Нова українська література

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Izbornik page.jpg
Історія української літератури: стилі і напрямки
Монументалізм
Орнаменталізм
Ренесанс
Бароко
Латиномовна література
Класицизм
Нова українська література
Сентименталізм
Романтизм
Реалізм
Натуралізм
Модернізм
Соцреалізм
Постмодернізм

Нова українська література — період в історії української літератури, що охоплює XIX століття і характеризується становленням нової, ближчої і зрозумілішої для народу літератури.

Періодизація[ред.ред. код]

Виділяють чотири періоди розвитку нової української літератури:

Передумови розвитку нової літератури[ред.ред. код]

Кінець XVIII — початок XIX століття — час, коли завершується процес ліквідації будь-яких ознак державності України. Після запровадження кріпацтва, знищення освіти в Україні, заборона "Букваря", запровадження російської мови у навчальних закладах.

Становлення нової літератури співвідносилось із формуванням модерної української нації. Оскільки більша частина етнічних українських територій у цей час була перетворена на одну з провінцій Російської імперії, то першою формою національної свідомості став місцевий, крайовий патріотизм, який передбачав наголошування на мовній, культурній, етнографічній тощо своєрідності українців. За таких умов література мусила виконувати ряд не властивих мистецтву слова функцій. Фактично вона стала одним із важливих чинників вираження й водночас формування національної свідомості.

Література кінця XVIII — початку XIX століття[ред.ред. код]

Українську літературу від кінця XVIII ст. називають новою. Порівняно з давньою це була література нової тематики, нових героїв і нового мовного оформлення. Твори, на відміну від давніх, написані сучасною українською літературною мовою. Найяскравіші представники літератури кінця XVIII — 30-х pp. XIX ст. — І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка та ін. Основні творчі методи літератури цього періоду це просвітительський реалізм і романтизм, основні жанри — бурлескно-травестійна поема, байка, балада, соціально-побутова п’єса, сентиментальна повість.

Григорію Квітці-Основ’яненку належить слава основоположника художньої прози в новій українській літературі, одного із засновників жанру соціально-побутової комедії. Прозові твори Квітки склали дві збірки «Малоросійських повістей» (1834, 1836, 1837 pp.), до яких увійшли найвідоміші повісті «Конотопська відьма», «Маруся». Славу драматургові принесли п’єси «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик».

Петро Гулак-Артемовський, як письменник, уславився байками та романтичними баладами, започаткувавши в новій українській літературі відповідні жанри. Так, хрестоматійною є його байка-казка «Пан та собака» (1818 p.). Гулак-Артемовський був також майстром літературного перекладу.

Євген Гребінка писав романи та повісті російською мовою, більшість яких спіткало забуття. Справжню літературну славу здобув кількісно невеликим українськомовним доробком — байками. Кілька десятків цих творів були настільки оригінальними й мовно вишуканими, що стали окрасою класичної української літератури.

У перших десятиліттях XIX ст. роль літературних центрів належала Полтаві й Харкову. Саме тому початковий період нової української літератури називають полтавсько-харківським. З Полтавою пов’язана творча діяльність одного із засновників нової літератури — Івана Котляревського, автора славнозвісної «Енеїди» та п’єс «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник». Спадщина Котляревського викликала цілу низку наслідувань, представлену переважно творами другорядних авторів, іноді навіть говорять про «школу Котляревського».

Після заснування у 1805 р. Харківського університету роль літературного центру міцно закріпилася за Харковом. На сторінках журналів «Харьковскій Демокритъ» та «Украинский вестник» друкувалися твори В. Масловича та П. Гулака-Артемовського, написані українською мовою. У 1834 р. в харківському альманасі «Утренняя звезда» з’явилася перша публікація української прози Григорія Квітки, який надалі активно виступав як український прозаїк і драматург. Наприкінці 20-х — на поч. 30-х рр. навколо Харківського університету сформувалося середовище молодих людей, переважно викладачів та студентів, які цікавились українською історією та фольклором, а також здійснювали власні літературні спроби. Серед них найбільш помітними постатями були Ізмаїл Срезневський, Левко Боровиковський, Олександр Корсун, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Михайло Петренко. Вони увійшли в історію української літератури як представники раннього українського романтизму. Результатом їх діяльності стало видання фольклорної збірки «Запорожская старина» (укладач і видавець Ізмаїл Срезневський), альманахів «Сніп» та «Молодик». Значну організаційну діяльність у літературній галузі провадив Євген Гребінка, сам поет і прозаїк. Він видав альманах «Ластівка» (1841 р.), куди увійшли твори найбільш відомих на той час українських літераторів.

Література 40—60-х pp. XIX ст.[ред.ред. код]

У середині 40-х рр. українським літературним центром став Київ. На початку 1846 р. там утворилося Кирило-Мефодіївське товариство — таємна організація, до складу якої входили відомі українські письменники — Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Товариство проіснувало чотирнадцять місяців. Навесні 1847 р. його учасники були заарештовані й за висновками слідства дістали різні терміни ув’язнення й заслання. Найбільш масштабною особистістю серед письменників-учасників Кирило-Мефодіївського товариства був Тарас Шевченко. Уже після виходу «Кобзаря» 1840 р. він завоював велику популярність як український поет. Саме за поетичні твори антимонархічного та антиколоніального змісту його відправили на заслання.

Репресії проти учасників Кирило-Мефодіївського товариства на певний час затримали розвиток літературного процесу. Літературне, життя пожвавилось у другій пол. 50-х рр., коли в Петербурзі оселилися Куліш, Костомаров, Шевченко, які повернулися із заслання. Навколо українського журналу «Основа», що виходив у Петербурзі в 1861 — 1862 рр., згуртувалися колишні кирило-мефодіївці та представники покоління молодших літераторів. Значною подією в українському письменстві того часу стала публікація в 1857 р. «Народних оповідань» Марко Вовчок. Наступна творча діяльність письменниці засвідчила прихід в літературу талановитого прозаїка.

Тематика літературних творів цього періоду пов’язана з найгострішою суспільно-політичною проблемою тих років — кріпацтвом і пошуком шляхів боротьби з ним. Ідейно-художня й жанрова палітра літератури розширена й поновлена. Утверджений принцип художньої правди як вірності самому життю, його фактам і типовим образам; видозмінений художній погляд на світ і спосіб його зображення. Не втрачає позицій романтизм. Провідними жанрами цього періоду були поетичні (Т. Шевченко, П. Куліш, Ю. Федькович) та прозові (П. Куліш, Марко Вовчок) твори. Пізніше основним творчим методом стає реалізм, який у творчості Т. Г. Шевченка набуває гостро-викривального спрямування. Центральною постаттю в літературному процесі того часу був саме Т. Шевченко.

Література 70—90-х рр. XIX ст.[ред.ред. код]

Українська література XIX ст. розвивалася в умовах постійних урядових заборон і репресій. У 1863 р. вийшов так званий Валуєвський циркуляр, який суттєво обмежив права української культури. Наступною перешкодою для розвитку української літератури став Емський указ 1876 р. Заборони національного життя помітно визначили специфіку українського письменства: естетичні завдання поступалися захисним, першорядним лишалося питання етнічного самозбереження. Своєрідною захисною реакцією стала концентрація уваги літераторів на простонародному, селянському середовищі, що через свій консерватизм чи не єдине послідовно зберігало національні ознаки та було джерелом аргументів мовної та етнографічної своєрідності українців.

Тому не дивно, що простонародні, селянські теми займають панівні позиції в літературі цього періоду. Іноді цю літературу ще називають народницькою. Такі письменники-реалісти, як Леонід Глібов, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Павло Грабовський, чимало зробили для художнього дослідження селянського життя та вивчення проблеми взаємин інтелігенції й народу.

За межі народницького реалізму певною мірою виходить літературна й публіцистична діяльність Івана Франка. Різнобічно обдарована й водночас надзвичайно енергійна особистість, Франко став цілою епохою в українському письменстві. У його творчій спадщині виявилась тенденція до поєднання народницького традиціоналізму з найновішими здобутками європейської естетичної та філософської думки.

Непросте у соціальному й політичному відношеннях XIX ст. для української літератури стало часом зростання та осмислення можливих стратегій національно-культурного розвитку. Незважаючи на заборони, літературний рух в Україні був ознаменований появою цілої низки високовартісних художніх творів.

Твори[ред.ред. код]

Література Це незавершена стаття про літературу.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.