Носівці (Зборівський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Носівці
Країна Україна Україна
Область Тернопільська область
Район/міськрада Зборівський
Рада/громада Городищенська сільська рада
Код КОАТУУ 6122682802
Основні дані
Засноване 1240
Населення 136
Територія 0.520 км²
Густота населення 261.54 осіб/км²
Поштовий індекс 47250
Телефонний код +380 3540
Географічні дані
Географічні координати 49°43′43″ пн. ш. 25°23′09″ сх. д. / 49.72861° пн. ш. 25.38583° сх. д. / 49.72861; 25.38583Координати: 49°43′43″ пн. ш. 25°23′09″ сх. д. / 49.72861° пн. ш. 25.38583° сх. д. / 49.72861; 25.38583
Водойми Лопушанка
Відстань до
районного центру
35 км
Місцева влада
Адреса ради 47237, Тернопільська обл., Зборівський р-н, с.Городище
Карта
Носівці. Карта розташування: Україна
Носівці
Носівці
Носівці. Карта розташування: Тернопільська область
Носівці
Носівці

Носівці́ — село в Україні, у Зборівському районі Тернопільської області. Розташоване на річці Лопушанка, на сході району. Підпорядковане Городищенській сільраді. До Носівців приєднано хутір Гальбанівка.

Населення — 124 особи (2003).

Історія[ред. | ред. код]

Початки села[ред. | ред. код]

Минуле Носовець тісно пов'язане з історією Галичини. З 981 року цей край близько ста років був частиною Київської держави, потім став окремим Галицьким князівством, найвизначнішим князем якого був Ярослав Осмомисл. Після його смерті Волинський князь Роман Мстиславич об'єднав його з Волинським і створив міцну Галицько-Волинську державу. Вона проіснувала близько 150 років. Село Носівці є одним із найстаріших на Зборівщині, перша згадка про нього датується 1240 роком. Його поселенці походять від слов’янських племен дулібів.

Щодо походження села, то існує дві версії, однак досить суперечливі.

За легендою, за часів Галицько-Волинського князівства поблизу села, над рікою Серет, стояло місто Бузок, яке славилося ремеслом. Це поселення згадується у Галицько-Волинському літописі під 1214 роком. Саме під цією датою у літописі йдеться наступне:

«Як же настала зима, король прийшов до Галича і впровадив свою ятвірку, велику княгиню Романову. Прийшли до Галича волинські бояри, Інвар із Луцька й інші князі. Впіймали Володислава, Судислава і Пилипа і мучили їх. А Яволк і Ярополк, його брат, утекли до Пересопниці і намовивши Мстислава рушили на поміч. Почекавши їх у Чернечому селі (Чернече село - тут йде мова про с.Чернихів), Мстислав прийшов із ними до Бозку. А Гліб Потокович утік із Бозку, так само Іванко Станіславович і його брат Збислав прибігли до Галича.»

Носівці були майже його передмістям, а тому люди носили в місто на продаж різні продукти, ремісничі вироби. І тому їх називали "носівчанами", а село, за переказами, отримало назву Носівці. У часи монголо-татарської навали славний город було зруйновано:

«Дико, розповідають, помстились пізніше татари над "злим містом" за свого мурзу. Вщент збурили Бузок, який опустів і вже ніколи не відбудувався.»

За іншою версією назва села походить від давньослов’янського топоніма "носЪ" - земля, береги, що впадають в ріку, а суфікс "івці” формою множини вказує на поселення колективу людей (тобто люди, що живуть на березі річки).

Найстарішими прізвищами в селі є такі: Поліщук, Приймак, Собчак, які збереглися на старих надгробних пам’ ятниках.

Як засвідчують найдавніші дані перепису, село було невеликим:

1832 - 202 греко-католики;

1841 - 186 греко-католиків;

1880 - 346 жителів, серед них 295 греко-католиків, 51 римо-католик;

1890 - 366 жителів, серед них 294 греко-католики, 66 римо-католиків, 6 євреїв;

1910 - в селі було 458 мешканців;

1914 - 463 жителі, серед них 381 греко-католик, 65 римо-католиків, 17 євреїв;

1921 - 102 будинки, 527 мешканців;

1931 - 97 домів та 515 жителів;

2007 - в Носівцях офіційно проживало 107 чоловік.

Населення в основному збільшувалось за рахунок переселенців, які прибували сюди у пошуках земельних угідь.

«Так з’явилась вулиця Пом’яни. Новосели переважно купували землю за селом, її тут було вдосталь. От однієї погожої днини, ще за панських часів, роздавав місцевий пан носівчанам невеликі земельні наділи. Зібрався весь люд села на майдані, біля церкви. А з кінця села, на диво, ніхто не приходив, уся вулиця запізнювалася на зібрання, дехто взагалі не з’явився, бо мав доволі власного городу. Довго громада чекала їх. Народ перешіптувався між собою, усі запитували, згадували, як у нас кажуть, "поминалися" за ними. Звідси, від слова поминати - згадувати, пішла назва вулиці - Пом’яни.» (Стефанія Шимків).

Австрійський період[ред. | ред. код]

Австрія розглядала західноукраїнські землі як джерело для поповнення державної казни грошима, а армії - солдатами. Однак досягнення таких цілей вимагало певної перебудови життя на українській території. Після довгого панування Польщі, австрійці застали у Галичині необмежену владу польської шляхти, відсутність промисловості і торгівлі, нормальних шляхів сполучення, бідність неосвіченого, закріпаченого сільського населення. Реформи, які розпочалися за правління Марії Терезії та її сина Йосифа II, мали змінити такий стан справ. Реформатори прагнули поліпшити стан селянства, найчисленнішої верстви підданих, а отже, головне джерело збирання податків.

За австрійських часів у селі було збудовано гостинець, як тоді називали "Цісарська дорога”, греко-католицька церква була зрівняна в правах з римо-католицькою, а тому віруючим цього віросповідання дозволили вступати до університетів, на державну службу, купувати і продавати землю. Ще одна важлива подія сколихнула народ. Під тиском революційних подій, що охопили Галичину, Буковину і Закарпаття, та масових селянських рухів, зокрема Галицького селянського повстання 1846, у 1848 році скасували кріпацтво. В честь цього у Носівцях встановили пам’ятний знак. На підставі цієї постанови видано закон про звільнення селян на території всієї Австрії від кріпосної залежності, про надання їм прав громадян держави і права власності на ту землю, якою за панщини вони користувалися на правах спадковості. За скасування панщини поміщики отримали грошові відшкодування від держави і звільнення від низки податків. Але, незважаючи на це, у власність поміщиків перейшли майже всі ліси і пасовиська, за користування якими селяни змушені були відробляти або платити так звані сервітути. На правах сервітутів селяни користувалися спільно з поміщиками лісами, пасовищами, лугами й іншими вжитками і відповідно платили їм за це. Це спричинило численні виступи протесту селян.

Наприкінці XIX - поч. ХХ століття почалася міграція за кордон. Багато жителів села, виїздили за кордон, аби покращити своє матеріальне становище. Здебільшого емігрували у Канаду, США, Аргентину, Бразилію, Францію. Дехто згодом повертався на батьківщину, у рідне село, інші залишались на постійне місце проживання. Відомо, що з Носовець в цей час виїхали: Поліщук Андрій, Поліщук Степан, Біль Михайло, Шурхай Томко, Михальчишин Лука, Михальчишин Максим, які згодом повернулись у рідне село і відбудували свої господарства.

Перша світова війна[ред. | ред. код]

Влітку 1914 року розпочалася Перша світова війна. З тривогою люди прислухались до стрілянини, яку було чути з боку Залізець. Війна негативно вплинула на господарство України і села, падав життєвий рівень населення, зростала кількість людських втрат. Австрійський уряд провів мобілізацію всіх чоловіків із Носовець. Багато з них брали участь у бойових діях. Відомо, що четверо чоловіків з цього села загинули у Першій світовій, двоє були поранені. Імена та прізвища їх не відомі. А такі, як Собчак Григорій і Каровський Антін, перебували в російському полоні, згодом повернулись до рідних домівок. Влітку 1914 року колони вояків російської і мадярської армії вступили у Носівці. Всіма дорогами їхні полки йшли в сторону Озерної. Дві доби, без перерви, йшла піхота, артилерія, обози. Тоді ж російська армія зайняла обласний центр - Тернопіль. Російські жандарми та мадяри дуже жорстоко розправлялися із русофілами-українцями. Закривали усі місцеві осередки культури. Вже восени з у селі з'яивились перші австрійські війська, які проводили тепер свою політику. Та влітку, 1916 року, знову австрійське військо почало відступати за Зборів. Багато було убитих з обох сторін. Після проголошення Західноукраїнської Народної Республіки [1918 рік] восьмеро чоловіків із села пішли в ряди Української Галицької Армії. З них четверо загинули в східній Україні. Романчук Андрій переданий був у Чехословаччину, а Войцеховський Ігнат залишився на теренах східної України. Ще двоє повернулись у рідне село, де пізніше їх переслідувала польська поліція. Весною, 1918 року, коли австрійські війська, після Берестейського миру, пішли на велику Україну, життя у селі почало відновлюватись.

Період польського панування[ред. | ред. код]

Після поразки УНР, з 1920 року, село перебувало під владою панської Польщі. Звичайно, Польщу та її західну модель демократії не можна рівняти з режимом, який запанував після Першої світової війни у Російській державі. Умови для існування тут українців були набагато кращими, видавались книги, журнали українською мовою. Однак польські націонал-демократи прагнули створити однонаціональну Польщу, шляхом асиміляції українців та інших народів, що були під її владою. У період польської окупації цього краю, після Першої світової війни, відносини між польською владою і українським населенням були напруженими. Українці вели боротьбу за відновлення Української державності, у відповідь поляки здійснювали цілу систему жорстоких каральних заходів, які назвали "пацифікацією”. Бувало, що в одній хаті брат і сестра були патріотами, але різних країн. Багато хто постраждав за свої переконання. Так, у 1936 році польська поліція засудила Петришина Степана на три роки тюрми за приналежність до ОУН.

У цей період в селі жила польська нацменшина, представники якої переважно селились в районі сучасних вулиць Рутка та Кольонія. Тут же поляки планували збудувати римо-католицький костел, проте, у зв’язку з початком війни, та виселенням їх в 1945 році, ці задуми не здійснились.

Жителі Носовець мали право на місцеве самоврядування. Війтом за Польщі був Шимків Іван, який очолював місцеву громаду. Таке самоврядування, або найменша адміністративно територіальна одиниця, називалась ґміною (назва походить від німецького "Gemeinde" спільнота, громада, община).

Війт та його виборні відповідали за порядок і безпеку на території села, здійснювали функцію місцевої влади.

Загалом, рівень життя українців залишався і надалі низьким, тому у цей час відбувається ще одна хвиля еміграції. Назавжди виїхали з сім'ями: Пиріжок Андрій, Романчук Микола, Волошин Василь, Собчак Микола.

Друга світова війна[ред. | ред. код]

Важким випробуванням на долю села випали криваві рани Другої світової. Війна несла нові негаразди в українські родини. Оскільки Галичина вже на той час була окупована радянськими військами, то нова влада розпочала мобілізацію до лав червоної армії, чоловіків із села, які згодом брали участь у бойових діях. Старожили розповідають, що таких було близько 120. Масово гинули люди. Вояки, часто це були молоді хлопці, мусили воювати за незрозумілу, жорстоку комуністичну ідеологію. Не всі чоловіки охоче йшли на фронт. Та піти проти радянської системи - означало попрощатися з життям. Мільйони співвітчизників, у тому числі і багато носівчан, поклали свої голови за перемогу. Люди воювали насправді не за політичні цінності, а за свій дім. Ті воїни, яким вдалося вистояти у цьому нелегкому бою, повернулись після закінчення воєнних дій до рідних домівок. Багатьох нагородили медаллю "За відвагу".

В липні 1941 року село окупували німці. Уся державна і приватна власність перейшла до німецьких концернів або адміністрації. На селян були накладені високі «контингенти» - обов'язкові поставки сільськогосподарської продукції.

Навесні 1944 року німці покинули Носівці. Але на зміну їм прийшла радянська влада на чолі зі Сталіном, яка не менш жорстоко розправлялася з українцями, а згодом насильно загнала у колгоспи. Так звані "визволителі” наводили свої порядки, а незгідних з новою політикою нещадно карали. НКВС боровся з будь-якими проявами національної свідомості.

Коли йшов фронт, то проводилась також евакуація місцевого населення задля безпеки у с. Мшанець.

Будучи патріотичним селом, Носівці дали в лави УПА та ОУН 16 вихідців з села. Десятки людей пізніше були піддані репресіям за допомогу повстанцям. На території Носовець було кілька криївок, а саме у садибах селян. Тут відбувалося чимало сутичок між повстанцями та енкаведистами, у тому числі один з останніх боїв збройного підпілля.

10 квітня 1945 року, уродженці Носовець - Петро Каровський ("Рубай"), кущовий, та два його бойовики, Іван Хома ("Гонта"), та Павло Човган ("Довбуш") загинули під час облави в рідному селі, через зраду іншого бойовика, на псевдо "Амур", якого завербував НКВС. Імена усіх учасників підпілля, а також тих, хто допомагав повстанцям і від цього постраждав, були занесені до книги пам’яті "Нескорена Зборівщина". Всім полеглим за волю і долю України у 1990 році в Носівцях було встановлено пам’ятний знак - насипана і освячена братська могила.

Ще однією сумною подією у роки війни стала трагедія у Воробіївському лісі, яка забрала життя у багатьох вірних синів України. Серед них був і селянин, член ОУН, Мельник Петро. Сталося це у червні 1941 року. На перших етапах війни радянська армія не змогла дати відсіч німецьким військам і відступала на схід. Відступаючи перед німецькою армією влітку 1941 року, війська НКВС знищували тисячі українських політичних в’язнів у тюрмах і таборах, щоб ті не співпрацювали з німцями. Довгий час ця подія замовчувалась і лише за незалежності набула розголосу. На поч. 90-х років на могилі Мельника Петра коштом громади села було встановлено пам’ятний знак - символічний березовий хрест.

Пам'ятки[ред. | ред. код]

Є церква Воздвиження Чесного Хреста (1736[1], дерев'яна).

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — 708 с. — ISBN 978-966-528-279-2. (доповнення)

Джерела[ред. | ред. код]