Обговорення:Любимівка (Генічеський район)

Ця стаття є частиною Проєкту:Населені пункти України (рівень: невідомий)
	Мета проєкту — покращувати усі статті, присвячені населеним пунктам та адміністративно-територіальним одиницям України. Ви можете покращити цю статтю, відредагувавши її, а на сторінці проєкту вказано, чим ще можна допомогти. Учасники проєкту будуть вам вдячні.
???	Цю статтю ще ніхто не оцінив за шкалою оцінок статей Проєкту:Населені пункти України.
	Чим допомогти: Допоможіть у доповненні даних про населення населених пунктів України Доповнюйте статті інформацією про пам'ятки Оновлюйте дані у статтях Долучайтеся до поточних обговорень

Перенесено

Наступний текст перенесено із статті, як ймовірне оригінальне дослідження та неенциклопедичний текст. Натисніть "розгорнути".

Спогади жителів села про німецьку окупацію

Ваганова Євгенія Іллівна

Мені було 12 років, коли почалася війна. Пам’ятаю, по селу ревище: брали батьків на війну, а ми, діти, все бігали і думали, що ж то за війна така, що всі люди плачуть. (Жили ми в селі Кутузівка Іванівського району, 3 км. від Благодатного ). Аж ось німці зайшли в село і пішли по дворах. Зайшов до нас у хату німець, а мама боїться. Вона приказала нам, щоб ми нічого не брали у них. А він дає мені шоколадку. Мама дивиться на мене таким поглядом, щоб я не брала, а я на маму, і боюся брати, і хочу, а він показує « їж, їж», а на пальцях – три (тобто, що в нього теж троє дітей). Німці збирали молоко. А мама все не здавала. щоб дітей годувати. Тоді німці всіх корів зігнали в одне місце і перевіряли, чи все молоко здають. Всі роботи виконували коровами: орали, сіяли, перевозили вантажі. Тата забрали на фронт з перших днів війни. З війни він не повернувся. Похоронку ми одержали 5 березня 1943 р. Пізніше взнали, що під Лепетихою його поранило в голову і ногу відірвало. Спочатку був у Чаплинці в госпіталі, потім в Асканії-Нова, а тоді переправили в госпіталь до м. Мелітополя, де він і помер. В селі залишились жінки та діти. Нас в сім’ї було четверо. Мама, як і всі жінки, працювала день і ніч. Іде на роботу, а нам теж дає кожному завдання : Гриші – паливо принести, Володі – води наносити, Вітя по двору біля господарства порався, а я їсти варила. І на городі у кожного своя ділянка була, щоб випололи бур’ян. А раз мама пішла на роботу ( це була неділя ), а нам дала вихідний від городу, тільки щоб їсти наварила. Приходить мама на обід, а ми спимо. Я злякалася, заплакала, а мама пішла на город, пообідала пасльоном, і знову на роботу. Було таке, що і я з мамою на поле до молотарки ходила, а мала ж була, та жінки допомагали. Одягу не було. Шили хто з чого міг. Мені мама пошила сукню з напірника. Висипала пір’я з подушки, випрала і пошила сукню. Люди і з мішків шили. Коли бомбили наше село, жінки поділились на 3 партії і цілодобово чергували, щоб, коли впаде бомба. рятувати дітей. Я весь час ходила з мамою на чергування, бо боялась без мами дома залишатися в такий час. Коли німці відступали. ми переховували в курнику маминого брата Зінова І.І. і його товариша Ружицького А. Д. ( щоб німці не забрали до Німеччини ), а як відступали німці, 17 верхових їздили попід хатами, все перевірили, підпалили солому і поїхали. Тоді брат Гриша відвіз дядю Ваню і Аркадія в, а коли повертався назад, натрапив на німців, і вони забрали в нього конячку.

Дереза Ніна Федорівна

Жила я в Сумській області Талатаєвського району, село Гришена. Нас в сім’ї було 2 дітей. Я і брат. Війна коли почалася, мені було 9 років. Вона не обійшла нашу сім’ю. Батька забрали на фронт, але німці перерізали дорогу, і він повернувся додому. А вже в 1943 році, коли німці відступали, його знову забрали на фронт, у цьому ж, 1943 році, він і загинув недалеко від Києва в місті Фастові. Біля нашої хати росли «солодкі» дерева ( шовковиця ). Це були наші основні ласощі. Коли німці зайшли в село, вони зразу пішли по дворах шукати собі їжу і поселилися майже в кожній хаті. Жили і в нас. Забрали нашого кабана, закололи, повісили за дві ноги на двері і знімали з нього сало, м'ясо. Маму примусили готувати їм їжу. Забирали німці в людей усе : худобу, зерно, різні речі, ювелірні вироби, посуд. А я ж мала була, то зібрала все своє «багатство» : стрічки, намисто, склала в скриньку і тримала біля себе, щоб німці не забрали. Коли німці відступали, спалили півсела. Але серед них були і добрі. Якось мама захворіла. У школі знаходився німецький штаб. Я носила їм туди молоко, масло, сир (за наказом коменданта), а німецький лікар за це лікував мою маму. І ось, коли їх уже почали виганяти, (а мамі було вже так погано, що потрібна була операція) вони прийшли до нас, щось пробурмотіли між собою по-своєму. Тоді вони зробили мамі операцію, залишили багато ліків, а вже потім поїхали. В селі нашому була гарна школа. Але ми не вчилися майже два роки. Ми йшли до школи, а потім брали портфелі – і каталися на снігу, льоду. Так пройшло два роки. А коли вигнали німців, то ми пішли до школи.

Кузнецова Любов Федорівна

Коли почалася війна, мені було 13 років. Село Любимівка тоді називалася Будьонівка. В ньому було два колгоспи: «Комунар» і «Червона Україна». При німцях нас, підлітків, примушували працювати. Нас примушували привчати корів до роботи в ярмі. Ми запрягали по дві корови в ярмо і водили, поки вони не звикнуть. А потім коровами культивували, боронували землю. Німці приказували вручну збирати соняшники окремо від стебел, а стебла треба було виносити на край поля. Одного разу я працювала в полі (збирали соняшники) і упустила головку додолу. В цей час їхав мимо комендант. У руках у нього була нагайка. Я дуже злякалася, думала, що зараз він мене вдарить. Він гукнув мене до таганки, замахнувся нагайкою…, але не вдарив, сказавши, що бити не буде, бо я ще мала, але щоб я добре працювала.

Подзол Микола Васильович

Мені було 12 років, коли почалася війна. Наша сім’я жила в селі Любимівка ( тоді вона називалася Стаття Сто). Батька не забрали на фронт, бо він був калікою. Німці були в нашому селі до 1943 року. Коли німці заходили в село, я був на горищі сараю. Один німець побачив мене і почав кричати: «Партизан, партизан!», але потім побачили, який я і відпустили. Біля нашої хати стояв танк. Я поліз туди і взяв одну шоколадку, з’їв. Після першої поліз по другу, а тут німець помітив мене, витягнув з танка і приставив до голови пістолет та дуже кричав. Після того я більше туди не лазив. В 1943 році, коли наше село звільнили, ми, хлопці, любили збирати гранати, кулі. Одного разу я знайшов гранату. Зібрав хлопців. Ми розпалили вогнище, кинули туди гранату, а самі поховалися в кущі. Граната почала крутитися, всі побігли до неї, і тут стався вибух. Двох дітей убило на смерть, кількох покалічило. Я залишився цілий.

Тиндюк Марія Михайлівна

Коли почалася війна, наша сім’я жила на Західній Україні. В селі Морохів. Мені було дванадцять років. Пам’ятаю, як люди копали траншеї, закривали їх колодами і засипали землею, утворювалися такі землянки, куди ховались люди. … Під нашою хатою стояв наш танк. А місцевість там гірська. Німці були скрізь на горах і все село бачили. Один поранений солдат (наш) сховався у нас в конюшні, а німці це помітили, і коли захопили село, прийшли і сказали: «Прийшли по солдата». Вони його знайшли і забрали, а також забрали батька. Ми вже думали, що його розстріляють, але ні, батько повернувся. Що сталося з солдатом – не відомо. … Серед села стояла церква. Німці поховалися в купола і звідти стріляли по нашим солдатам. І довго не знали, звідки ті постріли, а потім таки їх викрили. … в село привели полонених російських солдат. Один з них захворів на тиф. І ось по селу почали мерти від тифу люди. Моя бабуся та сестричка теж захворіли і померли. Їх поклали в одну труну і так поховали. На похорон ніхто не мав права іти.

Смереканець Федір Семенович

Коли почалась війна, наша сім’я жила в Польщі: Краківська область, Горловський район, село Бортня. В селі нашім було шестеро дітей. Війна в Польщі почалася в 1939 році, мені було 7 років. Пам’ятаю, німці ходили по хатах, і забирали, все, що хотіли, а також їм треба було м'ясо, то як по команді всі вели їм худобу. Взимку виганяли з хат. У нас хата була непогана. Так нашу сім’ю вигнали всю, і ми жили по сусідах. А ще пам’ятаю, як ми пасли корів, і в цей час низько летів німецький літак, він, звичайно, бачив, що там діти, але скинув дві бомби. Кілька корів було вбито.

Борисенко Володимир Миколайович

Народився я 1939 року. І як почалася війна, звичайно, не пам’ятаю. Але, коли в 1943 році через наше село Любимівку проходили німці, я хоч і був ще дуже малий, пам’ятаю, як був на городі ( їв пасльон ) бачу летить літак і прямує прямо на мене, я дуже злякався, закричав на весь двір, а він вивернувся і полетів далі. Після того я дуже боявся мух і пташок, все здавалось, що це той літак . … А ще пам’ятаю, як німець приказав моєму старшому братові зловити курку, пообіцявши за це губну гармошку. Я допомагав йому заганяти. Коли брат приніс німцю курку і почав просити гармошку, той взяв його за руки, підняв і так дав чоботом під зад, що він відлетів на кілька метрів, а сам став і сміється. Ми тоді дуже плакали в двох.

Спогади жителів села, які були вивезені на примусові роботи до Німеччини

Гоголенко Ганна Миколаївна

Забрали в Німеччину в листопаді – грудні 1942 року. Їхали товарним вагоном ; привезли в місто Вуперталь. Тут відбирали на різні роботи. Попала на фабрику в місті Ремшайд. Це місто знаходилось 150 км від французького кордону, в американській зоні. Фабрику пізніше розбомбили, табір теж ; попала в місто Золінген, потім знову назад.

Лучинович Євгенія Дмитрівна

До війни жила у Воскресенці. У Німеччину забрали в 1942 році. Привезли у Варшаву. Пройшли сан. обробіток. Потім – у Німеччину, у місто Невгаузь. Це за 600 км. від Берліна, біля французького кордону. Працювала на фабриці. Зміна тривала по 9 годин, потім по 12 годин. Взуття – дерев’яні колодки. Їжа- погана. На одяг нашивали позначку «OST» - це на людей з нашої країни.

Борисенко Надія Єгорівна

Забирали 14 грудня 1942 року. Це був останній набір. Їхала разом з односельчанами Гоголенко Н. С, Мельник А. Д. і інші. Старостою в селі був Добровольський. Він жив там, де тепер Маковій Г. Привезли в Західну Німеччину, працювала на чемоданній фабриці. Жили в таборі. В 4 год. вставали, построять по 4, і на фабрику. Їжа погана: одна буханочка хліба на вісім чоловік – на день, маргарин, бруква; фабрика знаходилась у місті Гановері. Коли її розбомбили, попали у Вердау.

Гоголенко Надія Сидорівна

У Вердау були до 1945 року. Звільнили американці. Місяць після звільнення не працювали, годували краще. Потім привезли на станцію, у якесь місто. Там чоловіків відбирали в армію, жінок – додому. Повернулись до дому влітку 1945 року. Приїхали в Партизани; нас зустрічало багато людей. Одна жінка обнімала. Пам’ятаю номер, під яким жила в Німеччині – 46 – 66.

Кузніцов Микола Кузьмич

Після початку війни забрали копати окопи у Нижній Рогачик. Там було багато молоді. Коли німці прийшли, повернулись додому. Почали палити пшеницю, щоб не дісталась німцям. Потім загадали евакуювати худобу – колгоспних корів, овець, свиней. Гнали гоном. Гнали на Донбас. Корови потомились. Коли приближались німці, повернулись додому. Скотину розібрали робітники, а ті, що залишились, прив’язали до гарби, щоб доїти і їсти молоко. Повернулись восени. Працювали в полі при німцях. А потім забрали в Німеччину. Попав на маленьку фабрику. Було нас всього двоє – один полонений і я. Випускали ложки, ножі. Місто Золінген. Фабрика – «Томас Вільпютс». Після визволення – зразу в армію, до 1947 року.

Мельник Антоніна Дмитрівна

Після початку війни копала окопи у Рогачику, понад Дніпром. Копали од заходу до заходу. Дійшли аж до Громівки. Потім прийшов військовий і сказав, щоб ішли додому, бо наша армія відступає. « Але ми ще повернемось», - говорив він нам. Потім забрали німці в Німеччину. Привезли на фабрику. Жили в таборі, де часто бомбили. Спочатку ховались, а потім і не тікали, уб’ють, так уб’ють. Плакали. Спочатку були на апаратній фабриці. Але свердлити на верстаті не вміли, і послали на валізну фабрику. Був один хороший майстер – німець (у Вердау). Звали його Гельмут. Але його зневажали за дружбу з нами. Директор фабрики був Шульц ; пам’ятаю одного робітника – Макса.

Спогади ветеранів війни

Адаманов Іван Сергійович

Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна мені було ще недостатньо років щоб боротися з ненависним ворогом. Але пізніше, через два роки, тобто в 1943 році я записався добровольцем на фронт і прямо з заводу пішов захищати свою Батьківщину. На своєму шляху я зустрів багато страхітливих днів, але я добре пам’ятав, що ці бої не на життя, а на смерть. І тому з великим ентузіазмом я боровся з фашистами. Я мав велику надію на перемогу над загарбниками, так як знав, що Червона армія завдала великого удару німцям під Сталінградом і Курськом. Саме після цих подій наші війська розпочали великий контрнаступ на всіх фронтах, а ми всі боролися з надією на перемогу. Боровся на передовій здебільшого, пройшов багато сіл і міст з боями, Я одержав такі нагороди: «За боевые заслуги», «За отвагу». В Німеччині - орден «Красная звезда».

Панченко Семен Кирилович

Мене призвали на фронт у 1941 році. Брав участь в обороні міста Ростова. Коли радянські війська відбили німців, то ми підійшли з боями до міста Шахти, що знаходиться 40 км до Ростова. З моїх спогадів це були найтяжчими днями війни. Дуже багато загинуло простих радянських солдат, мене також було поранено. В шпиталі я лікувався чотири місяці. Пройшов восьмимісячні курси і одержав звання молодшого сержанта. Повернувся я додому лише в 1946-му році. Після повернення з війни я почав працювати в рідному колгоспі. Багато років пройшло з того часу, коли була ця жахлива війна, але й досі перед очима повстають картини кулеметної черги, зриву бомб, від яких дрижала наша рідна земля, а також стогін поранених товаришів. Часто з односельчанами-бійцями згадуємо все, що прийшлося нам пережити в лихі години. Маю багато нагород.

Ружицький Дмитро Дмитрович

Мене забрали на фронт в 1943-му році. В цей час велися великі бої за Дніпро і саме з Дніпра розпочалося моє фронтове життя. Особливо тяжкими днями були бої за місто Одесу і місто Миколаїв. Я був учасником в багатьох бойових операціях, за що і мав нагороди. У Варшаві наша частина стояла 3 місяці в обороні. Завдяки сміливості і наполегливості наших солдат вдалося нам вийти з оточення і громити фашистів і гнати далі до своєї Німеччини. Саме тут я отримав тяжке поранення в голову. Після лікування я знову став в ряди своїх товаришів-бійців. Саме в отакі грізні години пізнаєш дійсних друзів, з якими легко переносили солдатське життя. За визволення Миколаєва і Одеси я отримав орден «Красной Звезды». Пізніше мав такі нагороди: «За победу над Германией», «50 лет Вооруженным силам».

Лавриненко Костянтин Максимович

Свій воєнний шлях я пройшов з першого дня війни і до його кінця. Мене призвав Генічеський військовий комісаріат, коли я працював в радгоспі «Артаташ». Спочатку був командиром розвідників. Багато разів і в любу погоду приходилось ходити невідомими шляхами, але на це ми не звертали ніякої уваги. Для нас було основне: це виконати завдання. На розвідку ходили лише сміливі та відповідальні солдати. Але одного разу під Смоленським мене було поранено, і з розвідників я перейшов в артилеристи. Де б не воював я, скрізь пам’ятав про свій громадянський обов’язок. В 1943 році я став політпрацівником. Воював я і в Росії, на Україні, у Білорусі, у Польщі і дійшов до Німеччини. В боях за визволення Гомеля був нагороджений орденом «Красной Звезды». Крім цього маю ще 19 похвал і медаль «За победу над Германией». Найжорстокішими були бої за такі міста: Станиця, Краків, Гомель, Смоленськ, Хжунів.

Черниш Гнат Єгорович

Я, Черниш Гнат Єгорович, народився 3 квітня 1914 року, у селі Любимівка на Херсонщині. Перед війною я закінчив лише 2 класи, працював весь час тваринником. Війну пройшов з самих перших днів 1941 р і до кінця, до самої перемоги. Весь час воював на передовій, на другому Українському фронті. Був учасником кровопролитних боїв за Кавказ, Кривий Ріг, Кубань, Харків, Миколаїв. Пройшов з боями всю Україну, Румунію, Югославію і далі. Добре пам’ятаю прізвища командирів – Рокоссовський, Малиновський. Військове звання – єфрейтор. За період війни мав багато подяк і нагород. За оборону Кавказу, за форсування Дніпра і Буга одержав медаль «За отвагу». За Дніпро велися найжорстокіші бої. Самий пам’ятний день – це 9 Травня, День Перемоги. Мав багато друзів на війні, але найближчими були: Гусилов, Попов, командир Невєров.

Щербина Андрій Юхимович

В перші дні жахливого 1941 року я був призваний Сиваським військовим комісаріатом. Перше «бойове хрещення» одержав в Криму. Там ішли дуже тяжкі битви з фашистами. Під час війни був зв’язківцем і кулеметником. Початок війни застав мене в рідних краях, а кінець в німецькому місті Пілау. Добре пам’ятаю коли був розвідником, то одержали завдання «любою ціною взяти язика». Нас було дванадцять розвідників в загоні. Ми оточили фашистів, застали їх зненацька, перерізали телефонну лінію, що вони не змогли покликати собі допомогу і такими діями захопили в полон найголовнішого з них, і спокійно повернулися до своїх. Цей полонений німець дав важливі посвідчення. Неодноразово відзначали мене командири за старанність у бойових операціях. Одержав такі нагороди: «За победу над Германией», «За взятие Берлина».