Ненасильницький опір

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ненасильницький опір
Класифікація та зовнішні ресурси

Ненасильницький опір — ненасильницький спротив, що характеризується основними типами дії такими, як пацифізм, моральний опір, пасивний опір, «активне примирення», ненасильницька революція, «селективне ненасильство» та інші.

Ненасильницький опір[ред. | ред. код]

Ненасильницький опір чи ненасильницька боротьба — практика досягнення політичних цілей без застосування насильства: шляхом громадянської непокори, страйків, відмови від співробітництва, бойкоту, символічних протестів. Деякі вважають ненасильницькими засобами боротьби також блокування транспортних комунікацій та пошкодження або знищення майна (дивися, наприклад, статтю Екологічний тероризм).

У двадцятому сторіччі ненасильницький опір стало активно використовуватися як в соціально-політичній боротьбі, так і при цивільному (невійськової) опорі іноземному агресорові (наприклад, у випадку окупації Норвегії нацистською Німеччиною в 1940 р. і в разі окупації арміями країн Варшавського договору Чехословаччини в 1968 р.). З 1966 по 1999 рік ненасильницький громадянський спротив зіграв вирішальну роль в 50 з 67 випадків переходу від авторитаризму до демократії. Ненасильницький опір є протилежністю одночасно і пасивного прийняттю соціальної несправедливості, гноблення, і збройній боротьбі з ними. Як показує історичний досвід, соціально-політична практика ненасильницького опору отримує розвиток при наявності громадянського суспільства.

Особливості ненасильницького опору[ред. | ред. код]

Особливість ненасильницького опору і вирішення конфліктів полягає в тому, що при цьому робиться спроба апелювати до розуму і почуттів протистоїть боку, змусити її визнати правоту і моральну перевагу учасників опору. При протистоянні зовнішньої агресії передбачається, що застосування ненасильницького опору повинно деморалізувати солдатів противника, змусити їх засумніватися в правоті дій своєї держави.

Ненасильницька тактика дозволяє вести таку боротьбу, яка хоча і ґрунтується на обуренні несправедливістю, насильством, не збуджує, тим не менш, в борцях злобу і ненависть. У випадках внутрішньо-національних конфліктів очевидно, що непримиренність, ненависть, збереження взаємної відчуженості не сприяють їх вирішенню, так як при будь-якому результаті боротьби, людям представляють протиборчі сторони, належить жити разом. Завдяки послідовному застосуванню ненасильства в таких конфліктах зберігається правопорядок і захищається людську гідність.

Ідеологи ненасильницької боротьби[ред. | ред. код]

Прихильники нормативного підходу до ненасильства наполягають на принциповому характері ненасильства. Вони переконані в тому, що в кожному випадку ненасильницького опору воно повинно надихатися не тільки безпосередньою метою, але й високими помислами, релігійними поглядами, етичними принципами. Вони думають, що техніка ненасильницької боротьби може бути реалізована з найбільшою послідовністю, якщо люди сповідують відповідні принципи, а не просто вибирають найбільш ефективну тактику з можливих з міркувань розсудливості, практичності. Ідеологами ненасильницької боротьби як виконання релігійно-морального боргу, пов'язаного з духовним самовдосконаленням, були Махатма Ганді, лідер боротьби (сатьяграхи) проти дискримінації індусів в Південній Африці, а потім боротьби проти британського колоніального панування в Індії, і Мартін Лютер Кінг, лідер Руху за громадянські права чорношкірих у США. Прихильники такого підходу також стурбовані тим, що ненасильницька боротьба може застосовуватися як ефективний засіб для досягнення і недостойних цілей. Приватні, егоїстичні інтереси, що захищаються засобами ненасильницької боротьби, здатні руйнівно впливати на суспільний організм, бути джерелом нової несправедливості.

Прихильники прагматичного підходу стверджують, що принцип ненасильства залишається всього лише благим побажанням, якщо не опрацьовані технічні можливості його застосування в широкомасштабних акціях, якщо ці акції проводяться без відповідного стратегічного і тактичного керівництва.

Джерела та література[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]