Німеччина, рік нульовий

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Німеччина, рік нульовий M:
Germania anno zero
Germania anno zero poster.jpg
Жанр драма
Режисер Роберто Росселліні
Продюсер Роберто Росселліні
Сальво Д'Анжело
Сценарист Роберто Росселліні
Макс Кольпе
Серджо Амідеї
У головних
ролях
Едмунд Мешке
Ернст Пітшау
Інгетрауд Хінце
Франц-Отто Крюгер
Оператор Робер Жюйяр
Композитор Ренцо Росселліні
Кінокомпанія Produzione Salvo D'Angelo
Tevere Film
Тривалість 78 хв.
Мова німецька, англійська,
французька
Країна Італія Італія
Рік 1948
Дата виходу 1 грудня 1948 (Італія)
IMDb ID 0039417
Рейтинг IMDb 7.9/10 stars

«Німеччина, рік нульовий» (італ. Germania anno zero) — завершальний фільм військової трилогії Роберто Росселліні, знятий в післявоєнному Берліні у 1947 році. Одна із загальновизнаних вершин італійського неореалізму.

Сюжет[ред. | ред. код]

Фільм оповідає про долю однієї німецької сім'ї в Берліні, що лежить після війни в руїнах. Сім'я ледве зводить кінці з кінцями: їх будинок було зруйновано, тому їх підселили до іншої, уцілілої квартири, чому хазяї, звичайно, не раді. Батько (Ернст Пітшау) важко хворіє і нічим не може допомогти своїй сім'ї. Його син Карл-Гайнц (Франц-Отто Крюгер) нещодавно повернувся з армії і ховається, побоюючись, що його відправлять до в'язниці за участь у військових діях. Забезпечувати харчування вимушені найслабкіші члени сім'ї: донька Єва (Інгетрауд Хінце), що проводить вечори в барах з американськими солдатами, і 12-річний[К 1] Едмунд (Едмунд Мешке), що цілими днями тиняється зруйнованим містом у пошуках їжі і грошей.

Під час однієї з таких прогулянок Едмунд зустрічається з колишнім учителем — нацистом і педофілом. Той читає йому ніцшеанську проповідь про те, що слабкі і некорисні повинні померти, і хлопчик проектує ці слова на свого батька. Старий і сам раз у раз заводить мову про бажання перестати бути тягарем для сім'ї і відійти у світ інший. Роздобувши отруту, Едмунд безпристрасно підмішує його в чай прикованого до ліжка батька. Після смерті батька підлітка починає роз'їдати всепоглинаюче почуття провини. Хлопчик намагається відволіктися, приєднавшись до дітей, що граються у дворі, але вони втікають від нього, немов розгадавши його таємницю[1]. Фінальна сцена в остові зруйнованої будівлі увійшла до історії як «один з найстрашніших епізодів післявоєнного європейського кіно»[2](рос.).

У ролях[ред. | ред. код]

Робота над фільмом[ред. | ред. код]

Фільм присвячено режисером пам'яті свого 8-річного сина Романо, який помер незадовго до початку зйомок. Майже усі ролі зіграли непрофесіонали. Виконавця головної ролі Росселліні знайшов в сім'ї німецьких циркачів. Його вразила зовнішня схожість хлопчика з покійним сином.[3] Деякі епізоди засновані на спогадах режисера про звички сина; сюди відноситься, зокрема, поводження хлопчика зі шматком труби як з пістолетом.[3] Деякі сцени фільму (у приміщеннях) знімалися не в Берліні, а в Римі.[3] Росселліні довго був відсутнім на знімальному майданчику, тому окремі сцени знімали його асистенти.[3] Сам режисер говорив, що його у фільмі цікавить лише фінал.[3]

Етичний парадокс[ред. | ред. код]

У трактаті «Enjoy your symptom»! філософ Славой Жижек розглядає стрічку з позицій лаканівського психоаналізу. Здійснюючи батьковбивство, Едмунд не лише виконує заповіт свого демонічного наставника, але і здійснює прямо висловлене бажання батька померти.[1] У його діях вища жорстокість і холодний розрахунок поєднуються з безмежною любов'ю і ніжністю — здатністю піти на злочин заради виконання волі батька. Парадокс в тому, що, здійснюючи вбивство батька, Едмунд зберігає невинність і, можна сказати, наближається до святості.[1] Найбільший злочин тут прирівнюється до найбільшого самопожертвування.

Художня своєрідність[ред. | ред. код]

Песимістичний настрій задають вже перші кадри, в яких дитина риє могилу на кладовищі. Відмінні риси фільму — по-експресіоністському контрастне освітлення, різкість монтажних рішень, свідоме зниження драматизму в сценах викрадення отрути і отруєння, «настирливість» камери, яка невідступно йде за головним героєм[4]. Фоном слугують гігантські остови розбомблених будівель, які зайвий раз підкреслюють депресивний стан дитини, провіщаючи тривожні міські декорації у фільмах Антоніоні[4]. Метафорично можуть читатися і інші прикмети цього світу, такі, як численні осушені фонтані і трамваї, що настирно гуркотять[4]. Модерністський музичний супровід також працює на нагнітання почуття смутної тривоги.

Оцінки[ред. | ред. код]

Вплив[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Коментарі[ред. | ред. код]

  1. Дія відбувається через рік після падіння Третього рейху, тобто хлопчик народився в той рік, коли Гітлер прийшов до влади в Німеччині, що, мабуть, не позбавлено символічного підтексту.

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]