51′24″ сх. д. / 49.32972° пн. ш. 29.85667° сх. д. / 49.32972; 29.85667Координати: 49°19′47″ пн. ш. 29°51′24″ сх. д. / 49.32972° пн. ш. 29.85667° сх. д. / 49.32972; 29.85667
Середня висота
над рівнем моря
221 м
Найближча залізнична станція Денгофівка
Відстань до
залізничної станції
5 км
Місцева влада
Адреса ради 09843, Київська обл., Тетіївський р-н, с.Ненадиха , тел. 3-62-25
Карта
Ненадиха. Карта розташування: Україна
Ненадиха
Ненадиха
Ненадиха. Карта розташування: Київська область
Ненадиха
Ненадиха
Мапа

Ненадиха — село в Тетіївському районі Київської області. Населення — 779 осіб. Село розташоване за 18 км від районного центру, за 6 км від залізничної станції Денихівка і за 180 км від обласного центру — Києва.

Відоме з XVII ст. Назва села походить від козака Ненайди, який ховався в лісі від ворогів.

За адмін.поділом 16 ст. відносилось до Брацлавського повіту 16 ст.

За адмін.поділом 19 ст. — до Таращанського повіту 19 ст.

За адмін.поділом 20 ст. Тетіївський район

Історичні пам'ятки місцевості[ред. | ред. код]

Дерево-старожил

(Із спогадів майора у відставці Каргалуцького В.Л) Бабусі моїй Марії Прокопівні в той час військового лихоліття було років вісімдесят. Довгими зимовими вечорами мені подобалось вислуховувати її розповіді-спогади. Пам'ятаю один такий про панський парк села. В свої молоді роки, бабуся жила якраз напроти того парку, її садибу від панського маєтку розділяв став, який також належав поміщику. Зрозуміло, що сам парк і Панський став для селян були недоступні — територія охоронялась. В ставку водились величезні коропи, а в берегових норах діти, купаючись, виловлювали раки. На протилежному березі була купальня, стояли човни, там відпочивала поміщикові сім'я. вздовж берега красувалась алея, висаджена каштанами, а центральна — липами. Великий фруктовий сад прикрашали клумби екзотичних квітів, в парку вільно походжали павичі. Біля панського будинку (після революції школи) величаво шуміли стальним листям велетенські осокори. Я їх добре пам'ятаю із шкільних років. Деякі з них упали підмиті ставковою водою і люди, в тяжкі роки війни, пиляли та рубали їх на дрова. До наших днів дожило одне дерево тих часів і стоїть воно високо, піднявши свої віти, як охоронець історії села. Одна його половина обламалась в грозу від власної ваги та вітру і дерево стало схоже на пораненого воїна, який пройшов безліч крутих доріг, а пережите і побачене береже в своїй пам'яті.


Церква

Однією з найдавніших споруд нашого села є церква, яка розташована на пагорбку в центрі села. З якого куточку не подивишся на наше село, яке потопає в зелені садів, завжди можна побачити купол церкви, який виблискує на сонці. З 1745 по 1748 рік в селі будувалася кам'яна церква. Простояла вона 10 років і почала руйнуватися. Тому силами парафіян почали будувати дубову, яку опісля два рази вражала блискавка. Церква не згоріла, але постраждав Іконостас. Будівництво цегляної церкви розпочалося на початку XX століття. В 1911 році в день Святого Якима і Ганни 22 вересня, а закінчили в 1912 році. Стіни храму були розмальовані картинами з життя святих апостолів, а біля вівтаря величаво красувалось зображення Святої Богородиці. Церкву відвідувало багато прихожан з навколишніх сіл. Минав час, змінювалося відношення до релігії. По всій Україні руйнували Божі храми. Не минуло це лихо і нашу церкву, яка в 1929 році була частково зруйнована і припинила своє існування. Лише в роки війни і повоєнні роки сільська церква знову почала діяти, але діяла вона тимчасово. В 1950—1951 роках її вже використовували як зерносховище та для інших сільськогосподарських потреб. Згодом приміщення просто пустувало. В 1980 році церкву перебудували на сільський клуб. В 1995 році розпочалося відновлення церкви, після реставрації вона знову почала діяти.

Кургани

Поблизу Ненадихи в ХІХ сотлітті було шість курганів.

Костел

Перед 1793 р в селі був побудований католицький костел. Католицька каплиця діяла у 1855 р. На сьогодні церква не збереглася.

Історична пам'ятка села Ненадихи — млин[ред. | ред. код]

На території села в минулому столітті діяло два водяних млини — Герасимів і Гаврилів та п'ять вітряних. У 1912 році побудовано на кошти кредитного товариства дерев'яний млин — питель. Устаткування було завезено з Польщі, Росії, Швеції волами протягом одного року. З тих років млин справно обслуговував потреби жителів села у високоякісному борошні, яке славилось на весь район. Не випадково до млина їхали люди з багатьох сіл. Давно вже не має вітряних та водяних млинів, а дерев'яний млин стоїть і досі.

Історія шкільного парку[ред. | ред. код]

Місце, де знаходиться зараз школа і парк, було заросле кущами, бур'янами. Раніше до революції, тут був парк панський. Посередині висаджена липова алея, далі клумби з квітами, альтанки. Там відпочивала панська сім'я, родичі та гості. Селяни туди доступу не мали. Після розгромлення панського маєтку люди взялися за парк: вирізали дерева, розбили альтанки. Утворився пустир. В 1964 році спланували будувати школу на вище згаданій ділянці. Голова колгоспу Ратушняк В. Ф., директор школи Цовбун С. Р. здійснювали цей задум. Пустили трактори, які зрівняли та розчистили площу. Розпочалося будівництво. За два роки «виросла» школа. В 1967 році учні сіли за парти. Весною наступного року вирішили посадити парк. Завезли саджанців. З ентузіазмом взялися за роботу учителі і учні. Керувала посадкою дерев досвідчений біолог Паламарчук Галина Олексіївна. Висадили тополину алею, а на вільній площі садили різні лісові дерева. Є там і яблунька, яку приніс і посадив колгоспник Мельник Ф., який казав: «Нехай росте на радість людям». Через три роки висадили свідину вздовж алей і посадили ялинки. Так за кілька десятків років розрослись дерева і утворився парк єдиний в селі, який радує зір селян, і вчителів-пенсіонерів, які висаджували ці дерева з надією, що колись прийдуть сюди відпочивати.

Її душі переливи Про Марину Бондар Коли серце виповнюється вщерть чужими бідами, коли його біль стає нестерпним, то через його вінця вихлюпуються слова:

Зчорнівся світ від горя і біди.
Змінився він з байдужості і заздрості.
Прийди до мене, Господи, прийди: Відлунням несподіваної радості.

Для Марини Бондар таким відлунням несподіваної радості стала її перша ластівочка, довгоочікувана книжечка « Душі моєї переливи».

Сам заголовок цієї книжечки сповнений щирого благання чистої душі забути незгоди і чвари, вгамувати всі свої печальні задуми і пристрасті, радіти звичайним, навіть буденним радощам, дарованих нам Всевишнім.

Марина Бондар живе в Ненадисі. Її родина, звіяна чорнобильськими вітрами, вкоренилася на Тетіївській землі. І Марина, сумуючи за рідним Поліссям, зуміла вмістити в своєму серці безмежний світ любові до всього, що її оточує.

Тож, читаючи поезії молодої поетеси, мимоволі замислюєшся над питанням: що таке щастя? У чому воно полягає. І мимоволі готуєш душу свою прийняти і обігріти єдину велику віру в милосердя і вслід за поетесою промовити неложними устами:

Я знову тихо Богу помолюсь,
Бо віри не буває забагато.

У світлиці серця Марини Бондар багато душевного тепла, людяності, світла. Її душа випромінює любов до рідної землі, рядки її поезії дихають небом і землею, тепер уже рідної Тетіївщини.

Ви знаєте, що серце застига,
Забутою духовною красою, — : Як тільки мить, що серцю дорога,
Умиється ранковою росою.

Кожен із п'яти поетичних циклів несе в собі безпосередність і щирість глибокої душі і змушує ще і ще прислухатися до голосу власного серця і повірити, що « усе мені сьогодні до снаги, бо молодість, насправді, нескорима».

Її поезія допомагає подолати в душі інерцію, вселити в неї віру у свої сили, підняти її над буденністю життя, подарувати відчуття свободи і простору навіть тоді, «коли зненацька в грудях застигає Душа у межах гострого чуття». І читач змушений повірити поетесі до кінця, бо « не в тім питання: „Бути, чи не бути?“, а в тім, що я довіку зберегла».

Незважаючи на нестерпність буднів, поетеса бажає, щоб і в цей суперечливий час не замовкли золоті струни доброго від природи людського серця і не черствіла душа.

Відродження… Відродження душі!
Яка ж бо в цім краса земна і чиста!
Оновлення й відродження душі…
Вона в мені єдина, як Пречиста.

Кожне слово, речення, строфа так емоційно навантажені, таку глибоку думку збуджують у читача, так окрилюють душу, що ані слова, ні віршованого рядка чи інтонації замінити не можна. Для прикладу вчитаймося в рядки:

    Коли на землю знов прийде весна?
    Коли, в найперше сонячне проміння,
   Любов’ю  переповнена до дна,
   Тихенько увійде пора цвітіння?
   Яка ж бо в цім незраджена краса!
   Яка вона незвідана, всевишня,
   Коли, здійнявши руки в небеса,
   Божественним цвітінням квітне вишня!
 Отже, прекрасним є те, що поряд із кризами в політиці та економіці живуть маленькі 

радості і печалі. Це підтвердження ми знаходимо в наступних рядках поетеси:

      Дарма, що вже й не слухають тепер
      Поезії Душі, Життя і Слова.
      Поет ще в вашім серці не помер.
      Не вмерла наша пісня, наша мова.
 Художня проза Марини Бондар потребує особливого слова. На мою думку, 

у прозі Марина дещо сильніша, ніж у поезії. Ясна річ, їй ще належить пройти шлях професійного гарту, шлях творення образів і мудрого саморедагування. Але головне те,

що її проза досить самобутня. Поки що її героям доводиться випробовувати себе у любові і вірності, а їй, як авторові, відверто мовити про життя, у якому вірність і любов, 

любов і смерть присутні як данність, як фатум. Мудрість у тому, щоб усе це пережити, і не погасити любові у собі.

 Віриться, що попереду на Марину чекає велика література. А ця перша ластівка 

пригорнеться до небайдужого серця читача, і промовить:

     Все добре. Тільки іноді щемить
     Душа, тонка, мов тінь від силуету.
                   ***
       Олександра Соловей , учителька

Гордість рідного села[ред. | ред. код]

Ненадиха — батьківщина Героя Радянського Союзу Сліпанчука Костянтина Прокоповича

Сліпанчук Костянтин Прокопович

Народився 1916 року в селі Ненадиха Тетіївського району Київської області в сім'ї колгоспника, українець. Член КПРС з 1936 року. Жив і навчався в рідному селі, працював у колгоспі. З 1937 року розпочав службу в армії рядовим на Далекому Сході, закінчив у Берліні — підполковником, командиром артилерійського дивізіону. Брав участь у боях на озері Хасан (серія збройних зіткнень в 1938 році між Японською імперією та СРСР).

Учасник Другої Світової війни з червня 1943 року. Воював на Курській дузі у складі 1-го Білоруського фронту. Звільняв Білорусь, Польщу, штурмував Берлін.

За вміле командування артдивізіоном у боях при прориві оборони противника на західному березі річки Одер на підступах до Берліна і успішне форсування каналу Гогенцолерн командиру артилерійського дивізіону 175-ї стрілецької дивізії підполковнику Сліпанчук Костянтину Прокоповичу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 травня 1945 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

День наступив уночі

Якби ненадиському хлопчині, який бігав вулицями рідного села босоніж, сказали, що в нього буде дивовижне, незвичайне життя, він би ніколи не повірив. До перемоги Радянської влади батько гнув спину на чужому полі. Сім'я була велика: всі діти знали ціну шматкові хліба. У 1937 році Костянтина Сліпанчук призвали в ряди Червоної Армії. Невдовзі війна. Всі спроби потрапити на фронт завершувались невдачею. — Зачекайте, ваша черга ще не настала, — говорили йому.

І ось, нарешті, фронт. Молодий командир батареї відразу проявляє себе відмінно підготовленим артилеристом. На рахунку батареї відразу з'являються десятки знищених вогневих точок ворога. Відразу його призначили заступником командира дивізіону.

У складі 175-ї Уральської дивізії Сліпанчук воював під Орлом і Курськом, у Білорусі, штурмував бастіон Варшави, брав Берлін. У бою за Берлін особливо прославились артилеристи підрозділу Сліпанчука. Хто не пам'ятає тих безсонних квітневих ночей! Здається, не було місця на підступах до Берліна, де б не стояли наші гармати, де б не панував дух близької перемоги над гітлерівською Німеччиною. В ночі підвезли прожектори, а коли настав час штурму, їх вогненно-білим світлом врізались в чорну імлу, в лице ворога. День настав уночі. Заговорили наші гармати. Біля них виросли гори порожніх гільз, а бійці все заряджали і заряджали свою грізну зброю. Сліпанчук тільки міняв спостережний пункт і давав все нові і нові цілі командирам батарей.

Близько двадцяти семи років прослужив Костянтин Прокопович Сліпанчук в Радянській армії командиром дивізіону. Добре воював, багато вчився. В 1952 році його можна було побачити в Ленінграді — слухачем Вищої артилерійської школи.

Сліпанчук служив прикладом для своїх товаришів. Він постійно вчив людей і вчився сам, активно проводив військово-патріотичну роботу серед молоді.

Більшу частину свого життя він прожив у місті Унгєни в Молдові. Після звільнення в запас працював на посаді начальника залізничної товарної станції.

Разом з дружиною виховав одну доньку. Помер Костянтин Прокопович Сліпанчук у 1993 році.

Див. також[ред. | ред. код]

Персоналії[ред. | ред. код]

  • Сліпанський Андрій (1896—?), учений аґроном
  • Житель села Д. В. Цовбун — учасник Кронштадтського повстання 1905 року.

Примітки[ред. | ред. код]