Обговорення користувача:Pravdaprovoynu

Правда про пам'ятники та пам'ять

(коментар ветеранів силових структур області до публікацій у ЗМІ з приводу пам'ятного знаку поблизу м. Дубно)

Протягом травня-червня поточного року у місцевих засобах ЗМІ та серед депутатів Рівненщини різного рівня була розгорнута скоординована кампанія щодо чергового паплюження пам'яті загиблих на Рівненщині у трагічні перші дні війни 1941 року. В той час, як в інших регіонах України на виконання Закону України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-45р.р.» та Указу Президента України «Про додаткові заходи щодо відзначення 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-45р.р.» відкриваються нові (або реставруються раніше понівечені) пам'ятники (зокрема, пам'ятник легендарному льотчику І. Кожедубу у м. Києві, меморіал загиблим у 1943 році визволителям області у Новозаводському мікрорайоні м. Чернігова, меморіальний комплекс загиблим у вересні 1941 року співробітникам НКВС-НКДБ України біля с. Харківці Київської області та інш.), на Рівненщині певними силами піднято галас з приводу вінків, що появились напередодні 60-річчя визволення України та 65-річчя Перемоги біля меморіальної стели на т.зв. Луцькому перехресті поблизу м. Дубно. Викликає подив і жаль, що це відбувається одразу по закінченні урочистостей з нагоди 65-річчя Перемоги у тій страшній війні, коли тільки-но вчухли святкові фанфари і фейверки салютів, багатообіцянкові речі на честь ветеранів війни та тих, хто не дожив до Дня Перемоги.

Як відомо, 26.06.1941 року вранці на роздоріжжі Дубно-Луцьк-Рівне біля с. Панталія Дубенського р-ну в результаті бою із засідкою німецьких передових частин, прикриваючи колону з евакуйованими, загинули частина керівництва та співробітників Дубенських райвідділів НКДБ (держбезпеки) та НКВС, райвідділу міліції, кілька військовослужбовців Дубенського гарнізону і членів їх сімей, окремі представники тодішнього керівництва м. Дубно та радянсько-партійного активу району.

З цього приводу у 1948-49р.р., 1959-1965 роках проводились відповідні дослідчі перевірки, які підтвердили сам факт бою та загибелі вказаної категорії осіб. У 1966 році на місці загибелі органами Дубенської місцевої влади за допомогою обласної влади було споруджено пам'ятний знак (стелу) з надписом "Воїнам, чекістам, радянсько-партійному активу, які полягли смертю хоробрих у смертельному бою з німецькими загарбниками у перші дні Великої Вітчизняної війни", відкриття якого сталось восені того ж року за участю широких верств населення. А 17 лютого 1970 року даний пам'ятник було занесено до державного реєстру історичних пам'яток області і взято на державний облік під № 102 (де він рахується й донині, як пам'ятний знак чекістам і радянським активістам, що загинули у війні; це підтверджується обласним та районним управліннями культури) із зазначенням, що шефство над ним несуть правоохоронці району.

Напередодні 40-річчя початку війни, у червні 1981 року на місці загибелі та поховання загиблих за ініціативою місцевих органів влади Дубенщини із залученням військовослужбовців гарнізону, старожилів та співробітників Дубенських райвідділів держбезпеки і міліції проведені розкопки, під час яких знайдені були речі загиблих (зокрема, куртка начальника відділу НКДБ Вінокура, годинник його заступника Цибаня, нарукавні нашивки), зброя з відстріляними набоями, гранати, що не розірвались, поясні ремні начальницького та рядового складу військовослужбовців Червоної Армії, жіночі речі дружини військовослужбовця, а також солдатські медальйони, частина з яких - з установчими даними окремих загиблих. Всього було знайдено останки 46-ти осіб, з них встановлено 18 чол. 26 червня 1981 року в урочистій обстановці за участю місцевих органів влади та населення міста і району, представників обласного центру проведено перепоховання останків загиблих у братській могилі на Дубенському військовому кладовищі (р-н автовокзалу), де встановлено меморіальну плиту з прізвищами тільки встановлених на той час загиблих.

В середині 90-х років зазначений пам'ятний знак без оприлюднення будь-якого рішення органів влади було понівечено (збито плиту з надписом, збито фігури чекіста з мечем, народного ополченця та інш.). З роками сходинки та пішохідні доріжки навколо пам'ятника почали провалюватись, заросли бур'яном і чагарником. Станом на кінець 2009 року стела пам'ятника і територія навколо нього мали вкрай занедбаний вигляд.

Відповідно до Указу Президента України "Щодо підготовки з відзначення 60-річчя визволення України та 65-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні", Закону України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні» за ініціативою ветеранських організацій УМВС-УСБУ області та допомогою інших небайдужих до пам'яті загиблих пам'ятну стелу і територію навколо було приведено у належний стан. Крім того, було впорядковано також розташований поряд із стелою цивільний цвинтар. Так вони виглядають сьогодні і більш не псують своїм зовнішнім видом прилеглу відремонтовану ділянку сучасної міжнародної траси Чоп-Київ, не лякають проїзжаючих туристів і гостей області.

Напередодні 65-річчя Перемоги від ветеранів до пам'ятника були покладені живі квіти й вінки. Проте, останнє знайшло спротив у деяких політичних сил та окремих авантюристів від пера, які за будь-який спосіб, не гребуючи неправдою та підтасуванням фактів і не звертаючи уваги на офіційні відповіді (а то навіть і перекручуючи їх зміст у пресі) намагаються надати цьому політичний окрас, організовують звернення до окремих органів влади. При цьому піднімається тема нібито незаконного відкриття цього пам'ятника (а хто і коли його закривав, якщо він і досі є у державному реєстрі пам'яток?!); недоцільність його існування пов'язують с подіями 1941 року у Дубенській в'язниці , висувають тези щодо відсутності нібито самого бою, відсутності загиблих у ньому військовослужбовців, міліціонерів та цивільних. Тим самим, ставиться під сумнів сама пам'ять про загиблих (хоча у декого з цих псевдоправдоборців є на руках і ті архівні документи, що спростовують їхні домисли). Так, зокрема, в інформації прокурора м. Дубно Санжаревського сесії Дубенської міськради від 18.11.1989 року за результатами додаткового розслідування прокуратурою області по фактах публікацій в пресі щодо розстрілів у Дубенській в'язниці на початку війні констатовано, що прямих очевидців та доказів участі у розстрілах безпосередньо працівників Дубенських районних відділів НКВС-НКДБ не встановлено (обласна збірка «Реабілітовані історією», 2006р., том 1, арк.232). У доповідній записці начальника Дубенської в'язниці Манилюка начальнику тюремного управління НКВС України Філіпову від 28.06.1941 р. прямо вказано, що зазначену акцію щодо залишків не евакуйованих в'язнів він проводив 24.06.1941р. власними силами (особовим складом тюрми), оскільки райвідділи НКВС та НКДБ у допомозі відмовили, мотивуючи зайнятістю організацією оборони міста, і взагалі потім евакуювались, не поставивши адміністрацію в'язниці до відома (збірка «Реабілітовані історією»,2006р., том 1, арк.82-83). До того ж Дубенська в'язниця не була у віданні ані районного відділу НКДБ, ані райвідділу міліції (останні навіть не мали права туди заходити), взагалі не входила до структури НКДБ, підпорядковувалась напряму тюремному управлінню НКВС УРСР, мала власний потужний штат - понад 57 осіб наглядацького та керівного складу і взвод охорони військ НКВС (для порівняння – Дубенський райвідділ НКДБ нараховував 11 осіб, включаючи 2 водіїв, друкарку та прибиральницю). Начальник райвідділу НКДБ (а не НКВС) Винокур, за свідченнями колишніх співробітників обласного УНКДБ та учасників дослідчої перевірки 1959 року, з вечора 24.06.41р. вже був у Рівному, а після повернення звідти 25.06.41р. перебував у с. Рачин Дубенського р-ну у зв'язку з нападом на місцевого голову сільради М. Плисюка та проявом інтересу групи невідомих до військових складів на Дубенському аеродромі, звідки одразу прибув до місця збору колони з евакуйованими, у складі останньої був до самого моменту нападу німців на колонну, де і загинув. За іншими даними (матеріали архівної кримінальної справи, що зберігається у Рівненському облдержархіві), по поверненні разом із міліцією за наказом обласного керівництва з Рівного назад у Дубно, направившись разом із начальником міліції Черевком до міської столової для з'ясування обстановки у місті, вже через 15 хвил. у зв'язку з початком обстрілу міста бігом повернувся з Черевко до машин і подав команду на відправлення колонни з евакуйованими, безвідлучно слідував в колонні на легковому авто і загинув на Луцькому перехресті у перестрілці з німцями.

Під час перепоховання 1981 року серед загиблих на вище зазначеному перехресті, крім 5-х співробітників райвідділу держбезпеки, були встановлені також перший депутат Верховної Ради УРСР від Дубенщини міський голова м. Дубно Козійчук, начальник райвідділу міліції Черевко, його заступник по політчастині Челноков, міліціонери Бурдило, Войт, Андрушин, Косянчук, Матвійчук, начальник паспортного столу міліції Петренко, прокурор району Іванов, завідувач Дубенським райкомземом Кушко, військовослужбовець Червоної Армії Ворожик, дружина військовослужбовця Набережна. Перераховані прізвища викарбовані на меморіальній плиті братської могили в м. Дубно й сьогодні. Крім того , за свідченнями учасників розкопок 1981 року Белова В.К., Продая І.Х., Маслюка М.О. на місці загибелі були також знайдені 6 солдатських медальйонів військовослужбовців Червоної Армії. Дві записки з них із прізвищами, що збереглись, були передані органам військкомату для встановлення осіб. Родичі останніх брали участь у 1981 році в урочистому перепоховані. Обставини загибелі в червні 1941-го вказаної категорії осіб були також предметом досліджень журналістів, що згодом було викладено у публікаціях "Бій на перехресті" в газетах м. Дубно та рівненському "Червоному прапорі" за 18.06.1986 року, у збірці львівського видавництва "Каменяр" "Со щитом и мечом» 1988 року («Бой на околице»)

Прикро, що серед тих, хто долучився до кампанії паплюження пам'яті загиблих та ганьбування зазначеного пам'ятного знаку, є і колишні представники самої Дубенської влади, зокрема колишній заступник голови РДА пан М. Тимчак у статті О. Джигирея «Хто зганьбив Рівненщину…» (газета «Волинь» за 25.06.2010р.). Залишимо всі ті речення на совісті п. Тимчака, бо схоже, що він жодного з опублікованих раніше офіційних документів з означеної ним теми в руках не тримав, і, не зважаючи на свою шановану (й певним чином відповідальну) посаду, навіть не спромігся прочитати надпис на меморіальній плиті братської могили на Дубенському військовому кладовищі… Бо ж, право, соромно заступнику голови районної адміністрації не знати, що до того місця, яке він ганьбить, мають відношення (як загиблі) і його земляки – колишній перший депутат Верховної Ради УРСР від Дубенщини та Дубенський міській голова 1941 року Козійчук, завідувач Дубенським райкомземом Кушко, а як встановлено зараз – і чиновник тодішнього райвиконкому Білоус…

Справедливості заради, слід зазначити, що охаяв дубенських земляків не тільки п. Тимчак. Разом із автором згаданої статті у «Волині» «прославився» на цьому і молодий рівненський дослідник «інституту досліджень Волині» п. Ігор Марчук. У своїх коментарях автору статті, записавши похапцем всіх учасників бою на Луцькому перехресті у здавшихся німцям у полон зрадників і потім німцями розстріляних у Дубному, пан Марчук «записав» до їх кола і начальника районного НКДБ Винокура з підлеглими, і голову тодішнього Дубенського райвиконкому Тимошенка. Останне, дуже обурило не тільки автора цих рядків, а й сина Михайла Георгійовича Тимошенка – рівнянина Олександра Михайловича Тимошенка, ветерана колективу колишнього рівненського заводу «Газотрон», що й нині мешкає у Рівному. Розуміємо обурення Олександра Михайловича та його спаплюжені синовні почуття – батько був шанованою людиною, добре відомою у м. Дубно і після війни… Дійсно в ті червневі дні 1941-го тодішній голова Дубенського райвиконкому М.Г. Тимошенко був серед учасників колони з відступаючим партийно-радянським активом. Після загибелі на Луцькому перехресті машин з міліціонерами і співробітниками НКВС та НКДБ, через кілька хвилин їх колона там же теж вступила у двобій з німецькими танками, багато загинуло, решта розсипалась і після закінчення бою пробивалась через болото. Він з головою Варковицької сільради Кейтелем вцілів, вийшов з оточення, дістався своїх, воював, війну закінчив в районі озера Балатон в чині майора, по поверненні у 1946-1960 р.р. працював знов головою Дубенського райвиконкому, потім - директором овочесушильного заводу, отримав звання почесного громадянина м. Дубно. За воєнні та повоєнні заслуги нагороджений також двома орденами Червоної зірки, орденом Вітчизняної війни, медалями «За оборону Сталінграда». «За взяття Будапешта», орденами Леніна та Трудового Червоного Прапору. Помер та похований у м. Дубно у 1968 році. Саме йому присвятила цілу сторінку дубенська газета «Червона зірка» за 14 листопада 1967 року. Отже, записати цю людину до здавшихся у полон і загинувших нібито у 1941-му, справді кощунство!!!

Не маючи жодної науково обґрунтованої власної праці на цю ж тему, продовжує роздавати направо й наліво звернення та інтерв'ю ще один дубенчанин, вважаючий себе «письменником та науковцем», п. Микола Пшеничний, який «відзначившись» публікаціями на цю тему ще наприкінці 80-х, за наступні 20 років «досліджень» не спромігся навіть з'ясувати відомчу підпорядкованість Дубенської в'язниці та її штат, посаду щоразу згаданого Я. Винокура, його дійсне місце перебування протягом 24-25.06.1941 року та багато інш.?!... «Засвітившись» в черговий раз на сторінках дубенського часопису «Наше дзеркало» за 12.05.2010р. у статті О. Гавриловича, Микола Пшеничний (мабуть забувши вже про свої минулі звинувачення дубенських чекістів у ретельному добиванні після повернення недостріляних у Дубенській в'язниці) дійшов до відвертої брехні «як одну вантажівку, повну енкаведистів на чолі з начальником Винокуром, що тільки-но повертались з Рівного назад у Дубно, граючись, постріляли всього 2 німецьких мотоциклісти». Шкода, що не спромігся п. Микола побалакати з іншими журналістами (до речі, теж дубенчанами), що займались цими подіями у 80-х роках, або хоча б продивитися матеріали архівної кримінальної справи № 3488, тоді може знав би, що вантажівок було не одна, а вісім та ще 3 легковика ( в одному з них і слідував згаданий Пшеничним Винокур), всього в колонні відступаючих тоді з Дубно нараховувалось понад 150 чол., а з боку німецької засідки вели вогонь, крім автоматників, кілька схованих у посадці кулеметів, танк та танкетка. До речі, серед прорвавшихся тоді з оточення, пройшовших війну та працювавших по її закінченні в Дубно були також редактор районної газети Черняховський, тодішній перший секретар РК КПУ Денисенко та інші. Цікаво, як будуть дивитьсь після цього завтра в очі синові Тимошенка та іншим нащадкам вже зовсім не шановані ними горе-автори?!..

Безумовно, кожного читача, як праведного християнина, не можуть залишити рівнодушним рядки і О. Гавриловича в тому ж "Нашому дзеркалі" (стаття «Чому в Дубному відновили пам'ятник енкаведистам…») про знесений з постаменту хрест. Але, пробачте, щось всі, хто неодноразово проїзджав мимо або відвідував сусідній цвинтар, не бачили хреста на постаменті пам'ятника( бо його там, заспокойтеся шановні читачі, ніколи і не встановлювали). Справді, була з середини 90-х збоку на стелі табличка з коротким поминальним надписом та намальованим невеличким хрестом, .яка під час ремонту (фарбування) стели була пошкоджена. Але самі ветеранські організації, щиро шануючи християнські цінності, вже довели до органів влади, що власними силами її відновлення буде найближчим часом завершено. До речі, як видно на опублікованому в газеті «Рівненський репортер» за 19 травня ц.р. фото згаданої таблички (стаття «Камінь спотикання – пам'ять»), до ремонту стели цей намальований хрестик не було зовсім помітно з-за захаращеності цієї таблички рештками пташиного гнізда, але тоді це неприглядне явище чомусь зовсім не турбувало наших «захисників» християнської моралі?!...

Насправді каменем спотикання у вище згаданих нападах стала невеличка срібляста (а зовсім не червона, як волають автори) зірочка із зображенням вінка над надписом на стелі. Але такі ж символи Перемоги є на багатьох інших пам'ятниках та меморіалах м. Рівного, інших міст та сіл області, у столиці нашої держави Києві. Ці ж зірочки носять на своїх погонах сьогодні представники всіх українських силових відомств?!...

Зважаючи на вище викладене, беручи до уваги положення Указу Президента України від 23.03.2010 року "Про додаткові заходи щодо відзначення 65-ї річниці Перемоги", Закону України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-45р.р.» та з урахуванням нещодавньої вказівки Президента України від 23.06.2010 року про забезпечення на державному рівні захисту історичних пам'яток незалежно від їх регіонального чи загальнодержавного значення, закликаємо всіх небайдужих дубенчан приєднатись до забезпечення збереження належним чином пам'яті загиблих у перших боях 1941 року на теренах Дубенщини (в першу чергу - власних земляків), а отже і зазначеного пам'ятного знаку № 102 на т.зв. Луцькому перехресті. Адже правда про пам'ятники та пам'ять повинна залишатись правдою, незалежно від тих чи інших політичних вподобань...

Ветерани з Рівного