Ніколаєнко Станіслав Миколайович
Станіслав Миколайович Ніколаєнко | |
---|---|
6-й Міністр освіти і науки України | |
4 лютого 2005 — 18 грудня 2007 | |
Президент | Віктор Ющенко |
Прем'єр-міністр | Юлія Тимошенко Юрій Єхануров Віктор Янукович |
Попередник | Василь Кремень |
Наступник | Іван Вакарчук |
Народився | 9 лютого 1956 (68 років) с. Богданівка, Знам'янський район, Кіровоградська область, Українська РСР, СРСР |
Відомий як | політик |
Країна | Україна |
Alma mater | Національний університет біоресурсів і природокористування України |
Політична партія | «Справедливість» |
У шлюбі з | Галина Ніколаєнко |
Діти | Микола Ніколаєнко |
Нагороди | |
nubip.edu.ua/node/10405 | |
Медіафайли у Вікісховищі | |
Станісла́в Микола́йович Нікола́єнко (нар. 9 лютого 1956, Богданівка, Кіровоградщина) — український політик та громадський діяч. Президент, голова Вченої ради Національного університету біоресурсів і природокористування України. Міністр освіти і науки України (2005—2007), професор, доктор педагогічних наук, академік Національної академії педагогічних наук України та Національної академії аграрних наук України. Лідер лівоцентристської партії «Справедливість». Голова Всеукраїнської громадської організації "Громадська Рада освітян і науковців України". Перший заступник Громадської організації "Спілка ректорів закладів вищої освіти України". Голова Асоціації працівників закладів вищої аграрної освіти "Агроосвіта".[1]
Народився на Кіровоградщині. Закінчив Українську сільськогосподарську академію (інженер-механік, викладач-інженер) та Одеський інститут політології і соціального управління за спеціальністю політолог.
Трудову діяльність розпочав викладачем Кіровоградського сільськогосподарського технікуму. З 1980 року життя пов'язане з Херсонщиною. Працював секретарем Каховського міськкому комсомолу, директором Красноперекопського профтехучилища, інструктором відділу науки і навчальних закладів і завідувачем оргвідділу Херсонського обкому партії, головою ради народних депутатів Нижньосірогозького району. У 1991–1994 роках — заступник начальника Херсонського обласного управління освіти, викладач, доцент, професор педагогічного інституту.
Народний депутат України кількох скликань, голова Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти, у 2005–2007 роках Міністр освіти і науки України, голова Громадської Ради освітян і науковців України, голова партії «Справедливість». Розробник і автор ряду законів щодо інноваційного розвитку держави, обов'язкової середньої освіти, збереження і розвитку профтехосвіти і вищої школи. Багато зробив для соціального захисту вчителя і науковця, студента.
2 червня 2014 призначений виконуючим обов'язки ректора Національного університету біоресурсів і природокористування України[2]. З 29 серпня 2014 року по 13 червня 2024 року — ректор Національного університету біоресурсів і природокористування України. Продовжує працювати Президентом, головою Вченої ради Національного університету біоресурсів і природокористування України.
У 1991–2009 роки — член Соціалістичної партії України.
Народний депутат України 2-го скликання з квітня 1994 року (2-й тур) до квітня 1998 р., висунутий СПУ. Секретар Комітету з питань науки та народної освіти. Член фракції СПУ і СелПУ.
Народний депутат України 3 скликання з березня 1998 року Уповноважений представник фракції Соціалістичної партії і Селянської партії України («Лівий центр») (з травня 1998 року, пізніше — фракція СПУ; секретар Комітету з питань науки і освіти (з липня 1998 року).
Народний депутат України 4 скликання з квітня 2002 року, висунутий СПУ.
З травня 2002 року — уповноважений представник фракції СПУ, голова Комітету з питань науки і освіти з червня 2002 року. Під час роботи в комітеті очолював Всеукраїнську асоціацію працівників професійної освіти.
У 2007–2009 роки — секретар Політради СПУ з ідеологічної роботи, член Політради Соціалістичної партії України.
З січня 2005 року — голова Громадської Ради освітян і науковців України (ГРОНУ).
4 квітня 2009 року колишні члени СПУ Станіслав Ніколаєнко та Олександр Баранівський звернулись до всіх членів СПУ із закликом вийти з СПУ і об‘єднатися із політичною партією «Справедливість» з метою реалізації в Україні програмних принципів європейського демократичного соціалізму.
15 квітня 2009 очолив політичну партію «Справедливість». У грудні 2011 був обраний головою партії «Об'єднані ліві і селяни», яка у червні 2014 року повернулася до своєї попередньої назви — «Справедливість».
У 2012 році балотувався у народні депутати України по 185 округу (Херсонщина) як представник партії «Об'єднані ліві та селяни», отримавши на виборах третій результат після Михайла Опанащенка та Сергія Хланя та набравши 16,18% голосів виборців. [3]
З початку 2005 р. призначений на посаду Міністра освіти і науки України[4], де і пропрацював до кінця 2007. У 2005 в Бергені підписав Болонську декларацію від імені України.
У 2005 році за ініціативи студентів, Станіслав Ніколаєнко підтримав ідею створення Всеукраїнської студентської ради при Міністерстві освіти і науки України, як консультативно-дорадчого органу з питань студентського самоврядування. У 2007 році за ініціативи Станіслава Ніколаєнка створено державну програму упорядкування студентських гуртожитків «Студентський та учнівський гуртожиток».
Фінансування освіти зросло з 5 % до 7 % ВВП. Суттєво переглянуто принципи формування держзамовлення до вищих навчальних закладів. За три роки кількість студентів, що навчаються на стаціонарі за рахунок бюджету і зараховані на перший курс, зросла із 40 % до 59 % і склало майже 150 тис. осіб. На сьогодні в Україні нараховується більше 560 студентів на 10 тис. населення, що відповідає середньоєвропейському показнику.
За керівництва Станіслава Ніколаєнка у 2008 році ініційовані нові державні програми в освіті і науці:
- Державна програма роботи з обдарованою молоддю.
- Державна програма «шкільний автобус».
- Державна програма «Наука в університетах».
- Державна програма оновлення 300 шкіл України.
- Державний проект «Школа майбутнього».
- Створення вітчизняної освіти «нової якості».
- Долучення вищої освіти України до «Болонського процесу».
- Державна програма соціального захисту дітей-сиріт і дітей-інвалідів «Дитинство» на 2007—2012 роки.
Автор понад 150 науково-методичних праць та 13 книг[5].
Співпрацює з журналом «Інтелектуальна власність»[6].
У 2009 р. захистив докторську дисертацію на тему: «Теоретико-методологічні основи управління інноваційним розвитком системи освіти України», дисертацією була монографія. Пізніше стало відомо, що дисертація містить десятки сторінок плагіату.[7] Станіслав Ніколаєнко визнав запозичення, але не вважає їх плагіатом[8]. На його думку борці з плагіатом наносять шкоду українській освіті[9].
- Заслужений працівник освіти України (1997)[10]
- Почесна грамота Верховної Ради України[джерело?]
- Орден «За заслуги» III ступеня (2006)[11]
- Орден «За заслуги» II ступеня (2016)[12]
- Орден «За заслуги» I ступеня (2019)[13]
- ↑ Ніколаєнко Станіслав Миколайович. nubip.edu.ua. Процитовано 11 липня 2024.
- ↑ Бывший министр образования возглавил крупнейший вуз. Архів оригіналу за 5 червня 2014. Процитовано 4 червня 2014.
- ↑ https://grivna.ua/arch/grna/grna-2018/grna-2018-45 | Округ 185: Красный юг Херсонщины может стать проблемой для власти
- ↑ Указ Президента України від 4 лютого 2005 року № 155/2005 «Про призначення С. Ніколаєнка Міністром освіти і науки України»
- ↑ Ніколаєнко Станіслав Миколайович. nubip.edu.ua. Процитовано 9 травня 2023.
- ↑ Інтелектуальна власність — Автори [Архівовано 1 жовтня 2013 у Wayback Machine.] (недоступне посилання)
- ↑ Плагіат Ніколаєнка. Екс-міністр і керівник спецради, що присудила ступінь дружині Кириленка, – теж крадій текстів. Українська правда _Життя. Архів оригіналу за 10 квітня 2017. Процитовано 10 квітня 2017.
- ↑ Экс-министр образования оправдал свой плагиат тем, что "у нас 32 буквы". Деловая столица. Архів оригіналу за 13 серпня 2017. Процитовано 13 серпня 2017.
- ↑ “Грантоїди” та борці з плагіатом – головні вороги української освіти, - Станіслав Ніколаєнко. Вища освіта. Архів оригіналу за 13 серпня 2017. Процитовано 13 серпня 2017.
- ↑ Указ Президента України від 23 квітня 1997 року № 362/97 «Про нагородження С. Ніколаєнка орденом «За заслуги»»
- ↑ Указ Президента України від 7 лютого 2006 року № 114/2006 «Про присвоєння почесних звань України працівникам освіти»
- ↑ Указ Президента України від 22 січня 2016 року № 18/2016 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Соборності України»
- ↑ Указ Президента України від 22 січня 2019 року № 14/2019 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Соборності України»
- Персональний сайт Станіслава Ніколаєнка [Архівовано 13 квітня 2018 у Wayback Machine.]
- Блог Станіслава Ніколаєнка
- Партія «Справедливість» [Архівовано 16 березня 2022 у Wayback Machine.]
- Громадська рада освітян і науковців України [Архівовано 5 березня 2022 у Wayback Machine.]
- Звіт Міністра освіти і науки України Станіслава Ніколаєнка за роботу з 4 лютого 2005 року по грудень 2007 року «Творення вітчизняної освіти нової якості»[недоступне посилання з липня 2019]
Попередник: | Міністр освіти і науки України 4 лютого 2005 — 18 грудня 2007 |
Наступник: |
Кремень Василь Григорович |
Вакарчук Іван Олександрович |
- Народились 9 лютого
- Народились 1956
- Випускники Української сільськогосподарської академії
- Кавалери ордена «За заслуги» I ступеня
- Кавалери ордена «За заслуги» II ступеня
- Кавалери ордена «За заслуги» III ступеня
- Заслужені працівники освіти України
- Нагороджені почесною грамотою ВРУ
- Міністри освіти і науки України
- Другий уряд Віктора Януковича
- Уряд Юрія Єханурова
- Перший уряд Юлії Тимошенко
- Уродженці Богданівки (Знам'янський район)
- Доктори педагогічних наук України
- Народні депутати України 2-го скликання
- Народні депутати України 3-го скликання
- Народні депутати України 4-го скликання
- Народні депутати України 5-го скликання
- Виборчий округ 185
- Члени Соціалістичної партії України
- Члени партії «Об'єднані ліві і селяни»
- Комсомольські функціонери
- Ректори Національного університету біоресурсів і природокористування України