Обговорення:Хмільник
Актуальна душпастирська ситуація в парафії на історичному тлі
Парафіяльний Костел Пресвятої Трійці в місті Хмільнику був побудований в 1603 році. Через напади татар в XVII столітті костел неодноразово був порушений і відремонтований. У 30-40-х роках XX століття двіччі був закритий через комуністичну владу. Тридцяті роки були також важкими і для духовного розвитку парафіян. За спільну молитву в своїх домівках, за знайдення хрестика або молитовника загрожували важкі тортури, репресії.
Виснажене і вистрашене людство через переслідування за віру далі шукає і домагається у влади священників, котрі могли б своєю послугою через Святі Таїнства зближати їх до Творця і Спасителя. Душпастирська праця священників в цій парафії огортала не тільки місто Хмільник, але і багато навколишніх міст і сіл. Це душпастерство полягало не тільки на уділенні Святих Таїнств та відправленні Святої Служби, але і на різних Богослужіннях та традиційних церемоніях в цих Богослужіннях. Саме в часах "підпілля" характерним було зібрання парафіян на спільні молитви не тільки в костелі, але і в домах на розарій та відправлення інших молитв відповідних до літургічного окресу.
1.Вибрані факти з історії парафії
Поетична і затишна місцевість Хмільника, розташована з заходу і сходу між лісами на гарній річці Південний Буг. Хмільник - це місто обласного підпорядкування, розташоване на Волино - Подільському плато і займає північний захід Вінницької області. Місцевість була заселена різними народами, із яких найдавніші кумерівці.
Християнська віра, була занесена сюди ще дуже рано, а вже державною релігією вона стала при князі Володимирі в 988 році. Цю місцевість греки називали Скифією, а римляни Сарматією . В ІУ-УІ ст. цю місцевість населяли Анти, які вважали, як свідчить Прокопій Кесарський що:"Один тільки бог-творець блискавки є владика над усім, йому приносять в жертви биків і виконують священні обряди." Наприкінці IV ст. зі сходу прийшло племя гунів, а в кінці 50-х років VI ст. племя аварів опустошило Антів. В 839 році зі сходу прийшли венгри до половини XII століття, а потім Половці до 1239 року. З 1240 по 1363 р. це період існування під татарським ігом. Татари оселились, але не вникали в релігійні справи мешканців. В 1362 році литовський князь Ольгерд розбив татар і оволодів населленням Хмільника. Литовські князі зразу взялись за відбудову кріпості міст. В 1418 році відбудовано кріпость і цей рік вважається заснуванням міста Хмільника. Місто Хмільник з навколишніми селами в 1434 році відійшло до Польщі. В 1534 році за наказом польського короля місто обнесли кам'яним муром.
Релігія визнавала свою націю, католик це поляк, а православний-українець чи русак. Папа вислав ізуітів, пізніше працювали францісканці, домініканці, капуцини, термініти і триніатари, також і уніятські монахи базиліяни. Наступу католіцизму протидіяли місцеві послідовники західних реформаторів: Кальвіна, Соціна та інших. В Хмільнику була заснована соціальна школа вищого типу, де викладали польську та українську мови, поезію, риторику, філософію. Школа мала свою друкарню, видавала антикатолицьку літературу, готувала борців проти католицизму. У 1585 році в місті відбувся протестантський хмільницький собор.
Незважаючи на перешкоди католицизм продовжує наступати. Після Брестської унії в 1596 році посилилось переслідування православної та інших церков. Однак в 1603 році був побудований католицький парафіяльний костел під назвою Пресвятої Трійці. Парафія Літинського деканату нараховувала 2070 парафіян, маючи філію в Кожухові та каплицю в Курилівці. Костел мурований, на-половину кам'яний, з двома куполами та двома башнями, покритий жестю. В такому вигляді костел існував до 40-х років XIX ст. поки графиня Івановська, курилівецька поміщиця, не допровадила його до кращого вигляду. Була теж і каплиця на кладовищі . Одним з найгречніших католиків в XVII ст. був Лука Жалкевський Хмельницький староста. Він був правдивим католиком дуже близький з ізуітами. Розповсюджував католицизм серед схизматиків, боровся про славу католицької релігії. Помер в 1636 році |3. З архівних документів відомо, що 1634-1667 роки, були саме важким періодом не тільки для розвитку віри але і взагалі для життя. Нападали татари, люди залишали будинки і втікали. Наприкінці XVII століття ситуація покращилась, почало зростати населлення, також зростало і внутрішнє життя людей. В цьому періоді на Хмільницькому старостві були Потоцькі. Домінік Потоцький був правдивим католиком. Він і його діти відзначались особливою побожністю і особливо дякували монастирям і костелам в місті Львові.
Також в цьому столітті під час господарювання татар на Поділлі (1672-1699) костел був неоднаразово нарушенний і зруйнований. Незабаром з муру костел був капітально відремонтований, розширений і в 1728 році переосвячений. В 1774 році Станіслав Август, який отримав від Речіпосполітої правом вічним тутешнє староство, подарував його для ксьондза Юзефа Понятовського. В II половині XVII століття життя людей покращилось, населення зростало. Вже в 1789 році в одному передмісті було 150 християнських будинків, в старому місті 60 осілих християн, в новому - 150, на передмісті угринівка - 60. Також було 3 духовних, 9 шляхетних проповідників. В 1795 році хмільницьке староство було подароване через царицю Катерину II на спадщину для ксьондза Олександра Безбородки з католицьким населенням 6070 душ. Незабаром в розвитку католицизму ситуація погіршилась. В часи панування росіян багато змінилось в релігійному житті, багато перейшло на православне віроісповідання.
Незважаючи на перешкоди в релігійному розвитку католицтво безперервно триває. В 1802 році за кошти Михайла Залеського костел був відновлений, а в 1826 році консекрований через єпископа Мацкевича. В подальшому розвитку християнського життя велику роль відігралвали місіонери. На Поділлі також і в Хмільнику з нагоди великого п'ятидесятого ювілею, папа Лев XII в 1826 році, вислав 20 домініканців місіонерів литовських. їх визвав кам'янецький католицький єпископ Франц III Боргіаш Лука Махвич Мацкевич і губернатор Микола Грохольський. В Хмільнику зібралося більше ніж 4000 осіб з навколишніх приходів. На протязі 6 місяців були проголошувані проповіді, відбувалися сповіді.
В 1830 році виникло польське повстання. Земля, що належала костелам була віддана в казну. Правомірно, що сам костел не був пошкодженний, тому що в 1833 році згадується, що був пишний костел. В ХІХ-ХХ ст. були зроблені добудови. Костел в стилі бароко, в плані чотирьохстовпна базиліка. Бокові нави перекриті хрестовими зводами, головна нава - півциркулярними з розпалубками. На стінах масляна фарба XX ст.
З рапорту хмільницького римо-католицького настоятеля ксьондза Юліана Рошкевича від 1912 року можна дізнатися про оплакуючий стан костелу і будинків, які належали до нього, а також і кладовища. "Необхідно деяким будинкам зробити ремонт, навіть і нову будову. А саме: костел необхідно пофарбувати ззовні, місцями зробити нову штукатурку, побілити цілий будинок, а також і дах де поржавілий замінити новою бляхою і пофарбувати. Будинок, який належав до плебанії, де жив настоятель, потребує великого ремонту; потрібно зробити новий дах і пофарбувати, а в середині будинку поправити всі потолки і двері. Погріб, сарай, возовню і конюшню відремонтувати, зробити нові двері і накрити дах. Біля костелу є 10 камінних лавок, які з 1858 року і до цього часу не ремонтовані. Також необхідно відремонтувати камінні мури біля плебанії, частково побудувати нові, такого ж ремонту потребує і мур біля кладовища. Теж потрібно побудувати новий будинок для сторожа і органіста."
На основі вище згаданних потреб, в яких знаходилися костел і теріторії, які належали до костелу, настоятель просить Луцько-Житомирську Римо-Католицьку Духовну консисторію, про дозвіл щоб зробити фундаментальний ремонт за кошти добровільних складок місцевих прихожан.
Після настоятеля ксьондза Юліана Рошкевича костел діяв до 1937 року. В цьому часі в Парафії Пресвятої Трійці працювали такі священники: ксьондз Келюс, ксьондз Діхембах, ксьондз Федорович, якого забрано до парафії в Куманівцях де і було забито. Також було багато земель, які належали до костелу, було і господарство, багато будинків, які знаходяться біля костелу належали також до нього: в будинку біля костелу була кухня, в будинку де є аптека була плебанія, землі де є цвинтар по вулиці Чайковського теж належали до костелу, а також теперішній базар, дім де є пошта належали до костелу. Під час колективізації ці землі забрано. Центральний вхід в подвір'я костелу був навпроти вхідних дверей, були там великі сходи майже до аптеки. Також були і дзвони, які пізніше знято, забрано, а дзінницю розбито. Кругом костелу росли великі дерева. Ззовні костелу в стінах були фігури Святих Апостолів Петра і Павла, а на костелі - хрест. В середині костелу була велика фігурка Дитяти Ісуса в жлобі. Центральним образом був образ Пресвятої Трійці, який був заслонений, а відкривали його на Святу Службу.Були теж образи Ісуса і Марії, які носили в процесії. В вікнах було кольорове шкло. Після від'їзду ксьондза Федоровича костел закрили. Парафіяни фігурку Дитяти Ісуса, образи Марії та Ісуса переховували, а пізніше повернули і поставили їх в бічні вівтарі.
В 1937 році Костел Парафії Пресвятої Трійці в Хмільнику комуністичною владою було зачинено. В костелі на місці де був головний вівтар, зроблено кузню, в якій працювали в'язні (репресовані). В середині костелу біля мурів були вагонетки, там ремонтували трактори, вхід до костелу був з лівого боку. Зверху в костелі було покладено рейки і зроблено другий поверх, де жили в'язні, котрі там працювали.
Той час був дуже важким для тих, хто називав Бога-Отцем. Люди боялись тримати вдома молитовник, образок або розарій бо це загрожувало репресією. Незважаючи на переслідування зі сторони влади, хоч костел був замкнений, однак любов до Бога залишилась в таємній святині людського серця. Вірні зміцнені словами Ісуса: "Де двоє або троє зібрані в Моє Ім'я, там Я серед них."(Мт. 18,20). Перебували з Ісусом навіть тоді, коли вже не було можливо з Ним в святині через Святі Таїнства. Вночі збирались в своїх домівках на молитву, відправляли Хресну дорогу, колядки не співали, а рицитували, щоб не було чути. Зміцнені благодаттю Святого Духа не боялись тих, котрі забивають тіло, душі ж убити не можуть (Мт. 10,28).
2.Часи репресії в парафії
Політичні процеси, як один з найважливіших елементів репресій, які розпочались на Україні вже в 1920 році. Колективізація на Україні зруйнувала традиційні форми і методи сільського господарства, найкращих хліборобів перетворила в жебраків, розорила села і привела до занепаду. Також апокалітичний репресивний голод 1932-1933 років, коштував Україні не менш 7 млн. чоловік, виснажив людство і привів до розпачу. Всюди голод, смерть:"Боже!-дав мені зуби, то дай же і хліба". Голос Божого закону любові до ближнього загинув в серцях тих , котрі керували країною.
Жах штучного голодомору ще перебував в свіжій пам'яті люду, як знову наступила нова хвиля терору. Репресії на Україні в 1930-х роках набули фантасмагоричних масштабів: боротьба з "націоналізмом", "трацізмом", "ворогами народу", "шпигунами" то що фактично знищала всю стару національну інтелегенцію. 18 листопада 1932 року політбюро ЦККП/б/У прийняло нову постанову, в якій говорилося про посилення терору. Був виданий указ, щоб посилити репресії по відношенню кулацьких та інших елементів, хоч з України ще в 1930-1931 роках були вивезені всі куркулі на північ у Сибір. Незлічена кількість людей була жертвою такого терору, а навіть і цілі сім'ї, рід яких перестав існувати.
Таблиця 1
В Хмільницькому районі в 1931 році в 1932 році в 1933 році Народилось 2479 2163 870 Померло 594 2163 2035
В 1940-1950 роках репресії продовжувались. Майже вся історія радянського суспільства просякнута репресіями влади проти всього, що так чи інакше не відповідало їх інтересам.
Аналізуючи, вище згадану, ситуацію життя людей на Україні, в першій половині XX ст. можна сказати, що важко було думати про потребу душі, коли не була заспокоєна потреба тіла, коли фізичне життя ослаблене, на очах батьків помирають діти, на очах дітей забирають батьків, а то й цілі сім'ї вивозять в Сибір. Однак і в той час були такі люди, котрі через хрест шукали спасіння, любов до Бога переповнена страхом приносила плоди мученицької смерті. Жертвами такого терору репресій в мирний час на Україні стали десятки тисяч чоловіків і жінок, а також і дітей, при чому хрестик, молитовник, чи явне визнання Христа, було причиною знущань і розстрілу . Таких людей називали "ворогами народу", приїзджав "чорний ворон" і забирав їх. Муки репресій падали на невинних людей. Багато було добровільних донощиків. В ночі приходили і казали, що арештований, на запитання:"Чому?" падала відповідь, що там скажуть. І так звідти не повертались . Репресовані були також і ті, хто хотів вчити польську мову, співати на польській мові, тобто небезпечним було відкрите визнання польської національності. "Доношу, що на шпалозаводі є вантажник, котрий серед працівників співав, що ще Польша не загинула, коли ми живемо".
Масові арешти здійснювались в основному на підставі ордерів, що видавались райвідділам чи обласним управлінням НКВС. Інколи санкцію на арешт давали органи прокуратури або вищі інстанції. Однак державний тероризм набув таких масштабів, що ні суди, ні позасудові трійки не справлялись з планом. Траплялись випадки, коли арештовували не того кого потрібно. Таких людей не звільнювали, була б людина, а справа знайдеться. Під час обшуку з ними поводились грубо і цинічно, визнаючи лише вовчі закони і кулачне право. Самі слідчі вмовляли в'язнів зізнатись в неіснуючих злочинах, шантажуючи їх розстрілом, а дружин і дітей арештом.
Люди, які переступали поріг "лабораторії" Редера, пірнали в чорну безодню жаху і страждань, з якої практично не було виходу. Щоб вижити або принаймні гідно зустріти свою останню годину, не заплямувавши свою честь, арештантові потрібно було засвоїти три заповіді: не вір, не бійся, не проси. Основними методами "розмови" інквізиторів з арештантами були: облуда, фізичні та психічні тортури. Спочатку в'язні потрапляли в "чистилище"- їх групами приводили на допит і пропонували зізнатись в контреволційній діяльності. Тих хто зізнався вели до слідчих і часами відправляли на 10 років в табори. Такі в'язні з Росії працювали на трасі Хмільник-Любар, де прокладали дорогу. Людей, які проходили поруч, просили вони, щоб щось дали поїсти. На хліб, який кидали люди, в'язні накидались кучами, а як побачив той хто за ними спостерігав, то страшно їх бив, що потім боялись люди щось давати . В'язнів, які відмовилялись від фальшивого свідчення, брали в лещата "колокольники", які за допомогою знущань і тортур вибирали потрібні свідчення.
Тортури "методів фізичної дії" можна поділити на статичні і динамичні. Серед статичних методів, в'язнів у вінницькій катівні ставили обличчям до стіни або в куток на 5-10 годин і більше знущаючись над ними. Динамічні методи вимагали фізичних зусиль. Одним з них була "насечка"- нанесення ударів важкою дубовою лінійкою по голові, плечах, ногах арештанта . Потім в'язнів вели до суду. Призначені на розтріл жертви викликались з тюремних камер під позорною причиною вивозу в "далекі табори". Вивівши з камери їх або на коридорах в'язниці, або в окремих приміщеннях зв'язували і по одному або кількох виводили на подвір'я Вінницького управління НКВС поблизу гаражів, де під гул вантажних автомобілів, які їх пізніше вивозили, в'язнів розстрілювали. Коли жертва падала на землю і ще проявлялись ознаки життя, кат розтрощував їй череп сильним ударом по голові. Вбиті жертви, що ще стікали кров'ю, одну за другою кидали на автомашини.
Трупи цих людей звозили в "заборонені зони" і скидали в ями. Ці зони, обгороджені високими парканами, були в трьох районах Вінниці: в фруктовому саду, на старому цвинтарі та в парку культури і відпочинку. В ночі на ділянку приїджали криті бризентом автомашини між 23 годиною вечера та 4 ранку. За ніч було 2-3 машини, потім кілька ночей перерва і знову чути, як щось важке падає в ями. Трупи кидали в ями, потім їх одяг і заливали вапном і так далі черговий шар, а при кінці розстрілювали в'язнів, які копали ями.
Виявлено цей злочин було 5 років потому у 1943 році. При розкопках знайдено цих людей з пов'язаними ззаду руками, простріляним ззаду черепом, відрізаними вухами, носом та з іншими пошкодженнями на тілі. Також були там священники і вірні, тому що знайдено священницькі ризи, молитовники, хрестики. Після виявлення невинності тих осіб, дітям реабилітованих батьків, давали маленьку винагороду.
Жертвами такого терору впало багато парафіян і міста Хмільника та Хмільницького району. Однією з причин було те , що мали зв'язок з костелом, священником або за проведення спільних молитв вдома.
Сотні батьків було забрано від дітей, незважаючи на плач та крик дітей, кажучи, що завтра батько повернеться. Подальше життя вдів та дітей-сиріт проходило у муках та знеславленні, вважаючи їх за "ворогів народу".(Таблиця репресованих у додатках.) Однак, ще довгий час багато людей вважало католиків "ворогами народу".В 1987 році отець Леонід Дубравський розповідає, що в місті Хмільнику, де є добрий курорт, приїзджає багато інтелегенції з Росії. Відпочиваючі часто роздивляються в костелі орган, а також заходять на розмови світські та релігійні. Після таких розмов люди освідчуються, що то вони знали на тему католицького костела і священників до цього часу неправда. Можна було почути тоді такий вираз: "Нам казали ,що католики-це "вороги народу", а ми бачимо що це неправда".
Під час другої світової війни, костел був повернений католикам. Німецькі священники відправляли Святу Службу в будинку біля костелу, уділяли Святі Таїнства, охрещували дітей. Парафіяни теж приходили на Службу Божу. Повернений костел через три роки було відремонтовано і відновлено. Але ще не встигли просохнути фарби, як прийшов наказ засипати зерном приміщення костелу. В ночі прийшли і повідомили, що є постанова тимчасово зробити там зерносховище. Пані Нінецька, яка проживала у захристії, не дала ключів і відразу повідомила парафіян місцевих та з сусіднього села Соколова, де проживало багато католиків. На ранок біля костелу зібралося багато людей, навіть цілі родини такі як Войцеховські, Федоровичі, Бартащуки та багато інших. Також були і представники влади з райкому, райвиконкому та міліція. Влада пропонувала, щоб на короткий час дозволили висипати зерно, тому що після війни тривала розруха, не було елеваторів і зерносховищ. Біля костелу розпочалася "війна": парафіяни закривали костел на свої замки, а влада на свої. Коли машини з зерном під'їхали, то люди стали ланцюжком недопускаючи до костелу, однак замки повиламували і ввішли до костелу. Першим роздивлятися ввійшов міліціонер. Одна відважна парафіянка підбігла і збила йому з голови кашкет, ще й сказала:"Іуда, хоч би в святині зняв шапку." Міліціонер спокійно підняв шапку і більше не надівав. В чистий побілений костел було ввезено машинами зерно і зроблено зерносховище. Після цього парафіяни збирались на молитву на цвинтарі, в задушні дні співали над кожною могилою, а також здавали гроші на ремонт костелу. Парафіяни добивалися своєї святині, писали і їздили до Києва, до Москви. Чоловіки писали, що вони фронтовики, їм обіцяли волю і землю, а тут забрали навіть костел. В короткому часі прийшов наказ, щоб на протязі 24 годин звільнити костел.
Багато людей зібралося, щоб очистити костел від зерна. Машини стояли на подвір'ї, а люди носили зерно хто мішками, слабші - відрами, а жінки навіть фартухами, які мали при собі. Костел був швидко звільнений і прибраний і на Пастерку люди вже молились в костелі. Ксьондза на парафії не було, пані Гарбузовська провадила молитви, навчала людей співати Годзінки, Нешпори. Парафіяни самі робили ремонт в костелі. В той час наїзджав до Хмільника ксьондз - капуцин Високінський з Вінниці, ксьондз Антоній Хоміцький з Полонного. Парафіяни тримали зв'язок з ксьондзом Антонієм, котрий їм написав що має в Полонному священника з в'язниці, який міг би працювати в Хмільнику. На запрошення легати, яка приїхала до Полонного ксьондз Ернест погодився на працю в цій парафії. Парафіяни почали добиватися у влади про дозвіл для праці священника.
Ксьондз Ернест Тендер народився в Америці, навчався в Римі, працював на Закарпатті в Венгрії, звідти потрапив до в'язниці. Ув'язнених священників після звільнення не відпустили на батьківщину, лише посилали 200-300 км далі. В такий спосіб ксьондз Ернест потрапив у село біля Полонного до сім'ї, в якій чоловік загинув на фронті. Проживала там жінка з сином, в яких він працював при господарстві за шматочок хліба і миску борщу. Одного разу в цій сім'ї захворіла корова, яку зарізали і повезли до Полонного на ринок продавати м'ясо. Проїзджаючи біля костелу ксьондз Ернест остовпів... Проїзджаючи назад біля костелу він зайшов і познайомився з ксьондзом Антонієм Хоміцьким . В такі важкі часи переслідувань зі сторони КДБ, важко було для ксьондза Антонія повірити, що ксьондз Ернест є свящещенником, думав що може це підісланий. Проводив ксьондз Антоній у ксьондза Ернеста іспит з правд віри, також радився з ксьондзом Борисевичем з Хмільницького. Ксьондз Борисевич запитав, як ксьондз Ернест відправляв Святу Службу швидко чи повільно. На відповідь ксьондза Антонія, що швидко, сказав, що це правдивий священник після в'язниці, тому що, якби був підісланий то удавав би побожного і відправляв би повільно " .
Незабаром ксьондз Ернест отримав дозвіл на працю в Парафії Пресвятої Трійці в місті Хмільнику.Він поселився в костелі, де було дуже холодно, наїзджав до Жмеринки, Браїлова, Красного, а також часами ходив пішки або їздив кіньми до парафій, які були поблизу: Скарженці, Держанівка, Богудзеньки. При душпастерській праці ксьондза Ернеста, до парафії приїхав перший органіст Мечислав з Білорусії. Він зорганізував великий хор, вивчали григорянський спів. Слава Божа була на першому місці, так як ксьондз Ернест був мудрим і відважним. Незважаючи на те, що забороняли говорити проповіді або вказували про що має говорити, а про що ні, однак часто з його уст можна було почути:" Христос є, Христос був, Христос буде." Не один раз викликали ксьондза на допит, запитуючи скільки хрещень, шлюбів, похоронів і яка плата. Ксьондз відповів:"Як прийде комуніст то і 100 рублів дає." Почувши таку відповідь сказали, що він є вільний, але щоб не виявляв хто з них приходив. За діяльності ксьондза Тендери було зроблено в костелі амбону, романіку, лавки, костел було побілено, а також зроблено столярню . Пізніше ксьондз Ернест виїхав до Мукачево, де його доглядали черниці там у госпиталі він і помер.
Після від'їзду ксьондза Ернеста Тендери не було в парафії ксьондза. До парафії доїзджав ксьондз Антоній Хоміцький, ксьондз Дажицький, ксьондз Юзеф Кучинський, ксьондз, теперешній єпископ ординарій Кам'янець-Подільської єпархії, Ян Ольшанський; а також таємно приїзджав ксьондз Григорій(грекокатолик) з Вінниці і служив людям в таїнстві сповіді. Важким було життя цих священників: часто ослаблене життя через муки у в'язниці відбивалося в подальшій душпастерській праці. Ксьондз Антоній Хоміцький будучи у в'язниці стояв у камері в воді, після чого кров не доходила до ніг і тому він мусив навіть влітку ходити в валянках.
Ксьондз Войцех Дажицький народився 14.02.1918 року у Львівській області. В 1943 році отримав свячення священства, а вже в 1946 році був заарештований і осудженний за поширення католицизму, за надання релігійної допомоги православним і за зберігання антирадянської літератури. Півтора місяці його везли на північ далекого сходу в товарнику з такими ж "ворогами народу". В барак, розрахований на 120 осіб, загнали 840, потім попливли до Магадану, а пізніше 40 км від Сусуманна на роботу. Працювали у відкритому кар'єрі: відвозили тачкою гірську породу з крупинками дорогоцінного металу (золота). За дванадцятигодинну зміну треба було доставити до пункту промивання (150-200 метрів) 80 тачок каміння (за одну ходку 100 кг породи, а за день 8 тон).
Голод, холод, воші... Здоров'я зовсім послабилось. Будучи у лікарні він допомагає прачці, де і сам якийсь час залишається працювати. Пізніше працює в сім'ї лікарів . В страшних муках і нелюдських умовах було життя на засланні, отець Войцех прагнув хоч раз ще відправити Святу Службу. Перед тим, як мали його звільнити приснився сон, що він відправляє Святу Літургію: доходить до акту покутного і просинається на "Господи помилуй". Наступний раз просинається на "Слава во вишніх Богу", пізніше на "Свят, Свят", а потім на " Отче наш", наступний раз на "Агнче Божий". Коли приснилось, що відправив цілу Службу Божу, прийшли бумаги які сповістили про звільнення з зіслання.
Подібна доля припала і на життя ксьондза Юзефа Кубинського, котрий народився в 1904 році в селі Бучках біля Житомира. В 1930 році він закінчив семінарію духову в Луцьку. Ксьондз Юзеф багаторазово був ув'язнений і також на дев'ять років був висланий на Воркуту. Після ув'язнення з 1966 року працював у місті Бар, звідки доїзджає до навколишніх міст і сіл на запрошення парафіян, а також і до міста Хмільника шляхом 100 км.
Душпастерська праця цих часів і в цих околицях мала свою специфіку: священники не мали над собою влади єпископа, керувалися тим що чули по радіо або читали в газетах, які доставляли колеги з Польщі і користувались ними в міру розпізнання. Ціла Служба Божа відправлялася на польській мові більш доступній для людей, але старші бабці молилися розарій, читали молитовник, тому потрібно було роз'яснювати, як брати активну участь в Святій Службі. Доїзджати до хворих було важко: по 100 км, часом на таксі, поїздами, а взимку на санях. До ксьондза приїзджали проводарки з сіл, які підготовювали хворих до сповіді і домовлялись коли він зможе приїхати. Коли люди збиралися на спільні молитви, ці проводарки проводили молитви, вони були більше ознайомлені з правдами віри. Влітку збиралися на молитви на цвинтарах, а зимою в домах. Коли хтось будував новий будинок, то туди звозили всіх хворих з села і тоді на запрошення приїзджав ксьондз посвячував будинок, сповідав хворих і уділяв Таїнства Покути, Євхаристії і Єлеопомазання.
На похорони людей, які помирали без сповіді або самовбивців заборонено було ходити християнам, також ксьондз не провадив такий похорон. В нешлюбних весіллях також не можна брати участі, якщо хтось ходив на такі весілля то не отримував відпущення гріхів і якийсь час накладади на них сувору покуту. Батьки, які приносили дітей до хрещення, проходили катехетичну підготовку. Також було заборонено брати нешлюбних кумів.
Ще в 60-х роках люди міцніше трималися своєї віри: вони охоче робили великі урочистості, відпусти, на яких відправляли сповіді, слухали проповіді. Пізніше, коли трошки стало легше з визнанням віри, тобто слабші переслідування, то бракувало вже часу на молитву бо більше його йшло на телебачення. Власне, в такий спосіб гине життя релігійне в сім'ях і суспільстві. До підтримки тієї іскорки Божого життя до парафії в Хмільнику постійно доїзджали священники ксьондз Хоміцький, ксьондз Дажицький. Перед відпустами на 40 годинне набоженьство збиралося багато людей і також на допомогу приїзджав ксьондз Ян Ольшанський і інші. Ці священники сповідали тайно на хорах в захристії, а біля дверей стояли парафіяни і спостерігали, щоб хтось сторонній не зайшов. Коли цих священників викликали до півноважених, то накладали штрафи і забороняли на подальший приїзд, а доїзджати священнику до священника дозволяли тільки раз на місяць під контекстом сповіді.
У 60-х роках священника на Парафії Пресвятої Трійці не було. Парафіяльна рада їздила до Москви і до Київа, щоб отримати дозвіл на постійну працю священника. Не раз зустрічалися з приниженням, негативним ставленням, відмовленням, але пізніше отримали дозвіл з Москви на Київ, а з Київа на Вінницю. Там повідомляли, щоб парафіяни зверталися до своєї церковної влади, щоб направили священника на постійну працю до Парафії Пресвятої Трійці в місті Хмільнику. У січні 1968 року був направленний ксьондз Бернард Міцкевич. Після першої Служби Божої він поїхав до Вінниці до півноваженного, який не дав дозволу на працю в Хмільнику. Ксьондз Антоній Хоміцький, дивлячись, що ксьондза не можна добитись, сам їде до Риги до єпископа Юліана і просить про назначення священника до Парафії Пресвятої Трійці в Хмільнику. В той час до єпископа приїхав ксьондз Ян
Крапан, який працював в Аглонії, і на пропозицію поїхати на працю до України відразу погодився. 11 листопада 1968 року ксьондз Антоній Хоміцький привіз до міста Хмільника ксьондза Яна Крапана. Парафіяни зустріли його з квітами, разом йшли в процесії від брами до вівтаря. Біля вівтаря ксьондз Антоній урочисто передав ключі від Дарохранительниці (Табернакулюм) ксьондзу Яну. Ксьондз Ян Крапан працював в цій парафії одинадцять років, він зробив великий вклад у ремонт святині. Раніше костел був дуже убогий: з середини і з зовні здирали всю штукатурку і наносили нову. Люди працювали в день і в ночі на ремонті святині. В костелі було зроблено нові вікна, двері, підлогу. Дах також був перекритий бляхою, яку привезли з Риги, ще й не можна було її так просто перевезти тому її пофарбували в червоний колір. В 1974 році костел був відремонтований. В 70-х роках біля костелу розширяли дорогу. Раніше згаданий, центральний вхід на подвір'я костелу було ліквідовано: знесли сходи, замурували вхід, за проханням людей дозволили лише зробити збоку фірточку і залишилася в'їздна брама з іншої сторони . В 1975-1976 роках до костелу було проведено природній газ, від маслозаводу через річку Південний Буг, і водопостачання. Це було зроблено в той час, коли не можна було навіть згадати, що просять про проведення водопостачання та газу до костелу. Однак, завдяки людським якостям і відвазі ксьондза Яна ці проблеми були вирішені . Крім того ксьондз Ян привіз з Риги орган і працівників, щоб установили його. В тому часі було побудовано гараж, навколо костела росли дерева і був низенький мур з цегли.
За часів душпастерської праці ксьондза Яна в Хмільнику не тільки потребували ремонту мури але й Святиня Духова була в великій небезпеці під загрозою зі сторони влади. Батькам було заборонено приводити до костелу дітей. Ксьондз Ян був вимушений сказати на Службі, щоб не брали дітей, тому що знову закриють костел. Це був трагічний час, в якому діти і молодь відходили від костелу, нищився Духовий храм. Святий Павло в листі до Коринтіян говорить:"Коли хтось зруйнує храм Божий, Бог зруйнує того, бо храм святий, а ними є ви (І Кор.3,16). Слова святого Павла часто здійснювались, бо ті хто руйнував святині, зривав хрести потім терпів важкі фізичні хвороби або нещастя в сім'ї, а крім того, напевно, і неспокій сумління. Також ті, котрі забороняли ходити до костелу, пізнавати право Творця і згідно нього жити, пізніше збирали плід своєї праці в злочинах і ненавісті своїх дітей і онуків. Однак були й такі люди, котрі прийняли благодать Святого Духа, не боялися переслідувань, ходили до святині і вели з собою дітей. Завдяки мужності таких християн костел пережив важкі часи переслідувань і триває сьогодні.
Ісус сказав до своїх учнів:"Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за Мною"( Мт. 16,24). Хрест переслідування дав Ісус і для ксьондза Яна Крапана. Не раз його викликали в КДБ і вивозили до лісу на розмову. Також ксьондз і пані Дворніцька ( презеска) були на лаві підсудних. Ісус сам є вічною нагородою для тих, котрі приймають хрест і є його свідками, не тільки нагородою вічною але й дочесною. В особливий спосіб ця благодать проявляється в покликаннях до священства. Не зважаючи на важкі часи переслідувань з під опіки ксьондза Яна до семінарії духової вступило троє кандидатів до священства: ксьондз Леонід Дубравський, ксьондз Леонід Ткачук і отець Зенон Туровський.
Своєю душпастерською працею ксьондз Ян огортав багато парафій, а саме: Жмеринка, Вінниця, Богудзеньки, Грано, Скаржниці ( на цвинтарі) та інші. В душпастерській праці ксьондзу Яну допомагав отець Роман Бакталовський, один з перших монахів Редемтористів на галицьких землях, з грекокатолицької церкви. З вересня 1945 року отець Роман заснував згромадження сестер Непорчного Серця Марії (східного обряду) Першою сестрою цього згромадження була сестра Параскелія, яка товаришувала йому під час зіслання в Сибір. В 70-х роках вони приїхали до Хмільника і за допомогою ксьондза Яна купили квартиру, в якій проживали. Отець Роман був добрим сповідником і таємно сповідав людей в захристії. Похоронили отця Романа і сестру Параскелію в Хмільнику на цвинтарі. Після смерті отця Романа щороку в жовтні місяці в Костелі Пресвятої Трійці відправляється Служба Божа Східноно обряду за отця Романа, на якій згромаджуються священники і сестри Східної Церкви разам з парафіянами і священниками цього приходу.
Ксьондз Ян Крапан працював в Хмільнику до 1980 року. В цьому році він був запрошений до Київа на олімпіаду, як представник католицької спільноти, де і залишився, і розпочав там розвивати свою душпастерську працю. Потім ще 3-4 роки він наїзджав раз на місяць до Хмільника. Парафіяни знову почали добиватися священника і прислали отця Леоніда Дубравського. Душпастерська праця о. Леоніда була теж не легкою, КДБ також не давало спокою. Приходили розмовляти додому, потім виводили на двір, вели на пошту, за магазин, в парк і там вели розмови. Також викликали і до Вінниці, там було ще гірше, навіть приставляли револьвер. Ксьондз відважно міг сказати:" Я буду в небі, а ви..?". Отець Леонід хоч був молодий, тільки після свячення священства але парафію підносив, як духово так і матеріально. Навколо костелу вирізали дерева і кущі, побудували мури і посадили біля них туї. Також збудували нову дзвінницю, катехетичну салю, гараж. Хоч були переслідування, парафія розвивалась, діти не боялись приймати участь в процесіях, хоч отець Леонід платив за те штрафи.
З 1985 року в парафії розпочали праці сестри з Згромадження Малих Сестер Непорочного Серця Марії (гоноратки). Oтримавши ключі, вони відчинили двері сокирами і незважаючи на плач і прохання парафіян, зневажали образи і хрести. З костелу було зроблено магазин. Парафіяни їздили з проханням про повернення костелу до Вінниці, Київа і Москви. Коли отримали дозвіл на повернення костелу, продавець не хотіла його залишити, незабаром вона захворіла і померла. В 1990 році костел віддали, і за допомогою ксьондза Леоніда Дубравського добудовано пресбітерію і захристію.
Каплиця у селі Жданівка була побудована у 1900-1906 роках. Першим священником там був Орачевський Леонід, який наїзджав з Куманівець, а потім ксьондз Федорович. До другої світової війни туди було вивезено матеріали на побудову костелу, з яких пізніше побудували гаражі для автомашин. У 1993 році каплицю повернули.
В селі Держанівка каплиця під назвою Святого Станіслава Єпископа, була побудована в 1850 році, а в 1937 році вона була закрита і засипана зерном. Пізніше її було повернено парафіянам.
За матеріалом Магістерської Праці
Посилання[ред. код]
Доброго дня. Мені не дуже подобається посилання на http://www.history.org.ua/?hrono, бо ми не можемо дати посилання на точну дату. Та й взагалі трохи дивне це джерело: там нема конкретних посилань на першоджерела. --Formiate (обговорення) 21:23, 27 червня 2012 (UTC)