Нонконформізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Нонконформі́зм (англ. non-conformism — «незгода») — бінарна опозиція до поняття конформізм, незгода, неприйняття або критичне сприйняття норм, цінностей, цілей, панівних у конкретній групі в суспільстві, намір здолати догматичні стереотипи і замість пасивної безособової позиції виявити змістовну, індивідуальну. В деяких випадках нонконформізмом називають просто готовність індивіда відстоювати свою особисту позицію в тих випадках, коли вона суперечить позиції більшості.

Цим терміном користуються в різних аспектах психологія, суспільні науки (соціологія, юриспруденція, політологія, філософія), мистецтво, культурологія та інші галузі.

Нонконформізм у психології[ред. | ред. код]

Експерименти в галузі практичної психології розглядяють поведінку індивіда в конкретній групі, і не завжди протиставляє нонконформізму конформізм. Нонконформна реакція, як і конформна, обумовлена і визначена груповим тиском, є залежною від нього, хоча і здійснюється в логіці "ні". Поведінковий негативізм часто пов'язаний з тим, що конкретний індивід опиняється на стадії входження до групи, коли первинним він ставить на меті особистісне завдання "бути і, головне, здаватися не таким, як усі". Широко відомі такі експериментальні дослідження нонконформізму.

  • 1951 рік - «Експеримент Аша», в якому близько 8% піддослідних виявили нонконформну реакцію.
  • 1963 рік - «Експеримент Мілграма». Мається на увазі та його модифікація, в якій підсадним піддослідним було прописано відмовлятися брати участь в «експерименті». У цій модифікації більшість справжніх піддослідних відмовлялося від участі в «експерименті» услід за підсадними, але 10% випробовуваних продовжували виконувати інструкції експериментатора, попри умови експерименту.
  • 1980 рік - Експерименти Чарльза Річарда Снайдера і Говарда Л. Фромкіна на студентах університету Пердью, де студентам спочатку пропонувалося оцінити те, наскільки, на їхню думку, 10 їх найбільш значущих установок, збігаються з аналогічними установками інших студентів, а потім брати участь в експериментальному дослідженні конформізму. Була виявлена закономірність, згідно з якою, чим більше учасники ідентифікували власні установки з установками інших в ході опитування, тим сильніше у них виявлялася тенденція до нонконформізму на експериментальному етапі.

В даних експериментах не ставилось на меті розглядати нонконформізм як протилежність до конформізму, оскільки обидві поведінкові реакції вважалися практично однаково пасивними порівняно з високорозвиненими просоціальними співтовариствами. Розрізняють соціально-психологічні явища малих групах (у мікросередовищі) і у великих (у макросередовищі). Виявлені закономірності не в повній мірі стосуються поведінкової реакції у соціумі, де змінюється й смислове навантаження бінарної пари «нонконформізм-конформізм», які характеризують, відповідно, активну й пасивну позиції в суспільстві.

Нонконформізм у суспільних науках[ред. | ред. код]

Нонконформізм, як і конформізм, «може бути позитивним (соціально корисним), коли йдеться про додержання легітимної норми поведінки, і негативним (соціально шкідливим), коли йдеться про антисуспільні погляди й поведінку».[1] Антисоціальна (або девіантна поведінка) підпадає під сферу вивчення юридичною наукою.

Відомі дослідники й філософи Х. Аренд, Ч.-Р. Міллс, Л.-Е. Вайт розглядали конформізм як соціально-психологічне підґрунтя авторитаризму й тоталітаризму, що розвивається внаслідок маніпулювання індивідуальною або масовою свідомістю у політичних цілях. Т. Адорно розглядав конформізм як шлях до перевтілення в авторитарну особистість, що є опорою фашистських режимів. Тут нонконформістські тенденції виступають як протидія розвитку некритичного сприйняття будь-якої пропаганди, політичної пасивності та апатії. Прояви та особливості бінарної опозиції «нонконформізм-конформізм» досліджували С.-Е. Аш, В. Райх, З.Фройд, Е. Фромм, Г. Маркузе та ін.[2]
Світоглядні особливості постмодернізму через зазначені терміни змальовує Ж. Бодріяр: «Мовчазна більшість - це не соціологічна реальність, а тінь від влади, безодня, що її поглинає,…швидкоплинне, нестійке, податливе до будь-якого впливу скупчення, що характеризується гіперреальним конформізмом… Маса уособлює такий прикордонний і парадоксальний стан соціального, де ні об'єкту пізнання, ні суб'єкту пізнання більше не існує».[3]

Нонконформізм у мистецтві[ред. | ред. код]

Нонконформізм є синонімом термінів андерґраунд, «неофіційне мистецтво», «дисидентське мистецтво» , які характеризують культуру, що перебувала під забороною в тоталітарних країнах Східної Європи та СРСР у період від 1950 до кінця 1980 рр. Це вільна творчість, що виникла всупереч ідеологічній регламентації життя у суспільстві і була антиподом офіційно канонізованому мистецтву. Централізованій надіндивідуальній та наднаціональній імперській ідеології андеграунд протиставляв протилежні, загалом персоніфіковані ідеали: суб’єктивізм, індивідуалізм, ірраціоналізм, еротику, чуттєвість. В Україні надзвичайно важливою була тематика відродження національних традицій.

Видатними нонконформістами 60-70 років, яких назавали шістдесятниками, були : Алла Горська і її чоловік Віктор Зарецький, Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Галина Зубченко, Олександр Шкарапута, Олег Єржиковський, Олексій Татаров, Володимир Прядко, Борис Плаксій, Віталій Коробко та ін.[4] До цього ж покоління належать і так звані «Київські анахорети», за визначенням мистецтвознавства Бориса Лобановського, тобто ті, хто сповідував герметичну естетику, захоплювався абстрактними формами: Флоріан Юр’єв, Вілен Барський , Валерієм Ламахом, Григорій Гавриленко, Вадим Ігнатов, Яким Левич, Анатолій Лимарєв, Анатолій Сумар , Олександр Дубовик та ін. [5] Нонконформізм був підхоплений наступними поколіннями. Це художники: Федір Тетянич, Микола Трегуб , Вудон Баклицький, Микола Залевський, Олександр Костецький, Олена Голуб, Володимир Богуславський, Михайло Жуков та інші.[6]

У посттоталітарній Україні, починаючи з 1990-2000, новий вияв незгоди виник в умовах вже не з радянською, а ринковою моделлю буття, комерціалізацією мистецтва. Постнконформістами[7] назвали художників, які, прордовжуючі андеграундне, спрямування, набули нової актуальності з використанням нових технологій: Борис Михайлов, Сидоренко Віктор, Оксана Чепелик, група «Г.В.Х» ( Голуб, Вишеславський, Харченко, гурт «Фіктивна галерея. Експедиція». Відбулися протестні перформанси й соціально-критичні проекти Влади Ралко, групи Р.Е.П. та ін.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Конформізм..// Юридична енциклопедія: В 6 т. /Ред. Ю. С. Шемшученко — К.: «Укр. енцикл.», 1998. ISBN 966-7492-00-1. [1]
  2. Конформізм соціальний. Енциклопедія сучасної України.[2]
  3. Бодріяр Ж. В тіні мовчазної більшості, або кінець соціального. 2000, ст. 37,57 , на рос. [3]
  4. Вишеславський Г., Сидор-Гібелинда О. .//Термінологія сучасного мистецтва, Paris-Kyiv, Terra Incognita, 2010,  — С.235-242. ISBN 978-966-96839-2-2
  5. Лобановський Б. Київські анахорети //Візантійський ангел. – 1997. – №3.
  6. Голуб Олена. В «Русі». До ювілею андеграундної виставки, яка стала історією.// День, 2007, — 5 грудня. [4].
  7. Леся Смирна. Століття нонконформізму українському візуальному мистецтві// К.: «Фенікс», 2017, ст.454. ISBN 978-966-131-499-2


Джерела[ред. | ред. код]

  • П. Горностай. Конформізм і нонконформізм у політиці // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.363 ISBN 978-966-611-818-2

Див. також[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]