Новиченко Леонід Миколайович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Новиченко Леонід Миколайович
Новиченко Леонід Миколайович.gif
Народився 31 березня 1914(1914-03-31)
Русанівка, Липоводолинський район, Україна
Помер 22 листопада 1996(1996-11-22) (82 роки)
Київ, Україна
Поховання Байкове кладовище
Країна Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Flag of Ukraine.svg Україна
Національність українець
Діяльність літературний критик
Галузь літературознавство
Alma mater Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Науковий ступінь доктор філологічних наук[d]
Вчене звання професор
Знання мов російська[1]
Заклад Інститут літератури імені Тараса Шевченка НАН України
Членство НАН України, Національна спілка письменників України і Спілка письменників СРСР
Партія КПРС
Нагороди
орден Трудового Червоного Прапора орден Трудового Червоного Прапора орден Трудового Червоного Прапора орден Дружби народів орден Червоної Зірки медаль «В ознаменування 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна» Медаль «У пам'ять 1500-річчя Києва»
Премія імені І. Я. Франка Заслужений діяч науки і техніки України
Премії Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1968

Леоні́д Микола́йович Новиче́нко (нар. 31 березня 1914, Русанівка — пом. 22 листопада 1996, Київ) — український літературний критик, літературознавець; доктор філологічних наук, професор; член-кореспондент з 1958 року та дійсний член Академії наук Української РСР з 28 березня 1985 року, академік-секретар відділу літератури, мови і мистецтвознавства НАН України з 1993 року.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 18 [31] березня 1914(19140331) року в селі Русанівці Гадяцького повіту Полтавської губенії Російської імперії (нині Роменський район Сумської області, Україна) в сім'ї сільських вчителів.

1932 року закінчив Гадяцький педагогічний технікум, 1939 року — філологічний факультет Київського університету. Після закінчення університету навчався в аспірантурі Інституту літератури імені Тараса Шевченка, одночасно працював завідувачем відділу критики у редакції «Літературної газети», згодом в журналі «Радянська література».

У роки німецько-радянської війни працював у редакції газети «Радянська Україна». У 19431946 роках — відповідальний редактор газети «Література і мистецтво», згодом «Літературної газети». Член ВКП(б) з 1944 року.

Від 1945 року — молодший науковий співробітник в Інституті літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР1950 року — старший науковий співробітник). У 19461947 роках — завідувач відділу літератури і мистецтва ЦК КП(б)У. У 19501952 роках — головний редактор журналу «Вітчизна». 1950 року обраний членом Правління та Президії Спілки письменників України. Впродовж 19541959 років — заступник голови Правління Спілки письменників України, з 1959 року — секретар Правління Спілки письменників СРСР. Впродовж 19661971 років — секретар Правління і заступник голови Спілки письменників України, одночасно секретар Правління Спілки письменників СРСР. У 19791987 роках — завідувач відділу української радянської літератури; у 19861996 роках — провідний науковий співробітник Інституту літератури НАН України.

Могила Леоніда Новиченка.

Помер в Києві 22 листопада 1996 року. Похований на Байковому кладовищі [2].

Літературна діяльність[ред. | ред. код]

Друкуватися почав у 19281929 роках як сількор роменської окружної газети «Радянське життя». У 1929 році в газетах «На зміну», «Радянське життя» та інших друкувалися його перші вірші. З 1938 року працював у галузі критики і літературознавства. Автор близько 40 праць з теорії соціалістичного реалізму, історії української літератури, вивчення взаємозв'язків літератур народів СРСР і слов'янських літератур, зокрема книг про Тараса Шевченка, Максима Рильського, Павла Тичину, Мирослава Ірчана. Серед них:

  • «Поет і народ. До характеристики художнього методу в ліриці Шевченка» (1938);
  • «Павло Тичина» (1941);
  • «Повість про поета» (1941; лірика Максима Рильського);
  • «Їх ненавидів Тарас» (1943);
  • «Любов і гнів Тараса» (1944);
  • «Історичний» маскарад українсько-німецького націоналізму. Про реакційну романтику минулого" (1946);
  • «Творчість Павла Тичини» (1949);
  • «Літературно-критичні нариси» (1951);
  • «Поезія і революція» (1956; книга про Павла Тичину);
  • «Поэзия и революция» (1957) (рос.);
  • «Мирослав Ірчан» (1958);
  • «Про багатство літератури» (1959);
  • «Про різноманітність художніх форм і стилів у літературі соціалістичного реалізму» (1959);
  • «О многообразии художественных форм и стилей в литературе социалистического реализма» (1959) (рос.);
  • «Шевченко і вони» (1961);
  • «Шевченко і сучасність» (1964);
  • «Не ілюстрація — відкриття!» («Літературно-критичні нариси і портрети», 1967);
  • «Проблеми стильової диференціації в сучасних східнослов'янських літературах» (1968);
  • «Не иллюстрация — открытие!» (1969) (рос.);
  • «Життя як діяння» (1974);
  • «Український радянський роман» (1976);
  • «Поетичний світ Максима Рильського» (1980);
  • «Вибрані твори» (1974, 1983);
  • «Поетичний світ Максима Рильського», книги 1–2 (1980, 1993);
  • «Вічно живий реалізм» (1982);
  • «Тарас Шевченко — поет, борець, людина» (1982);
  • «Від учора до завтра: Літературно-критичні статті» (1983);
  • «Вибрані праці», томи 1–2 (1984);
  • «Избранные работы», томи 1–2 (1985) (рос.);
  • «Історія української літератури XX століття» у 2-х книгах (1995, 1998).

Брав участь у створенні «Нарису історії української радянської літератури», «Історії української літератури»(томи 1–8, 1967—1971) як редактор і автор низки розділів.

Відзнаки[ред. | ред. код]

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

На вшанування науковці названо районна бібліотека Липоводолинського району та вулиця селища Липова Долина.

Примітки[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]