Нова Каледонія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Нова Каледонія
Nouvelle-Calédonie

Прапор Емблема
Гімн: La Marseillaise
Розташування Нової Каледонії
Розташування Нової Каледонії
Столиця
(та найбільше місто)
Нумеа
Офіційні мови французька
Суверенна держава Франція Франція
Форма правління Заморська територія Франції
 - Президент Франції Емманюель Макрон
 - Президент уряду Нової Каледонії Yves Dassonville[en]
 - Верховний комісар Філіп Гомес
Заморська територія Франції з 1853 
Площа
 - Загалом 18,575 км² (154th)
Населення
 - оцінка Jan. 1, 2007  240 400[1] (176th)
 - перепис Aug./Sept. 2004  230 789[2]
 - Густота 13/км² (200th)
ВВП (ПКС) 2021 р., оцінка
 - Повний 1016 млрд F.CFP[3]
(€ 8514 млн) 
 - На душу населення 3,76 млн F.CFP[3]
(€ 31,5 тис.) 
Валюта Французький тихоокеанський франк (XPF)
Часовий пояс  (UTC+11)
Коди ISO 3166 NC / NCL / 540
Домен .nc
Телефонний код +687
Мапа
Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Нова Каледонія

Нова́ Каледо́нія (фр. Nouvelle-Calédonie) — заморське володіння Франції з особливим статусом. Знаходиться в південній частині Меланезії. Займає групу островів у південно-західній частині Тихого океану, що складається з великого острова Нова Каледонія (Гранд-Терр) та ряду дрібних островів: Луайоте, Белеп, Пен та ін. Загальна площа 19 тис. км², площа виключної економічної зони 1,36 млн км²[4]. Межує на південному заході з економічною зоною Австралії, на півночі — з Вануату, на південному сході — з Фіджі.

Населення 271 407 осіб (2019, перепис)[5]. Адміністративний центр, найбільше місто й головний морський порт — Нумеа з населенням 100 237 осіб (2015).

Назву головному острову дав Джеймс Кук, який відкрив його для європейців. Гірський ландшафт нагадує Шотландію, яку в давнину називали Каледонією. Корінні жителі країни меланезійці називають Нову Каледонію Канаки (фр. Kanaky).

Історія[ред. | ред. код]

Заселена близько 3500 років тому[6]. Історія островів до контактів з європейцями простежується до XIII століття до н. е. завдяки знайденим у 1917 році залишкам давньої кераміки культури Лапіта. Першими жителями Нової Каледонії були австронезійські мігранти з Південно-Східної Азії — предки сучасних канаків. Власне канацька культура сформувалася в першій половині I тис. н. е. Вона відома як «цивілізація ямсу» через важливість цієї бульби як основного продукту харчування й у церемоніальних обмінах. Канаки жили родовими групами, які об'єднувались в абсолютно автономні племена. Всі члени племені мали спільну історію й проживали на певній території, що визнавалося іншими племінними групами. Племена мали мало контактів одне з одним, у результаті сформувалось багато мов.

Головний острів був відкритий Джеймсом Куком 1774 року. Активне проникнення європейців на Нову Каледонію почалося в 1820-х роках. Спочатку ще були китобої, торговці сандаловим деревом, а також англійські та французькі місіонери. Франція оголосила острови Нової Каледонії своїм володінням в 1853 році. З 1864 по 1897 роки французький уряд використовував їх як виправну колонію. Серед засуджених були й політичні в'язні, зокрема революціонерка Луїза Мішель. Становлення пенітенціарної колонії супроводжувалось захопленням земель корінного населення й вигнанням канаків з рідних земель. 1878 року канаки підняли повстання проти колонізаторів, воно тривало близько року й було жорстоко придушене. Наприкінці XIX ст. на острові Нова Каледонія французами були заведені плантації кави та інших товарних культур, проте цей проєкт зазнав невдачі. Натомість на перший план вийшли перспективи економічного розвитку за рахунок розробки корисних копалин, в першу чергу нікелю. Його видобування розпочалось 1874 року, а в кінці XIX — на початку XX ст. галузь переживала справжній бум, тисячі іноземних робітників були залучені в різних країн Азії та Океанії. Нікель і досі становить основу економіки Нової Каледонії.

Під час Першої світової війни жителів Нової Каледонії, як європейського походження, так і канаків, призивали до лав французької армії й відправляли воювати до Європи. Невдоволення корінного населення 1917 року вилилось у нове повстання, яке також було придушене. Переривання морських зв'язків архіпелагу з метрополією в роки Першої світової війни підірвало економіку Нової Каледонії й викликало депресію 1930-х років. під час Другої світової війни Нова Каледонія підтримала Вільну Францію генерала де Голля. Колонія практично не мала зв'язків з метрополією, натомість стала важливою військовою базою союзників, головним чином армії США. Американська присутність залишила міцний слід в культурному ландшафті країни.

Після закінчення Другої Світової війни для Нової Каледонії настав час фундаментальних політичних змін. 1946 року вона отримала статус заморської території Франції. Канаки стали французькими громадянами й отримали свободу пересування, до 1957 року на них поширилось і загальне виборче право. Протягом 1946—1958 років корінні жителі експериментували зі своїм новим статусом і формували нові уяви, відповідно до ситуації, що змінювалась. Почалось повільне формування канацьких політиків, які були б здатні вирішувати питання корінної громади. В нових реаліях відбувалося формування біполярного каледонського суспільства: з одного боку були європейці, з іншого — меланезійці. Відносини між двома основними громадами відзначалися почуттями взаємного презирства та прихованого расизму.

З 1969 по 1971 р. Нова Каледонія переживала етап стрімкого економічного зростання, пов'язаного з вибухом попиту в світі на нікель. 15—20 тис. іммігрантів додатково прибуло на острови, населення збільшилось на 20 %, і канаки вже не становили більшість населення. Після падіння цін на нікель у 1971—1972 роках економічний бум різко перервався, й настала економічна криза. Економічний спад найсильніше відчули на собі канаки. Незадоволення серед корінного населення стрімко зростало, канаки висували претензії до власності на землі та природні ресурси країни, вимагали визнання їхньої ідентичності, допуску до участі в політичному та економічному житті. На хвилі радикалізації політичних позицій у Новій Каледонії формуються нові партії протилежного спрямування (лоялісти та сепаратисти), які розпочали змагання за політичне лідерство. Перші спиралися на європейську громаду, другі — на канаків. Непорозуміння між таборами в 1984—1988 роках перейшло у відкриту конфронтацію, зіткнення між силами безпеки та сепаратистами відбувалися по всій Новій Каледонії, кров пролилася з обох боків.

Шок, який справили криваві події, спонукав сторони до мирних переговорів під егідою французької держави. 26 червня 1988 року в Парижі була підписана Матіньонська угода, яка поклала край жорсткому протистоянню між лоялістами та сепаратистами, скріпила компроміс і відкрила шлях до відновлення громадянського миру в Новій Каледонії. Матіньонська та наступна Нумейська угода 1998 року накреслили контури побудови спільної долі для всіх місцевих громад. Нова Каледонія отримала особливий статус заморської спільноти зі значною автономією та місцевою законодавчою й виконавчою владою. Острови були поділені на 3 провінції, також з елементами автономії. Влада в Північній провінції та на Островах Луайоте опинилася в руках прихильників незалежності, в Південній провінції — лоялістів. Поряд із децентралізацією, здійснювалось спрямування фінансових ресурсів на розвиток контрольованих канаками Північної провінції та провінції Острови Луайоте для подолання їхнього економічного відставання від розвиненої «європейської» Південної провінції. Із канацького середовища було підготовлено 450 осіб, які мали займати відповідальні посади на державній службі. Було конституційно встановлене каледонське громадянство, запрацював Традиційний сенат з повноваженнями розглядати питання, які стосуються вияву канацької ідентичності. Передбачалося, що назва країни, прапор, гімн, девіз, а також графічний дизайн банкнот повинні виявляти канацьку ідентичність і спільне майбутнє для всіх каледонців.

2018, 2020 і 2021 року громадяни Нової Каледонії тричі на референдумі голосували за незалежність країни. Відповідно 56,7 %, 53,3 % і 96,5 % учасників сказали «ні», тим самим проголосувавши за збереження своєї країни в складі Франції. Прибічники незалежності бойкотували третій референдум, в результаті явка виборців становила лише 43,9 %[7].

Географія[ред. | ред. код]

Мапа Нової Каледонії з CIA World Factbook
Нова Каледонія з космосу
«Baie des Tortues» («Затока черепах») біля «La roche percée» («Пробитої скелі») в околицях міста Бурай.

Нова Каледонія знаходиться в південно-західній частині Тихого океану й омивається з півночі Кораловим морем; займає кілька островів: Нова Каледонія, архіпелаг Белеп, архіпелаг Луайоте, острів Пен, архіпелаг Честерфілд, острів Волпол; острови Матью та Гантер оскаржуються Вануату. Нова Каледонія розташована за 1200 км на схід від Австралії, 1500 км на північний захід від Нової Зеландії, за 500 км на північний схід від Нової Каледонії знаходиться Вануату.

Нова Каледонія — подовженої форми гористий острів. Берегова лінія сильно порізана, особливо на заході, й облямована кораловими рифами, які створюють навколо острова бар'єрний риф довжиною понад 600 км. Рельєф: на заході — горбисті рівнини й низькі гірські пасма, на сході — гори, посічені крутими ущелинами. Місцями схили розділені плоскими пенепленами, максимальна висота 1628 м (гора Паньє).

Надра Нової Каледонії містять значні запаси багатьох металів, серед яких нікель, хром, залізо, золото, мідь, свинець, цинк, срібло, марганець, кобальт. Особливе місце серед них займає нікель.

Клімат тропічний. Наземні флора та фауна островів винятково багаті на ендемічні види. Для морських організмів показник ендемічності значно нижчий, але на відносно невеликій площі тут існує надзвичайне підводне біорізноманіття.

Туризм[ред. | ред. код]

Нумеа — столиця й єдине «справжнє місто» країни. Це один із найколоритніших населених пунктів Меланезії. Зовсім крихітне за європейськими мірками місто (90 тис. жителів), Нумеа має свою привабливість. Його ще називають «тихоокеанським Парижем». Від пляжу Енс-Вата (фр. Anse Vata) на півдні до північних передмість Кутіо (фр. Koutio) та Яго (фр. Yahoué) Нумеа тягнеться аж на 15 км. Центром міста є зелена площа Кокотьє (фр. Place des Cocotiers), навколо якої зосереджене все ділове й культурне життя столиці.

Комуна Єнген (фр. Hienghène) розташована на східному узбережжі острова Нова Каледонія, яке відокремлене від західного гірськими хребтами, що досягають деколи 1500-метрової висоти, й знаходиться під впливом вологих тихоокеанських пасатів, що дмуть зі сходу. Тому всюди тут буяє тропічна рослинність. Пейзажі дуже мальовничі, з крутих гір спадають водоспади, найбільший із них — Тао (фр. Tao).

Узбережжя острова Ліфу порізане глибокими бухтами з білосніжними піщаними пляжами. Море тут особливо яскравого блакитного кольору. Весь острів суцільно вкритий тропічними лісами, ніби спеціально створеними для піших і верхових прогулянок. Тут варто відвідати ванільну плантацію, містечко Хнатало — центр однойменного племені з найбільшою канацькою хатиною і характерною колоніальною церквою, красиву бухту Джокін з морськими гротами й каплицю Нотр-Дам Лурдську, яка стоїть на краю високого пагорба, що обривається в океан. У сусідній бухті зазвичай кидають якір круїзні лайнери, що прибувають до острова. На Ліфу добре зупинитися неподалік від Ве, столиці острова, в бунгало Drehu Willage, в якому завжди можна зустріти людей з усіх кінців світу.

Острів Пен — перлина Нової Каледонії, своїми підводними красотами він приваблює аквалангістів і пірнальників. З усіх островів він, мабуть, найпопулярніший у туристів. Острів отримав назву від безлічі високих араукарій, що додають острову неповторний впізнаваний колорит. У містечку Сен-Моріс, де вперше висадилися французькі місіонери, є незвичайний пам'ятник — статуя Христа, оточена канацькими тотемами. На острові багато мальовничих печер і гротів, цікаві руїни старої колоніальної в'язниці.

Економіка[ред. | ред. код]

Економіка Нової Каледонії базується на видобутку нікелю. Істотний дохід приносить туризм, а також фінансові субсидії від Франції. Галузі промисловості: видобуток нікелю і заліза, кольорова металургія, рибальство. Корисні копалини: родовища нікелю (25 % розвіданих світових запасів) і заліза. Крім того, є поклади руд хрому, кобальту, марганцю, срібла, золота, свинцю, міді. У сільському господарстві вирощуються: кавове дерево, кокосові пальми, картопля, соняшник, пшениця, кукурудза, ямс, таро, батат, маніок. Розводять велику рогату худобу, а також свиней, кіз, овець і коней. Вирощують в аквакультурі креветок.

Експорт (1,3 млрд дол. у 2008-му) — феронікель, нікелева руда, риба. Основні покупці — Франція 19 %, Японія 18 %, Іспанія 7 %, Китай 6,5 %, Бельгія 5 %. Імпорт (2 млрд дол. у 2008 р.) — машини та обладнання, паливо, хімікати, продовольство. Основні постачальники — Франція 37 %, Сингапур 18 %, Австралія 11,5 %, Нова Зеландія 5 %.

Політика[ред. | ред. код]

Політична система та установи Нової Каледонії сформувалася після тривалого протистояння, переговорів, компромісів та взаємних поступок між основними громадами країни — європейцями, за спиною яких стояли владні сили, та сепаратистами-канаками, що представляють корінне населення країни. Нинішня організація інституцій і баланс сил були народжені двома установчими актами: угодою Матіньон-Удіно 1988 року та Нумейскою угодою 1998 року. Перша з них завершила громадянську війну, народила провінції та визнання безлічі нових легітимних понять. Друга заснувала місцеві колегіальний уряд та Конгрес, спрямувала Нову Каледонію на шлях «спільної долі» та каледонського громадянства. В Новій Каледонії поступово створювалась інституційна архітектура, яка є унікальною в межах Французької Республіки.

Прапор руху за незалежність.

Нова Каледонія в рамках Французької держави має особливий еволюційний статус (sui generis), вона володіє специфічними інститутами та користується законодавчими актами, призначеними виключно для неї. Органічний закон ділить повноваження та відповідальність між державою (Францією), Новою Каледонією, її провінціями та комунами, організовує роботу уряду, Конгресу, Звичаєвого сенату Нової Каледонії та провінційних установ, визначає порядок виборів до місцевих органів влади та умов, за яких Нова Каледонія має приймати рішення про своє майбутнє. Конгрес Нової Каледонії розділяє законодавчу владу з Національними зборами Франції. Особливий статус Нової Каледонії передбачає також місцеві органи виконавчої влади. Влада в Новій Каледонії здійснюється на декількох рівнях: на рівні Нової Каледонії в цілому, на рівні трьох провінцій та на рівні місцевих громад.

Кожен, хто народився в Новій Каледонії, юридично є громадянином Франції й може голосувати на виборах президента Франції. На національному рівні Нова Каледонія має по два представники в Національних зборах та Сенаті Франції. В Новій Каледонії діють французька Конституція та інші закони Франції, а також укази та законодавчі норми центральної влади, які стосуються Нової Каледонії. Крім того, тут приймаються й діють власні закони, рішення Конгресу, укази Президента уряду Нової Каледонії.

Президент Французької Республіки є офіційним очільником Нової Каледонії. Влада Франції на території представлена Верховним комісаром (фр. Haut-commissaire de la République en Nouvelle-Calédonie), що призначається президентом Франції після обговорення в Раді міністрів.

Нова Каледонія має власний парламент — Конгрес (фр. Congrès de la Nouvelle-Calédonie), законодавчий орган, що складається з 54 депутатів, які обираються раз на 5 років. Кожна провінція має в Конгресі фіксовану кількість представників: 32 місця зарезервовано за Зборами Південної провінції, 15 — за Зборами Північної провінції та 7 — за Зборами Островів Луайоте. До повноважень Конгресу належать оподаткування, територіальний бюджет, регулювання цін, запобігання шахрайству, координація місцевого законодавства, цивільні справи, організація територіальних служб, трудове законодавство, регулювання в галузі початкової освіти, охорони здоров'я, санітарії й соціального захисту, культури та спорту, інфраструктури, видобутку корисних копалин тощо. Конгрес обговорює й приймає закони, що стосуються загальних для всієї Новій Каледонії справ. Статус цих законів прирівнюється до законів, прийнятих парламентом Франції.

Конгрес на основі пропорційного представництва представлених у ньому політичних груп і партій формує колегіальний уряд Нової Каледонії (фр. Gouvernement collégial de la Nouvelle-Calédonie). Очолює його президент Конгресу, який, відповідно, є й найвищою посадовою особою країни. Уряд має повноваження в галузях, які не є виключною прерогативою французької держави. В своїй діяльності уряд консультується зі Звичаєвим сенатом (фр. Sénat coutumier) з питань, що стосуються корінних жителів країни, та Економічно-соціальною радою (фр. Conseil économique et social) з питань економічного, соціального, культурного та екологічного характеру.

Провінції Нової Каледонії наділені функціями самоврядування. Кожна з них має власні провінційні збори — виборний законодавчий орган, який із числа своїх членів формує провінційний виконавчий орган. До компетенції провінційних органів влади належать, серед іншого, управління морським суспільним надбанням, що дозволяє їм здійснювати свої екологічні повноваження та економічний розвиток, а також повноваження приймати рішення, що стосуються видобутку корисних копалин. Поділ Нової Каледонії на провінції був запроваджений 1989 року й був спрямований на встановлення балансу політичних сил країни. Південна провінція в основному заселена противниками незалежності Нової Каледонії, Північна провінція та Острови Луайоте — навпаки, її прибічниками.

Органи місцевої влади існують на рівні комун (муніципалітетів) і загалом відповідають загальним для Франції принципам діяльності таких структур.

У Новій Каледонії співіснують дві форми цивільного стану: цивільне право для європейців та інших громад мігрантів і звичаєве право для канаків. Населення, що живе в умовах звичаєвого цивільного стану, має власні звичаєві органи влади й альтернативний звичаєвий адміністративний поділ країни.

Адміністративний поділ[ред. | ред. код]

З 1989 року Нова Каледонія поділяється на 3 провінції: Північна, Південна та Острови Луайоте. Зберігається також поділ на 33 муніципальні утворення (комуни). Географічні межі провінцій загалом збігаються з межами муніципальних утворень, за винятком комуни Поя, розділеної між Північною та Південною провінціями.

Адміністративний поділ Нової Каледонії на провінції та комуни:
     Північна провінція,
     Південна провінція,
     провінція Острови Луайоте
Емблема Провінція Площа, км² Населення, осіб
(2019, перепис)[5]
Адміністративний центр Включає комуни
Північна (фр. Province Nord) 9 582 49 910 Коне (фр. Koné) Белеп (фр. Belep, 21 на мапі), Во (фр. Voh, 17), Єнген (фр. Hienghène, 24), Кала-Гомен (фр. Kaala-Gomen, 18), Канала (фр. Canala, 30), Коне (фр. Koné, 16), Куауа (фр. Kouaoua, 29), Кумак (фр. Koumac, 19), Понерігуан (фр. Ponérihouen, 27), Поя (фр. Poya, 14 північна частина), Пуебо (фр. Pouébo, 23), Пуанбу (фр. Pouembout, 15), Пуендіміе (фр. Poindimié, 26), Пум (фр. Poum, 20), Тухо (фр. Touho, 25), Уегоа (фр. Ouégoa, 22), Хуаїлу (фр. Houaïlou, 28)
Південна (фр. Province Sud) 7 012 203 144 Нумеа (фр. Nouméa) Булупарі (фр. Boulouparis, 8), Бурай (фр. Bourail, 13), Думбеа (фр. Dumbéa, 6), Ла-Фоа (фр. La Foa, 9), Мон-Доре (фр. Le Mont-Dore, 4), Муанду (фр. Moindou, 12), Нумеа (фр. Nouméa, 5), Острів Пен (фр. L’Île-des-Pins, 3), Паїта (фр. Païta, 7), Поя (фр. Poya, 14 південна частина), Саррамеа (фр. Sarraméa, 10), Тіо (фр. Thio, 1), Фаріно (фр. Farino, 11), Яте (фр. Yaté, 2)
Острови Луайоте (фр. Province des îles Loyauté) 1 981 18 353 Ве (фр. ) Ліфу (фр. Lifou, 32), Маре (фр. Maré, 33), Увеа (фр. Ouvéa, 31)
Нова Каледонія 18 575 271 407 Нумеа

Паралельно існує звичаєвий адміністративний поділ, який поширюється на населення, що живе в умовах звичаєвого цивільного стану. З 1999 року Нова Каледонія поділяється на 8 звичаєвих областей (фр. Aire Coutumière), 5 із них розташовані на острові Нова Каледонія, ще 3 — на островах Луайоте. Звичаєві області складаються зі звичаєвих округів (фр. District Coutumier), звичаєві округи — з племен (фр. Tribu). Всього в Новій Каледонії є 61 звичаєвий округ і 341 плем'я.

Демографія[ред. | ред. код]

  • Чисельність населення — 271 407 осіб (2019, перепис)[8].
  • Річний приріст — 1,17 % (2023, оцінка)[9].
  • Фертильність — 1,84 народження на 1 жінку (2023, оцінка)[9].
  • Середня тривалість життя — 79 років (75 — у чоловіків, 83 — у жінок, 2023, оцінка)[9].
  • Дитяча смертність — 4,92 випадки на 1000 народжень (2023, оцінка)[9].
  • Етнічний склад: канаки — 41,2 % (111 856 осіб), європейці (в основному французи) — 24,1 % (65 488 осіб), увеанці й футунці — 8,3 % (22 520 осіб), таїтяни — 2,0 % (5366 осіб), індонезійці — 1,4 % (3786 осіб), ні-вануату — 0,9 % (2313 осіб), в'єтнамці — 0,8 % (2230 осіб), інші азійці — 0,4 % (1181 особа), кілька громад і метиси — 11,3 % (30 758 осіб), інші — 9,5 % (25 909 осіб) (2019, перепис)[8].
  • Мови: французька — офіційна, 28 мов і груп діалектів корінного населення (одна — полінезійська, решта — меланезійські) визнані на території Нової Каледонії «мовами навчання та культури».
  • Релігії: більшість населення християни (католики — 60 %, протестанти — 30 %), є також мусульмани-суніти (4 %). Канаки, поряд з християнством, сповідують традиційні місцеві вірування.
  • Грамотність — 96,9 % (2023)[9].
  • Міське населення — 72,7 % (2023)[9].

Культура[ред. | ред. код]

На відміну від інших країн Меланезії, в Новій Каледонії європейська культура повністю переважає над культурою аборигенів. Особливо виразно таке переважання відчувається в столиці Нумеа, що являє собою типово європейське місто. Села, населені аборигенами, сильно європеїзовані, хоча і зберігають у своїй зовнішності деякі традиційні риси. Традиційне Новокаледонське житло круглої або прямокутної форми, крите пальмовим листям — зустрічається зараз лише в невеликих, найвіддаленіших від Нумеа селах. Подекуди круглі житла місцевого типу з високим конічним дахом споруджують для себе традиційні вожді. Майже нічого не збереглося в аборигенів і від колишнього начиння, одягу. Новокаледонці тепер носять одяг європейського крою. Трохи краще зберігають аборигени традиційні навички приготування їжі, проте, і тут все більш відчувається європейський вплив. Свята, прийняті в Новій Каледонії:

  • 1 січня — Новий рік
  • Березень — квітень — Великдень
  • 1 травня — День Праці
  • 8 травня — День Звільнення
  • травень — Вознесіння Христове, Трійця і Духів день
  • 14 липня — День взяття Бастилії
  • 15 серпня — Успіння Богородиці
  • 1 листопада — День Всіх Святих
  • 11 листопада — День Пам'яті (День перемир'я у Першій світовій війні)
  • 25 грудня — Різдво

Галерея[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. (фр.) Institut de la statistique et des études économiques de Nouvelle-Calédonie (ISEE). Bilan économique et social 2006 - Démographie (PDF). Архів оригіналу за 24 листопада 2007. Процитовано 24 червня 2007. 
  2. (фр.) INSEE, Government of France. Recensement général de la population en Nouvelle-Calédonie - 2004. Архів оригіналу за 2 липня 2013. Процитовано 24 червня 2007. 
  3. а б Les comptes économiques rapides de la Nouvelle-Calédonie en 2021. ISEE — Institut de la statistique et des études économiques Nouvelle-Calédonie
  4. Rapport annuel 2015 de la Nouvelle-Calédonie. L'Institut d'Emission d'Outre-Mer (IEOM). Paris: Siege Social, 2016. ISSN 1635—2262 (фр.)
  5. а б La croissance démographique fléchit nettement en Nouvelle-Calédonie entre 2014 et 2019. ISEE — Institut de la statistique et des études économiques Nouvelle-Calédonie (фр.)
  6. Новая Каледония. Энциклопедия «Вокруг света». Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 5 серпня 2016.  (рос.)
  7. Нова Каледонія втретє на референдумі проголосувала проти незалежності від Франції. Портал новин LB.ua (укр.)
  8. а б Population de la Nouvelle-Calédonie selon la communauté d'appartenance (Evoluation de la population selon la communauté d'appartenance et la province de résidence). ISEE — Institut de la statistique et des études économiques Nouvelle-Calédonie (фр.)
  9. а б в г д е New Caledonia. People and Society. The World Factbook. Central Intelligence Agency, U.S. Government (29.10.2023)

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]