Обговорення:Золота Слобода

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Володимир Бемко Бережанська земля- комітет "видавництва Бережани" Нью-Йорк 1970р. с726-742. 


           Степан Слобідській!

ЗОЛОТА СЛОБОДА Село Золота Слобода розташоване в до¬лині. Крізь нього тече потік Тудинка, що випливає із сусіднього села Вікторівки і пливе через Золоту Слободу, Росоховатець і між селами Іщків та Семиківці — влива¬ється у річку Стрипу. Перед першою сві¬товою війною до села належали також Плоска і Тригубова, невеликі фільварки, що були частиною великого фільварку в Золотій Слободі (разом ті фільварки мали біля 3.000 моргів орного поля). Лісів, ріки, озера чи ставу село не має. Селянської землі було близько 2.800 мор¬гів,, так що колишня територія Золотої Слободи становила яких 6.000 моргів. Вже за Польщі фільварки Плоску і Тригубову сколонізовано мазурами і Тригубову приділено адміністративно до міста Козови, а Плоску спочатку до Золотої Слободи, коли ж у 1934 р. постали так зв. „збірні громади", обидві колонії „усамостійнились" і як окремі грома¬ди належали до збірної громади Козови, куди належала Золота Сло¬бода й- інші села, разом 13 громад.

Постало наше село кілька сотень років тому. Про це свідчить цер¬ковна книжка „Трійодь". На її марґінесі священик, чи якийсь грамот¬ний, вмістив таку записку: „Сію книгу Трійодь купи раба Божа Па- раскевія (прізвище нечітке) зі своїм сином Михайлом за п'ятдесять поль. золотих Року Божого 1649 од татарина, за войни Хмельницько¬го з ляхами і одда її во Храм Господень во граді Слободі". Дальше йдуть закляття, більше-менш такого змісту: хто посмівби присвоїти собі ту книгу, той нехай буде проклят, анатема і т. д. Була друга цер¬ковна книга, не пам'ятаю назви, з такою приблизно нотаткою на бе¬резі сторінки: „Року Божого 17.. (здається 1736) була дуже завальна зима, бо о. Василій відморозив ноги, як їхав з весілля". Старі люди розповідали, що Слобода була давно містом, яке називалося „Красно- піль", а згодом перейменувалось на „град Слобода", який тягнувся вздовж потока Тудинка. Оповідали також, що на тому терені виорю¬вали стару зброю, каміння, давню цеглу тощо. В північно-західньому напрямі від Золотої Слободи лежить с. Теофіпілька, що полями межує зі Слободою. Одначе мешканці довколишніх сіл вперто називають Тео- фіпільку „Краснопількою". Можливо, що колишній „Краснопіль", а відтак Слобода сягали ген аж по терен нинішньої Теофіпільки, чи як називають Краснопільки. Одне певне, що Слобода існує кілька сот ро¬ків. Виринає питання, звідки взялася назва „Золота"?

Приблизно в 1935 р. чи 1936 р. я був на сесії солтисів, скликаній Бережанським старостою. Він заглядаючи у свій нотатник, питав пред-ставників громад, звідки походить назва їх громад? Пригадую, що сол¬тис із громади Криве говорив, що назва села ,,Криве" походить від пер¬шого поселенця-знахаря, кривого на ногу, що поселився в лісі, зби¬рав лічничі зела та лікував довколишніх людей. Хворі, йдучи до ньо¬го, говорили коротко, що „йдуть, чи їдуть до „кривого". Ось так з ча¬сом пішла назва села Криве. Той самий солтис розповів, що чув від старих людей переказ, ніби за панщини в Слободі жив лепський дідич. Своїх панщизняників він трактував дуже полюдяному, не знущався, дбав про них і через це не тільки Слободяни, але й довколишні селяни старалися жити під владою того доброго пана. Тому люди й додали до назви Слобода означення „золота". Це стверджували в селі старі люди. Обом сторонам це виходило на користь, людям і панові. Люди краще працювали, а дідич старався з людьми жити в згоді, ходив до місцевої церкви, прикрашував її. Досі стоїть там стара мурована дзві¬ниця, рідкісного стилю, на ній вириті ініціяли: „Року Божого 1822 Д. Ц." Оповідали старі, що ту дзвіницю та огорожу навколо церкви, біля півметра височини мур, поставив дідич Домінік Ціховскі. В селі перед другою світовою війною була мурована церква, перед нею на тому місці стояла старенька дерев'яна церква, а довкола неї, аж до згаданого обмурування, був цвинтар. На мурованій церкві під час дру¬гої світ, війни, був знищений дах артилерійським обстрілом в 1944 р. Як мурували ту церкву десь у 1897 або 1898 р., то копаючи рови для фундаментів, вириті кістки перенесено на цвинтар, званим „За го¬рою". Ґрунт відступив мабуть той самий дідич, або хтось із його роду. На початку нашого століття цвинтар поширено у північному напрямі. Коли большевики тимчасово проникли в Галичину в 1920 р., тодішній голова села Иосиф Пастух, чоловік небагатий але дуже чесний, на власну руку приділив до цвинтаря біля одного гектара землі з філь¬варку. Та ось повернулась польська влада після відомого „цуду над Віслою"; бідолаха Пастух мусів відпокутувати свій вчинок; його би¬ли, над ним знущались. Але власники лану жиди були поставлені пе¬ред доконаним фактом. Кілька покійників уже взяли „в посідання" той прилучений до цвинтаря ґрунт. Школа і освіта Чи була в нашому селі якась школа за часів польської королів- щини? — не відомо. Знаємо що інше: після розбору королівської Поль¬щі 1772 р. Галицьку землю прилучено до Австрії, а з нею і наше село. Я знаю, що австрійський уряд прихильно ставився до освіти народніх мас, наказав закладати по селах парохіяльні школи. Вже 1818 р. була парохіяльна школа в Слободі. Вчив дяковчитель. Оскільки шкільних будинків не було, то дяк учив у своїй хаті. Візитатор школи в 1827 р. писав про Золоту Слободу так: „Провадить школу в селі дяковчитель Василь Домбровський вдоволяючо. Користали з науки 55 хлопців і 45 дівчат". Мій батько (народження 1850 р.) і кілька його ровесників та й старших ходили до сільської школи, цікавилися книжками. 1890 року в селі була заснована читальня ,,ім. Качковського", а згодом читальня т-ва „Просвіти". Хоча до 1860 р. не існувало обов'яз¬кове навчання, однак мешканці Слободи заохочували до навчання сво¬їх дітей. В 1900 р. записав мене батько до школи. Вона містилась у двірському будинку; в одній стороні була кляса, а через сіни мешкав економ чи двірський робітник. Власником двору був тоді жид Том. У 1901 р. чи 1902 р. збудовано шкільний будинок з двома більши¬ми клясами, та мешканням для управителя школи. Треба зазначити, що до цього причинився найбільше начальник громади Павло Ман- дзій — наскрізь чесна, грамотна, скромна людина. Завдяки його захо¬дам, збудували також нову церкву та парохіяльний дім. Він зробив для села дуже багато, користувавсь загально пошаною, а слави для себе не бажав. В половині 19 сторіччя парохом був о. Борусевич, в кінці 19 і на початку 20 сторіччя — о. Гавриїл Медицький. За нього засновано „Церковний склеп" мішаних товарів, що його добрі люди „розібрали" на борг. У 1904 р. став парохом о. Михайло Горбачевс¬кий, совісний і незвичайно енергійний. Він належав до староруської партії, читав „Прикарпатську Русь" але не перечив, коли його дружи¬на, Марія, пренумерувала для себе „Діло" й „Нове Слово". З його по¬чину в 1908 р. постала кооператива ..Сила", що гарно розвивалась, але через нестачу фахових сил і контрольних органів, не могла втримати¬ся так, як давніше „Церковний склеп" і самоліквідувалась. Про о. М. Горбачевського та його дружину Марію, як і про дітей Мирона та Со¬фію, замужню за адвокатом д-ром Бриковичем з Тернополя, до наших часів згадують добрим словом усі Слободяни. Це була зразкова свя- щенича родина: о. Горбачевський працював у всіх українських націо¬нальних організаціях. Воєнні вітри розвіяли ту родину по всьому світі; отець парох помер 1912 року, похований в Слободі; син Мирон помер в Україні на тиф (служив при УГАрмії), похований в околиці Кам'ян- ця Подільського, Софія з мамою померли і поховані в Ныо-Йорку, а зять, д-р Брикович помер у котромусь таборі біженців у Німеччині. Нехай цих кілька слів доброї згадки ляжуть квітами на їх могилах, як вислів вдячности та пошани від нас усіх, Слободян. Земля їм пе¬ром! Незадовго по смерти о. Горбачевського парохом став о. Пик, але потім виїхав до Америки. У 1913 — 1917 рр. парохом був о. Орест Дур- бак, а по нім о. Роман Добровольський, слабого здоров'я, тому часто його заступав наш односельчанин, о. Володимир Шанайда син нашого дяка , активного громадянина, диригента хору та духової оркестри в Слободі — Петра Шанайди. По смерти о. Добровольського у 1942 р. парохом став о. Володимир Шанайда. Він був у селі загально шанова¬ним, активно працював у місцевих товариствах, мав веселу вдачу. Од¬нак воєнні переживання, переслідування, навіть загроза смерти підко¬сили його здоров'я — помер 18 квітня 1963 р. В переказах батьків про учителів у селі, згадували учителя Ферен¬ца. Мабуть він був вислуженим підстаршиною при цісарському війсь¬ку. Ференц суворо відносився до учнів, його єдиним переконлимим „посібником" у педагогічній праці був міцний бук, чи палиця, бо мов¬ляв, „наука не йде до голови без бука". Батьки згадували, як то малі „ученики - мученики" за малі провини мусіли каратись голими колі¬нами на гречаному зерні. Після Ференца вчителював Антін Літинсь- кий, потім його зять Іван Рижевський, який працював аж до своєї смерти, до 1929 р. Після нього управителем школи був Микола Зінко. З приходом большевиків у 1939 р. управителькою школи стала Марія Гуцал (зам. Коваль), з якою співпрацювали: Ірина Кічаківна (зам. Абрагамовська), Степан Гуцал, Петро Нагайло. То була семиклясна школа - семирічка, так зв. „неповносередня". За німців у 1941 р. вона далі обернулась у „двоклясну школу". З усіх згаданих учителів найбільше проявив себе Іван Рижевсь¬кий. Він працював не тільки в українських місцевих товариствах та установах, але був одним із засновників каси „Райфайзена" в селі, спонукував батьків, щоб посилали здібних дітей до гімназії та учитель¬ської семінарії. Перед приходом Рижевського, в селі був єдиний учень Кіналь, що закінчив гімназію і став священиком. З приходом Рижев¬ського і кол. австрійського жандарма на пенсії Тимотея Старуха, по¬чалася для Слободи нова ера на освітньому та політичному полі. До гімназії пішли: Михайло Західний (згодом адвокат у Бережанах), За¬хар Орун (як священик, виїхав до Америки), Петро Орун, Павло Го¬ловатий, Мирон Горбачевський, Володимир Гуцал, Павло Гуцал, Ми¬кола Старух (священик в Америці); до учительської семінарії пішли: Марія Гуцалівна, Анна Возьна, Андрій Мандзій, Степан Гуцал. Завдя¬ки спонуці Рижевського, вже перед першою світовою війною чимало селянських дітей пішло до шкіл. По війні пішло ще більше дітей до середніх шкіл, гімназій, учительських семінарів, торговельних шкіл — було приблизно 200 учнів у школах різного типу, а Золота Слобода нараховувала тоді яких 2.000 мешканців. Не знаю, хто був засновником читальні ,,ім. Качковського", але вона якийсь час була діяльною. З приходом до Слободи Тимотея Ста¬руха, було закладено читальню „Просвіти"; її першим головою став Т. Старух. Пригадую, що належали до неї Тома Гуцал (довголітній пи¬сар), Семко Решніцький, також довголітній бібліотекар, Лев Проци- шин — скарбник, Петро Шанайда — диригент хору, а між членами бу¬ли: Григорій та Іван Гуцали, Микола Орун, Ілько Орун, Юрко і Лавро Ґадачі, Федько Завадівський, Дмитро Меленчук (старший) і Дмит¬ро Меленчук (молодший), Олекса Кіналь, Андрій Бонковський, Кири¬ло Криса, Василь Кіналь, Ілько Костів, Максим Гайдук, Пилип та Іля- рій Будники, Гринько Богай, Лев Васильківський, Данило Мандзій, Михайло Кіналь, Іван Корпак, Федько Ткач, Иосиф Ковалів, Данило Головатий, Павло Чух та інші. Читальняна домівка мала пристанок у Миколи Оруна, Льва Процишина, Степана Франкевича й інш. На схо¬динах членів відбувалось голосне читання газет і книжок. Перша вистава аматорів-читальників звалася ,,Свято Миколая." Молодь зорганізувала руханково-пожежне товариство „Сокіл", під про¬водом Михайла Гуцала, Ілярія Кіналя, Ілярія Будника. Згодом при читальні постав активний аматорський гурток під керівництвом дир. школи І. Рижевського. Виставу „Тимко капраль" вперше показували в 1905 р. у сінях старої корчми. До читальні горнулись дедалі більше громадян. Почали цікавитися і виборами до повітової ради, чи до сой¬му. Старух організував у селі і в повіті передвиборчі віча. Дехто з селян, як Василь Кіналь, Кирило Криса, Томко Гуцал, Павло Чух та інш. брали активну участь у передвиборчому русі. Життя кипіло. Це був час боротьби за права українського народу. Загинув Каганець, впав у відплату від кулі Мирослава Січинського, намісник граф А. Потоцкі у Львові; в боротьбі за український університет у Львові, за¬гинув від польської кулі студент Адам Коцко; сотні університетської молоді демонстративно голодують у львівській тюрмі; лунає бо¬йова пісня „Ми гайдамаки", що нею захоплюються і старі і молоді... Патріотичне піднесення... зацікавлення національним питанням зрос¬тає. Люди купують книжки, газети, у читальні не вистачає газет. У селі є вже передплатники, найбільше газети „Свобода", „Нове Слово", дехто купував і „Громадський Голос". Під проводом Т. Старуха здійс¬нено в селі два великі рільничі страйки проти фільварку. Дідич спро¬вадив військо, яке квартирувало на фільварку. Старух рішуче оборо¬няв фільварочну службу та робітників. До того часу фільварок пла¬тив у жнива 15-тий сніп, але після страйку мусів платити 8-ий. У 1908 р. закладено кооперативу „Сила", в якій були дуже діяльними дир. Рижевський, о. Горбачевський, Ілько Костів, Петро Шанайда, Лев Васильківський, Григорій і Тома Гуцали та інші. Старух організує „Комітет будови читальні"; як начальник громади, здійснює громадсь¬ку ухвалу, на основі якої старшина читальні „Просвіта" купила пло-щу в громади під будову читальняного дому, здається за 5 корон. Ста¬рух був тоді вибраний послом до австрійського парляменту у Відні. Його заступником у громаді був Василь Кіналь, і він взявся за будів¬ництво: організував виріб цегли, так зв. сирівки, придбав камінь, пі¬сок, вапно та будівельний матеріял, взяв позику в „Щадниці" в Пере¬мишлі даючи особисту поруку. 1909 р. будову було закінчено. Стояв дім, довжиною в 22 метри, шириною в 9 м„ театральною залею, примі¬щенням для громадської канцелярії, для каси „Райфайзена" з примі¬щенням для читальняної крамниці з магазинами. Крамницю винаймав тоді Андрій Бонковський. Посла Старуха про усе інформовано, що ді¬ється в громаді, він давав поради і вказівки. Каса „Райфайзена" стала справжнім добродійством для села, і тому гарно розвивалася до часу першої світової війни, що знищила розпочате діло. Душею каси бу Тома Гуцал, з ним успішно співпрацювали дир. Рижевський, Ілько Костів та ін.; головою надзірної ради був посол Т. Старух. Болячкою в селі була корчма, через яку не один господар став жебраком. Вже за пароха о. Медицького ведено акцію проти пиятики , на проповіді в церкві отець закликав до тверезости, відбирав присяги щоб не пили горілки тощо. На згадку про ті заходи, був поставлений на громадському майдані залізний хрест із зазначенням — 1871 рік. На тому місці побудовано 1909 р. читальняний дім, а хрест перенесли на парохіяльний город, що стояв ще до другого приходу большевиків. Корчмарем був Янкель Ліппе, мав корчму і торгівлю мішаним крамом та продаж тютюну, чи як тоді казали — трафіку. Мав він і своїх при¬хильників, найбільше таких, що за ковнір не виливали. Коли НС ЗсІК- лики з церковного амвону, ані навіть присяги стримуватись від пиття малощо допомагали, довелося вдатись до суворіших заходів. Проголо¬шено бойкот корчми в селі. Цю акцію вели дир. Рижевський, о. парох Горбачевський, Василь Кіналь заступник начальника громади, та Ки¬рило Криса. Біля корчми поставлено будку з дощок, і там Кирило Кри¬са продавав горілку в пляшках. Для налогових пияків це не було зруч¬ною справою, бо найменша пляшка містила в собі 1/4 літра, та й куп¬лену горілку треба було випити або на дворі або десь у хаті, бо у будці було заборонено. Знова йти з нею до хати — теж небезпечно, баба з кочергою ждала...Дехто „хитрував" — заходив до корчми задніми двери¬ма і там вже собі не жалували... Налогові пияки, що й сором погуби¬ли, заходили таки серед білого дня. Корчмар мав мало гостей, але міг ще втриматись. Щоб засоромити впертих пияків, о. парох стояв з ран¬ку до полудня на своєму городі, звідки виразно бачив вхід до корчми, знову ж по полудні дир. Рижевський мав „стійку" на шкільному го¬роді. Так то, увесь Божий день ніхто не міг незамітно „просмикнутись" в корчму. Ця метода „стійок" відвернула п'яниць від корчми; сороми¬лись вони і церковних проповідів. Тоді корчмар взявся й собі „на спо¬сіб" — повідомив „своїх, що буде продавати горілку вночі через бічне віконце. Дійсно, вечорами ходили „свої" по горілку як по свячену во¬ду... Арендар затирав руки, гладився по бороді, та не довго. Кінець то¬му поклало місцеве парубоцтво. Гурт ставав недалеко корчми, виспі¬вуючи пісеньку, яку колись співали пияки при чарці: „Стоїть корчма над болотом Та покрита — воколотом, Ой ти корчмо, ой княгине Моя праця в тобі гине ! Що я своїй праці пропив, То бувбим тя взолотив, Мої діти були б мов панята, Тепер ходять як песята. Ой пив же я в понеділок, Пропив же я всьой присівок, Та й не жаль ми за тим, Бом ся добре напив. І не буду жалувати, Бо ся люблю напувати. Ой пив же я у вівторок, Пропив же я снопів сорок, Тай не жаль ми за тим . . . Ой пив же я у середу, Пропив же я всю череду, Тай не жаль ми за тим . . . Ой пив же я у четвер, Пам'ятаю як тепер, Та не жаль ми за тим .... Ой пив же я у п'ятницю, Пропив же я всю пшеницю, Та не жаль ми за тим .... Ой пив же я у суботу, Тай пропив там всю роботу, Та не жаль ми за тим .... Ой пив же я у неділю, Тай пропив усю надію, Та не жаль ми за тим". . . . Заходи парубоцтва дали добрі висліди: навіть вперті „звеличники" корчми, шанували парубоцтво хоча б тому, що кожний із хлопців мав під полою переконливий „арґумент". До корчми із слобідських людей вже ніхто не заходив. На чотирьох кінцях села розліплено повідом¬лення, що мешканці села бойкотують корчму та просять переїзних туди не заходити, і чужі, сторонні люди здебільшого приєднувались до тої акції. Врешті-решт арендар продав свою загороду і переселився до Тернополя. Ще перед першою світовою війною, ота корчма, що від часів панщини загорнула немало людського дорібку і спричинила чи¬мало плачу, нещасть і нужди — стояла пусткою. Площу де стояла корчма, разом із мурами льоху, купила читальня „Просвіти". Головою читальні був тоді Михайло Перцак. Він зфінансував купно тієї площі від власника фільварку, заплативши йому за неї понад 100 долярів. Виділ читальні повернув йому ці гроші через 2-3 роки пізніше. Приблизно в 1910 р. посол Старух заснував товариство „Січ", а при ньому — духову оркестру. Капельником був спочатку Едельман, згодом диригував дяк Петро ІІІанайда. Оркестра грала в церкві під час Богослужения, виступала на різних національних імпрезах. Ама¬торський театральний гурток із своїм режисером дир. Рижевським під- Поляки підсуваючися до Слободи, побоювались — не знали, що їх там чекає, тому вже з-під козівської станції почали обстрілювати Сло¬боду з ■гармат, а коли ввійшли в село — почалася Содома і Гомора! Спалили декілька господарських загород, між ними Василя Шевчука і Кирила Криси. Останній з родиною, дир. Рижевський та ще кілька господарів подалися за відступаючою УГАрмією за Збруч. Там в око¬лиці Ярмолинець померла на тиф дочка Криси. Несподівано наскочив польський військовий відділ і заарештував Крису. В Слободі Золотій польська окупаційна влада заарештувала: Михайла Юськевича, Ман- дзія, Пилипа Максимишина, Євдокію Вовк. Всіх, разом з привезеним К. Крисою тримали у в'язниці в Бережанах. По якімсь часі Пилипа Максимишина і Євдокію Вовк звільнили, а Крису, Юськевича і Ман- дзія засудили. Криса, що дістав 6-літню кару тяжкої в'язниці, за якийсь недовгий час по засуді, помер у в'язниці св. Хреста. Два інші відбули кару в Бережанах. Поволі життя почало нормалізуватись. З польських в'язниць по-верталися заарештовані в перших днях окупації між ними дяк Петро ПІанайда, відсидівши у в'язниці в Бережанах півтора року в так зв. слідстві, яке припинено. В селі усе було понищено. Дім читальні без вікон і дверей, нічого не залишилося з обладнання. Почалася відбудо¬ва. До будівельного комітету ввійшли: Степан Гуцал, Іван Гуцал, Лев Процишин, що відремонтували ґрунтовно весь читальняний будинок. Мешканці села, дарували збіжжя чи що інше на заплату мулярам, а всю допоміжню працю самі виконали. Окупанти не дозволили відно¬вити товариство „Січ", тому давніші члени та інші громадяни засну¬вали нове т-во „Луг". Самовільно переводять окупанти конскрипцію (список населення), потім набір молоді до польського війська. Село — те все бойкотує, ніхто доцеї конскрипції не йде, молодь живе на полях, щоб не потрапити в руки поліції. При виборах до громадської ради, Слободяни забирають одним фронтом усі місця 40 радних громади. Не поміг спротив польських колоністів з Плоскої, що адміністративно на¬лежали до Слободи. Мабуть за те й заарештували Андрія Мандзія — голову читальні, Івана Рижевського — директора місцевої народньої школи,також сина сл. п. Кирила Криси Михайла, і Володимира Гуца¬ла. По якімсь часі усіх їх звільнили. Окупанти вдають, що вони дуже сильні „спренжисті", а по селах горять скирти. У Золотій Слободі впер¬ше від найдавніших часів — згоріла двірська стайня. В село прибуло ЗО польських поліцаїв з комісаром. Порозкидали людям стіжки та стрі¬хи, декого потурбували і тоді знищили філію кооперативи „Дніпро". У 1930 році не оминула і нашого села ця злочинна „пацифікація", приїхало в село 80 поліцаїв,а всі напідпитку." Декому, хто мешкав на східньому кінці села (між ними і автор), пощастило втекти майже з рук поліції. Заарештували в першу чергу тих, кого мали на списках. Потрапили їм до рук Степан Дерень і Михайло Тупісь, обидва кол. УСС, які й померли від катувань польських поліцейських злочинців ! П'яні поліцаї били кого попало мужчин і жінок, нищили що було можна, а вкінці й добре крали. Повернувшись додому, автор застав таку карти¬ну: підлога в кімнаті зірвана, подушки, сінники порвані багнетами, одяг подертий, шафа розламана, яких 5 кіп розбитих яєць на долівці. Стареньку тещу, поліція била по руках, коли рятувала яйця від зни¬щення, а тестя приневолювали рубати підлогу в хаті; дружину били по лиці та в груди, бо не хотіла говорити по польськії. Знищивши, що можна було, з'їли ще дві курки для „підкріплення". Подібні спусто¬шення були скрізь у селі. Особливо знищили залю читальні „Просвіти" і кооперативу „Дніпро". Зловлені селяни мусіли під загрозою биття сокирами рубати долівку, стіни, сцену, одвірки, дерти декорації, засло¬ну, а поліцаї знищили бібліотеку. При нищенні споживчої кооперати-ви, що відбувалось в присутності крамаря Івана Бриґідера, поліцаї „пацифікували" до кишені —- ковбасу, чоколяду, цукерки і інші цін¬ніші товари, а решту — висипали на долівку, на те повкидали цілі копи яєць та полили істинною та машиновою оливою. Не могли від¬чинити бочки з нафтою, хоч як старались. Шкода кооперативи дося¬гала понад п'ять тисяч злотих. Коли вже ті лицарі розбою відходили, на стінах читальні із-зовні квачем написали: „вулиця маршала Піл- судского", а на бічній стіні: „вулиця Ридза-Сміґлого", і такий „куль¬турний" правдиво польський двовірш: „А там ґура, там доліна, в д . . . беньдзє україна"! Побешкетувавши такими злочинними діями, забравши підводи, щоб проїхати на дальшу „роботу" в інших селах, забралася банда зі села. Приватні купці — українці і жиди. Позбувшися згаданого вже корчмаря Ліппе, та одного-двох купчи- ків-жидів із села, відносини між українцями і жидами були непогані. Годі заперечити, що це вже не були ті люди ані ті часи, коли жиди зна¬ли й уміли наших людей матеріяльно використовувати. Ті часи нале¬жали вже до історії. Тепер напроти нього стояв письменний і розумний український громадянин, який вже розумівся на цінах, купнах, прода¬жах, знав що то є біржа, знав вартість гроша. Але по жидівській сто¬роні, ще тут і там старі типи злодійсько-шахрайські існували і за на¬ших часів. Були в селі ще й такі купчики, що купували від малолітніх хлопців за безцінь крадені речі, як збіжжя прядиво, муку, дріб і яйця. Бать¬ки таких хлопчаків не дуже приязно дивились на таких „сусідів", що і дітей деморалізували і наносили матеріальної шкоди, тому й зчи¬нялись сварки. Коли ще автор був малим хлопцем, то він з ровесника¬ми нераз гукав вслід Мехлеві Ґліку: „Мехель купіть бузька!" Мехель завжди був зрівноважений, і відповідав: „Давай сюди". Під час „та¬ких" розмов Мехель ішов собі далі, а ми знова: „Мехель, купіть ворону, горобця чи якогось іншого птаха" — а він все: „Давай сюди", і тим нас роззброював, але коли йому вже було того забагато він спинявсь і погрожуючи паличкою, кричав: „А ти бенькарт якийсь, вмієш Отче наш"? На це вже ми не вміли відповісти і це нас роззброювало. У слід Мехлеві кричали й наші наступники і не без причини. Він був одним із тих, що купували і далі перепродували з добрим зиском крадені речі. Однієї ночі, коли Мехель міцно вже спав, хтось постукав у вікно. Мехель підійшов і побачив знайомого парубка, що не раз ночами сту¬кав у вікно, приносячи крадене добро в батька. Тим разом парубок запропонував Мехлеві купити гусака, якого мав в мішку. Трансакція довго не тривала, обі сторони були задоволені; парубок, що позбувся гусака, хоча й не за дуже великі гроші, а Мехель взявши мішок з гу¬саком через вікно — відчув у руках добру вагу і вже в думці радів доб¬рим заробітком з того „інтересу". Жид випустив птаха в темних сінях, і віддав порожній мішок. Коли Мехель раненько заглянув у сіни, він помітив, що той гусак має дуже довгі ноги і дзюб ... а в сусіди паруб-ка пропав з гнізда один молодий бузьок! Від того часу насміхалися старші та й молодші з Мехлевого „ґешефту". Але він далі робив по¬дібні „інтереси". Після першої світової війни, першим нашим приватним Арамарем, який відчинив крамницю мішаних товарів, був Данило Кравець. Хоча сам неграмотний, він з допомогою письменних членів своєї родини, дов¬го вів свою торгівлю і таки добре на ній заробив. В 1922 р. Степан Гу- цал та Андрій Мандзій відкрили торгівлю мішаних товарів. Згодом ли¬ше Степан Гуцал вів цю торгівлю, до того ж постачав опалове дерево і вугілля, заготовляв вагонами картоплю, іноді й збіжжя. В 1923-24 рр. постала кооператива „Дніпро", з молочарнею при ній. У 1928 р. Степан Гуцал створив спілку, що збудувала моторовий млин, але через незго¬ду спільників, його через кілька років придбав собі Іван Фукс. За боль- шевиків той млин знаціоналізовано, і як доносять, він працює ще й сьогодні. . В період між двома війнами 1930 - 1939 рр. появились різні торговельні підприємства в селі, що були в руках українців. Михайло Медвецький мав крамницю мішаних товарів, збирав з молока сметан¬ку і виробляв масло. Подібну торгівлю вели Степан Тучапський і Ми¬хайло Райца. Спілка — Михайло Будник, Михайло Машталір і Степан Дерень (молодший), торгували шкірою на взуття та ґалянтерією. Сте¬пан Головатий з Дмитром Волощуком, потім з Павлом Гуцалом та іншими спільниками, мали склад будівельного матеріялу, вугілля та опалового дерева. Степан Гуцал замкнувши свою крамницю мішаних товарів, працював як замісник секретаря у збірній громаді, згодом спі¬льно із Степаном Купранцем відчинили м'ясарню, що добре розвива¬лась аж до приходу большевиків. Були в селі й купці - жиди. По війні торгував збіжжям, бараболею, сіном та соломою Лейба Шварцберґ. Мав до 40 моргів землі, провадив теж молочарню. Вольф Шпац з зятем торгували ґалянтерією та ску¬повували яйця. Мортко Гамер із синами торгували чим попало, а тих¬цем продавали горілку; Янкель Гамер, Копел Гамер і Ріш торгували рогатою худобою; Вольф Шатен різав телята і торгував м'ясом; Нахім Шляхтер провадив склеп мішаних товарів та тютюнових виробів а Н. Небель торгував кіньми, було теж кілька жидівських родин, які тор¬гівлею не займались. Всі жиди разом з власниками фільварку, мали свою божницю, вибудувану звичайну хату з підлогою, криту бляхою. Жиди, коли говорити про українсько-жидівське співжиття, почу¬вали себе вигідніше по боці панівної нації і стало себе задекляровува- ли беззастережно по стороні польських державних інтересів. При ви¬борах до сойму, вони голосували за польських кандидатів. У шкільно¬му плебісциті в Золотій Слободі саме завдяки жидам — школа була утраквістична (двомовна). Жиди не пам'ятали, чи не хотіли пам'ята¬ти, іцо жили серед українського моря, що їх матеріяльні інтереси від того моря є залежні, що їхні діти дружать з українськими дітьми, та що багато їхніх дітей навіть не знають польської мови.. Таке нерозваж¬не поступування жидів, насторожувало українське населення. І хоч ці відносини між українцями і жидами за часів польської окупації були досить добрі, то все ж не такі дружні, як за австрійських часів. Про відношення органів безпеки, тобто польської поліції до укра¬їнців та українських установ, мабуть шкода довго розводитися, зреш¬тою таке поступування було її наказане, і кожний з поліцаїв мусів ви¬казуватися своєю „службою", кільки разів у місяць чи то когось за¬арештував, кільки разів записав на кару, і кільки разів зробив на кого то донос. Там десь витікала гноївка, там пес не був прив'язаний, там пліт не побілений, там не побудовано „славойки" (виходка), там десь відчепилась від воза табличка з прізвищем власника, десь посварили¬ся два сусіди — ого ! „заклуценє спокою публічнеґо", там знову заню¬хав дим з бакуну, що його господар на власний вжиток посадив між кукурудзу — (тютюн був державною монополією) — за все те зараз же сипалися грошові кари зі староства, як з мішка св. Миколая. А за гро¬ші було дуже важко. Коробка сірників коштувала стільки, що два яй-ця. Яйця — це єдина валюта в селі. Але де ж їх стільки набрати, ко¬ли на господарстві 20 - ЗО курок, та й не всі несуться. Тому люди поча¬ли виробляти для себе запальнички, а це була нова притока для по¬ліції, їх вилапували, та вимагали оплати 10 золотих від запальнички. Треба знати, що сірники були шведською монополією в Польщі, і не було в їх інтересі, щоби люди послуговувались запальничками, тому й наложено податок 10 зл. від запальнички. Між поліцаями були спра¬вжні „специ" від цього діла. Ішов собі селом спокійно, ще й усміхався із сигареткою в устах, підходив до стрічного чоловіка і просив вогню, мовляв, забув запальничку взяти... добродушний чоловік витягав свою запальничку — та поліцай вже мав її в руці та жадав оплати податку 10 зл.! Не було багато таких, що могли платити всякі драчки по 10 зл. — це ж був корець жита! Таких поліцаїв називали „запальнічка" і один другого остерігав перед ними. Але й між ними траплялися чесні люди, хоча це були „білі круки". Таким був мабуть ще з австрійських часів командант постерунку в Козові Ляховскі, який згодом сам зре- зиґнував зі своєї посади, щоби не бачити й не брати участи у незгід¬них із законами діях польської поліції. Існувала ще польська організація під назвою „Стшелєц". В Слобо¬ді її не було, бо де ж взяти поляків до неї, в селі їх не було. За те вони були на колоніях і належали до „Стшельца", мали зброю і роби¬ли військові вправи, бо це була парамілітарна організація. Не було ні¬коли спокою від окупантів, все щось знайшли і все до чогось причіпа- лись, щоб лише дошкулити, а головно, щоб люди пам'ятали все про те, що одні мають панувати а другі - служити ! Тому незабаром забо¬ронили дальшої діяльности т-ва „Луг", потім закрили читальню „Прос¬віти" і врешті до Берези Картуської вивезли Петра Гуцала і Степана Гадача. мали забрати ще й Михайла Ткача, але він щасливо „зник¬нув". Коли ж поліція надто ставала йому на п'яти, він переказав від-верто, що живого їм не взяти, та перед тим не одного „почастує" - хай стережуться! Це допомогло, бо хоч далі був в силі наказ арешту, то поліцаї не могли його ніде стрінути. Першого вересня 1939 р.! Війна! Раненько німці вдарили на Поль¬щу! Поліція в Слободі пильнувала, щоби покликані ішли до війсь¬ка. Але ніхто не хотів іти, та про те явно заявляли поліції як Ілярій Іваськів, Зенон Скалацький та ін„ мовляв „за що маю воювати, чи за те, що не дозволяєте нашим дітям вчитися? Чи за те, що направо й на¬ліво насадили нам мазурів-колоністів, а нашому чоловікові ні шматка землі не дали купити?... Поліцаї вдавали, що не чують... але чи може прочували свою незавидну долю, чи таки напав їх страх за себе і ро¬дину — заховувались досить пристойно і так дуже нікого більше не чіпали. Одної днини, десь біля 2-ої год, по полудні, осів на пасовиську поблизу цвинтаря, німецький літак. Селянин Сяніцький розмовляв з пілотом, який поволі вийшов з літака і почав розпитувати, що нового, частував сигарками. Хоча поліція була в селі, ніхто не поспішав до літака, натомість подались поза село в протилежний бік, тут щось тро¬хи постріляли і зникли. Свій обов'язок „виповнили!".. Летун спокійно через кілька хвилин застартував і полетів до своїх. Незабаром прийшли большевики. Почались мітинги. Фільварочну землю і все добро на фільварку поділили між місцевими мало і беззе-мельними селянами. На початку 1940 р., а може й скоріше, заарешту¬вали Михайла Будника, Мирона Бойкевича, Кіналя с. Олекси, двох синів Михайла Осадчука, Ореста Волощука та ще кількох, яких іме¬на призабуто. Почались вивози: перших вивезли Михайла Филипа, дружину Гната Кравця з немовлям, Петра Богая, Степана Будника, Ілярія Коцюбку, Ілярія Сидорака, Катрусю Шанайду, замужню Чика¬ло. Московські вороги засудили на три роки важких робіт, чесних і працьовитих кооператорів Василя Чарківського, Ілярія Іваськова та Ілярія Машталіра. Проти цього присуду внесено відклик, два останні повернулись додому, а Чарківський із виснаження там таки загинув. У липні 1941 р. німці прогнали большевиків. Нові „визволителі" почали вивозити молодь у Німеччину на роботи. На місце колгоспів, постали „ліґеншафти" - фільварки. Німці очевидно провадили важку війну для себе і свого „лебенсрауму" а не для того, щоби нам при¬вернути державу, як дехто сподівався. В скорому часі вийшла на верх правда, що все для німців ,,нур фюр дойче", та що вони є вищою ра¬сою за всіх, а ті „всі" будуть німцям служити за невільників. Потім по¬чали брати молодь до так зв. „бавдінсту". Ховались молоді хлопці і дівчата де лиш могли перед новим „добром". Народ склав про той „бавдінст" таку саркастично-гумористичну пісню: „А в бавдінсті добра зупа, — літра води, одна крупа. Пише Сталін до Гітлера, — жорна мелять як холера ! А Гітлер му відписує, що всі жорна покасує "... Це була пісня про сумну дійсність. Та без огляду на все, народ тримав¬ся міцно, рятували люди один другого чим могли. В 1942 і 1943 рр„ коли на Підкарпатті була велика повінь і майже увесь урожай знищи¬ла, а голод гнав людей за хлібом, мешканці Слободи як могли, так нещасним допомагали харчами. Давали зерно, муку, хліб, картоплю. Але хвиля голодних не спадала, а напливала й далі на Поділля. Така самаританська поведінка — зовсім не подобалася німцям, тим всіляким жандармам та „баншуцам", вони просто відбирали від тих нещасних випрошене добро, та безжально їх побивали. Одного пізнього вечора надворі лив дощ, мов із відра. Раптом ми почули чийсь голосний плач. Дружина накинула хустку, вийшла на подвір'я і через кілька хвилин привела 8-10-річного хлопчину. Вій розповів, що прийшов з Підкар- паття з людьми свого села, щоб випросити хліба але від них відбився: почав падати дощ і він розплакався бо у вечорі нічого не бачив через „голодову сліпоту". Дружина перебрала хлопця в сухе, напоїла моло¬ком обмила і поклала спати. Ми раділи ним і радили, щоб залишався з нами. Рано попоївши, він вже сміявся, і був згідний залишитись. Та коли його односельчанин випадково зайшов за хлібом, вже не було сили хлопця затримати! І не дивниця. Своє, близьке й рідне хоча й бід¬ніше — таки найдорожче ! В ті часи українські допомогові Комітети звернулися до населення Поділля з проханням рятувати дітей з Під- карпаття від голоду. До Козови приїхав цілий транспорт дітвори під проводом відпоручника УДКомітету зі Стрия. Всі села збірної громади Козови відповідно до своєї спромоги брали дітей. Золотій Слободі при¬пало тоді 82 діток. Усі, що брали дітей, були зобов'язані не тільки го¬дувати їх і зодягати, а й посилати у школу, виховувати, як свою рідну дитину. Можна сказати, що всі сумлінно виконали свої обов'язки, утри¬мували малих, ще й допомагали їхнім батькам, коли ті приходили на-відуватись до дітей. Між тими дітьми був один хлопець, якого взяло до себе бездітне супружжя Сильвестер і Євгенія Шиманські. За згодою батьків дитини, Шиманські взяли його за свою дитину. Післали до школи в Слободі, потім у Німеччині й Америці, де пильним навчанням добився високої освіти. Нині це дорослий мужчина, одружений, пра¬цює як інженер у важливій американській фірмі; його прибрані бать¬ки також іще працюють у Боффало.

Пацифікація[ред. код]

1930 року під час пацифікації в Галичині вбили двох селян. - дивне речення. Andrii Gladii (обговорення) 23:24, 20 листопада 2020 (UTC)[відповісти]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Обговорення:Золота_Слобода&oldid=35859812