Нікудерійська Орда

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Нікудерійська Орда
Держава Хулагуїдів Flag
1262 – 1360 Чагатайський улус Flag
Столиця Газні
Релігії іслам
Форма правління Монархія
Історія
 - Засновано 1262
 - Ліквідовано 1360

Нікудерійська Орда  — монгольске державне утворення, що виникло в середині XIII століття  внаслідок розділу Монгольської імперії й утворення Держави Хулагуїдів та Чагатайського улусу. Займала практично усю територію сучасного Афганістану. Правителі Орди тривалий час маневрували між Хулагуїдами і Чагатадами. Зрештою визнали зверхність останніх. Стратегічне положення володінь Нікудерійської Орди дозволяло її правителям близько 100 років контролювати основні торгові шляхи до Індії, а також здійснювати регулярні набіги на багаті області Кермана, Сістану, Фарсу і північній Індії. З послабленням у XIII ст. Чагатайського улусу стала майже незалежною. У 1340-х роках беки Орди очолили спротив централізаторській політиці чагатайських ханів. Зрештою у 1346 році стали фактичними правителями західного Чагатайського улусу. Розпалася після 1360 року.

Історія[ред. | ред. код]

Утворення[ред. | ред. код]

Нікудерійская орда сформувалася в останній третині XIII ст., з укорінених в цих землях монгольських загонів. При збереженні монгольської військової-політичної організації шлюби монголів з місцевими жінками призвели до формування змішаного етнічного типу, через що їх стали називати також «караунасами».

У науковій думці походження цієї орди є дві версії. Перша пов'язує її виникнення з загонами чагатайського царевича Нікудера, що відкололися від улусу Хулагу. Вона походить від Марко Поло, який був у полоні у караунасів. За іншою — утворилася з загонів Джучидів — Бату і Орди, які перебували в армії Хулагу на чолі із нойоном Нікудером. 1262 року через конфлікт між Берке-ханом і Хулагу джучидське військо в хулагідській армії опинилося під загрозою знищення. Частина з них прорвалася на північ до Берке, а частина пішла на схід — до Хорасану. Тут вони зайняли області від Газні до Мултана і Лахора.

Перші згадки відносяться до 1269—1270 років, коли чагатайський хан Барак вдерся на територію Нікудерійської Орди й підкорив караунасів.

У складі держави Хулагуїдів[ред. | ред. код]

У 1271—1272 роках ільхан Абака вдерся до східного Хорасану, де завдав поразки чгатайському війську та нікудерійцям. Частина чгатаїв перейшла на бік Абаки, об'єднавшись з Нікудерійською Орда. Остання водночас визнала зверхність Хулагуїдів.

У 1271-72 роках в союзі з Сістаном війська Орди здійснили спустошливі набіги в землі Куртів і Кермана. Вже у 1275 році повстали проти влади хулагуїдів, перемігши очільника поставленого Абакою — мубарак-шаха. Слідом за цим нікудерійці здійснили набік на Хорасан. У 1278 році було вчинено напад на область Фарс. У відповідь 1279 року Абака виступив проти Нікудерійської Орди, завдавши тій тяжкої поразки. В результаті нікудерійці знову визнали зверхність Хулагуїдів. після цього нікудерійці увійшли до складу війська, що здійснило похід проти Делійського султанату.

У 1284 році війська Нікудерійської Орди підтримали сина претендента на трон Аргуна в боротьбі за трон ільхана з Текудером. За наказом Аргуна армія нікудерійців захопила і розграбувала ставку Текудера. Зійшовши на трон, Аргун призначив Навруза, хакіма Орди, еміром Хорасану. У 1286 році війська Орди разом з армією Хулагуїдів брали участь у поході до Пенджабу (Делійський султанат).

Але вже у 1289 році Навруз повстав проти ільхана, намагаючись здобути самостійність. Але його підтримали не всі нікудерійці. Також допомога з боку хана Хайду не допомогла. У 1292 армія нікудерійцев перейшла Інд і просунулася до Сунаму, але була розбита.

У 1294, за наказом ільхана війько Орди здійснило каральний похід до Сістану. Нікудерійці вибили сістанців з Кухістану, змусивши підкоритися їхнього правителя Наср ад-Діна. Тоді ж влада ільхана за підтримки нікудерійських загонів була відновлена в Кермані. Втім, боротьба за трон у Державі Хулагуїдів дозволила правителям Орди звільнитися від залежності, вони перейшли на бік Чагатаїдів.

У складі Держави Чагатаїдів[ред. | ред. код]

У 1295 році, коли війська Дуви, хана Чагатайського улусу, вдерлися до Хорасану, загони нікудерійців підтримали їх. Водночас хакіми нікудерійців захопили Сістан та змусили маліка Герата визнати владу Чагтаїдів й зобов'язати сплачувати данину також і нікудерійцям. Втім протягом 1295—1296 роках Нікудерійська Орда спільно з Чагатайським улусом воювала проти Газан-хана, нового правителя держави Хулагуїдів.

Зрештою Нікудерійська Орда зуміла зміцнити владу на території навколо Кабулу, Газні та Кандагару. У 1297—1298 роках спільно з чагатаїдськими загонами на чолі із дувою вчинило напади на Делійський султанат, пограбувавши Пенджаб, але зрештою зазнавши поразки від військ султана. За підтримки чагатайців новий хакім Кутлуг-Ходжа відновив владу на Сітаном, а у 1299 році здійснив похід проти Делійського султанату: деякий час тримав в облозі Делі, але зрештою зазнав поразки.

1299 року було відбито напад хулагуїдських військ на Герат, який опинився знову під зверхністю Нікудерійської Орди. У 1300 році здійснено напади на області Керман і Фарс, пограбовано місто Шираз. Внаслідок набігів нікудерійців місто Ормуз перенесено на острів.

Протягом 1301—1303 років точилася війна з Державою Хулагуїдів. В результаті нікудерійці зазнали поразки, втративши області Фарс, Керман. Після цього було укладено мирний договір. Водночас чагатайськийхан віволікся боротьбою в Угедейському улусі, тому хакіми Нікудерійської Орди фактично діяли незалежно, прийнявши титул емірів.

З 1303 року починаються практично щорічні походи проти Делійського султанату. Спочатку здійснено похід столиці султанату — Делі, околиці якого було сплюндровано. У 1304 році здійснено новий похід (спільно з Чагатайським улусом), під час якого пограбовано Пенджаб, але зазнано поразки у битві при Амрохі. У 1305—1306 році відбувся черговий похід з метою захоплення Мултану, проте він не мав успіху. Похід 1306—1307 року також був невдалим.

Починаючи з 1307 року, делійський військовик Газі Малик щороку ходив набігами на області Нікудерійської Орди, пограбувавши Кабула, Газні, Кандагара і Гармсіра. Взимку 1307/1308 року емір Ікбалманд спробував ще раз пограбувати володіння Делійського султанату, але після переходу Інду був розбитий і загинув. 1310 року тимчасово втрачено Газні. У 1313 армія ільхана Олджейту захопила частину володінь Орди на південь від Гіндукушу. Емір Давуд-ходжа був змушений відступити на північ за Амудар'ю, в межі основної Чагатайської території.

У 1314 році спільно з військом Чагатїдів нікудерійці відбили власні землі та сплюндрували північний Хорасан. У 1315 році нікудерійсько-чагатайське військо завдало армії Хулагуїдів відчутної поразки у битві при річці Мургабе. Згодом було підкорено Герат.

Невдовзі Нікудерійська Орда розкололася на власне караунасів та ясавурів (за іменем нового правителя-чагатаїда Ясавур-оглана, відомий також як Ясавур Нікудері). Ясавур за підтримки Хулагуїдів протягом 1316—1320 років намагався підкорити Чагатайський улус, проте зрештою зазнав поразки. Втім, у цій війні південні караунаси з столицею в Газні не підтримали Ясавура.

У 1317 році невдовзі після смерті ільхана Олджейту Ясавур уклав союз з Узбеком, ханом Золотої Орди, намагаючись розширити також володіння за рахунок Держави Хулагуїдів. У 1319 році було пограбовано Хорасан і Мазандеран. Проте 1320 року Ясавур зазнав поразки від війська Чагатаїдів та південних караунасів. В результаті влада Чагатайського улусу на Нікудерійською ордою відновилася. За цим протягом 1321—1322 років чагатайсько-нікудерійське військо відвоювало Газні та Бінбан, відсунувши зрештою кордон Орди з Делійським султанатом до річки Інд. Протягом 1325—1326 років точилася боротьба проти делійців в Пешаварі. Нікудерійці вимушені були його залишити, водночас не дозволили супротивнику захопити Газні.

у 1326—1327 роках Нікудерійська Орда брала участь у чагатайському поході проти делійського султанату, коли було пограбовано Пенджаб, Сінд та Гуджарат. До 1334 року Орда зберігала вірність Чагатаїдам. після цього надавала допомогу претендентам на трон Халілю та Казану, які почергово стали ханами. В цей час влада Орди поширилася на Бадахшан.

Політика Казан-хана (з 1342 року) щодо зміцнення центральної влади призвела до невдоволення місцевої знаті яку очолив бек Казаган. Він дістав допомогу від Нікудерійської Орди, завдяки чому з другої спроби переміг Казан-хана у 1346 році. За правління Казагана, що став фактичним правителем Західного Чагатайського улусу, нікудерійська Орда ще корилася Чагатаїдам. Після його вбивства у 1258 році стала незалежною, а після 1360 року фактично розпалася на бекства.

Втім клани нікудерійців відігравали помітну роль. У 1370 році вони перейшли на бік Тамерлана, сприявши тому повалити еміра Хусейна. Протягом 1370—1380 років були головною опорою Тамерлана. Проте це не завадило останньому вжити проти південних нікудерійських бекств суворих заходів, коли ті відмовилися підкоритися. У 1383 році рештки нікудерійської Орди увійшли до складу Тимуридської держави.

Релігія[ред. | ред. код]

До 1290-х років власне нікудерійці-караунаси зберігали батьківську належність до шаманізму. Невеликий вплив на них мало несторіанство. Втім, протягом XIV ст. відбулася ісламізація населення.

Фінанси[ред. | ред. код]

Правителі[ред. | ред. код]

  • Нікудер, 1262—1272
  • Мубарак-шах, 1272—1276
  • невідомі, 1276—1279
  • Абдаллах, 1279—1284
  • Навруз, 1284—1297
  • Кутлуг-Ходжа, 1298—1303
  • Дауд-Ходжа, 1303—1315
  • Ясавур-оглан, 1315—1320 (північ Орди)
  • Мансур-оглан, 1315—1319 (південь Орди)
  • невідомі, 1320—1334
  • Халіл, 1334—1341
  • Казан-хан, 1334—1344
  • Казаган, 1344—1358

Джерела[ред. | ред. код]

  • Массон В. М., Ромодин В. А. История Афганистана. Т. 1. С древнейших времен до начала XVI века. — М., 1964.  
  • Петров П. Н. Смута 1340-х гг. в государстве Чагатаидов (нумизматические данные) // Одиннадцатая всероссийская нумизматическая конференция. СПб. 14—18 апреля 2003. Тезисы докладов и сообщений. — СПб.: изд-во ГЭ, 2003. — С. 104—106. (рос.)
  • Арапов А. В. Караунасы-никудерийцы и их роль в чагатайской истории // Общественные науки Узбекистана. — Ташкент, 2004, № 2—3. — C. 61—67. (рос.)