Нікитинський Леонід Васильович
| Нікитинський Леонід Васильович | ||||
|---|---|---|---|---|
 Леонід Нікитинський (лютий 2018 року) | ||||
| Ім'я при народженні | Нікитинський Леонід Васильович | |||
| Народився |
13 вересня 1953 (70 років) або 1953[1] Москва, СРСР | |||
| Країна |
 СРСР Росія | |||
| Діяльність | журналіст, прозаїк | |||
| Сфера роботи | журналістика[1], література[1], публіцистика[1], justice and judicial activitiesd[1] і право[1] | |||
| Alma mater | Юридичний факультет Московського державного університетуd | |||
| Мова творів | російська | |||
| Напрямок | публіцистика | |||
| Жанр | стаття, роман, нарис | |||
| Нагороди | «Золоте перо Росії» (2005) | |||
|
| ||||
 Нікитинський Леонід Васильович у Вікісховищі | ||||
Нікитинський Леонід Васильович (рос. Никитинский Леонид Васильевич; нар. 13 вересня 1953, Москва) — російський журналіст та письменник. Оглядач і член редколегії «Нової газети», кандидат юридичних наук, член Ради з прав людини при президенті РФ[2]. Ввів в суспільний обіг поняття «свавілля» в сучасному значенні[3].
Біографія[ред. | ред. код]
Народився у Москві, у сім'ї одного з головних учених у галузі трудового права, доктора юридичних наук, професора Нікитинського Василя Івановича (1923—1992)[4].
Закінчив юридичний факультет МГУ імені М. В. Ломоносова.
Працював у Всесоюзному інституті законодавства, в ВЦРПС, доцентом кафедри економіки ВДІКу.
У 1989—1992 роках був спеціальним кореспондентом, потім політичним оглядачем газети «Комсомольська правда».
У 1992—1994 роках одночасно працював політичним оглядачем газети «Вісті» і кореспондентом «Радіо Свобода».
До 2011 року очолював РОО «Гільдія судових репортерів».
З 2008 по 2017 рік був секретарем Спілки журналістів Росії[2][5].
Творчість[ред. | ред. код]
Більшість публікацій Леоніда Нікитинского присвячено російській судовій і правовій системі. У своїх статтях він часто аналізує «зіткнення» особистості, громадянської позиції та державної машини. Л. В. Нікитинський нерідко «бере під контроль» долю людини, що стала вже одного разу героєм його публікації. Серед таких його героїв журналістка Айгуль Махмутова, архітектор-реставратор Олександр Попов та інші.
Крім великого числа журналістських публікацій, Леонід Нікітінський є автором сценарію художнього фільму «Свавілля» (1989).
Його перу належить роман «Таємниця нарадчої кімнати» (2008).
Нагороди[ред. | ред. код]
- Золотий Почесний знак «Суспільне визнання» (1999)[2].
- Премія «Золоте перо Росії» (2005)[6][7].
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б в г д е Czech National Authority Database
- ↑ а б в НИКИТИНСКИЙ ЛЕОНИД ВАСИЛЬЕВИЧ - СПЧ (рос.). www.president-sovet.ru. Архів оригіналу за 26 червня 2019. Процитовано 25 вересня 2018.
- ↑ Леонид Никитинский: «Слово „беспредел“ я первым вытащил из блатного лексикона» [Архівовано 26 червня 2019 у Wayback Machine.]. // Журнал «Бизнес-курс», Омск. № 28(305) от 29.07.2009.
- ↑ Никитинский Василий Иванович [Архівовано 24 вересня 2017 у Wayback Machine.](рос.)
- ↑ XII Съезд избрал нового председателя Союза журналистов России. Им стал кинодокументалист Владимир Соловьев - Союз журналистов России (рос.). Союз журналистов России. 25 листопада 2017. Архів оригіналу за 26 червня 2019. Процитовано 25 вересня 2018.
- ↑ Лауреаты премий СЖР за 2004 год. Lenizdat.ru. 17 лютого 2005. Архів оригіналу за 21 листопада 2016. Процитовано 21 листопада 2016.
- ↑ Лауреаты премий Союза журналистов России за 2004 год. Союз журналистов России. Архів оригіналу за 21 листопада 2016. Процитовано 21 листопада 2016.
|
