Німецько-радянська війна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Німецько-радянська війна
Східноєвропейський театр Другої світової війни
EasternFrontWWIIcolage.png
За годинниковою стрілкою з лівого верхнього кутка: Радянський штурмовик Іл-2 у небі над Берліном; Німецький «Тигр» у Курській битві; Німецькі бомбардувальники Junkers Ju 87 (зима 19431944); Розстріл радянських євреїв солдатами айнзатцгрупи; Вільгельм Кейтель підписує акт про капітуляцію Німеччини; Радянські солдати в битві за Сталінград.
Дата: 22 червня 1941 — 8 травня 1945
Місце: Східна та Центральна Європа, Кавказ, Балкани
Результат: Перемога СРСР та союзників
Сторони
Третій Рейх Третій Рейх

Угорщина Угорщина (із 17 жовтня 1944)
Італія Італія (до лютого 1943)
Фінляндія Фінляндія (до 19 вересня 1944)
Румунія Румунія (до 23 серпня 1944)
Болгарія Болгарія (3 5 вересня до 28 жовтня 1944)
Blue division.svg Блакитна дивізія (Іспанія) (добровольці, до жовтня 1943)

СРСР СРСР

Чехословаччина Чехословаччина
Фінляндія Фінляндія (після 19 вересня 1944)
Румунія Румунія (після 23 серпня 1944)
Болгарія Болгарія (після 28 жовтня 1944)
Flag of Yugoslavia (1943–1946).svg НВАЮ
Flag of Free France (1940-1944).svg Вільна Франція (з 25 листопада 1942)

Незалежні партизанські формування


Flaga PPP.svg АК
OUN-r Flag 1941.svg УПА
Білорусь БВА
Естонія Лісові брати (Естонія)
Латвія Лісові брати (Латвія)
Литва Лісові брати (Литва)
Flag of Chechen Republic of Ichkeria.svg Чеченські повстанці

Командувачі
Третій Рейх Адольф Гітлер
Третій Рейх Гіммлер Генріх
Третій Рейх Ернст Буш
Третій Рейх Гайнц Гудеріан
Третій Рейх Евальд фон Кляйст
Третій Рейх Гюнтер фон Клюге
Третій Рейх Георг фон Кюхлер
Третій Рейх Вільгельм фон Лееб
Третій Рейх Вільгельм фон Ліст
Третій Рейх Еріх фон Манштейн
Третій Рейх Вальтер Модель
Третій Рейх Фрідріх Паулюс Surrendered
Третій Рейх Герд фон Рундштедт
Третій Рейх Федор фон Бок
Третій Рейх Фердінанд Шернер
Третій Рейх Вальтер фон Браухіч
Третій Рейх Вальтер фон Райхенау
Третій Рейх Герман Гот
Румунія Йон Антонеску
Румунія Петре Думітреску
Фінляндія Карл Густав Маннергейм
Угорщина Міклош Хорті
Угорщина Густав Яні
Італія Джованні Мессе
Італія Італо Гарібольді
Flag of Independent State of Croatia.svg Віктор Павічич
Flag of Independent State of Croatia.svg Марко Месіч
Flag of Slovakia (1939–1945).svg Йозеф Тисо
Standard of the Poglavnik of NDH.svg Анте Павелич
СРСР Й. В. Сталін
СРСР Борис Шапошников
СРСР Георгій Жуков
СРСР Семен Тимошенко
СРСР Олександр Василевський
СРСР Костянтин Рокоссовський
СРСР Микола Ватутін
СРСР Леонід Говоров
СРСР Іван Конєв
СРСР Семен Будьонний
СРСР Михайло Кирпонос
СРСР Родіон Малиновський
СРСР Кирило Мерецков
СРСР Іван Баграмян
СРСР Іван Черняховський
СРСР Олексій Антонов
СРСР Федір Толбухін
СРСР Андрій Єрьоменко
СРСР Дмитро Павлов
СРСР Климент Ворошилов
СРСР Іван Петров
СРСР Микола Кузнецов
Польща Зигмунд Берлінг
Польща Кароль Сверчевський
Польща Міхал Роля-Жимерський
Чехословаччина Людвік Свобода
Румунія Міхай I
Flag of Yugoslavia (1943–1946).svg Йосип Броз Тіто
Flag of Yugoslavia (1943–1946).svg Мілован Джилас
Flag of Yugoslavia (1943–1946).svg Пеко Дапчевич
Flaga PPP.svg Тадеуш Коморовський
Flaga PPP.svg Леопольд Окулицький
Україна Андрій Лівицький
Україна Всеволод Петрів
OUN-r Flag 1941.svg Василь Івахів
OUN-r Flag 1941.svg Роман Шухевич
OUN-r Flag 1941.svg Дмитро Клячківський
OUN-r Flag 1941.svg Тарас Бульба-Боровець
Естонія Костянтин Пятс
Латвія
Литва Йонас Жямайтіс-Вітаутас
Flag of Chechen Republic of Ichkeria.svg Хасан Ісраїлов

Німе́цько-радя́нська війна́ — війна між Німеччиною та Радянським Союзом, що тривала від 22 червня 1941 року до 8 травня 1945 року. Складова Східноєвропейського театру воєнних дій Другої світової війни.

На боці Німеччини виступили Італія, Угорщина, Румунія, Хорватія, Болгарія, Словаччина і Фінляндія. Радянський Союз підтримували держави-союзники, насамперед США та Велика Британія.

Бої німецько-радянської війни є одними з наймасштабніших у воєнній історії ХХ століття. Війна мала тотальний характер і супроводжувалася надзвичайною жорстокістю з обох сторін, масштабними руйнуваннями населених пунктів, знищенням великих груп населення, депортаціями тощо. Близько третини усіх загиблих у Другій світовій війні припадає на німецько-радянську війну.[джерело?]

Перебіг війни зумовив поразку Німеччини, а з нею усіх країн Осі у Другій світовій війні. Результати війни спричинили посилення СРСР та сприяли створенню в Східній Європі низки залежних від нього комуністичних режимів.

Назва

  • Німе́цько-радя́нська війна́, або Радя́нсько-німе́цька війна́ (англ. Soviet-German War, нім. Deutsch-Sowjetische Krieg) — назва війни в сучасній західній й українській історіогафії[1][2][3]
  • Наци́стсько-радя́нська війна́ — назва в роботі Ореста Субтельного[4]
  • Велика Вітчизняна війна — назва війни в радянській історіографії та низці пост-радянських країн[5][6]
  • Перша Соціалістична війна — назва військового аналітика Володимира Різуна (літературний псевдонім Віктор Суворов) у книзі «Беру свої слова назад» через сутичку в ній двох перших у світі соціалістичних держав на шляху до світового панування.

Передумови

Після успішно проведених бойових дій у Польщі та Франції серед німецьких офіцерів зміцнилася віра у Гітлера та нацистський режим. Однак при цьому радники Гітлера та МЗС Німеччини виступали проти війни з СРСР, оскільки не хотіли більше «випробовувати долю». Сам Гітлер не погоджувався з ними, стверджуючи, що СРСР у будь-який момент може першим розв'язати війну проти Третього Рейху, тому, щоб запобігти цьому, німецька армія повинна нанести превентивні удари по Радянському Союзу. Головною метою майбутньої війни з Росією для Гітлера було розширення «життєвого простору» на Схід за рахунок територій, що входили до її складу; натомість Гітлер запевняв своїх підлеглих, що напад на Радянський Союз є лише способом забезпечити перемогу у війні з Великою Британією.

Німецько-радянській війні передувала також змова СРСР і Німеччини щодо розподілу Східної Європи та Балкан. Протягом 1939 — першої половини 1941 років обидві держави ліквідували Польщу, країни Балтії, а також балканські держави. СРСР та Німеччина отримали спільні кордони, а також привід для наступу на сусіда для «звільнення» завойованих ним територій.

Співвідношення сил на радянському західному кордоні

У праці російського вченого Михайла Мельтюхова «Втрачений шанс Сталіна»[7] виведено співвідношення сил СРСР та Третього Рейху на радянському кордоні на початку 22 червня 1941 року:

Німеччина та союзники Радянський Союз Співвідношення
Дивізії 166 190 1 : 1,1
Військовий персонал 4 306 800 3 289 851 1,3 : 1
Гармати та мортири 42 601 59 787 1 : 1,4
Танки 4 171 15 687 1 : 3,8
Бойові літаки 4 846 10 743 1 : 2,2

У розділі "Місце «Східного походу» в стратегії Німеччини 1940—1941 р. і сили сторін на початку операції «Барбаросса» цієї книги показано, що на початку війни, 22 червня 1941 року, СРСР володів кількісною та якісною перевагою у військовій техніці, а Третій Рейх — у живій силі, військовому досвіді та високому моральному піднесенні військ після блискучих перемог у Європі.

Інший дослідник радянсько-німецького конфлікту, Олег Пленков, наводить дані, згідно з якими станом на 22 червня 1941 радянська Червона армія за чисельністю перевищувала німецьку в більш ніж півтора рази (5 млн. (приблизно) та 3,2 млн солдат відповідно). Однак при цьому було якісно реорганізовано керівництво вермахту порівняно з «кайзерівською» добою: серед військових керівників було багато фельдмаршалів, також було створено керівництво груп армій (чого в період Першої світової війни не було) та Верховне командування вермахтом (ОКВ), завдяки якому Гітлер мав безпосередній доступ до оперативного керівництва армією.

Існує думка і серед інших істориків, що це також була превентивна акція і саме плани нападу СРСР на свого союзника Третій Рейх, які існували на той момент, змусили Німеччину здійснити напад першою. Німеччина просто випередила Радянський Союз, напавши першою, як стверджує сучасний історик Віктор Суворов у книзі «Ледокол»[8].

Станом на 22 червня 1941 німецька армія на Сході мала наступний склад:

Зосередження сил союзників Третього Рейху

Румунія направила армію до 200 тисяч чоловік: охоронні частини, авіаескадрильї, Чорноморський флот і Дунайська військова флотилія. Найближчими цілями Румунії були Бессарабія і Північна Буковина — території які силою відібрав у неї СРСР в 1940 році, перспективними — Чорноморське узбережжя від Дунаю до Дніпра, включаючи Кримський півострів. Судячи з усього, цих територій в разі перемоги Третього рейху Румунія б не отримала. .

Угорщина мала три польові армії і експедиційний корпус, чисельність військ понад 500 тис. чоловік. Метою Угорщини були Закарпаття, Північна Трансільванія і деякі югославські території.

Італія направила до СРСР ​​експедиційний корпус, перетворений потім в армію чисельністю до 200 тис. чол. Італія не мала територіальних претензій до СРСР. Вона прагнула до домінування на Середземноморському театрі (гасло: «Корсика-Ніцца-Савоя і Мальта-Кіпр — італійські»), а також до розширення своїх територій на Балканах за рахунок Югославії (район Трієст — Фіуме).

Словаччина мала війська до 90 тис. чол. Хорватія зосередила охоронну дивізію до 10 тис. Чоловік. Своїх територіальних претензій до СРСР вони не мали. Хорватська дивізія воювала в основному в Югославії. Але Словаччина і Хорватія хотіли утвердитися як незалежні держави, і як союзники Рейху.

Болгарія, яка підписала Берлінський пакт, війну СРСР не оголошувала і своїх військ не вводила.

Іспанія послала «Блакитну дивізію» з 15 тисяч чоловік. Ніяких власних цілей в СРСР у неї не було.

Фінляндія 25 червня посунула проти СРСР дві армії, охоронні частини, ВПС і ВМФ, загальна чисельність військ до 450 тис. чоловік. Проте активної участі в бойових діях фіни не брали, зупинившись на територіях окупованих СРСР в 1940 році після закінчення Зимової війни.

В Рейху було створено 28 «Національних комітетів», створення майбутніх колабораціоністських урядів. Були підготовлені також «спеціальні роти пропаганди», «персонал військово-господарської адміністрації», адміністрації з вивезення культурних цінностей, збору результатів інженерних розробок, наукових досліджень і т. П. При цьому особлива увага намічалося приділити діяльності військово-господарської адміністрації на Україні в нафтоносних районах, що отримала найменування «Інспекція півдня» і підкорялася безпосередньо начальнику управління «Вермахту»[9].

Перебіг

Німеччина вторглась на територію СРСР 22 червня 1941 р., до кінця 1942 року Червона армія відступала.

У своїй промові перед німецьким Рейхстагом на його 7 сесії, 11 грудня 1941 року А. Гітлер пояснив причину превентивного нападу на радянську Росію — значна концентрація військової техніки та частин Радянської армії на кордоні та плани нападу влітку 1941 року радянської Росії на Європу[10].

Союзники СРСР (США та Велика Британія) підтримували Радянський Союз технікою та продуктами харчування через порти Мурманськ і Архангельськ,[11] незважаючи на всі спроби німецького флоту блокувати морські шляхи сполучення та порти.

1941

Оперативна карта розташування сил сторін у смузі ПЗФ і напрямки запланованих ударів військ вермахту, станом на ніч 22 червня 1941 року
Наступ Німеччини: 22.6.1941 — 5.12.1941:
   до 9 липня 1941
   до 1 вересня 1941
   до 9 вересня 1941
   до 5 грудня 1941
Докладніше: Битва за Київ (1941)
Докладніше: Битва під Уманню
Докладніше: Битва за Москву

22 червня 1941 року о 4.00 Йоахим фон Ріббентроп вручив меморандум радянському послу в Берліні В. Деканозову, в якому чітко виклав причини німецького нападу. В СРСР цей документ ніколи не оприлюднювався[12].

1941 рік пройшов у повній стратегічній і тактичній перевазі Німеччини. За півроку їй вдалося захопити Прибалтику, Білорусь, Україну, частину земель європейської Росії. СРСР не спромігся організувати належну оборону на жодній ділянці фронту.

Називаючи причини поразок Червоної армії у перші місяці після нападу Німеччини, нідерландський історик Карел Беркгоф у дослідженні «Жнива розпачу: Життя і смерть в Україні під нацистською владою» значно важливішими, ніж нестача спорядження, зброї, завбачливості керівництва СРСР чи вишколу солдатів, називає «дезертирство і небажання воювати» (с. 23)[13]

Це ж дослідження характеризує репресивні дії НКВС, а також застосування тактики «випаленої землі» Червоною армією при відступі з України.[13]

1942

Територіальні здобутки: 5.12.1941 — 7.5.1942:
   здобутки СРСР
   здобутки Німеччини
Наступ Німеччини: 7.5.1942 — 18.11.1942:
   до 7 липня 1942
   до 22 липня 1942
   до 1 серпня 1942
   до 18 листопада 1942

1942 рік позначився провалом німецького наступу на Москву та початком контрнаступу радянських військ. Німеччина спромоглася захопити Донщину, Кубань та Кавказ. В районі Сталінграда СРСР зміг організувати ефективний опір німецьким військам.

1943

Докладніше: Битва за Київ (1943)
Наступ СРСР: 18.11.1942 — 3.1943:
   до 12 грудня 1942
   до 18 лютого 1943
   до березня 1943
Наступ Німеччини: 19.ІІ.1943 — 1.8.1943:
   до 18 березня 1943
   до 1 серпня 1943

1943 рік позначився втратою стратегічної ініціативи Німеччини у війні. СРСР перейшов у наступ, відвоював Кавказ і Донщину, відкинувши німців на Україну. У районі Курської дуги відбулася найзапекліша танкова битва Другої світової війни, в результаті якої Німеччина остаточно перейшла до оборони по всьому фронту. Наприкінці року СРСР вдалося захопити Східну Білорусь та Східну Україну.

1944

Наступ СРСР: 1.8.1943 — 31.12.1944:
   до 1 грудня 1943
   до 30 квітня 1944
   до 19 серпня 1944
   до 31 грудня 1944

1944 рік позначився масштабним наступом СРСР на всьому фронті. Радянські війська захопили всю Білорусь, Україну, Крим, Прибалтику, Східну Польщу, вивели з війни Фінляндію та Румунію і почали облогу Будапешту.

1945

Наступ СРСР: 1.1.1945 — 7.5.1945:
   до 30 березня 1945
   до 11 травня 1945
Докладніше: Празька операція

1945 рік позначився приходом військ СРСР до країн Східної Європи та насильним встановленням комуністичних урядів в цих країнах. Радянські війська окупували Східну Пруссію, Західну Польщу, Східну Австрію, Словаччину, Чехію та Бранденбург. Після падіння Берліна Німеччина підписала капітуляцію, яка завершила німецько-радянську війну та поклала край Другій світовій війні на європейському театрі бойових дій.

О 22 годині 43 хвилини за центрально-європейським часом 8 травня 1945 року війна в Європі завершилася беззастережною капітуляцією збройних сил Німеччини. Бойові дії цієї війни тривали 1418 днів. Проте, прийнявши капітуляцію, Радянський Союз не підписав миру з Німеччиною, тобто формально залишився з нею у стані війни. Війна з Німеччиною була формально закінчена 25 січня 1955 року виданням Президією Верховної Ради СРСР Указу «Про припинення стану війни між Радянським Союзом і Німеччиною».

Перемогу у війні святкують 9 травня 1945, який був днем підпису капітуляції Німеччини за московським часом (в Європі ще був день 8 травня). Проте інколи в радянській історіографії закінчення цієї війни відносять на 2 вересня 1945 — дату капітуляції Японії.

24 червня 1945 року у Москві на Красній площі відбувся Парад Перемоги. На Потсдамській конференції (липень-серпень 1945 року) керівників СРСР, Великої Британії і США була досягнута домовленість з питань післявоєнного облаштування Європи.

Українські фронти Червоної армії

З 20 жовтня 1943 року Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний фронти були перейменовані відповідно в 1-й, 2-й, 3-й та 4-й Українські фронти[14].

Назва фронту Дата та метод створення Склад Військові операції фронту Командувачі фронтом
Перший Український 20 жовтня 1943 року згідно з наказом Ставки ВГК від 16.10.1943 р. шляхом перейменування Воронезького фронту. 13-та, 27-ма, 38-ма, 40-ва, 47-ма, 60-та, 3-тя гвардійська танкова та 2-га повітряна армії.

В подальшому — 1-ша, 3-тя, 5-та гвардійські, 6-та, 18-та, 21-ша, 28-ма, 31-ша, 52-га, 59-та, 1-ша і 4-та гвардійські, 1-ша, 2-га, 4-та і 6-ша танкові, 8-ма повітряна та 2-га армія Війська Польського.

Київська наступальна операція (3–13 листопада 1943 р.)
Київська оборонна операція (13 листопада — 23 грудня 1943 р.)
Житомирсько-Бердичівська операція (24 грудня 1943 р. — 14 січня 1944 р.)

Корсунь-Шевченківська операція (24 січня — 17 лютого 1944 р.)
Проскурівсько-Чернівецька операція (4 березня — 17 квітня 1944 р.)
Львівсько-Сандомирська операція (13 липня — 29 серпня 1944 р.)
Східно-Карпатська операція (8 вересня — 28 жовтня 1944 р.), складова —
Карпатсько-Дуклінська операція (8 вересня — 28 жовтня 1944 р.)
Сандомирсько-Сілезька операція (12 січня — 3 лютого 1945 року)
Вісло-Одерська операція (12 січня — 3 лютого 1945 р.)
Нижньосілезька операція (8 лютого −24 лютого 1945 р.)
Верхньосілезька операція (15 березня — 31 березня 1945 р.)
Берлінська операція (16 квітня — 8 травня 1945 р.)
Празька операція (6 травня — 11 травня 1945 р.)

Генерал армії Ватутін М. Ф. (жовтень 1943 р. — березень 1944 р.)


Маршал Радянського Союзу Жуков Г. К. (березень-травень 1944 р.)

Маршал Радянського Союзу Конєв І. С. (травень 1944 р. — до кінця війни)

Другий Український 20 жовтня 1943 року на підставі наказу Ставки ВГК від 16.10.1943 р. шляхом перейменування Степового фронту 4-та, 5-та і 7-та гвардійські, 37-ма, 52-га, 53-тя, 57-ма армії, 5-та гвардійська танкова і 5-та повітряна армії.
В подальшому — 9-та гвардійська, 27-ма, 40-ва, 46-та армії, 6-та (з вересня 1944 р. 6-та гвардійська) і 2-га танкова армії, кінно-механізована група, румунські 1-ша і 4-та армії.
Кіровоградська операція (1–16 січня 1944 р.)
Корсунь-Шевченківська операція (24 січня — 17 лютого 1944 р.)
Умансько-Ботошанська операція (5 березня — 17 квітня 1944 р.)
Ясько-Кишинівська операція (20–29 серпня 1944 р.)
Дебреценська операція (6–28 жовтня 1944 р.)
Західно-Карпатська операція (12 січня −18 лютого 1945 р.)
Будапештська операція (29 жовтня 1944 р. — 13 лютого 1945 р.)
Віденська операція (16 березня −15 квітня 1945 р.)
Братиславсько-Брновська операція (25 березня — 5 травня 1945 р.)
Празька операція (6 травня — 11 травня 1945 р.)
Генерал армії, з лютого 1944 року Маршал Радянського Союзу Конєв І. С. (жовтень 1943 р. — травень 1944 р.)

Генерал армії, з вересня 1944 року Маршал Радянського Союзу Малиновський Р. Я. (травень 1944 р. — до кінця війни)

Третій Український 20 жовтня 1943 року згідно з наказом Ставки ВГК від 16.10.1943 р. шляхом перейменування Південно-Західного фронту. 1-ша і 8-ма гвардійські, 6-та, 12-та, 46-та і 17-та повітряна армії.

В подальшому — 5-та ударна, 4-ма і 9-та гвардійські, 26-та, 27-ма, 28-ма, 37-ма, 57-ма, 6-та гвардійська танкова армії, 1-ша, 2-га і 4-та болгарські армії.

Нікопольсько-Криворізька операція (30 січня — 29 лютого 1944 р.)
Березнегувато-Снігурівська операція (6–18 березня 1944 р.)
Одеська операція (26 березня −14 квітня 1944 р.)
Ясько-Кишинівська операція (20–29 серпня 1944 р.)
Белградська операція (28 вересня — 20 жовтня 1944 р.)
Будапештська операція (29 жовтня 1944 р. — 13 лютого 1945 р.)
Балатонська оборонна операція (1–15 березня 1945 р.)
Віденська операція (16 березня −15 квітня 1945 р.)
Генерал армії Малиновський Р. Я. (жовтень 1943 р. — травень 1944 р.)

Генерал армії, з вересня 1944 року Маршал Радянського Союзу Толбухін Ф. І. (травень 1944 р. — до кінця війни)
Четвертий Український (першого формування) 20 жовтня 1943 року на підставі директиви Ставки ВГК від 16.10.1943 р. шляхом перейменування Південного фронту 2-га і 3-тя гвардійські, 5-та ударна, 28-ма, 44-та, 51-ша і 8-ма повітряна армії Мелітопольська операція (26 вересня — 5 листопада 1943 р.)
Нікопольсько-Криворізька операція (30 січня — 29 лютого 1944 р.)
Кримська операція (8 квітня −12 травня 1944 р.)
Генерал армії Толбухін Ф. І. (жовтень 1943 р. — травень 1944 р.)
Четвертий Український (другого формування) 5 серпня 1944 року на підставі директиви Ставки ВГК від 30.07.1944 р. 1-ша гвардійська, 18-та і 8-ма повітряна армії.

В подальшому, у різний час — 38-ма і 60-та армії.

Східно-Карпатська операція (8 вересня — 28 жовтня 1944 р.), складові —
Карпатсько-Дуклінська операція (8 вересня — 28 жовтня 1944 р.) та
Карпатсько-Ужгородська операція (9 вересня — 28 жовтня 1944 р.)
Вісло-Одерська операція (12 січня — 3 лютого 1945 р.)
Західно-Карпатська операція (12 січня −18 лютого 1945 р.)
Моравсько-Остравська операція (10 березня — 5 травня 1945 р.)
Празька операція (6 травня — 11 травня 1945 р.)
Генерал-полковник, з жовтня 1944 року генерал армії Петров І. Ю. (серпень 1944 р. — березень 1945 р.)

Генерал армії Єрьоменко А. І. (березень 1945 р. — до кінця війни)

Військові операції

Найбільші битви війни

Військові операції на території УРСР

Головні полководці війни

СРСР

Німеччина

Українці у роки війни

Див. також: Українська культура в роки Німецько-радянської війни

У лавах Червоної армії

На думку дослідника історії Другої світової Івана Муковського, протягом перших місяців війни з 16 областей України (за неповними даними) військкоматами було мобілізовано близько 2,516 млн осіб. На боротьбу з ворогом стали 1,3 млн бійців народного ополчення з лівобережних та південних областей нашої країни. А всього в 1941 р. до Червоної армії та Військово-морського флоту було направлено близько 3,185 млн громадян УРСР. Поповнюючи здебільшого з'єднання Південного й Південно-Західного фронтів, мешканці України склали основу 37, 38, 40-ї армій, 13 та 17-ї стрілецьких бригад. Завдяки мобілізаційним акціям питома вага громадян України у частинах, що воювали на південно-західному напрямі, сягнула 50 %. Це значно перевищувало відсоток вихідців з України в цілому по діючій армії.

Жителів України мобілізовували до складу всіх чотирьох українських фронтів, і цей процес тривав до кінця 1944 р. Так, як зазначає кандидат історичних наук Владислав Гриневич, улітку 1943 р. в Сталінській (нині Донецька) області передовими частинами було призвано і мобілізовано 12 860 осіб, у Сумській — 24 031 особу. У визволених від німців районах налагоджували свою роботу й військкомати.

Загалом у другій половині 1944 р. у загальновійськових арміях 1-го Українського фронту мешканці України становили від 60 до 70 %, а в окремих арміях 2-го і 3-го Українських фронтів — перевищували 50 %. Як зазначають дослідники, впродовж 1943—1945 рр. червоноармійцями стали близько 4,5 млн українців.

Таким чином, упродовж 1943—1944 рр. Червона армія залучила у свої ряди, за підрахунками фахівців, понад 3 млн осіб або 10 % усього населення України (у Волинській області цей показник склав 16 %). У військах 1–4 українських фронтів (переважно в піхотних частинах і з'єднаннях) українці становили 60–80 %[15].

У лавах руху Опору

Наслідки та втрати німецько-радянської війни

Втрати

Згідно з розсекреченими даними Держплану СРСР, втрати Радянського Союзу в Другій світовій війні становили 41 мільйон 979 тисяч осіб, а не 27 мільйонів, як вважалося раніше[16]. Офіційна кількість загальних втрат з боку Німеччини — 12,5 млн осіб[17]. Це число назвав Гітлер за два місяці до своєї загибелі.

Українці

За підрахунками інституту історії України НАН України, в лавах Червоної армії загинуло 3,5–4 млн українців, у партизанських формуваннях — від 40 до 60 тис., у загонах ОУН та УПА — понад 100 тис. Прямі людські втрати України, за оцінками цього інституту, становлять 8–10 млн, демографічні — 10–13 млн осіб.[18]

Загальні

В результаті німецько-радянської війни загинуло понад 30 мільйонів осіб. Це був найкривавіший театр воєнних дій в ході Другої світової війни. В боях була задіяна найбільша кількість сухопутних сил за всю історію воєн 20 століття. Конфлікт супроводжувався великими втратами як серед військових, так і цивільного населення. Характерною ознакою протистояння була ідеологічна боротьба — комунізму і націонал-соціалізму, яка сприяла жорстокості у війні. Під час конфлікту обидві сторони широко застосовували тактику «випаленої землі», масові розстріли, знищення населених пунктів тощо.

Жертвами даної війни стали, за деякими оцінками, близько 27 млн громадян СРСР. (Офіційна кількість втрат з боку Німеччини — 13 млн осіб.) За підрахунками інституту історії України НАН України, в лавах Червоної армії загинуло 3,5–4 млн. українців, у партизанських формуваннях — від 40 до 60 тис., у загонах ОУН та УПА — понад 100 тис. Прямі людські втрати України, за оцінками цього інституту, становлять 8–10 млн, демографічні — 10–13 млн осіб[19]. 14 лютого 2017 в Державній Думі Російської Федерації озвучили нові дані щодо втрат СРСР у Другій світовій війні. Згідно з розсекреченими даними Міністерства оборони РФ, втрати Радянського союзу у Другій світовій війні становлять 41 мільйон 979 тисяч, а не 27 мільйонів, як вважали раніше.[20]

На території України німці спалили разом із мешканцями 250 сіл. У 230 концтаборах і гетто, а також в інших місцях масового знищення від рук нацистів загинуло 5,5 млн людей. Близько 2,5 млн полягло на фронтах. З 2,8 млн людей, яких гітлерівці вивезли до Німеччини з СРСР для роботи на промислових підприємствах і в сільському господарстві, близько 2,4 млн осіб були з України. Втрати українського народу у війні становлять 40–44 % від загальних втрат СРСР[15].

Пам'ять

У багатьох країнах світу було споруджено пам'ятники та меморіальні комплекси учасникам війни. В Україні є:

  • понад 28 тисяч братських та поодиноких могил полеглих у цій війні[21],
  • 45 тисяч пам'ятників і обелісків[22].

Серед найбільших в Україні — Національний музей історії України у Другій світовій війні з пам'ятником «Батьківщина-Мати» та Могила невідомого солдата в Києві, Меморіал героїчної оборони Одеси, Аджимушкайські каменярні, Монумент Слави в Львові та інші.

Міфи та фальсифікації радянської історіографії

За часів СРСР і в сучасній Росії Німецько-радянську війну, підміняють терміном «Велика Вітчизняна війна». Термін «Велика Вітчизняна війна» відображає радянську історіографічну та ідеологічну концепцію, створену СРСР і досі настирливо використовувану Російською Федерацією в якості альтернативи терміну «Друга світова війна» в надії зберегти вплив на Україну і пострадянські республіки.

Міф про напад без оголошення війни

Приблизно о пів на четверту ночі 22 червня 1941 року німецький посол в Москві, фон Шуленбург, стоячи перед наркомом закордонних справ Радянського Союзу В'ячеславом Молотовим, зачитував текст німецької декларації про «військових контрзаходи проти СРСР». За вказівкою Гітлера в декларації було заборонено згадувати слова «війна» і «напад».

Сам Молотов в своїх мемуарах писав, що, коли Шуленбург читав текст декларації, його голос тремтів, а очі були повні сліз. Вислухавши посла, нарком довго мовчав, а потім тихо вимовив: "Це війна? Ви вважаєте, ми її заслужили? "Ледве стримуючи себе, німецький посол додав від себе, що не схвалює рішення свого уряду (В. М. Молотов писав в мемуарах одне, а в офіційній промові говорив зовсім інше).

У ці ж хвилини в Берліні радянського посла Деканозова прийняв міністр закордонних справ Третього рейху Ріббентроп. Ріббентроп вручив Деканозову декларацію про оголошення війни. Вражений посол досить швидко прийшов до тями і різко заявив: «Ви пошкодуєте про те, що зробили це напад! Ви за це дорого заплатите!». Він піднявся, вклонився і, не подаючи руки Ріббентропу, попрямував до дверей. Проводжаючи посла, міністр шепотів: «Я був проти цього нападу»[23].

Міф про Велику Вітчизняну війну

Але байка про «напад без оголошення війни» — тільки частина головного міфу. В якому важливі ще кілька тверджень:

  • про мирний характер СРСР;
  • про неготовність СРСР до війни.

Промовами Молотова і Сталіна почав створюватися міф про Велику Вітчизняну війну. Суть міфу приблизно така: радянські люди в 1930-і роки мирно працювали. Створювалася індустріальна база нового, щасливого життя в СРСР. Радянські люди не хотіли нікого завойовувати і ні з ким не збиралися воювати. Вони були щасливі своєю працею, під керівництвом своїх мудрих керівників. «Тільки Радянський Союз неухильно проводив політику миру, політику організації колективної відсічі агресорам і підтримки народів, що стали жертвами агресорів»[24].

  • Німеччина запропонувала СРСР укласти пакт про ненапад. Радянський Союз змушений був укласти цей пакт з метою самооборони і для того, щоб не дати скластися загальному фронту імперіалістичних держав проти СРСР.
  • 1 вересня 1939 Німеччина напала на Польщу, тим самим почавши Другу світову війну. Західні держави зрадили Польщу, і тільки Радянський Союз здійснив визвольний похід, звільнив і приєднав Західну Україну і Західну Білорусію. Він уклав пакти про взаємодопомогу з Литвою, Латвією та Естонією.
  • 22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина раптово і віроломно, без оголошення війни напала на Радянський Союз. Вона мала колосальну перевагу в озброєннях і в техніці, тому що Гітлер мав ресурси всієї Європи. У 1941 році почалася Велика Вітчизняна війна. Це була війна за порятунок своєї Батьківщини. Ця війна не має нічого спільного з подіями 1939—1941 років. Велика Вітчизняна війна — найважливіший епізод всієї Другої світової війни. Решта фронтів і театрів військових дій менш важливі, головне робилося тільки тут.
  • Участь у Великій Вітчизняній війні є великий подвиг і колосальна заслуга. Якщо хтось із радянських людей воював на боці Гітлера — то він огидний зрадник, а його поведінка абсолютно «нетипова».
  • Завдяки своїй військово-технічній перевазі Гітлер зміг завдати тимчасової поразки Радянському Союзу. Але радянські люди — патріоти своєї соціалістичної Батьківщини. Вони ще тісніше згуртувалися навколо Комуністичної партії і під керівництвом свого геніального вождя і вчителя, видатного полководця Й. Сталіна піднялися на священну визвольну війну і дали ворогові нищівну відсіч. Геніальний план великого Сталіна, «десять сталінських ударів», привів фашистську Німеччину і всіх її союзників до цілковитого ураження.
  • «Фашисти» керувалися антинауковим, реакційним вченням про нерівність людських рас. Вони хотіли винищити мільйони ні в чому не винних людей за національною ознакою, а інших перетворити на своїх рабів. Жахливі, що не мають аналогій в історії злочини фашистів засудив глибоко законний і прогресивний міжнародний Нюрнберзький процес.
  • Перемога «німецько-фашистських агресорів» була б найбільшим нещастям для людства. Вона привела б до знищення сучасної цивілізації, поневолення і фізичного винищення десятків мільйонів людей.
  • В СРСР при владі перебувала найбільш передова суспільна теорія Карла Маркса і В. Леніна, марксизм-ленінізм. Вона не має нічого спільного з расовою теорією і людиноненависницьких вченням «фашистів». За допомогою цієї теорії Росія пройшла шлях від дерев'яної сохи до індустріальної цивілізації і вказала тим самим шлях всьому світу.
  • Прогресивне людство в особі СРСР перемогло «фашистів» — мракобісів і негідників, душителів найкращого. Цінність цієї перемоги абсолютно очевидна і ніколи ніким не зможе бути поставлена ​​під сумнів. «Радянський народ своєю самовідданою боротьбою врятував цивілізацію Європи від фашистських погромників. У цьому велика заслуга радянського народу перед історією людства».

Суть міфу

Міфологічно вже сама назва події: Велика Вітчизняна війна. З грандіозної події світового масштабу, Другої світової війни 1939—1945 років довільно вирізують шматок, якому надається своє самостійне значення.

В СРСР послідовно вважали Велику Вітчизняну найважливішою частиною Другої світової. Радянські історики вважали головною подією Другої світової війни битва під Сталінградом в 1942—1943 рр. («Найвидатнішу перемогу в історії великих воєн»)[25]. Майже так само чинили американці, проголошуючи найважливішими подіями Другої світової війни військові дії на Тихому океані між американською та японською арміями і флотами. Вони проголошували головною битвою Другої світової битву за атол Мідуей в 1942-му. Також точно англійські історики проголошують головним боєм Другої світової війни Ель-Аламейн в Північній Африці.

Радянська фальсифікація грандіозніше за масштабами, але принципово така ж за змістом. У самій назві «Велика Вітчизняна» присутній емоційний, пропагандистський заряд. Американцям вистачило совісті не називати битву на Тихому океані Великою Вітчизняною війною американського народу. А радянським пропагандистам потрібно було відірвати події 1939—1941 років від того, що відбувалося після нападу Гітлера. Зробити цю війну особливою і священною. Назва це і робить[26].

Сталінський міф про Велику Вітчизняну війну не розділявся ні народом США, ні європейськими народами. Але він узгоджувався з міфами, які створювалися в цих країнах. Переможці у Другій світовій війні не потребували об'єктивної істини: на їх руках було занадто багато крові.

Незгодних було не так багато. На Заході вони мали право слова, але їхні думки не були популярні, не могли змінити громадської думки. А вся державна пропагандистська машина працювала на створення міфу. У кожній країні міф мав свої особливості: перебільшувалася роль «своєї» армії і «свій» вклад в загальну перемогу, страждання і втрати «свого» народу. Ці частини національних міфів були дуже схожі на радянський міф про Beлікую Вітчизняну війну.

В СРСР навіть заперечити проти міфу про Велику Вітчизняну означало заплатити життям за свою недоречну балакучість. Після Сталіна вже можна було ризикнути, але ж міф підтримувався не тільки державою. Народ був в основному згоден з цим міфом, гнів безлічі людей міг обрушитися на незгодного.

Зміни міфу після Сталіна

Деякі частини офіційного радянського міфу з самого початку приймалися не всіма людьми. Саме воювала покоління могло мати свою думку про якісь окремі події. Але це все були окремі приватні уточнення, чи не претендували на зміни головного в міфі. Та й не здатні його змінити.

Відразу після смерті Сталіна почав змінюватися і сам офіційний міф. Але змінювався він тільки в деталях.

Викриваючи «культ особи Сталіна», Микита Хрущов заговорив про «помилки» і «перегини» керівництва СРСР і командування армією, які вели до невиправданих втрат. Він поставив під сумнів осмисленість тих чи інших рішень.

Сама цифра втрат була переглянута. Сталін називав 7 мільйонів чоловік загиблих. При Хрущові офіційною цифрою стали 20 мільйонів загиблих радянських людей. Під час «перебудови» Горбачов назвав цифру в 27 мільйонів. При цьому народ в масі вважав, що вбили ще більше, але від людей це приховують.

У 90-ті роки стали ще відвертіше писати про втрати мирного населення. Наприклад, стали писати про голод в СРСР часів війни. Раніше тема була цілком забороненою. Стали писати про загороджувальні загони НКВС — теж абсолютно заборонена тема. Стали писати про те, що не «фашисти» вбили польських офіцерів в Катині, а НКВС.

Але залишалися незмінними головні тези:

  • про віроломний напад без оголошення війни;
  • участь СРСР у Другій світовій війні починалося з 1941 року;
  • про військово-технічну слабкість СРСР;
  • про військово-технічну перевагу Вермахту;
  • про моральну правоту СРСР у цій війні.

Які б частини міфу і як ні змінювалися, на місці залишалося головне: «вони» планували війну, ми не хотіли війни. Всі «наші» дії до 1941 року пояснюються вимушеної самообороною. «Ми» воювали з Фінляндією, захоплювали Прибалтику, Буковину і частину Речі Посполитої тому, що обстановка нас до цього змушувала.

22 червня 1941 «вони» без попередження напали на «нас». Вони були дуже сильні, «ми» були слабші «них». Ціною колосальних втрат «ми» зуміли зупинити ворожий наступ. Ціною подвигу тилу «ми» зуміли створити потрібну кількість озброєнь і розгромити ненависного ворога.

Які б злочини не здійснювалися радянською стороною і які б неподобства ні творилися, але «ми» мали рацію, а «вони» були не праві. «Ми» добилися великої перемоги, і наша слава сяятиме в століттях[27].

Міфи про Ленд-ліз

У радянській історіографії зазвичай стверджувалося, що розмір допомоги по ленд-лізу СРСР був досить малий — всього близько 4 % коштів, витрачених країною на війну, а танки і авіація поставлялися в основному застарілих моделей.

У нинішній Російській історіографії до цих пір поставки уявляють собі в основному у вигляді Північних конвоїв через Атлантику. Тут постаралися і підручники історії, і романи В. Пікуля.

Насправді майже половина, 47,1 %, постачання йшла через порівняно безпечний Тихоокеанський маршрут. Морська частина шляху від західного узбережжя США до далекосхідних портів СРСР займала 18-20 діб. Торгово-транспортні судна ходили тільки під радянським прапором. Все незамерзаючі протоки контролювалися Японією. Радянські кораблі піддавалися примусовому огляду, а іноді і топилися.

23,8 % поставок велися через Іран. Морська частина шляху від східного узбережжя США до берегів Ірану займала близько 75 днів. Небезпечний шлях через німецьких підводних човнів в Атлантиці. І через німецької авіації на Каспійському морі.

Через Аляску, Чукотку і Сибір, по маршруту «алсиб» («Аляска — Сибір») було перекинуто 7925 літаків (2,6 % поставок).

Найшвидшим (і найнебезпечнішим) маршрутом були арктичні конвої. У липні-грудні 1941 року 40 % всіх поставок йшло саме цим маршрутом, і близько 15 % відправлених вантажів виявлялося на дні океану. Морська частина шляху від східного узбережжя США до Мурманська займала близько 2-х тижнів. Всього через Північну Атлантику перекинули 22,6 % обсягу ленд-лізу[28].

За ленд-лізингу СРСР отримав, за одними даними, 22 195 літаків різних типів, 12 980 танків, 13 000 зенітних і протитанкових гармат, 427 000 автомашин, 560 кораблів і судів, 35 тисяч мотоциклів, 8 071 трактор, 140 тисяч гвинтівок, 13 тисяч пістолетів, 345 735 тонн вибухових речовин, 127 000 тонн пороху, 11 000 товарних вагонів, 1981 локомотив, 90 вантажних суден, 4470 тисяч тонн продовольства, 2670 тисяч тонн нафтопродуктів, 15 417 000 пар армійських черевиків, 1540 тисяч ковдр і навіть 257 723 498 штук гудзиків.

За іншими даними, СРСР отримав по ленд-лізу 622,1 тис. тонн залізничних рейок (56,5 % від власного виробництва), 1900 паровозів (в 2,4 рази більше, ніж випущено за роки війни в СРСР) і 11 075 вагонів (більше в 10,2 рази), 3 млн 606 тис. автопокришок (43,1 %), 610 тис. тонн цукру (41,8 %), 664,6 тис. тонн м'ясних консервів (108 %). СРСР отримав 427 тис. автомобілів і 32 тис. Армійських мотоциклів, при цьому в СРСР з початку війни до кінця 1945 року було випущено лише 265, 6 тис. Автомобілів і 27 816 мотоциклів. США поставили 2 млн 13 тис. Тонн авіабензину (разом з союзниками — 2 млн 586 тис. Тонн) — майже дві третини пального, використаного за роки війни радянською авіацією[29].

Катинське питання

Нацисти, знайшовши в 1943 році рештки розстріляних польских офицерів створили спеціальну міжнародну комісію, в розслідуванні була доказана винність НКВС.

В СРСР доклали колосальних зусиль для того, щоб приховати сліди масового розстрілу поляків. Одним із способів стало відкриття меморіального комплексу на місці білоруського села Хатинь 5 липня 1969 року. Село було знищене до останньої людини нацистами і українськими колабораціоністами із 118-ого батальону охоронної поліції в 1943 році. Комплекс присвячений пам'яті жителів білоруських сіл, повністю зруйнованих і знищених нацистами. Про Хатині випущено кілька барвистих альбомів. Про Хатині співали пісні і вели радіопередачі.

В результаті Хатинь знають всі. Про Катині, назва якої так схоже на Хатинь, не знає майже ніхто.[джерело?]

Після війни радянські окупанти знайшли всіх членів комісії, крім одного, і змусили їх підписатися під новою редакцією укладення: мовляв, поляків в Катині розстріляли німці, нацисти, а радянські тут ні при чому.

17 січня 1973 року Герман Герлинг-Грудзинский, польський письменник, який живе в Італії, відвідав в Неаполі останнього учасника міжнародної Комісії 1943 року. У 1955 році Пальмери категорично відмовився з ним зустрічатися, а ось в 1973 році — дав свідчення: «Не було ніяких сумнівів ні у кого з членів нашої комісії жодної застереження… висновок незаперечно. Його охоче підписали і проф. Марков (Софія), і проф. Гайок (Прага). Не треба дивуватися, що згодом вони відмовилися від своїх свідчень. Може бути, і я вчинив би точно так само, якби Неаполь був „звільнений“ Радянською Армією… До цього дня перед моїми очима — польські офіцери на колінах, зі скрученими ззаду руками, стусаном ноги звалюється в могилу після пострілу в потилицю».

Катинь стала символом — таким же, як Освенцим і Ковентрі.

В Англії пам'ятник жертвам Катині поставлений в 1976 році. Оскільки «посольство СРСР в Англії заявляло рішучі протести проти його встановлення». Поставлено пам'ятник на Гуннерсбергському кладовищі. Напис на пам'ятнику була зроблений дуже ухильно, — пам'ятник поставлений польським полоненим з Козельська, Старобільська і Осташкова, «зниклим безвісти» в 1940 році.

У Торонто, в Нью-Британі, в Коннектикуті, в Йоганнесбурзі є пам'ятники з написом: «Катинь, 1940. Пам'яті 14 500 військовополонених, замордованих катами Сталіна. Совість світу звертається до справедливості».

На Військовому кладовищі в районі Повонзкі у Варшаві 31 липня 1981 року теж встановили пам'ятник. У ніч з 31 липня на 1 серпня на кладовищі в'їхали машини, вранці на місці пам'ятника було порожнє місце. Сьогодні Катинський хрест стоїть в самому центрі Кракова. Біля підніжжя пам'ятника завжди лежать живі квіти[30].

Другий фронт

У радянській історіографії зазвичай стверджувалося, що союзники пізно відкрили Другий фронт тому що, після битви під Сталінградом і тим більше під Курськом правлячі кола США і Англії прийшли до висновку, що СРСР може один розгромити Німеччину і звільнити Європу. Подальше відкладання другого фронту ставало, з їхньої точки зору, невигідним.

Насправді Сталін ще восени 1941-го говорив, що СРСР не стримати натиску нацистів без другого фронту, тобто без висадки союзників у Франції.

Про «другий фронт» говорилося в ході радянсько-англійських і радянсько-американських переговорів 1942 року. 26 травня 1942 року в Лондоні був підписаний договір між СРСР і Британією. У травні-червні 1942 року у Вашингтоні пройшли радянсько-американські переговори. Вони завершилися 11 червня підписанням угоди.

Союзники домовилися про відкриття другого фронту в Європі влітку або восени 1943 року.

Але і після цього західні держави не поспішали з відкриттям другого фронту. Фактично ставка робилася на виснаження сил воюючих країн в кровопролитній війні і на розрахунок заощадити власні сили.

Втім, деякі західні політики прагнули відкрити другий фронт і раніше. Ті з них, хто побоювався швидкої перемоги вермахту і повної поразки СРСР.

Тільки на Тегеранській конференції західні союзники назвали конкретні терміни вторгнення на континент: травень-червень 1944 року[31].

Наприкінці 1944 завдяки допомозі західних союзників, нацистські війська були повністю вигнані з Франції, Бельгії, Люксембургу, з більшої частини Італії і з багатьох районів Голландії. Загальна площа звільненої союзниками і місцевими силами Опору території склала 600 тис. квадратних кілометрів з населенням близько 76 млн осіб.

Примітки

  1. Олександр Лисенко. Історіописання Другої світової війни як самостійна субдисципліна, С. 20. // Україна в Другій світовій війні: погляд з XXI століття. Історичні нариси / Ред. кол.: В. А. Смолій (голова колегії), Г. В. Боряк та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: НВП «Видавництво „Наукова думка, НАН України“», 2011. — Кн. 1. — 735 с.
  2. Ярослав Грицак. Розділ 5. Між двома тоталітаризмами. // Нариси історії України: Формування модерної української нації XIX—XX ст. — Київ: Генеза, 1998. — 249 с.
  3. Історики обговорили німецько-радянську війну — Українська правда: Історична правда, 22.06.2012.
  4. Орест Субтельний. Україна у Другій світовій війні // Україна: Історія. — 3-тє видання. — Київ: Либідь, 1993. — 720 с.
  5. Стаття «Великая Отечественная война Советского Союза 1941-45» у Великій радянській енциклопедії (рос.)
  6. Коваль М. В. Велика вітчизняна війна Радянського Союзу 1941—1945 // Енциклопедія історії України… Т. 1.
  7. Мельтюхов М. И. Упущенный шанс Сталина. Советский Союз и борьба за Европу: 1939—1941. — Москва : 2000, 2000.
  8. Viktor Suvorov. The Chief Culprit: Stalin's Grand Design to Start World War II, NY, 2013
  9. Співідношення сил — Велика громадянська Війна 1939—1945
  10. Виступ А.Гітлера на 7 засіданні німецького рейхстагу 11 грудня 1941 року. Протоколи засідань рейхстагу, с. 96 (нім.)
  11. Что, когда и как поставлялось по лендлизу (рос.)
  12. Владислав Гриневич Роздуми про пам'ять Другої світової війни в Європі Архівовано 16 December 2010[Дата не збігається] у Wayback Machine. Дзеркало тижня № 46 (826) 11 — 17 грудня 2010
  13. а б В. А. Нестеренко. Рецензія. Карел Беркгоф. Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою. Сумський історико-архівний журнал. — 2012. — № XVI–XVII. — С. 230–232. Архів оригіналу за 2013-06-26. Процитовано 2013-06-07. 
  14. УП: «Від Дніпра до Ельби. Чотири Українські фронти»
  15. а б Ігор Вітик. «Українці у Другій світовій»
  16. Парламентские слушания «Патриотическое воспитание…. «Бессмертный полк» — Народный проект «Установление судеб пропавших без вести защитников Отечества». 15 лютого 2017. Процитовано 2017. 
  17. Урланис Б. Ц. Война и народонаселение Европы. — М., 1960. — 199 с.
  18. Професор Олександр Лисенко: «Найбільше трофейного обладнання отримав Донбас» // Історична правда, 9.05.2011
  19. УП: Професор Олександр Лисенко: «Найбільше трофейного обладнання отримав Донбас»
  20. У Держдумі РФ озвучили нові цифри втрат СРСР у Другій світовій війні — 42 мільйони
  21. П. Т. Тронько. Внесок народу України в перемогу над гітлерівськими загарбниками. Доповідь на ХІ Всеукраїнській науковій конференції «Велика Вітчизняна війна: маловідомі сторінки історії, імена, події» 15 жовтня 2004 р.
  22. П. Т. Тронько. Подвигу молодих жити у віках. Київ, 2010, ISBN 987-966-8776-15-1, сторінка 219
  23. https://www.e-reading.club/chapter.php/127909/186/Burovskiii_-_Velikaya_Grazhdanskaya_voiina_1939-1945.html Міф про напад без оголошення війни
  24. (Велика радянська енциклопедія. Видання друге. Т. 9. М., 1951. С. 358)
  25. (Велика радянська енциклопедія. Т. 9. С. 359)
  26. [https://www.e-reading.club/chapter.php/127909/188/Burovskiii_-_Velikaya_Grazhdanskaya_voiina_1939-1945.html Чому це міф — Велика Громаднська війна.
  27. [https://www.e-reading.club/chapter.php/127909/189/Burovskiii_-_Velikaya_Grazhdanskaya_voiina_1939-1945.html Изменения мифа после Сталина
  28. https://www.e-reading.club/chapter.php/127909/339/Burovskiii_-_Velikaya_Grazhdanskaya_voiina_1939-1945.html Маршруты поставок — Великая Гражданская война
  29. https://www.e-reading.club/chapter.php/127909/340/Burovskiii_-_Velikaya_Grazhdanskaya_voiina_1939-1945.html Номенклатура поставок]
  30. Катынский синдром — Великая Гражданская война 1939—1945
  31. Сроки и обстоятельства — Великая Гражданская война 1939—1945

Див. також

Джерела

Посилання