Об'єктивація

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Об‘єктива́ція (від лат. objectivus — предметний) — опредметнення, перетворення на об'єкт, мисленнєвий процес, завдяки якому відчуття, що виникло як суб'єктивний стан, перетворюється у сприйняття об'єкта.[1] Об'єктивація — акт проектування назовні деяких наших внутрішніх відчуттів, набуття будь-чим зовнішньої, об'єктивної форми існування. Термін використовується стосовно до чогось суб'єктивного, психічного, або відносно до якоїсь внутрішньої, імпліцитної, прихованої сутності. В психології — процес та результат локалізації образів сприйняття у зовнішньому світі — там, де розташовані джерела інформації, яка сприймається.[2]

Об'єктиваціями психічного є всі зовнішні прояви психічної діяльності — практична діяльність, вчинки, знаки тощо. Як об'єктивації психічного виступають також всі продукти та способи людської діяльності — культура в широкому сенсі слова. Крім того, як об'єктивації вольових імпульсів, бажань тощо розглядаються об'єкти, на які вони спрямовані. Найважливішою формою об'єктивації свідомості та мислення вважається звичайно мова. Класична філософія трактувала відношення мислення і мовлення в дусі теорії вираження: мислення існує до і поза мовою, а в мові набуває лише зовнішньої форми існування, об'єктивується. Філософія 20 ст. схиляється до визнання мови умовою формування самої свідомості і мислення, середовищем будь-якої духовної діяльності. Якщо для класичної філософії мова свідомо будується мисленням як його об'єктивація, то некласична вважає, що мова задає межі та можливості для мислення, а не просто надає йому зовнішньої форми існування. Проявом психічного є також жести, інтонації, вирази обличчя, які часто є ненавмисними формами вираження психічного. Ірраціоналістична філософія вважає їх інтерпретацію дуже важливою, оскільки вони відкривають про людину більше, ніж вона усвідомлює сама (В. Дільтей).

Термін «об'єктивація» в іншому значенні використовувався в історії філософії в різноманітних концепціях. У А. Шопенгауера все існуюче розглядається як різні об'єктивації світової волі. Воля проявляється на різних щаблях об'єктивації, починаючи з різноманітних сил в неживій природі (тяжіння, непроникність), де на відміну від живої природи об'єктивації волі не індивідуалізовані. Жива природа і людське суспільство вбачаються Шопенгауером як безперервне зіткнення індивідуалізованих об'єктивацій волі. Для «філософії життя» життя — це стихійний ірраціональний творчий порив, об'єктиваціями якого є, зокрема, всі продукти культури (для В. Дільтея — релігія, філософія і мистецтво).

У філософії 20 ст. наростає тенденція трактувати об'єктивацію внутрішнього і суб'єктивного як його відчуження, а зовнішні форми його існування — як несправжні, спотворюючі його суть. Вона має коріння в класичній філософії. У Гегеля природа й історія — форми інобуття абсолютної ідеї, яка, набуваючи зовнішньої форми існування, відчужує себе в них, хоча тут відчуження ще не є спотворенням. Стосовно до співвідношенню мови і мислення трактування об'єктивації як спотворення справжньої суті внутрішнього виражена знаменитими словами Ф. Тютчева: «Думка висловлена є брехнею». Г. Зіммель бачив «трагедію культури» саме в тому протиріччі, яке існує між творчою сутністю життя і застиглими інституційними формами, в яких цей порив повинен втілитися, об'єктивуватися. Подібний же конфлікт між творчістю та об'єктивацією драматизував у своїй філософії М. О. Бердяєв. Світ об'єктивацій — це те, що протистоїть свободі і творчості. Творчий акт для нього можливий як звільнення, подолання об'єктивного і необхідного.[3]

Хоча схильність до об'єктивації наших станів є цілком природною, вона не завжди є легітимною: такою вона стає лише тоді, коли об'єктивація носить загальний характер, коли всі визнають певний факт — тоді можна говорити про деяку об'єктивність. Але, оскільки існує безліч колективних ілюзій (світлові видіння, відчуття історичної істини), то об'єктивація може володіти науковою об'єктивністю лише в тому випадку, якщо вона узгоджується із загальними законами науки (коли наукові інструменти — термометр, мірило економічних законів, керуючих історією, і т. д. — напряму їх відображають). Об'єктивація сприймається або як суб'єктивна цінність, або як спільна цінність (колективне уявлення), або, нарешті, як всезагальна цінність (наукова об'єктивність).[4]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Философия: Энциклопедический словарь. — М.: Гардарики. Под редакцией А. А. Ивина. 2004.[1]
  2. Словарь практического психолога. — М.: АСТ, Харвест. С. Ю. Головин. 1998.[2]
  3. Энциклопедия эпистемологии и философии науки. М.: «Канон+», РООИ «Реабилитация». И. Т. Касавин. 2009.[3]
  4. Философский словарь. — М.: Международные отношения. Дидье Жюлиа. 2000.[4]

Література[ред. | ред. код]