Організація українських націоналістів революційна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з ОУНР)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Організація українських націоналістів революційна
Organization of Ukrainian Nationalists (B).gif
Абревіатура ОУНР, ОУН(б), ОУНСД
Засновано 1940
Засновник Степан Бандера

CMNS: Організація українських націоналістів революційна на Вікісховищі

Організа́ція украї́нських націоналі́стів революці́йна (ОУНР, ОУН(р)); також — ОУН(б) («ОУН банде́рівська»), ОУНСД («ОУН самості́йників-держа́вників») — український політичний рух, що ставить собі за мету встановлення Української Соборної Самостійної Держави, збереження та розвиток її та Української Нації. ОУНР утворилася в лютому 1940 внаслідок відходу від ОУН середовища Степана Бандери.

Історія[ред. | ред. код]

Передісторія[ред. | ред. код]

Більшість українських дослідників вважає, що приводом для майбутнього розколу ОУН на бандерівців і мельниківців стало невдоволення «крайовиків» емігрантським керівництвом ОУН. Тертя між еміграцією і Краєм виникали і раніше, проте тоді авторитет глави ОУН Євгена Коновальця перешкоджав розколу, а Андрія Мельника який змінив Коновальця на посаді глави ПУН, такого авторитету в очах галичан не було. Ще з 1930-х років, з часів саботажної акції, Крайовий провід був налаштований трохи більш радикально щодо терористичної діяльності по відношенню до Польщі. Саме така позиція радикальних «крайовиків» поставила ОУН на шлях терору. Відомо, що Коновалець виступав проти індивідуального терору як методу політичної боротьби на західноукраїнських землях, проте він не перешкоджав діяльності терористів і захищав їхню позицію перед менш радикальними членами Проводу[1].

Вбивство Євгена Коновальця і ​​вступ на посаду глави ОУН Мельника, який протягом 1930-х років не приймав активної участі в діяльності організації, загострили наявні тертя. Ситуація, що склалася навколо Карпатської України в 1938—1939 роках, і позиція ПУН щодо політики українських націоналістів і їх участі в житті Карпатської України поглибили накопичені протиріччя. Ще до юридичного оформлення автономії Підкарпатської Русі в жовтні 1938 року численні оунівські добровольці зі Східної Галичини і Волині, всупереч вказівкам Мельника, нелегально перейшли польсько-чехословацький кордон і брали участь у створенні місцевого збройного ополчення — організації «Карпатська Січ», серед них був, зокрема, майбутній головнокомандувач УПА Роман Шухевич, проте незабаром ПУН заборонив своїм членам переходити польсько-чехословацький кордон без дозволу Проводу, а представник ПУН в Закарпатті Ярослав Барановський вимагав виїзду українських націоналістів із Закарпаття[2].

У березні 1939 року, як тільки нацистські війська вступили на територію Чехословаччини, сейм Карпатської України проголосив незалежність. 14 березня Угорщина, підтримувана Польщею і Третім Рейхом почала військову інтервенцію в Закарпаття. «Карпатська Січ» кілька днів чинила опір окупантам. 18 березня вся територія Закарпаття виявилася захоплена угорцями. У ситуації з Карпатською Україною намітилися межі майбутнього розколу між мельниківцями, представленими в основному емігрантами, і бандерівцями-крайовиків з питань зовнішньополітичної тактики. Хоча і бандерівці, і мельниківці однаково орієнтувалися на гітлерівську Німеччину і тісно з нею співпрацювали, але бандерівці були менш послідовно налаштовані на співпрацю з Німеччиною, розглядаючи взаємодію з нею скоріше як тимчасове явище (це зумовило те, що ОУН-Б під час Другої світової війни в кінці кінців перейшла в опозицію Німеччини, в той час як мельниківці до останнього сподівалися на здобуття Україною незалежності практично виключно на Німеччину). Ще одним приводом для майбутнього розколу стало небажання Мельника виключити на вимогу Бандери і його прихильників з ОУН Ярослава Барановського та Омеляна Сеника, яких прихильники Бандери підозрювали в зраді на користь Польщі[3].

26 — 27 серпня 1939 року Андрій Мельник був офіційно затверджений на посаді лідера ОУН Другим Великим Збором Українських Націоналістів в Римі. Так званому «Вузькому керівництво» або «тріумвірат», забезпечував тимчасове виконання керівних обов'язків, з великими труднощами вдається домогтися згоди на те, щоб згідно із заповітом Коновальця призначити Мельника його наступником. Ймовірно, це вдалося лише тому, що був відсутній суперник Мельника Степан Бандера, що знаходився в польській тюрмі.

На момент початку німецького вторгнення до Польщі Бандера утримувався в одиночній камері Брестської в'язниці. 13 вересня тюремна охорона евакуювалась, і Бандеру визволили з тюрми воїни-націоналісти. Він пішки дійшов до Львова, який вже окупувала радянська армія. У Львові він конспіративно пробув близько двох тижнів, розробляючи плани боротьби проти більшовиків. У жовтні 1939 року Бандера нелегально переходить німецько-радянську демаркаційну лінію і перебирається до Кракова, працює в місцевому осередку ОУН[4].

10 лютого 1940 відбувся юридичний розкол ОУН. В той день відбулося зібрання нової революційної фракції ОУН. Степан Бандера був проголошений провідником ОУН. Також було прийнято рішення про створення Військового Штабу ОУН для підготовки антирадянського повстання. Його головою став Дмитро Грицай, а найближчими сподвижниками Роман Шухевич, Олександр Гасин, Дмитро Клячківський та Микола Лебідь[5].

Друга світова війна[ред. | ред. код]

У 1940 ОУН-Б кілька разів планувала антирадянське повстання в Західній Україні, але через постійні удари радянської влади по оунівському підпіллю націоналістам не вдалося зібрати достатньо сил в Західній Україні для організації повстання. Неспокійно було і на радянсько-німецькому кордоні. Протягом 1940 року в результаті боїв між прикордонниками та оунівцями останні втратили: 82 — убитими, 41 — пораненими, 387 — заарештованими. Однак більша частина повстанців все ж зуміла прорватися через прикордонників. Було зафіксовано 111 випадків прориву на Україну і 417 — за кордон. Зрештою термін початку повстання був перенесений на початок війни Німеччини з Радянським Союзом[6].

НКВС вела активну діяльність проти націоналістичного підпілля. Тільки в грудні 1940 року було заарештовано близько тисячі чоловік, в основному, активу ОУН.

15-19 січня 1941 року у Львові відбувся так званий «Процес п'ятдесяти дев'яти». Велика частина обвинувачених була засуджена до вищої міри покарання. Але деяким все ж вдалося врятуватися. Серед них був майбутній організатор і перший голова УПА Дмитро Клячківський. Йому смертний вирок був замінений 10 роками ув'язнення. З початком німецько-радянської війни війни йому вдалося втекти з в'язниці[7].

У квітні 1941 в Кракові відбувся ІІ З'їзд ОУН-Р. Цей з'їзд не визнав рішення ІІ з'їзду ОУН 1939 року. Квітневий Краківський з'їзд ОУН-Р підтвердив рішення, прийняте 10 лютого 1940 року про створення ОУН-Р. Заступником голови центрального Проводу Бандери став Ярослав Стецько[8].

За згодою німецького режиму ОУНР сформувала батальйони «Нахтігаль» і «Роланд», які за думкою Бандери повинні були скласти ядро майбутньої української армії, тоді як керівництво абверу планувало використати ці підрозділи для підривної роботи на території УРСР і дезорганізації тилу РСЧА. 30 червня 1941 року «Нахтігаль» вступив у Львов і був присутній на Акті Проголошення Української держави. У липні бійці батальйону брали участь в боях з червоними під Вінницею. Батальйон «Роланд» у свою чергу був відправлений для підтримки німецьких військ в Румунію, потім в Молдову[9].

З нападом Німеччини на СРСР, оунівці-підпльники підняли потужне антирадянське повстання. До початку війни Крайовому проводу ОУН на ЗУЗ (Західноукраїнських землях) вдалося мобілізувати до 10 тисяч оунівців, які почали бої з відступаючими радянськими частинами. Були випадки, коли загони ОУН ще до приходу німців займали містечка. Партизанські загони українських націоналістів вбивали окремих співробітників НКВС, червоноармійців, закликали населення не допомагати РСЧА[10].

Вслід за німецьким вторгненням на територію СРСР, ОУНР — без попереднього погодження з німцями — проголосила 30 червня 1941 у Львові Акт відновлення Української Держави і сформувала Українське Державне Правління на чолі з Ярославом Стецьком[11].

ОУНР очікувала, що німці з цим змиряться. Спроба самочинного проголошення держави (на території — Львів, уже захопленій німецькими військами, в той же час як ОУН не змогла, чи не захотіла організувати масштабне повстання в тилу радянців на Західній Україні) викликала незадоволення Гітлера. Степан Бандера та багато його спільників були заарештовані та ув'язнені Гестапо. У вересні вони були поміщені в центральну Берлінську тюрму, і в кінці 1941 — початку 1942 року були переведені в спеціальний корпус на території концтабору Заксенхаузен, де вже перебували політичні вороги Третього Рейху. Після цього практично вся організація перейшла до методів підпільної боротьби. З осені 1941 ОУН (б) приділяли увагу наповненню української допоміжної поліції своїми прихильниками не тільки на заході, але й на сході України — «українська національно-свідома молодь повинна масово добровільно записуватися в кадри української поліції» на східноукраїнських землях. Саме підрозділи української поліції (4-6 тис.) стали кістяком Української Повстанської Армії, яка була створена і приступила до акції восени 1942[12].

Керівництво організацією здійснював Микола Лебедь, який у травні 1943 передав повноваження Роману Шухевичу (псевдо — «Чупринка»). 17-23 лютого 1943 року з ініціативи Шухевича була проведена III конференція ОУН, на якій було прийнято рішення про активізацію партизанської діяльності і початку збройної боротьби. На Третій конференції було остаточно вирішено питання створення УПА та визначено головних ворогів українського визвольного руху (нацисти, поляки і радянські партизани). Тоді ж було вирішено вести двофронтову (антинімецьку і антирадянську) боротьбу. Ця боротьба (т. зв. «повстанча» ОУН–УПА) на ЗУЗ тривала, фактично, до 1953 — організовано і до 1956 — неорганізовано, а формально до 1960 (див. «Відкритий лист… В. Кука», формально капітуляційний). Командира УПА Шухевича було вбито аж 5 березня 1950 під час спецоперації МВС СРСР (колишнього НКВС). Опісля проводом ОУН опікувався Василь Кук, але його 23 травня 1954 заарештували співробітники КДБ (було виділено із МВС СРСР).

Після Другої світової війни[ред. | ред. код]

Проте, ймовірно, ще перед своїм арештом В. Кук направив (1954) на Захід (до ОУН за кордоном) за своїм підписом як Головнокомандуючий УПА і Провідник ОУН в Україні послання від краю про те що з одного боку, «Бийлихо /Степан Бандера — С. П./ відійшов від постанов ІІІ. НВЗ ОУН, він ні формально, ні фактично не є провідником ОУН», і, водночас, з другого, що «Провід ОУН на Українських землях уповноважує Л. Ребета, З. Матлу та Бийлиха тимчасово перебрати керівництво ЗЧ ОУН …». Це послання сприяло розколу ОУН за кордоном на «демократичну опозицію» ОУН-двійкарів і «революціонерів, бандерівців» ЗЧ ОУН (опісля ОУНР).

Незалежно від автентичності (достовірності) згаданого «послання з Краю» (і від амбітності замішаних в розколі осіб) цей новий великий розкол ОУН за кордоном (на ЗЧ ОУН, ЗП УГВР і ОУНз («двійкарів»), на думку одного автора /С. В. Павчака/ зумовлений нерозумінням «опозиційним» членством організації (і суспільством, що вимагали демократизації, одного фундаментального положення, що т. зв. «провідницька система» («вождизм», нім. Fuehrer-prinzip), неминучий в умовах війни, перестає діяти в умовах «демократичного Заходу».

Це, одначе, зрозумів сам Провідник ЗЧ ОУН С. Бандера, формально зрікаючись свого поста за кордоном на початку 1950-тих рр, але ж не для всієї ОУН …. Не так було в Краю, на Західній Ураїні, де «провідницька система» (авторитарність ролі ОУН-УПА), як єдино оптимальна, мусила залишатись дієвою (і то без всякої «демократизації» в методах) аж до закінчення т. зв. «повстанчої боротби» (фактично в 1953/56рр., формально до 1960 р., коли розпочався новий етап боротьби- «мирний» (т. зв. дисидентський рух опору комуністичній системі). Загально ж уважається, що в сучасних умовах (надто після загибелі Вождя («Провідника») Степана Бандери 1959 р. і появи капітуляційного «Листа» Кука в 1960 р.) ОУН(р) продовжує вести боротьбу за УССД вже виключно мирними (демократичними) методами, не зовсім, одначе, відмовившись від деяких методів конспірації (оскільки і при парламентаризмі діяти доводиться супроти мафії).

Ставлення до національних меншин[ред. | ред. код]

Кандитат історичних наук Жанна Ковба пише, що 10 липня 1941 на нараді групи ОУН(б) обговорювалося питання ставлення до національних меншин. Левицький пропонував часткове знищення євреїв, та Степан Ленкавський наголосив про прийняття усіх методів, які призведуть до їх винищення[13]. Володимир В'ятрович зазначає[14], що авторка суперечить собі тим, що сама ж далi пише, що якоїсь чіткої позиції щодо євреїв Галичини ОУН не мала, i що „рядові оунівці рятували євреїв всупереч керівництву“[15].

Польський дослідник Олександр Корман наводить докази причетності ОУН(б) до винищення у Львові польських вчених, євреїв і комуністів[16]. У тому числі існують фотокопії листівок за авторством С. Бандери такого змісту: „Ляхів, жидів, комуністів знищуй без милосердя, не жалій ворогів української народної революції!“.[17]

На думку Володимира В'ятровича, всі історики та дослідники, що користуються книгами Поліщука чи Масловського, або публікаціями радянського періоду, відтворюють джерела, далекі від об'єктивного підходу, та зазначає, що рішення „Другого Великого Збору“ 1941 року та „Другої конференції ОУН“ чітко заборонили своїм членам брати участь в будь-яких антиєврейських акціях. Зокрема там зазначалося: „Жиди в СССР є найвідданішою підпорою пануючого большевицького режиму та авангардом московського імперіалізму в Україні. Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів. Організація Українських Націоналістів поборює жидів як підпору московсько-большевицького режиму, освідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва — це головний ворог“[18].

У публіцистичних текстах та пропаганді ОУН 1930-х іноді використовувалися також термін „жидокомуна“ та його варіанти — „жидобольшевизм“, „московсько-жидівська комуна“, які пов'язані з головним ідеологічним ворогом українських націоналістів — комунізмом, мали зазвичай виключно негативну конотацію. У міжвоєнний період на теренах Західної України, що входили до Польщі, однак слово жид не мало жодного образливого чи негативного відтінку[14].

Символіка ОУН(б)[ред. | ред. код]

Емблема ОУН(б), запропонована 1941 р.
Емблема ОУН(б)
Прапор ОУН(б)
Червоно-чорний протестний прапор у ходi Євромайдану у Києві

Пiд час створення ОУН(б) встало питання про органiзацiйну символiку — емблему та прапор. Роберт Лiсовський, який 1932-го створив загальновiдомий символ тодi ще єдиної ОУН, цього разу запропонував нову емблему у виглядi кола, обведеного тонкою смугою; в коло було вписано рівносторонній трикутник, вершина якого звернена до низу; в трикутнику розташовано стилізований хрест, нижній промінь якого переходив в лезо меча; також в сегментах кола по кругу були розмiщенi літери О-У-Н; в центрі хреста — розмiщено так званий „державний тризуб“ Центральної Ради[19]. Вже влiтку 1941 в Краї був розповсюджений лист Революційного Проводу ОУН(б):

« Організаційним знаком є: Чорний рівнораменний трикутник підставкою вгору, на ньому червоний хрестомеч, на хрестомечі золотий Тризуб. Над підставкою буква «О», по лівій стороні знамени трикутника буква «У», по правій «Н» (разом ОУН). Трикутник вміщений на золотому полі[20]. »

1–3 квітня 1941 на ІІ Великому зборі (ВЗ) ОУН у Кракові, на який зiбралися прихильники Степана Бандери, були прийнятi так званi „Окремі постанови“, якi, мiж iншим, порушили питання про новий прапор, а також про вiдмiну практики подальшого використання старої емблеми Роберта Лiсовського, так званого „націоналістичного тризуба“. Було заявлено:

« Зовнішні форми, вживані в Організації, не були до цього часу узгіднені в однородний і зобов’язуючий спосіб. Вводиться в цьому напрямі деякі точніші устійнення й зміни відносно зовнішніх символів та організаційного привіту.
  1. Організацію обов’язує тільки загально-національний Тризуб Володимира Великого в формі введеній Центральною Радою. Касується звичай вживати Тризуба з мечем, як відзнаки Організації.
  2. ОУН уживає свойого окремого організаційного прапору чорної й червоної краски. Уклад і обов’язуючі пропорції будуть ухвалені окремою комісією»[19].
»

Хоча прапор було обговорено, нiякої ухвали Революційний Провід ОУН(б) не прийняв. Також, вже через пiвсторiччя, отримавши статус громадської органiзацiї для вiдновлення дiяльностi в Українi на початку 1990-х рокiв, ОУНР свої символи офiцiйно не зареєструвала. Щодо теперiшнiх суперечок навколо червоно-чорного прапору ОУН(б), порядок кольорів якого було досить швидко змінено з чорно-червоного на на червоно-чорний, визнавати чи не визнавати його офiцiйним символом ОУН(б), то Андрій Гречило, доктор історичних наук, голова Українського геральдичного товариства, провідний науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, зазначає:

« ОУН використовувала синій прапор з золотистим націоналістичним тризубом, де замість середнього зуба був поставлений меч, виконання відомого графіка Роберта Лісовського. У 1941 році, коли стався розкол ОУН, бандерівське крило, яке проводило збір у Кракові, серед різних постанов прийняло, що запроваджує інший організаційний прапор, він мав бути червоно-чорним, але було вирішено, що для цього має бути затверджена окрема постанова. Але, коли почалась війна, бандерівське крило попало у неласку до німців і легальної можливості використовувати цей прапор не було. Тобто, ця справа не була доведена до кінця... Частини ОУН, які перебували за межами України, використовували трикутний червоний прапорець з чорним хрестом.[21] »

Питання, чи використувувала Українська повстанська армія (УПА) червоно-чорний прапор, залишається дискусiйним[19][22]. З 1980-х рокiв, як пiдкреслює Гречило, в Українi «червоно-чорний прапор з двох смуг став символом протестної боротьби»[21]. В ходi Євромайдану у Києві червоно-чорнi прапори майорiли над головами учасникiв протесту.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. См. например: Кентiй А. В. Вказ. прац. С. 167—178.
  2. Пагiря О., Посiвнич М. Воєнно-полiтична дiяльнiсть ОУН у Закарпаттi. С. 64.
  3. Кентiй А. В. Вказ. прац. С. 168.
  4. Степан Бандера — символ Нації: Петро Дужий
  5. Motyka G. Ukraińska partyzanka 1942—1960: Dzialność Organizacji Ukraińskich nacjonalistów i Ukraińskiej Powstańczej Armii. Warsawa, 2006. S. 80.
  6. Веденеев Д. В., Биструхин Г. С. Меч i тризуб… — С. 136.
  7. Сергiйчук В. Український здвиг: Прикарпаття. 1939—1945. Київ, 2005. С. 70.
  8. Постанови ІІ Великого Збору ОУН (С.Бандери) // ОУН в 1941 роцi. Документи. Ч. 1. С. 37.
  9. Патриляк І. К. Указ. соч. С. 309—318.
  10. Українське державотворення… С. 112–119.
  11. Савчук С. В. Акт проголошення Української Держави. 30-го червня 1941 року // Новий літопис. Квартальник суспільного життя, науки й мистецтва. — Ч. 1. — 1961. — Жовтень — грудень.
  12. ОУН i УПА, 2005, Разд. 2. — С. 93.
  13. Жанна Ковба. Історик мусить аналізувати… / Людяність у безодні пекла: поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки «остаточного розв'язання єврейського питання. — Київ: [б. в.], 2000. — 289 с.
  14. а б Вятрович В. В. Ставлення ОУН до євреїв. — Львів, 2006.
  15. Ковба Жанна. Людяність у безодні пекла… — Київ, 1998. — С. 108, 230.
  16. Korman, Aleksander. Z krwawych dni Lwowa 1941 roku: krwawy błękitno-żółty tydzień Ukraińskiej irredenty. — Londyn: Koło Lwowian, 1990.
  17. Віталій Масловський. З ким і прото кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни. — М.: Славянский диалог, 1999. — 272 с.
  18. Постанови II Збору ОУН (Степана Бандери) / Відновлення Української держави в 1941 році. Нові документи і матеріали] / Київський національний університет імені Тараса Шевченка; Центр українознавства; Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. — Київ: Українська видавнича спілка, 2001.
  19. а б в Олександр Кучерук. Символіка Українських Націоналістів / Віртуальний музей української фалеристики.
  20. Відновлення Української держави в 1941 році. Нові документи і матеріали / Київський національний університет імені Тараса Шевченка; Центр українознавства; Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. — К.: Українська видавнича спілка, 2001. — С. 46. — ISBN 966-7060-43-8
  21. а б Галина Терещук. Червоно-чорний прапор не є прапором ОУН і УПА — геральдист // Радiо Свобода. — 2014. — 20 черв.
  22. Володимир Мороз.червоно-чорний – це наше знамено…» Яким був стяг УПА? // Iсторична правда. — 2013. — 18 жовтня

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Гай-Нижник П. Визначення із національно-державною символікою в ОУН(б) та установлення її організаційних емблеми, прапора та гасел / Павло Гай-Нижник // Треті Бандерівські читання. «Візія Української держави в ідеології українського націоналізму»: збірник матеріалів (3 лютого 2016 р., м. Київ). — Київ–Івано-Франківськ: Місто НВ, 2016. — С.183–199.
  • Гай-Нижник П. П. «Тільки вповні Суверенна Українська Держава може забезпечити українському народові свобідне життя» (яку державну модель прагла створити ОУН(б) у 1941—1943 рр.) / П. П. Гай-Нижник // Гілея. — 2015. — Вип.97 (№ 6).– C.61–71.
  • Гай-Нижник П. П. Відновлення Української Держави Актом 30 червня 1941 р. / Павло Гай-Нижник // Держава у теорії і практиці українського націоналізму. Матеріали VІ Всеукраїнської наукової конференції, Івано-Франківськ, 26–27 червня 2015 р. — Івано-Франківськ: Місто НВ, 2015. — С.52–67.
  • Гай-Нижник П. П. Українська Держава: історична доконаність і розвіяна паралельна дійсність (Акт 30 червня та революційне державотворення під проводом ОУН(р) у 1941—1942 рр. як вияв національного чину та символ суверенних прагнень українського народу) / Павло Гай-Нижник // Гілея. — 2015. — Вип.98 (№ 7). — С.49–65.
  • Гай-Нижник П. П. Організація та повноваження місцевих органів урядування відновленої Української держави після проголошення Акту 30 червня 1941 року / Павло Гай-Нижник // Гілея. — 2016. — Вип.112 (№ 9). — С.51–60.
  • Гай-Нижник П. П. Ставлення вищого керівництва німецького Райху до Акту проголошення відновлення Української Держави у 1941 р. й військово-політична тактика Проводу ОУН(р) у 1941—1943 рр. / Павло Гай-Нижник // Гілея. — 2016. — Вип.110 (№ 7). — С.71–81.
  • Гай-Нижник П. П. Від «націократії» до «нового ладу»: соціально-господарчий лад майбутньої Української Держави у політичній концепції ОУН(б) під час ІІ світової війни (1940—1945 рр.) // Cоціальна політика в теорії і практиці українського націоналізму: історія і сьогодення. Матеріали VІІ Всеукраїнської наукової конференції, Івано-Франківськ, 12–13 травня 2017 р. — Івано-Франківськ: Місто НВ, 2017.
  • Гай-Нижник П. П. «Перед нами знову і знову постає реальна і жива картина майбутньої держави України» (яку державу прагла створити ОУН(б) у другій половині 1940-х та у 1950/1960-х рр.) / П. П. Гай-Нижник // Гілея. — 2015. — Вип.95 (№ 4). — С.71–79.
  • Гай-Нижник П. П. «Джерелом влади в Українській державі буде народ-суверен» (яку державу прагла створити ОУН(р) наприкінці 1960-х та у 1970-х рр.) / П. П. Гай-Нижник // Гілея. — 2015. — Вип.96 (№ 5). — С.124–136.
  • Гай-Нижник П. П. Концепція основних засад сільськогосподарської (аграрної) політики майбутньої Української Держави в соціально-економічній моделі ОУН(б) / Павло Гай-Нижник // Гілея. — 2016. — Вип.105 (№ 2). — С.45–53.
  • Савчук С. В. Акт проголошення Української Держави. 30-го червня 1941 року // Новий літопис. Квартальник суспільного життя, науки й мистецтва. — Ч. 1. — 1961. — Жовтень — грудень. — Вінніпег, Манітоба. — С. 3–25.
  • Дзьобак В. В. та ін. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Історичні нариси. / Національна академія наук України; Інститут історії України / Відп. ред. Кульчицький С. В. — К.: Наукова думка, 2005. — 496 с. — ISBN 966-00-0440-0.
  • Книш З. Розбрат: спогади й матеріали до розколу в ОУН у 1940−1941 роках. — Торонто: Срібна сурма, 1960.
  • Патриляк І. К. Військова діяльність ОУН(б) у 1940−1942 роках. — К.: НАН України; Інститут історії України; КНУ ім. Т. Шевченка, 2004. — 598 с.
  • ОУН в 1941 році: Документи. − У 2-х ч. / Упоряд.: О. Веселова, О. Лисенко, І. Патриляк, В. Сергійчук. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2006. — 603 с. — ISBN 966-02-2535-0. — Ч. 1.; Ч. 2.
  • Кокин С. А. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах державного архіву СБУ. — К.: Інститут історії НАН України; Держкомархів України; Державний архів СБУ, 2000. — Вип. 1. — ISBN 966-02-1636-Х
  • Richard Breitman and Norman J. W. Goda Hitler's Shadow. Nazi War Criminals, U. S. Intelligence, and the Cold War. — USA: Published by the National Archives, 2010.

Посилання[ред. | ред. код]